Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3




НазваІсторія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3
Сторінка1/3
Дата конвертації23.06.2013
Розмір0.7 Mb.
ТипЛекція
skaz.com.ua > Психологія > Лекція
  1   2   3
Тема 2.

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЇ ПЕДАГОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


Лекція 3.

1. Зародження ідей психології педагогічного менеджменту в надрах філософії та соціології.

2. Розв’язання проблем педагогічного менеджменту в теорії управління та соціальній психології.

3. Оформлення і розвиток педагогічного менеджменту як самостійної науки.

4. Перспективи розвитку психології педагогічного менеджменту.

1. Зародження ідей педагогічного менеджменту в надрах філософії та соціології

Увага й інтерес до процесів управління, до скоординованих дій, спрямованих на підвищення ефективності праці, до життя і взаємодії в організованих групах, спільнотах зародилися на ранніх етапах суспільного розвитку. Отже, появі психології управління як науки передував тривалий період накопичення знань про людину, її взаємостосунки із соціумом, її вміння жити в суспільстві. Вченими доведено, що управління існує стільки, скільки існують люди. Археологічні знахідки підтверджують, що доісторичні люди жили організованими групами, тобто спільнотами. Тільки завдяки скоординованим зусиллям людей могли з'явитися такі «чудеса світу», як єгипетські піраміди, висячі сади Вавилона тощо. Стародавні імперії Македонії, Риму, що займали територію від Європи до Азії, могли існувати лише завдяки управлінню, а зовсім не спонтанно. Перші спостереження над організованою діяльністю людей, об'єд­наних загальними цілями, завданнями й інтересами, над їх поведінкою з'явилися ще в країнах стародавнього сходу, в античності в працях Конфуція, Мен-Цзи, Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерона та інших філософів того часу.

Так, зокрема, великий китайський філософ Конфуцій /551 -479 рр. до н.е./ намагався вирішувати проблеми управління етико-психологічною спрямованістю діяльності правителя, який слугує своєму народові й править за допомогою свого морального прикладу. Згідно з Конфуцієм, піддані, підлеглі повинні сповідувати повагу і покірність до свого правителя. В той же час філософ не схвалював тиранії в управлінні. Саме тому він постійно повторював, що правитель повинен управляти за допомогою етичних норм, а не сили, адже, на його думку, людина від природи є доброю, а псують її зовнішні обставини. Отже, потрібно займатися внутрішнім самовдосконаленням, долаючи таким чином вплив спільнот, в яких живе людина. Загалом, конфуціанський ідеал управління засобами морального прикладу виявився реформаторським, він був офіційною філософією китайської адміністрації протягом багатьох століть. Серед китайських імператорів існувала практика організовувати екзамени на тему «державна служба» при доборі чиновників у державні установи. На протязі багатьох віків цивільна адміністрація Китаю складалася з людей, чий світогляд був сформований на підставі конфуціанської спадщини - етико-психологічної філософії управління.

Інший китайський філософ Мен-Цзи /371 - 289 рр. до н.е./ у своєму вченні про управління підкреслював, що найважливішою частиною будь-якої держави є народ, а не правитель, який повинен дбати про добробут свого народу. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка, на його думку, є в основному позитивною, доброю. В управлінні він сповідував принципи справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених. Філософ вірив в те, що імператорська влада наділена благословенням небес, однак правитель, який не думає про добробут народу, втрачає це благословення і позбавляється влади.

Вагомий вплив на філософсько-психологічну думку людства здійснили великі мислителі Платон і Арістотель. Їм також належить спроба осмислити систему управління в той час. У відомих працях Платона /428 - 347 рр. до н.е./ "Держава", “Закони” представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління, на думку Платона, є найкращим. Мовиться про те, що управління мають здійснювати наймудріші й найкращі люди в державі. Шанс продемонструвати свої здібності, щоб стати членом уряду, можуть в однаковій мірі чоловіки й жінки. Платон наголошував на систематичній підготовці майбутніх управлінців, на їх вихованні й освіті. Однак у вищий клас приймаються не всі, а лише ті з них, які можуть теоретичні знання застосовувати на практиці. За Платоном, громадяни поділяються на розряди. В цьому вченні він керувався особливою класифікацією частин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній частині душі - розряд воїнів, жаданій частині душі - розряд ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів. Найкращому типу управління -аристократичному - Платон протиставляв олігархію, демократію, тиранію. Щодо демократії, то він її розцінює як таку, що немає належного управління.

Арістотель /384 - 322 рр. до н.е./ був учнем Платона, під впливом якого він розвинув у собі любов до філософії. Що стосується його поглядів на систему управління, то її коротко можна сформулювати наступним чином:

  • він був принциповим противником диктаторського стилю в управлінні, водночас він підтримував ідею рабства і підкреслював другорядну роль жінки у суспільстві;

• Арістотель був переконаний в тому, що управління має бути в руках освічених людей і що бідність є джерелом злочинності й революції;

• державно-управлінська проблематика філософа висвітлюється з позицій ідеального розуміння держави як спілкування вільних і рівних людей;

• він розрізняв три хороших і три поганих способи управління державою (до хороших способів належить монархія, аристократія і політея - влада середнього класу, до поганих -тиранія, олігархія, крайня демократія);

• за Арістотелем, політея є найбільш правильною формою управління і держави, адже тут забезпечується поєднання інтересів заможних і незаможних людей;

• людину Арістотель трактує як істоту політичну, що розумовою діяльністю добуває собі благо;

• поділ людей на рабів і рабовласників - це, за Арістотелем, природний і незаперечний чинник; все суспільне життя людей протікає в межах держави, що являє собою спілкування, головними напрямами якого є: спілкування в рамках сім'ї, в контексті ведення суспільних справ, для обміну благами. Грецький історик і політичний діяч Полібій /бл. 200 - бл. 120 рр. до н.е./ вважав, що той чи інший спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаємовідносинах. За Полібієм, державні форми змінюються завдяки падінню звичаїв і представників влади. Позитивні форми влади (царство, аристократія і демократія) спрямовані на розвиток суспільства, негативні (олігархія, тиранія і охлократія), навпаки, сприяють пануванню сили неорганізованого натовпу, руйнації встановлених відносин, розповсюдженню беззаконня, зловживання владою, що призводить до приходу наступної зміни державних форм.

Відомий римський державний діяч, оратор і мислитель Ціцерон /106 - 43 рр. до н.е./ також приділяв значну увагу проблемам державотворення. Він був переконаний, що держава є здобутком народу. Надзвичайно цінною для психології управління є його думка про народ, який, за Ціцероном, є не будь-яким об'єднанням людей, а таким, що пов'язане між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів. Отже, держава є не лише вияв загальних інтересів людей, а одночасно правова спільність цих людей. Люди, на думку Ціцерона, мають вроджену потребу жити разом. Форми державного правління залежать від характеру і волі тих, хто управляє державою. Тим самим він надавав великого значення ролі людини, або групі людей, що стоять при владі.

Світоглядні погляди представників епохи Відродження хоча і не мали завершеної системи знань про психологію людини, її поведінку в різних спільнотах, тим не менше вони також пробуджували намагання зрозуміти закономірності розвитку особистості в організованій групі й готували підґрунтя для зародження перших психологічних концепцій управління. У зв'язку з цим варто підкреслити, що в епоху Відродження людина з Її потребами, інтересами і запитами була поставлена в центр системи. Доля людини визначалася не її знатним походженням, а активністю особистості, її благородством, громадянським обов'язком. Все це сприяло розвиткові гуманізму, який поширювався і на проблему управління, відновленню забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на людину, світ, державу, подальше їх удосконалення.

Оскільки людина проголошувалася вищою цінністю на землі, велика увага приділялася розвитку її здібностей і можливостей, вмінню реалізовувати їх в організованій спільній діяльності, у практичному житті. Правда, ці положення, в основному, адресувалися можновладцям, в той же час не визнати їх прогресивний, хоча й історично обмежений характер, не можливо. Загалом, гуманізм ХV - ХVI ст. сприяв формуванню нового погляду на людину, що в свою чергу, зумовило активізацію пошуку шляхів дослідження реалій соціально-психологічного буття, особливо питань місця людини у молодому капіталістичному суспільстві. Особистість стала розглядатись у контексті суспільства як його част­ка, як індивід, що впливає на процеси державотворення і управління.

Ніколо Макіавеллі /1469 -1527 рр./ - італійській суспільний діяч, мислитель, став одним із перших теоретиків буржуазних капіталістичних суспільних відносин. Вчення Макіавеллі грунтується на знанні природи людини, яка є складною і суперечливою, і в основі якої лежить природний егоїзм. Інтерес, в першу чергу матеріальний, є найбільш загальною причиною людських дій в організованій спільноті. Саме з цих дій складаються людські відносини. Отже, щоб ефективно управляти людьми, потрібно знати причини їх вчинків, їх інтереси і прагнення, їх за­хоплення і психологію. Таким чином, за Макіавеллі, устрій держави та її функціювання мають будуватися на знанні й вивченні людської природи, на взаємовідносинах між можновладцем і підданими, що засновані на почутті страху або любові. У взаємовідносинах виправдані всі засоби аж до аморальних - зрадництво тощо. Володар має уособлювати людину із якостями лева і лисиці, провадити політику «батога і пряника», повинен знати природу людини, її психологію. Головна ідея макіавеллізму щодо взаємостосунків з підлеглими полягає в тому, що правителю не потрібно турбуватися про вибір засобів в управлінні: він може без усяких докорів сумління використовувати підступність, брехню тощо. В наш час чимало керівників дотримуються авторитарного типу керівництва, в основі якого лежить концепція макіавеллізму. Загалом, заслугою Макіавеллі є те. що він одним з перших став розглядати державу і процеси, що в ній протікають, як суспільне явище, яке ґрунтується на матеріальному інтересі людини, на знанні людської природи.

Розпад феодальних відносин і становлення буржуазного суспіль­ства, проведення реформ і поширення освіти сприяли подальшому розвиткові ідей побудови держави та управління нею, широкому використанню потенційних можливостей індивіда, людського розуму для реалізації проблем соціального прогресу. Так, відомий британський філософ, представник англійської школи епохи Просвітництва Френсіс Бекон /1561 - 1626 рр./ дотримувався тієї думки, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом. Центром влади в країні ставав парламент, в якому вільно висловлювалася власна думка. Справедливість такого способу управління Ф. Бекон вбачав в тому, що ні нові, ні старі закони без дозволу парламенту не можуть бути не прийняті, не скасовані. Загалом, займаючись соціально-економічними проблемами Англії, Ф. Бекон обстоював сильне централізоване управління, яке б могло забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу.

Інший англійський філософ - найвідоміший матеріаліст 17 ст. -Томас Гоббс /1588 - 1679 рр./, обстоював думку про те, що людина від природи є егоїстичною, отже її взаємостосунки у групі характеризуються формулою «людина людині - ворог». І оскільки всі люди від природи рівні, то вони в однаковій мірі можуть претендувати на певні блага для себе. Таким чином відбувається війна всіх проти всіх й існує небезпека наглої смерті, страху і жаху. Така, за Т. Гоббсом, загальна психологічна характеристика людини, яку філософ спонукає до миру, закликає прислухатися до голосу розуму. Для того, щоб соціальне буття людини у групі й з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти "суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Суть взаємостосунків на рівні держави, за Гоббсом, полягає у свідомій, розумній передачі людиною своєї влади якійсь одній особі або уряду. Після цієї акції, тобто після укладання договору, окремі громадяни вже не мають влади. Влада сконцентровується у руках державного правителя, стає централізованою. Саме тому монархія є найприйнятнішою формою управління. Своє вчення про управління державою Гоббс формував на основі вивчення природи людини, її пристрастей. Взаємостосунки на рівні "державний правитель - підлеглі" характеризуються суб'єкт-об'єктними відносинами, тобто один наказує, інші - виконують, адже після того, як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носію державної волі. Виходячи з цього, Гоббс виправдовував насильство правителя над підлеглими.

Видатний голландський філософ Барух Спіноза /1632-1677 рр./ свої етико-соціологічні погляди на взаємостосунки людей, на їх організоване життя в спільнотах пояснює роллю розуму. Люди, на думку Спінози, які керуються розумом, які шукають власної користі, неодмінно прийдуть до необхідності суспільного життя, до взаємного узгодження всіх приватних інтересів. Під керівництвом розуму вони не відчуватимуть потягу до поганого, а тільки до людської солідарності, до спільності інтересів, саме тому вони не можуть вигадати нічого кращого, ніж діяти спільно, злагоджено в пошуку загальнокорисного для всіх. За Спінозою, якщо люди керуються у взаємостосунках афектами, то вони можуть бути огидні одне одному, якщо ж вони керуються розумом, то їхні інтереси збігаються і взаємостосунки є злагодженими. Отже, можливість розв'язання суперечностей в спільній організованій діяльності філософ вбачає в сфері психології, в приборканні афектів, підпорядкуванні їх розуму. Це дозволить досягти гармонії у соціумі за умови, що сильніший афект знищує слабший. Таким сильним афектом може бути страх перед державною владою, перед її системою управління. В цій частині (теорія походження держави) Спіноза погоджується із Т. Гоббсом, який вважав, що держава - це необмежена диктатура. Однак на відміну від Гоббса, Спіноза дотримується більш демократичних поглядів. Зокрема, він був прихильником республіканського устрою. Щодо функцій держави, то Спіноза стверджував, що головне їх призначення, це забезпечення гармонії у взаємостосунках, в інтересах, створення умов для спільного життя і спільної діяльності людей.

Проблеми соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей посідають вагоме місце в працях англійського філософа епохи раннього Просвітництва Джона Локка /1632 - 1704 рр./. Свої найважливіші роздуми про людину, її світосприйняття, про процеси управління Дж. Локк виклав у трактаті «Дослід про людський розум» і в праці «Два трактати з управління». Філософ, зокрема, стверджував, що уряд отримує владу тільки із згоди підлеглих, тобто об'єктів управління. При цьому Локк вірив в те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, на власність. Він також був переконаний в справедливості принципу правління більшості, в той же час доводив, що уряд не наділений необмеженими правами, що більшість не повинна піддавати насиллю природні права людей. Сучасні вчені вважають, що Дж. Локк уперше сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства. Його погляди на суспільні взаємостосунки спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, тобто люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, котрі прагнуть задовольнити. Держава, за Локком, утворюється в результаті суспільного договору, завдяки чому відбувається перехід від природного до громадянського стану. Від природи люди вільні, тобто вони не мають переваг. Люди мають рівні права на ініціативу, на вияв творчої активності тощо. Однак така рівність не означає, що всі однакові: люди наділені різними здібностями, талантами, вміннями, а отже і різною власністю. Розклад природного стану спричинює саме диференціація власності, вона ж викликає потребу у державній владі, яка мусить гарантувати непорушність основних прав людини. Життя, власність, свобода - це конституційна формула правової держави. Щодо свободи, то вона, за Локком, заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, слуги і господаря тощо). Саме тому народ, як стверджує філософ, не втрачає своєї можливості, якщо правитель не виконує своїх функцій і зобов'язань, скасувати угоду з ним.

Організована поведінка людей в групах, способи управління в них були об'єктом уваги в працях французьких просвітників Ш. Монтеск'є, Вольтера, Ж. -Ж. Руссо, К. Ґельвеція. Так, наукові погляди на суспільне життя Шарля Монтеск'є /1689 - 1775 рр./ відображені в його «Перських листах» та в праці «Про дух законів». Філософ вважав, що управлінські процеси в державі регулюють два види законів: природні й громадські, де перші діють за умов "природного стану», а другі - встановлюються людьми. За Монтеск'є, природний стан характеризується як стан миру і взаємодопомоги, спільних зусиль людей. Щодо громадських законів, то вони мають враховувати культурні, кліматичні та географічні умови життя людей. Саме це сприятиме гармонії у спільній діяльності людей та їх відносинах. На думку Монтеск'є, на стиль управління в державі впливає географічне середовище та величина території, яку займає держава: у південних країнах людей потрібно змушувати до праці, отже за своїм географічним розташуванням тут доцільним є інститут рабства; для північних країн, де людина сама виявляє активність, рабство є не природним. Щодо величини території, то для великих держав, як вважає Монтеск'є, закономірним є деспотизм, для середніх - монархія, для маленьких - республіка. Хоча абсолютизація принципу географічного детермінізму у формуванні суспільних відносин була згодом засуджена, однак постановка Монтеск'є питання про врегулювання взаємостосунків міждержавною формою управління і народом за допомогою законів була прогресивною.

Основу філософських поглядів Вольтера /1694 - 1778 рр./ на соціально-управлінські процеси в державі становить концепція «просвіченого правління» (мовиться про просвіту монархів, а не простого люду) тобто союзу філософів і управителів, де перші повинні дбати про справедливі закони, а другі - впроваджувати ці закони у практику суспільного життя. При цьому природні чинники людської поведінки відіграють помітну роль у спільному житті людей. Людські пристрасті стають основою взаємостосунків у спільноті, адже індивід, шукаючи задоволення своїх потреб, об'єднується з іншими в організовані групи для спільного життя.

На відміну від Вольтера, Жан-Жак Руссо /1712 - 1778 рр./ - представник низів, він захищав свободу і рівність, проголошував у якості ідеальної форми управління демократичну державу. Формою управління може бути також аристократія або монархія, але змістом управління має стати справжнє народовладдя.

Здобутки німецьких просвітників X. Вольфа, Е. Лессінга та інших дали поштовх для розвитку соціально-політичних поглядів Іммануїла Канта /1724 - 1804 рр./ - родоначальника німецької класичної філософії, які тяжіли до принципів республіканського типу управління, У республіці, на його думку, повинні управляти загальнообов'язкові закони, здійснюватися реформи, які сприятимуть перетворенню деспотизму в правове громадянське управління. Отже, правовим управлінським відносинам він надавав важливого значення. При цьому І. Кант стверджував, що вони (ці відносини) є результатом діяльності людського розуму, здорового глузду. Щодо поглядів Георга Гегеля /1770 - 1831 рр./ на державу та управлінські процеси в ній, то важливою є його думка про наявність зворотного зв'язку в управлінні, тобто про те, що управління повинно відбуватися не лише зверху і з центру, а знизу також повинні надходити пропозиції, з якими уряд має рахуватися і які мусить по­важати.

Марксистські погляди на управління будувалися на вченні про вирішальну роль народних мас в цьому процесі, пріоритетність загальнолюдських інтересів, класову боротьбу, на постулатах про те, що пануючий клас в економіці й політиці будує свою ідеологію і політику управління.

Пошук рушійних сил поведінки індивіда в спільноті, намагання їх проаналізувати і спроектувати на державно-управлінські процеси, вирізняють представників російської філософської думки. Державний діяч, організатор гірничої справи Василь Татищев /1686 - 1750 рр./ був прихильником теорії природного права та суспільного договору в питаннях будівництва держави. Форми правління, на його думку, залежать від ряду об'єктивних умов: місця розташування, території, становища населення. Демократія можлива лише в невеликій за своєю територією державі. Великі держави "не можуть інакше управлятися як само власне". Одним з перших ідеологів російської буржуазії був Іван Посотков /1682 - 1726 рр./. Всі надії він покладав на царя, на тотальну державну регламентацію виробництва, праці, багатьох сторін життя. Михайло Ломоносов /1711 - 1765 рр./ - поет, вчений, мислитель, громадський діяч вісімнадцятого століття - прославляв у своїй творчості державний устрій Петра Першого, застерігав державних мужів від порушення законів, вказував на порядні взаємостосунки з підданими, чиї пороки потрібно виправляти навчанням, терпінням і працею М.Ломоносову імпонує «велика праця Петра», його намагання піднести країну, відкрити її іншим державам, науці, культурі. Саме тому він ставить його як видатного керівника у приклад іншим.

Так само як і М. Ломоносов Олександр Сумароков /1717 - 1777 рр./ також вбачав у літературі засіб формування громадської думки щодо держави та взаємостосунків між людьми. Він відстоював права дворянства, підкреслював їх перевагу у суспільстві, закликав постійно виправдовувати свій високий стан благородними справами. І чим вищим є статус, що займає людина в соціальній ієрархії, тим більш високими моральними та інтелектуальними якостями вона повинна бути наділена І тут О. Сумароков нікому не робив виключень, аж до монархів. Благополуччя людей у державі залежить, на думку мислителя, від усвідомлення монархами тої відповідальності, яка на них покладається. За О. Сумароковим, тільки у служінні обов'язку особистість набуває можливості самоутвердитися, тільки в підкоренні індивіда інтересам держави вбачав він гармонійне співвідношення суспільного і особистісного.

Інший російський державний і громадський діяч епохи Катерини II, поет Денис Фонвізін /1744 - 1792 рр./ був переконаний в тому, що тільки освічене правління дасть реальну можливість здійснити необхідні реформи. Його просвітницькі ідеали конкретизувалися в творах, у вигляді ретельно розробленої політичної програми, в якій він підкреслював, що необмежена влада - причина занепаду націй. Тільки закон, обов'язковий як для підданих, так і для монарха, на думку Д, Фонвізіна, може бути надійною гарантією не появи такої форми правління, як деспотія, обмеження самодержавної влади в Росії. Пошук практичних способів змінити самодержавний устрій привели Д. Фонвізіна до монархії, обмеженої законом, тої, що покладається на силу освіти і виховання, як прогресивної, в порівнянні з попередньою, форми управління державою.

В цих своїх пошуках він виступив безпосереднім попередником республіканських ідей Олександра Радищева /1749 - 1802 рр./, чия громадська і літературна творчість пов'язана із традиціями Просвітництва. Ідеали епохи Просвітництва були близькі О. Радищеву своїм гуманізмом. Людина з її суспільними відносинами, з її творчими можливостями, її моральною гідністю була у центрі уваги автора «Подорожі із Петербурга до Москви». Однак до проблеми того, яким повинен бути сучасний правитель, якою має бути найбільш справедлива форма управління в державі, О. Радищев підходить з позицій вдумливого аналізу досвіду історії. Зокрема, він не ідеалізує Петра Першого - монарха. Визнаючи його заслуги великими, О. Радищев, в той же час ставить питання про особисту свободу людини, яке в покріпаченій Росії того часу набуло гострого політичного змісту. Саме тому є цілком закономірним той факт, що письменника цікавлять взаємостосунки між представниками суспільства. При цьому психологічний аналіз приводить його до вивчення суспільних зв'язків людини, взаємовідносин деспотичного правителя і його підданих, філософського осмислення цих зв'язків. Вони, на думку Радищева, повинні будуватися на вічних незаперечних цінностях - істині, свободі, волі.

Державно-політичні погляди декабристів продовжують традиції російського дворянського Просвітництва, поєднуючи їх з романтичними устремліннями свого часу. Одне з центральних місць в політичній програмі декабристів займає проблема осмислення історії свого народу і своєї країни, поведінки людей в певних умовах. зокрема в умовах соціального конфлікту.

Подальші погляди російських філософів, політичних і громадських діячів кінця XIX початку XX ст. також були спрямовані на пошук нового шляху для Росії, нової форми правління - від оновлення на релігійній основі до революції, від анархічного неприйняття дійсності до соціал-демократичних виступів.

Українська філософська думка також не оминула проблеми державотворення, управління державою, ролі людини в її розбудові. Більше того, ці питання були постійними складовими філософського мислення українського народу і його видатних представників. Вже в Київській Русі відбувалося становлення і формування системи управління в надрах феодального суспільства і не тільки в середині самої країни але й на міжнародному рівні, під час економічних і культурних контактів Київської Русі з Візантією та іншими європейськими державами. Перші пам'ятки Київської Русі ("Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона, "Слово в новий тиждень після паски", ''Притча про людську душу і про тіло" оратора і мислителя Кирила Турівського, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Повчання" Володимира Мономаха та ін.) містять цікаві відомості про соціальні відносини, економічне і політичне життя, організацію спільної діяльності, психологічні особливості взаємодії й спілкування людей, їх творчі здібності, вольові якості. Головна ідея, якою пронизані названі твори, це ідея добра і зла, справедливості й свободи, єдності і незалежності Київської Русі. Зокрема, в «Повчаннях» В. Мономаха йдеться, говорячи сучасною мовою, про роль і місце керівника (князя) в суспі­льстві, про його професійні й особистісні якості й здібності, взаємодію з підданими. Князь не тільки сам не повинен чинити беззаконня, а й «служивим» заборонити його творити; не заздрити тим, хто творить беззаконня, бути гуманним, справедливим у стосунках з іншими, дбати про державу, її славу і могутність; він повинен мати душу чисту і непорочну, бесіду лагідну, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою. Загалом, Володимир Мономах змальовує ідеальну постать князя - політика, державного діяча, управлінця, який вміє керувати державою і підданими.

Політологи, історики підкреслюють вагому роль в політичному і суспільному житті, в нагромадженні традицій управління державою Данила Галицького /1200-1264 рр./, під час правління якого у будівництві Галицько-волинського князівства вимальовувалась модель державного управління, яка за своїми параметрами не поступалася кращим європейським взірцям.

Суспільно-політичні погляди вчених-філософів Києво-Могилянської академії також зробили вагомий внесок у розуміння і осмислення проблем взаємодії людей в різних спільнотах. Тут працювали і читали курси С, Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та інші.

Феофану Прокоповичу /1681 - 1736 рр./ належить спроба створення в умовах російської держави теорії освіченого абсолютизму: ніякого опору державній владі з боку різних верств населення не допускається; церква підпорядковується державі;

верховний носій державної влади ставиться над усіма громадянськими законами, будь-які його дії, якщо їх метою є загальнонародна користь, виправдовуються; верховний носій державної влади (абсолютний монарх) є освіченим володарем.

Система поглядів Степана Климовського - філософа, гуманіста - просвітителя на взаємовідносини між монархом і підданими передбачала заперечення абсолютної монархії, адже його вчення було побудоване на обмеженні влади монарха, на ідеї рівності усіх людей від природи. Він виходив з того, що право є в державі основним регулятором суспільних, політичних, державно-управлінських відносин. С.Климовський, виступаючи за обмеження влади монарха, обґрунтовує місце і роль правди та істини в системі управління державою. Правда, на його думку, є найчистішою доброчесністю, основним критерієм оцінки всіх дій людини. Якщо ж правителі відходять від правди, то вони не мають права управляти державою.

Чільне місце серед філософів - просвітників, котрих турбували проблеми державотворення та управління, займає Григорій Сковорода /1722 - 1794 рр./. На думку філософа, шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю. Запорука людського щастя, за Г. Сковородою, у самопізнанні, виявленні своїх здібностей, своїх природних нахилів. На цій основі виробляється відповідний спосіб життя. Надзвичайно важливими для пізнання сутності людини, її психології, її місця у суспільному житті, в тому числі і в системі управління, є глибокі соціальні висновки Г. Сковороди, які він зробив, виходячи з ідеї "сродної праці". Природа, за Г. Сковородою, визначила людині її "сродність" - природний нахил до певного виду діяльності. Щасливою людина буде лише тоді, коли співпадають її задатки з обраною сферою діяльності. Суспільні негаразди і нещастя постають з того, що люди беруться не за свою справу, беруться за працю, до якої "не лежить серце", немає здібностей і нахилів. При цьому Г. Сковорода палко відстоює рівність між людьми незалежно від соціального становища. Ідеальна держава позбавлена зла, користолюбства, наживи, зажерливості.

Інші українські філософи епохи Просвітництва такі, як Василь Каразін /1773 - 1842 рр./, Петро Лодій /1764 - 1829 рр./, Яків Ковельський /1729 - після 1793 рр./, Іван Рижський /1761 - 1811 рр./ у своїх поглядах на управлінські процеси в державі також сповідували принципи гуманізму та демократизму, суспільного договору. Хоча їх позиції мали особливу специфіку, всіх їх об'єднувало те, що вирішальне значення у державно-управлінських стосунках мають закони, метою яких є загальне благо. Суспільний ідеал вони вбачали у здійсненні ідеї свободи, рівності й права на власність. Так, П. Лодій підкреслював, що громадянська свобода -це визначення самого себе у діяльності, це незалежність від влади законодавців, це дія, яка сприяє досягненню власної мети і не суперечить меті держави. Щодо питання про державну форму правління, то П. Лодій, Я. Козельський схилялись до республіки, адже за республіканської форми правління спільна користь виступає основою всіх людських добрих намірів та законодавства. Я. Козельський виступав за соціальну рівність, за справедливе законодавство. Суспільство і державу він розглядав через призму їх відповідності природній сутності людини. Серед моральних якостей людини на перше місце філософ ставив доброчесність, засуджував принцип "людина людині вовк", сповідував гуманні стосунки між людьми. В. Каразін державним ідеалом вважав монархію, що управляється обов'язковими законами, які гарантують людям право на життя. Однак рівності між людьми, на його думку, бути не може, бо її немає в природі. Заслуговують на увагу погляди доктора філософії І. Рижського, який одним з перших в українській філософській думці став розробляти філософсько-лінгвістичні проблеми, зокрема, виникнення і розвитку мови, взаємовідношення мови і мислення, ролі мови в пізнавальній діяльності. Мова, на його думку, знаходиться в нерозривній єдності з мисленням, вона виникає в процесі становлення людини, своїм джерелом вона має відображення речей; рівень розвитку мови і мислення залежить від глибини пізнання явищ, від рівня суспільного життя. Спілкування членів освіченого суспільства має бути осмисленим, тобто йому має передувати пізнання самих речей, пізнання суті того, про що потрібно говорити. Ці думки є надзвичайно актуальними в структурі ділового спілкування і сьогодні.

Дев'ятнадцяте століття - це період, що характеризується поширенням в Україні західноєвропейської філософії, яка здійснювала вплив на формування соціальної думки в Україні. Так, зокрема, під впливом філософії Шеллінга формувалися погляди етнографа й історика Михайла Максимовича /1804- 1873 рр./, який у своїх працях приділяв основну увагу обґрунтуванню особистої волі. Воля, на думку М. Максимовича, це свобода совісті, слова, свобода підприємницької діяльності, приватної ініціативи. Він розрізняє свободу політичну і свободу особисту. Громадяни античних держав, за М. Максимовичем, знали лише політичну свободу і тому підкорялися державному регулюванню у приватному житті. Сучасні ж народи надзвичайно плідно працюють, вони зайняті промисловістю, торгівлею і в них немає часу займатися питаннями управління. Більше того, вони надзвичайно хворобливо реагують на втручання держави в їх особисті справи, в їх особисту свободу. Отже, особиста свобода індивідів має стояти незалежно від державної влади. Український філософ Йосиф Міхневич /1800 -1885 рр./, послідовник і прихильник Гегеля, Канта, значну увагу приділяв проблемам розвитку держави, прав людини, її ролі й місця в соціальному суспільному житті. Одним з важливих принципів управління державою Й. Міхневич вважав принцип "узгодженого і гармонійного діяння". Держава, на його думку, існує тільки задля погодження різноманітних суспільних інтересів, яке здійснюється через закони, владу та мудрість правителів.

Проблема державно-управлінського будівництва не обійшла осторонь представників Кирило-Мефодіївського товариства Миколу Костомарова /1817 - 1885 рр./, Пантелеймона Куліша І 1819 - 1897 рр./, Тараса Шевченка /1814 - 1861 рр./ та інших, які чітко відстоювали ідеали свободи, рівності, відкидали усі форми поневолення, заперечували гноблення одними інших. Так, М. Костомаров стверджував, що людське життя та існування будь-якого суспільства підкоряється Божим законам. Народи, які утверджували віру в Бога, жили в умовах рівності й свободи, досягли успіху. А занепадали ті народи, які мали вельмож і панів, які забули про Бога. Об'єднує націю в єдине ціле, в державу, за його концепцією, народний характер, незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народна маса може розглядатися як одна особа. Такою "єдиною особою" М. Костомаров рахував український народ. П. Куліш розглядав людину, суспільство, світ в цілому через призму "внутрішнього" і "зовнішнього", де "внутрішнє" - це "серце", а "зовнішнє" - це "голова". На протиставленні цих двох складових ґрунтуються такі антитези, як жінка - чоловік, хутір - місто, сучасне - минуле тощо. В його інтерпретації хутір - це своєрідний символ української національної свідомості, це духовно-етнічний комплекс, антипод цивілізації, яка негативно впливає на народні звичаї, традиції, культуру. В основі його так званої хутірної філософії лежить пріоритет національної культури, відбудови національної держави, що є важливою умовою історичного прогресу народу. Т. Шевченко розумів державу та її устрій не як абстрактне поняття, а як такий суспільний лад, коли добро переможе зло, коли люди стануть вільними і утвердяться гуманні відносини між ними.

Серед українських філософів другої половини XIX - початку XX ст, які складали важливий осередок національно-культурного життя України, вивчали суспільні процеси, що відбуваються в ній, в першу чергу слід відзначити М. Драгоманова, І. Франка, В. Вернадського, В. Винниченка, М. Хвильового, С. Подолинського, М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова, О. Потебню.

Михайло Драгоманов /1841 - 1895 рр./ до проблеми суспільства підходив з діалектичних позицій. Його погляди на управління державою пронизує ідея свободи і децентралізації, ідея громадянського суспільства, тобто добровільної організації гармонійно розвинутих особистостей, громад, товариств, країв на засадах автономії й федералізму. В державній централізації він вбачав причину зла, насильства над людиною та інших негараздів. В принципі федералізму він вбачав засіб переходу від імперського способу правління до європейських, демократичних форм державності, де кожен вільний в союзі вільних громад, де відкритий шлях до соціальних свобод, до активного спілкування націй між собою.

Ідеал Сергія Подолинського /1850 - 1891 рр./ - це суспільство, де народ сам управляє і керує всіма сферами свого буття: організує діяльність, планує роботу, контролює виконання тощо. Він стояв на позиціях автономно-федеративного централізованого управління суспільно-політичним життям. На його думку, в такій державі не буде ніякого начальства, державно-адміністративного апарату, що стояли б над народом і проти нього, а керівників різних рангів обиратиме народ, якому належатиме вирішальне слово в усіх справах.

Іван Франка /1856 - 1916 рр./ у своїх поглядах на управління державою прагнув проаналізувати способи життя людей в спільнотах, в організованих групах, в спілках, які "держалися купи". Він особливо захищав і відстоював свободу та автономію громад, які можуть управляти своїм господарством, як самі схочуть. Отже, відносини між особою і громадою базуються, за концепцією І. Франка, на громадсько-федеративному принципі. Однак пізніше І. Франко змінив акценти і зауважував, що федерація може бути плідною лише за умови самостійності держав. На його думку, державна влада визначається потребами розвитку народу, людства, вона повинна діяти в дусі цих потреб, забезпечуючи поступ і суспільний прогрес.

Олександр Потебня /1835 - 1891 рр./ дав філософське обґрунтування виникненню, розвитку мови та її ролі в суспільних взаємовідносинах. Мова, на його думку, це не тільки засіб визначення думки, засіб спілкування, це також засіб творення свідомості, удосконалення думки. Отже, з мовою пов'язані прогрес в пізнанні, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися.

Михайло Грушевський /1866 - 1934 рр./ вважав, що суспільно-політичний прогрес однаково визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Його погляди на державу та форми правління в ній розглядаються в органічному зв'язку з проблемою народу і героя в історії. М. Грушевський висував ідею демократичної держави як форми правління, яка забезпечує свободу особи як складової частини маси. При цьому історик виставляв на перший план народ, а не особу. Загалом, він підтримував ідею української автономії на чесній справедливій федерації з Росією, однак під натиском подій обґрунтовує проголошення національної незалежності та суверенітету України. В'ячеслав Липинський /1882 - 1931 рр./ ідеологію української держави будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. На його думку, для створення держави потрібна сильна влада в руках однієї людини. Отже. політичний ідеал для України як форми правління - спадкова монархія на чолі з гетьманом, влада якого обмежувалась законами. В такій державі, за В, Липинським, діє активна меншість - аристократія, до складу якої входять найкращі люди за їх здібностями, духом, активною діяльністю. Хоча концепція В. Липинського виявилася безперспективною, багато з його ідей щодо незалежності України зберегли своє значення і в наш час.

Психологічні школи в соціології представлені, в першу чергу, такими іменами, як Г. Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі та ін. Французький соціолог, психолог Гюстав Лебон /1841 - 1931 рр./ вважається одним з основоположників концепції "психологія натовпу". Він відстоював позицію расового визначення, расової належності у розвитку цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Г. Лебон виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи при цьому, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, яка, за Г. Лебоном, в сучасних умовах відтісняється від участі в історичному процесі. Це пояснюється тим, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації збільшує роль мас в історичному процесі. Натовп, на думку Г. Лебона, приходить на зміну еліті, що може призвести до загибелі цивілізації. Сформулювавши концепцію масового суспільства, Г. Лебон ототожнює масу з натовпом, характеризуючи його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними управляє закон "духовної єдності народу".

Представник психологічного напрямку в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард /1843 - 1904 рр./ продовжує розвивати концепцію масового суспільства. У своїй основній праці "Закони наслідування" досліджує індивіда та його роль в суспільстві, підкреслює важливу тезу про те, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів. Виходячи із логічного аналізу різних форм соціальної взаємодії, доводить, що їхню основу складає асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Між індивідом і реальністю існують суперечності, які Г. Тард намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування, тобто процесу повторення різних форм соціального буття.

Науковий інтерес американського соціолога Чарльза Хортена Кулі /1864 - 1929 рр./ становлять соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством; суспільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. Він доводить, що основа взаємодії обумовлюється психічною природою людини. Суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Ч. Кулі належить важливе для психології управління вчення про первинну групу, причиною формування якої є взаємовідносини між індивідами. На думку Ч. Кулі, первинні групи становлять основу суспільства; саме тут відбувається соціалізація індивіда, формування його власного світосприйняття, соціального досвіду, пізнання соціальної дійсності, ідеалів, цінностей. Він першим вводить в науковий обіг поняття комунікації, яке визначає як механізм існування та розвитку людських відносин.

Макс Вебер /1864 - 1920 рр./ - видатний німецький соціолог, зробив певний внесок у пошук подальших способів ефективного управління організаціями. Зокрема він, досліджуючи проблеми організацій, побачив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. М. Вебер дав характеристику бюрократичному управлінню. Бюрократію він розглядав як систему, що управляється не на основі особистих оцінок, а у відповідності з точним слідуванням індивідів певним правилам і процедурам. З метою здійснення контролю над виробничими системами в структурі бюрократичного управління застосовуються методи наукового менеджменту, що, на його думку, було ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, а остання (дисципліна) разом з мінімальною свободою дій робітників гарантує передбачуване виконання завдань. М. Вебер також показав, що бюрократичні структури підтримують безперервність існування організацій, розпорядження і процедури є обов'язковими для всіх співробітників, бюрократична організація не залежить від конкретних людей, встановлені процедури і технології дозволяють ефективніше здійснювати контроль. Особливо це стосується непередбачуваних співробітників. Великого значення він надавав просуванню співробітника по ієрархічній драбині. Це, на думку М. Вебера, сприяє професійному росту працівника, формуванню почуття лояльності до організації. Він радив приділяти увагу чинникам, котрі сприяли б мотивації робітників. Загалом, концепція бюрократичного управління М. Вебера включала наступні характеристики: дотримання правил і розпоряджень, що допомагає керівникам вищої ланки координувати зусилля керівників середнього рівня, зміцнює дисципліну, гарантує виконання процедур незалежно від бажань співробітника або керівника, створює формальну мережу взаємовідносин між спеціальними ланками та організаціями;

правила та розпорядження забезпечують неупередженість, яка захищає робітників від бажань керівників; розподіл праці, що дозволяє виконувати розпорядження виходячи із своєї спеціалізації і власного досвіду. Це, на думку М. Вебера, сприяє підвищенню виробництва праці; дотриманню чіткої ієрархічної структури: дотриманню структури повноважень: право прийняття рішення різного ступеня важливості; дотримання раціональності, тобто використання найбільш ефективних засобів виконання завдань організації. Бюрократичне управління, так само як і попередні концепції, має як позитивні, так і негативні сторони. Щодо обмежень, то тут слід звернути увагу на зайву регламентацію процесу праці, ігнорування міжособистісних стосунків і значення персоналу, обмежену гнучкість у прийнятті управлінського рішення. Позитивний бік бюрократичного управління полягає у формулюванні правил добору і просування в структурі кар'єри, усунення суб'єктивних рішень, певна об'єктивність оцінювання результатів роботи і професійного росту.

Загалом, висунуті філософами, соціологами, громадськими та політичними діячами своєрідні концепції управління та розвитку суспільства є цікавими і для нашого часу Аналізуючи і узагальнюючи їхні уявлення про форми управління, про роль людини в цьому процесі, слід зауважити, що з погляду управління в державотворчій. політичній та практичній діяльності є чимало загальних позицій:

хоча міркування щодо управління в той час стосувалися переважно керівництва державою, певною мірою вони переносилися і на підприємницьку діяльність, де так само велику роль відігравали досвід, традиції, якості людини. Завершуючи аналіз філософсько-соціологічного періоду у розвитку психології управління, слід сказати, що хоча розвідки наведених тут авторів і не утворюють певної завершеної системи знань про психологічні особливості організованої спільної діяльності людей, разом з тим їх спостереження, висловлені ними думки стали підґрунтям для перших психологічних концепцій управління.
  1   2   3

Схожі:

Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconСемінар Історія розвитку І сучасний стан психології
Введение в психологию / Под общ ред проф. А. В. Петровского. – М.: Издат центр „Академия”, 1996
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconПредмет І методологічні основи психології педагогічного менеджменту лекція 1
Основи психології управління формувалися під впливом економіки, наукового управління, кібернетики, соціології, психології праці,...
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconМіністерство освіти І науки україни херсонський державний університет...
«Історичні, соціологічні, політологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень»
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconЛекція: «Предмет І завдання психіатрії та наркології, їх місце серед...
До 1922 р кафедра психіатрії спочатку Одеського університету, а згодом — Одеського медичного інституту була органічно пов’язана з...
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconЛекція №19 тема: сучасний стан та перспективи реформування національної...
Вивчити актуальні проблеми розвитку фізичної культури І спорту серед студентської молоді – проблемне питання
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconІндивідуальний план навчального процесу за модулем №1 «Загальні питання...
Предмет І завдання психіатрії та наркології, їх місце серед інших медичних дисциплін. Історія розвитку І сучасний стан психіатрії...
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconСучасний стан та перспективи розвитку конярства України та Миколаївської області
Конярство в Україні завжди було галуззю загальнодержавного значення, функціональна спрямованість якої змінювалась в залежності від...
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 icon1 Історія та сучасний стан дослідження проблеми взаємозв’язку мови та мислення у лінгвістиці
Гіпотеза мовної відносності Сепіра-Уорфа І вираження в мові етнічних особливостей світобачення
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 iconСтруктура дисципліни
Предмет та завдання, методи, функції психології творчості як науки. Історія розвитку психології творчості
Історія та сучасний стан розвитку психології педагогічного менеджменту лекція 3 icon2. Розвиток психіки в філогенезі
Структура, завдання та стан сучасної психології. Значення психологічних знань для навчання І виховання зростаючої людини. Психічні...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка