7. Правочини




Скачати 156.24 Kb.
Назва7. Правочини
Дата конвертації17.07.2013
Розмір156.24 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы


Тема 7. Правочини.

  1. Поняття та види правочинів.

  2. Умови дійсності правочину. Державна реєстрація правочину.

  3. Місце вчинення правочину. Тлумачення правочину. Відмова від правочину.

  4. Недійсність правочинів.

  5. Правові наслідки недійсності правочину.


1. Поняття та види правочинів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст. 202 ЦК).

Характеристика правочину:

  1. це дія, тобто вольовий акт суб’єкта цивільних правовідносин (відміна від події. Подією, зокрема є обставина, яка визнається непереборною силою – п.1 ч.1 ст. 263 ЦК).

  2. це правомірна дія (відміна від цивільного правопорушення. Цивільним правопорушенням, зокрема є делікт – ст. 1166 ЦК).

  3. це цілеспрямована дія (відміна від юридичного вчинку. Юридичним вчинком, зокрема є знахідка – ст. 337 ЦК), тобто дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату.

  4. це дія, спрямована на встановлення цивільних прав та обов’язків між суб’єктами цивільних правовідносин, тобто між юридично рівними, майново-самостійними суб’єктами (відміна від актів органів державної влади. Актом органу державної влади, зокрема є реквізиція – ст. 353 ЦК).

Класифікація правочинів.

1 класифікація – в залежності від кількості сторін, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину (ч.2 ст. 202 ЦК):

  1. односторонні

  2. двосторонні

  3. багатосторонні

Одностороннім правочином (ч.3 ст. 202 ЦК) є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Наприклад, ст. 1233 ЦК – складання заповіту, ст. 1243 ЦК – заповіт подружжя.

Дво- чи багатостороннім правочином (ч.4 ст. 202 ЦК) є погоджена дія двох або більше сторін. Всі дво- чи багатосторонні правочини іменуються договорами. “Будь-який договір є правочином, але не будь-який правочин є договором”).

Для укладення двохстороннього правочину необхідне волевиявлення двох сторін. При цьому їх волевиявлення має бути зустрічним (протилежним за напрямком) та співпадаючим (узгодженим). Договір купівлі-продажу (ст. 655 ЦК).

Для укладення багатостороннього правочину необхідне волевиявлення трьох чи більше сторін. При цьому їх волі повинні мати єдину спрямованість. Договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК), засновницький договір (ч.2 ст. 87 ЦК).

2 класифікація – за моментом, з якого правочин вважається укладеним, тобто у сторін виникають права та обов’язки:

  1. консенсуальні

  2. реальні

Консенсуальний правочин (від латин. сonsensus - згода) вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами з усіх істотних умов у встановленій законом формі. Договір підряду (ст. 837 ЦК).

Реальний правочин (від латин. res – річ) для укладення правочину не достатньо досягти згоди між сторонами правочину, а необхідно ще вчинити певну дію (передати річ). Договір позики (ст. 1046 ЦК). Права та обов’язки у сторін не виникають до моменту передачі речі.

3 класифікація – залежно від наявності або відсутності у правочину зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій:

  1. відплатні

  2. безвідплатні.

Відплатним є правочин, за яким обов’язку однієї сторони вчинити ту чи іншу дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Договір купівлі-продажу (ст. 655 ЦК).

У безвідплатному правочині такий зустрічний обов’язок відсутній. Договір дарування (ст. 717 ЦК), договір позички (ст. 827 ЦК).

Більшість правочинів є відплатними. Презумпція відплатності. – ч.5 ст. 626 ЦК.

4 класифікація – в залежності від юридичного значення підстави правочину для його здійснення:

  1. каузальні

  2. абстрактні

Каузальні ( від латин. кауза –причина) – ті, в яких є наявною підстава (правова ціль), яку переслідує особа, яка здійснює правочин. Тобто, ті, правова підстава яких є очевидною або її можливо зрозуміти з самого типу даного правочину. У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність.

Абстрактні (від латин. abstractio – відривати, віддаляти) – ті правочини, правову ціль яких не можна встановити та вона немає юридичного значення для їх дійсності.. Наприклад, договір гарантії.

Інші види правочинів.

1) Умовні правочини (ст. 212 ЦК) – це правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

^ Умова – це обставина, щодо якої невідомо, настане вона або ні. Тобто умова, на відміну від строку, характеризується невизначеністю змісту.

Умови можуть бути:

А) відкладальні

Б) скасувальні

Відкладальні - настання або зміна прав та обов'язків відкладається на майбутнє та ставиться у залежність від настання обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.

Скасувальні - припинення прав та обов'язків за правочином пов’язується з настанням обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Права та обов’язки за такими правочинами виникають з моменту їх здійснення.

2) Фідуціарні правочини (від латин. fiducia – довіра) – правочини, які ґрунтуються на особливо довірчих відносинах між сторонами, тобто засновані на особливій довірі сторін. Договір дорученняст. 1000 ЦК, договір управління майномст. 1029 ЦК. Втрата довіри дає можливість кожній із сторін розірвати договір в односторонньому порядку.

3) Біржовий правочин (ст. 15 ЗУ «Про товарну біржу» від 10.12.1991р.).

Біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня;

г) місце вчинення правочину – біржа;

д) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
2. Умови дійсності правочину. Державна реєстрація правочину.

Умовами дійсності правочину – це сукупність вимог, визначених законом, додержання яких необхідним для дійсності правочину.

Всі умови дійсності правочину поділяються на:

  1. загальні – ті, яким повинні відповідати будь-який правочин;

  2. спеціальні – ті, які встановлені для певних видів правочинів.

Загальні умови дійсності правочину закріплені в ст. 203 ЦК:

1 умова. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства (ст. 4 ЦК), а також моральним засадам суспільства.

Під змістом правочину розуміють сукупність умов, що складають правочин.

2 умова. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Оскільки правочин є вольовим актом, здійснювати його може особа, яка має необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

3 умова. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Воля – це внутрішнє бажання особи досягти певної поставленої мети, тобто психологічний процес. Волевиявлення – це зовнішнє вираження волі, завдяки чому вона стає доступною для сприйняття іншими особами.

4 умова. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Форма правочину – це спосіб фіксації волевиявлення його сторін.

^ Форми правочину (ст. 205 ЦК):

  1. усна

  2. письмова: а) проста; б) нотаріально посвідчена.

Усні правочини вчиняються шляхом вираження волі словами.

Правочини, які можуть вчинятися усно (ч.1 ст. 206 ЦК):

  1. правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

  2. правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі.

Встановлюється загальне правило – якщо для правочину не встановлена законом обов’язкова письмова форма, а також він не потребує нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, то правочин може вчинятися в усній формі.

Письмова форма правочину (ст. 207 ЦК).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. А також, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 р.


^ Отже, головним при вчиненні правочину у письмовій формі є те, що обраний сторонами спосіб фіксації їх волі дозволяє встановити особу, від якої виходить документ.

Обов’язкові реквізити письмового документу (ч.2 ст. 207 ЦК):

  1. підписи сторін правочину.

2) правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Письмова форма може бути: а) простою (ст. 208 ЦК)

б) нотаріально посвідченою (ст. 209 ЦК)
^

Обов’язкова проста письмова форма встановлена для (ст. 208 ЦК):


1) правочинів між юридичними особами;

2) правочинів між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч.1 ст. 206 ЦК (правочині, які вчиняються та виконуються одномоментно);

3) правочинів фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять (20) і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (неоподаткований мінімум зараз становить 17грн., отже письмова форма є обов’язковою для правочинів на суму більше 340грн.), крім правочинів, передбачених ч.1 ст. 206 ЦК;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Ст. 208 ЦК - це загальна норма, що регулює випадки вчинення правочинів в простій письмовій формі. Існують і спеціальні норми, які також закріплюють правило щодо обов’язкової письмової форми певного виду правочину (незалежно від суб’єктного складу учасників правочину та суми правочину).

Згідно з ст. 209 ЦК правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках:

  • встановлених законом;

  • за домовленістю сторін;

  • договір про закупівлю, який укладається відповідно до ЗУ «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», за вимогою замовника.

Відповідно до ч.4 ст. 209 ЦК на вимогу сторони правочину (фізичної або юридичної особи) будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється:

  1. нотаріусом або

  2. іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії:

  • посадові особи виконкомів сільських, селищних, міських рад в населених пунктах, де немає нотаріусів;

  • консульські установи України.

Крім того у ст. 1251, 1252 ЦК визначено осіб, які мають право посвідчувати заповіт.

ЗУ «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Мін’юсту України № 20/5 від 03.03.2004 р.

В ст. 205 ЦК крім форм правочинів знайшли закріплення ще й способи волевиявлення, а саме: ч.2 – конклюдентні дії та ч.3 – мовчання.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (конклюдентні дії).

Конклюдентними визнаються такі дії, які можуть бути витлумачені однозначно як такі, що відображають волю особи на вчинення певного правочину.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Обов’язково в законі чи в договорі вказується, що мовчання трактується позитивно.


5 умова. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Іншими словами, ціль правочину повинна відповідати тим правовим наслідкам, які настають у результаті вчинення такого виду правочину. Порушення цієї умови приводить до фіктивного (ст. 234 ЦК) чи удаваного (ст. 235 ЦК) правочинів.

6 умова. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Державна реєстрація правочину

Державна реєстрація – це публічно-правовий спосіб забезпечення стабільності та прозорості обороту майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує юридичні (зокрема, цивільні) права і обов’язки. Отже, державна реєстрація – це не форма правочину, а один з способів офіційного засвідчення правочину.

Згідно з ч.1 ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Тимчасовий порядок реєстрації правочинів, затв. постановою КМУ від 26.05.2004 р. № 671.
3. Місце вчинення правочину. Тлумачення правочину. Відмова від правочину.

Місце вчинення правочину (новела) – ст. 211 ЦК

За загальним правилом місце вчинення правочину вказується в самому правочині.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до ст. 647 ЦК «Місце укладення договору». Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір (оферент), якщо інше не встановлено договором.
^

Тлумачення змісту правочину (новела) – ст. 213 ЦК.


Тлумачення правочину – це з'ясування його дійсного смислу (суті), тобто аналіз співвідношення внутрішньої волі особи (осіб), які вчинили правочин, та його словесної формули. Ідеальною є ситуація, коли словесна формула співпадає з наміром (волею) сторін правочину.

^ Метою тлумачення правочину є з’ясування, встановлення істинного, дійсного його змісту відповідно з волею сторін.

За загальним правилом (ч.1 ст. 213 ЦК) зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

Якщо при тлумаченні правочину у сторін виникає спір, то на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Технологія тлумачення змісту правочину судом:

1 етап – буквальне (дослівне) тлумачення. Згідно з ч.3 ст. 213 ЦК при цьому при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

2 етап – встановлення мети правочину. Згідно з ч.4 ст. 213 ЦК якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
^

Відмова від правочину – ст. 214 ЦК


Ст. 214 ЦК передбачає 2 ситуації:

1 ситуація – відмова від одностороннього правочину - особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Наприклад, ст. 249 ЦК – скасування довіреності; ст. 1254 ЦК – скасування заповіту.

^ 2 ситуація – відмова від договору (дво- чи багатостороннього правочину) - особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Якщо договір укладений, але ще повністю невиконаний має місце розірвання договору (ст. 651 ЦК).

Якщо договір вже повністю виконаний, то між сторонами припинився правовий зв’язок. Відмовлятися нема від чого.
4. Недійсність правочинів.

Недійсним вважається правочин, який не породжує тих правових наслідків, до яких сторони прагнули при його вчиненні, внаслідок недодержання вимог закону щодо дійсності правочину.

ЦК закріплює презумпцію дійсності правочину. Отже, згідно з ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ЦК закріплені загальні положення щодо недійсності правочину:

1 – згідно з ч.1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 –3, 5 та 6 ст. 203 ЦК.

2 – закріплений легальний поділ недійсних правочинів на нікчемні (ч.2 ст. 215 ЦК) і оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦК), а також легальне визначення понять цих видів недійсних правочинів.

Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Оспорюваним є правочин, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Нікчемність та оспорюваність означають тільки два методи, два способи визнання правочинів недійсними, якщо вони не відповідають вимогам закону.

^ 3 позивачами у справах про оспорювання правочину або про застосування правових наслідків нікчемного правочину можуть бути 1) сторона правочину та 2) заінтересована особа (ч.3 ст. 215 ЦК).

^ 4 – усі склади нікчемних правочинів передбачені вичерпним чином.

5 оспорювані правочини передбачені невичерпним чином. Суд може визнати недійсним будь-який правочин, якій не відповідає вимогам ст. 203 ЦК і який не передбачений законом як нікчемний.

^ 6 - в окремих, прямо встановлених законом випадках, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 218 ЦК; ч.2 ст. 219 ЦК; ч.2 ст. 220 ЦК; ч.2 ст. 221 ЦК; ч.2 ст. 224 ЦК; ч.2 ст. 226 ЦК).

7 - за загальним правилом (ст. 236 ЦК) правочин є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч.2 ст. 236 ЦК).

8 - за загальним правилом, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).


^ 9 - для вимог про визнання правочину недійсним та про застосування правових наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність. Згідно з ч.3 ст. 258 ЦК позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. При цьому, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Відповідно до ч.4 ст. 258 ЦК позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування правових наслідків нікчемного правочину. При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли почалося його виконання.

^ 10 - Негативним моментом нового ЦК можна назвати відсутність в ньому аналога ст. 48 ЦК УРСР 1963 р. – загальної норми, яка регулює недійсність правочину. Ця норма застосовувалася у випадках, якщо відсутня спеціальна норма, яка закріплювала окремий склад недійсного правочину.

За загальним правилом, недодержання сторонами в момент вчинення правочину вимог щодо форми правочину не є підставою недійсності правочину. Так, згідно з ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Якщо сторони вчинили правочин усно, який відповідно до закону треба оформлювати письмово, то заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
5. Правові наслідки недійсності правочину.
^

Згідно з ч.1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.


Усі правові наслідки недійсності правочину поділяються на:

1) загальні та 2) спеціальні.

1) Загальні правові наслідки недійсності правочину:

1 - двохстороння реституція.

Двохстороння реституція полягає в тому, що кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, надані послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

^ 2 відшкодування збитків винною стороною (ч.2 ст. 216 ЦК), завданих другій стороні або третій особі у зв'язку із вчиненням недійсного правочину.

3 відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку із вчиненням недійсного правочину, винною стороною (ч.2 ст. 216 ЦК).

^ Правові наслідки, передбачені ч.1 та ч.2 ст. 216 ЦК, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або спеціальні правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Особливі умови застосування загальних правових наслідків недійсності правочину:

А) здійснення двохсторонньої реституції не стороною правочину, а іншими особами, а саме: батьками (усиновлювачами) (ст.ст. 221, 222 ЦК); опікуном (ст. 221, 226 ЦК); піклувальником (ст. 222 ЦК);

Б) відшкодування збитків стороною, яка помилилася в результаті її власного недбальства (ч.2 ст. 229 ЦК);

В) солідарне відшкодування збитків та моральної шкоди (ч.2 ст. 232 ЦК);

Г) субсидіарне відшкодування збитків батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітньої особи (ч.3 ст. 222 ЦК);

Д) відшкодування вартості майна (предмету правочину) батьками (усиновлювачамив) або опікуном малолітньої особи (ч.5 ст. 221 ЦК).

Спеціальні правові наслідки недійсності правочину:

А) відшкодування збитків у подвійному розмірі (ч.2 ст. 230 ЦК та ч.2 ст. 231 ЦК).

ЦК встановлює два загальних правила щодо правових наслідків нікчемного правочину:

1 – Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін (ч.4 ст. 216 ЦК).

2 - Суд з власної ініціативи може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (ч.5 ст. 216 ЦК).



Схожі:

7. Правочини iconПоложення про Третій Стипендіальний конкурс Ліги студентів Асоціації...
«Правочини із заінтересованістю та значні правочини в акціонерних товариствах України» (далі Конкурс) проводиться з метою професійного...
7. Правочини icon3. Операції, які здійснюють комерційні банки
Банківські операції угоди або правочини, тобто відповідні дії спрямовані на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків...
7. Правочини icon8. Представництво. Довіреність
Згідно з ч. 1 ст. 237 Цк представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка