Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст




Скачати 396.45 Kb.
НазваНаціонально-визвольна війна українського народу середини XVII ст
Сторінка4/4
Дата конвертації02.07.2013
Розмір396.45 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
1   2   3   4
гетьман не відмовився від генеральної думки об'єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 р. (усього їх 17) передбачали гарантію національно-політичних прав та інтересів України. На жаль, ні тоді, ні в майбутньому Стамбул навіть не збирався до кінця задовольнити умови, які б могли стати основою рівноправних взаємин України і Туреччини. Розкидані у різних місцях і датовані різним часом висловлювання П. Дорошенка також засвідчують, що він,не вважав особливі взаємини з Портою фундаментальною основою своєї зовнішньої політики.

Навесні — влітку 1669 р. на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. Незабаром на політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство — уманський полковник Михайло Ханенко. Між обома сторонами почалися воєнні дії, в ході яких були поразки і перемоги, облога фортець і бої з переважаючими силами противника. У круговерть цієї боротьби були втягнуті й зовнішні сили — Крим і Туреччина. Це ще більш ускладнювало перебіг подій, надавало їм драматичного, особливо кривавого характеру.

Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко резервує за собою інші варіанти — продовжує підтримувати зв'язки як з Польщею, так і з Росією. Але це не була безпринципність. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної й принципової лінії, спрямованої на відновлення територіальної цілісності Української держави. З таким настроєм П.Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацька сторона виробила для своїх делегатів наказ із 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорозьке однозначно заявило, що воно вимагає окремої території в складі Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно-освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям, вільне заняття козаків різними видами господарської діяльності і т. ін.). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти ні на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах тих прав, що існували напередодні Визвольної війни.

Щодо П. Дорошенка, то його позиція відносно існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, польський король писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 р. П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султанові. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрством Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він. підтримував зв'язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собеського на Поділля. Впав ряд міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 р. кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 р. похід «на Ляхистан» розпочала 100—120-тис. турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьманові подільські міста, Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка.

Дорошенко з'явився перед «ясними очима» султана 16 серпня 1672 р. З бунчуком і прапором він увійшов у намет Мухаммеда IV, від якого одержав кафтан, булаву й гарного коня. А вже незабаром почалася облога «чуда природи» — фортеці м. Кам'янця. Вона тривала недовго (з 18-го по 27 серпня). Польські урядовці не могли організувати відповідної оборони. Не допомогли й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними і надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, що завершилися підписанням Бучацького мирного договору, за яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко мало виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).

Вузькоегоїстична політика Туреччини не могла не позначитися на настроях Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровується у діях стамбульського двору. Не випадково він розпочинає переговори з Польщею, а через кілька місяців — з Росією. На жаль, вони-завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 р. об'єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи Правобережжям (крім Чигирина). 17 березня на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». Але цей тріумф московської політики був недовгим. Незабаром вторгаються татарські орди, сіючи руїну і смерть на Правобережній Україні. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.

Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав квітучий колись край, місцева людність була знищена, забрана у неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірні війська на Поділля. Зав'язалися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно-політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.

На середину 1675 р. становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі й навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть митрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, готових до вторгнення на Правобережжя кримських, татар. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві.

Зрозуміло, що, зважившись на цей крок і особливо заручившись підтримкою Запорозької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направляє у Москву посольство на чолі з чигиринським отаманом Іваном Сенкевичем. Надіслана правобережному гетьману царська грамота твердила, що «все минуле буде забуте», але водночас наказувалося з'явитися на лівий берег Дніпра для присяги перед князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.

П. Дорошенко ще деякий час залишався у Чигирині. Він листувався з І. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 р. неподалік Чигирина, в таборі Г. Ромодановського та І. Самойловича.

Навесні 1677 р. стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішено і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви.

Похмурим березневим днем зустріла Москва могутнього у минулому правителя. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні «вини й злочини» й водночас наказали як підданому Федора Олексійовича залишатися у Москві і виступати порадником у веденні справ з Туреччиною і Кримом.

Новий поворот готувало життя самому Дорошенкові. У жовтні 1679 р. він одержав царський наказ про призначення воєводою у Великий Устюг. Колишній гетьман відповів відмовою. Нам не відома реакція на це царя. Зрозуміло, що вона була негативна, оскільки взимку Дорошенко був призначений воєводою у Вятку (на цій посаді перебував до 1682 p.). Після повернення звідти одержав у володіння с. Ярополче Волоколамського повіту, у якому він і помер 9 листопада 1698 р.

У 70-х pp. П. Дорошенко зійшов з арени як активний політичний діяч. Своє фізичне життя він завершив у 90-х pp. буремного XVII ст. у Московщині, далеко від рідної землі. Але основна ідея його — об'єднати всі українські землі під однією гетьманською булавою у незалежній державі — втрачена не була. Серед козацької старшини знаходилися люди, які продовжували боротьбу як проти царської Росії, так і шляхетської Польщі.

Питання №8

Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке

українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Поділля. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним гетьманом, управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Московського царства, а згодом Російської імперії. 1667 року, в результаті громадянської війни та Андрусівського миру між Польщею та Росією, була розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування поляками козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Росії від Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Швеції. Протягом 18 століття, зусиллями російського уряду, поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом російської імператриці Катерини ІІ була позбавлена інститу гетьмана, а 1786 року — козацького полкового устрою. 1765 року перетворена на Малоросійську губернію Російської імперії.

Іван Мазепа. c:\documents and settings\admin\рабочий стол\200px-portret_mazepa.jpg

1687 року новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини. За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була створена нова титулована козацька аристократія — знатні товариші, встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину та елементи кріпацтва. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепа до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати російський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в 1695-1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки запорожців і татар.

1699 — Повстання Палія

1704 — Похід Мазепи на Правобережжя

1708 — Союз з Швецією → розкол старшини.

1708 — Батуринська трагедія, Битва під Полтавою

1710 — Конституція Пилипа Орлика

Занепад

1715 — ліквідація виборності посад.

1722 — Малоросійська колегія (перша)

1723 — Арешт Полуботка

1728 — Рішительні пункти (Апостол)

1734 — Правління гетьманського уряду (Шаховський)

1750 — відновлення гетьманства (Розумовський)

1754 — ліквідація українсько-російського митного кордону

1764 — ліквідація гетьманства, Малоросійська колегія (друга)

1781 — ліквідація полково-сотенного устрою, утворення намісництв

1783 — закріпачення селян

1791 — місія Капніста до Прусії з метою відновлення незалежності

Вели́ка Півні́чна війна́

війна між Московським царством (згодом — Російська імперія) та Королівством Швецією у 1700—1721 рр. за панування на Балтиці, й в цілому — за домінування у Східній Європі. Також використовується термін Північна війна.

Спочатку Росія вступила у війну в коаліції з Данією і Саксонією — у складі так званого Північного союзу, але після початку військових дій союз розпався і був відновлений в 1709 році. На різних етапах у війні також брали участь: на стороні Росії — Англія (з 1707 Великобританія), Ганновер, Голландія, Пруссія, Річ Посполита; на стороні Швеції — Англія/Великобританія і Ганновер. Війна закінчилася поразкою Швеції в 1721 році з підписанням Ништадтського мирного договору.

Полта́вська битва

8 липня (27 червня) 1709 — одна з вирішальних битв Великої Північної війни, розгром росіянами шведських військ Карла XII біля Полтави.

Перебіг битви

На початку травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути.

Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія складалася з 17 000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у Полтавській битві не брали[Джерело?]. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26.6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Аюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду.

О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська.

У Полтавській битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Піпер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII у супроводі, зокрема, генерал-лейтенанта А. Юленкрука, а також І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7).1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була оточена калмицькою кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон.

Наслідки битви

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, «закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу». Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по свому самоврядному статусу (але зберігає його до царювання Катерини II).

В двомовному романі Олега Кудріна "Полтавська перемога" (шорт-лист премії Нонконформізм-2010", Москва), написаному в жанрі альтернативної історії переграно як хід битви, так і її наслідки. Карл XII та Петро з Меншиковим загинули. Й Мазепа на теренах Гетманату та Московського царства заснував Всерусинську Імперію.

1   2   3   4

Схожі:

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст icon1. Розкрийте значення трипільської археологічної культури для утвердження...
З’ясуйте причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Охарактеризуйте гетьмана Богдана Хмельницького...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconСоціально-економічні передумови визвольної війни
Національно-визвольна боротьба українського народу у І648-1657 рр. І загальноєвропейська політична ситуація
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconКнига розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого...
Епоха відродження українського народу була незвичайно короткою, слідом за нею насувалася трагедія: падіння Української держави, поразка...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconЗа допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох...
України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис І закономірності становлення та розвитку українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconКарфаген до середини III в до н е., причини зіткнення з Римом. Перша...

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст icon1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні...
Сторія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис І закономірності становлення та розвитку українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconТема 6 Українська революція 1917 – 1920 рр
Українською революцією в історії називають добу 1917-1920 рр., коли українство під проводом соціалістичних, ліберальних І консервативних...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconПрактичне заняття №1 українська література в системі гуманітарної...
«Велесова книга» найдавніша пам’ятка, скрижалі буття українського народу в прадавні часи
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconПередмова перекладача українського видання
Варто згадати, що на жодній сторінці "Енциклопедії голокосту" немає згадки про десятки мільйонів жертв геноциду українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconУкраїнська культура першої пол. ХІХ ст
Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відро­дження самосвідомості...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка