Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст




Скачати 396.45 Kb.
НазваНаціонально-визвольна війна українського народу середини XVII ст
Сторінка3/4
Дата конвертації02.07.2013
Розмір396.45 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
1   2   3   4
без надійної допомоги іззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Це зумовлювалося приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їхніх мов, культур. Українська сторона, починаючи з 1648 p., неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного. У 1653 р. Б. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз із Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 11 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність російському цареві. Але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І. Богун та І. Сірко.

У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті в березні 1654 p., тому інша їхня назва — «Березневі статті».

Основні положення

· Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходила під протекторат Росії.

· Влада в автономії залишалася за гетьманом, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького.

· Встановлювалась кількість козацького війська — 60 тис. осіб.

· Міста зберігали право на самоуправління.

· Визнавалася самостійність української православної церкви.

· Україна отримала право вести власну зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною.

· Передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Спираючись на підтримку Москви, Б. Хмельницький сподівався завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

У 1656 р. цар уклав з поляками Віденський мир. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. У свою чергу гетьман відкрито звинуватив царя в порушенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і здійснив кроки до створення нової антипольської коаліції: уклав союз із Семигородським князівством, вів переговори зі Швецією, яка обіцяла сприяти створенню самостійної Української держави. Дії Б. Хмельницького призвели до загострення російсько-українських відносин. Але в напружений момент стосунків з Москвою, уражений звісткою про поразку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.

Питання №6

3 період

Загострення кризи української державності у 1657—1663 pp.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остататочної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.

Питання №7

4 період (1663 – 1668)

На Лівобережній Україні на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Я. Сомко та В. Золотаренко. Несподівано в боротьбу за владу втрутилося Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство свого кошового отамана Івана Брюховецького. Вмілий оратор, він мав великий вплив на бідне козацтво, яке привабив демагогічними обіцянками покарання старшини та збагачення.

У червні 1663 р. на Загальній Чорній раді (у ній брали участь не тільки козаки, а й селяни й міщани) під Ніжином саме за допомогою рядових запорожців гетьманом було обрано І. Брюховецького (1663—1668). Майбутній гетьман з 1648 р. займався вихованням гетьманича Юрія Хмельницького, виконував дипломатичні доручення, три роки був кошовим отаманом Запорозької Січі. Його кандидатуру підтримала Москва. Суперники І. Брюховецького Сомко та Золотаренко були ув'язнені та страчені.

Фактичним розколом України на дві частини — Правобережжя та Лівобережжя — закінчився другий етап Української національної революції. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережжя знаходилося під контролем Московської держави. Громадянська війна продовжилася з новою силою, починався третій етап революції — боротьба за об'єднання Української держави.

Правобережний гетьман П. Тетеря, спираючись на підтримку Речі Посполитої, намагався схилити лівобережну старшину на свій бік та об'єднати під своєю владою українські землі. З цією метою у жовтні 1663 — березні 1664 pp. козацько-польсько-татарська армія (бл. 45 тис. осіб) здійснила похід на Лівобережжя. Але війська Г. Ромодановського та гетьмана І. Брюховецького відбили наступ П. Тетері. Одночасно запорожці на чолі з І. Сірком напали на татар, які в той час були союзниками поляків, а потім розгорнули наступ на резиденцію правобережного гетьмана, чим відтягай на себе значні воєнні сили.

Взагалі після смерті Б. Хмельницького Запорозька Січ почала відігравати значну, але часто деструктивну роль у політичному житті України. Саме тут зосереджувалися опозиційні гетьманам та старшині сили. Крім того, у політиці Запорожжя була відсутня тверда орієнтація на певного союзника.

Протягом 1664—1665 pp. Тетеря намагався придушити народне повстання проти польського панування, вів боротьбу зі своїми противниками, та врешті-решт змушений був виїхати до Польщі. На Правобережжі розпочалася боротьба за гетьманську булаву, в якій переміг черкаський полковник Петро Дорошенко.

Лівобережний гетьман І. Брюховецький спочатку провадив промосковську політику. Після обрання гетьманом він уклав у Батурині (тепер Черкаська область) договір (статті) з Московською державою. Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 р. та містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація повинна була забезпечувати безоплатно продуктами харчування московські війська в Україні, повернути московським поміщикам селян-втікачів, українським купцям заборонялося вивезення та продаж горілки і тютюну в Московську державу. У 1665 р. Батуринські статті були замінені Московськими статтями.

І. Брюховецький першим з українських гетьманів у вересні — жовтні 1665 р. здійснив поїздку на поклон до царя у Москву, де йому було надано титул боярина. У грудні цього ж року гетьман підписав договір з Московським урядом — Московські статті.

За ними:

• українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя;

• вибори гетьмана мали відбуватися лише з дозволу царя і в присутності московських послів, а обраний гетьман повинен був їхати в Москву для отримання гетьманських клейнодів;

• гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні стосунки з іноземними державами;

• збільшувалася кількість московських військ в Україні (військові гарнізони крім Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина розташовувалися у Полтаві, Кременчуці, Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському, Каневі і у фортеці Кодак);

• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод;

• гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування;

• українська православна Церква переходила у підпорядкування московського патріархату.

Московські статті 1665 р. обмежили політичні права України, посилили її військово-адміністративну і фінансову залежність від Московської держави.

Ще одного удару по інтересам України було завдано на початку 1667 р. Річ Посполита та Московська держава (як це було і за Віденським перемир'ям 1656 p.), за спиною України уклали у с. Андрусово (поблизу Смоленська) перемир'я на 13,5 років (до середини 1680 p.). Воно завершило російсько-польську війну за Україну, яка тривала з 1654 р. Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави, а Правобережна Україна залишалася за Річчю Посполитою. Московія повертала собі Сіверську землю (з Черніговом і Стародубом) та Смоленськ. Київ на 2,5 року передавався Московській державі, а потім мав відійти до Польщі. Запорозька Січ переходила під спільне управління Речі Посполитої та Московії. Тож відбувся поділ України на дві частини.

Через 10 років після смерті Б. Хмельницького Андрусівське перемир'я фактично перекреслило багаторічну боротьбу українського народу за власну державу, мрії про возз'єднання всіх українських земель. Московська держава остаточно відмовилася від свого зобов'язання за Березневими статтями 1654 р. допомагати Україні в боротьбі з Річчю Посполитою.

Московські статті 1665 p., розміщення царських військ в Україні, проведення майнового перепису населення у 1666 р. з метою визначення розмірів оподаткування, умови Андрусівського перемир'я викликали обурення всіх верств українського суспільства. Воно було скероване і проти І. Брюховецького та його старшинського оточення, яке проводило відверто промосковську політику.

У 1667—1668 pp. на Лівобережній Україні відбулися масові народні виступи, які переросли у повстання. За цих умов І. Брюховецький переорієнтував свою політику, вирішивши очолити народний рух. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Україні. Проти І. Брюховецького царський уряд послав війська на чолі з Г. Ромодановським. Одночасно гетьман вступив у переговори з П. Дорошенком.

Після П. Тетері гетьманом Правобережної України став П. Дорошенко (1665—1676), онук гетьмана Михайла Дорошенка (1623—1628). Військову та дипломатичну школу майбутній гетьман пройшов у Б. Хмельницького, після смерті якого підтримав І. Виговського, а згодом Ю. Хмельницького та П. Тетерю.

Глибока криза української державності викликала наміри у патріотичних сил, до яких належав і П. Дорошенко, зупинити руйнівні процеси, об'єднати українські землі та відновити їх незалежність. Але в умовах розколу країни після Андрусівського перемир'я Речі Посполитої та Московської держави 1667 р., П. Дорошенку весь час доводилося міняти союзників у зовнішній політиці. Переговори гетьмана з царським урядом Олексія Михайловича про повернення прав і вольностей Війська Запорозького, возз'єднання всіх українських земель не мали успіху. Гетьман порвав з Річчю Посполитою та шукав підтримки у Кримського ханства та Туреччини.

У жовтні 1667 р. П. Дорошенко з татарами здійснив похід у Галичину, де обложив польську армію. Але союз гетьмана з татарами не знайшов підтримки у запорожців. Вони під проводом кошового отамана І. Сірка напали на Крим, зірвавши спільні дії П. Дорошенка і татар проти поляків. Запорожці вкотре виступили як деструктивна сила, заважаючи П. Дорошенку в його спробах об'єднати Україну. Гетьман змушений був знову прийняти підданство Польщі.

Антимосковське повстання на Лівобережній Україні, яке очолив І. Брюховецький, давало надію на порозуміння між обома гетьманами. У червні 1668 р. правобережні полки вступили на Лівобережжя з метою об'єднання з військами І. Брюховецького, які стояли під Опошнею (тепер Полтавська область). Але козаки, які підтримували правобережного гетьмана, виступили проти І. Брюховецького, вбили його та проголосили на козацькій раді гетьманом всієї України П. Дорошенка. Гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. В умовах, коли він змушений був вести боротьбу на два фронти — проти Московії та Польщі, ворожу йому позицію зайняло Запорожжя, обравши гетьманом П. Суховія, підтриманого кримським ханом. Загроза владі гетьмана обох боків Дніпра виникла і з боку уманського полковника М. Ханенка, обраного козаками деяких полків гетьманом Правобережної України. Крім того, на Лівобережжя у вересні 1668 р. почався наступ московських військ, а на Брацлавщину — польських. Усе це змусило П. Дорошенка покинути Гетьманщину. Він призначив після себе наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Д. Многогрішного, якого в

умовах присутності московських військ у березні 1669 р. на Генеральній військовій раді у Глухові було обрано гетьманом.

Питання №7

5 період

Відкрита воєнна акція на Лівобережжі розпочалася навесні 1668 р. Незабаром було звільнено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і сталося.

Однак наступні події показали, що все ж П. Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Передусім вторгнення польських підрозділів змусило залишити лівий берег Дніпра і повернутися на Правобережжя. По-друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий бахчисарайським двором. По

третє, на бік Росії перейшов Дем'ян Многогрішний, залишений Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

Виникає закономірне питання: чи була життєздатною політична платформа П. Дорошенка? Відповідь може бути лише однозначною: так, була. Про це, зокрема, свідчить підтримка гетьмана практично всіма станами населення України. Проте в об'єднанні розчленованих політичними кордонами українських земель в єдину державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І П. Дорошенко зважується на докорінну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить крок у напрямі зближення з Туреччиною (відомо, що перші симптоми цих настроїв виявлялися ще у 1667 p.). Військова рада у Корсуні (березень 1669 p.), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, водночас висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не принесли.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в основу угоди Дорошенка з султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що
1   2   3   4

Схожі:

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст icon1. Розкрийте значення трипільської археологічної культури для утвердження...
З’ясуйте причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Охарактеризуйте гетьмана Богдана Хмельницького...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconСоціально-економічні передумови визвольної війни
Національно-визвольна боротьба українського народу у І648-1657 рр. І загальноєвропейська політична ситуація
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconКнига розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого...
Епоха відродження українського народу була незвичайно короткою, слідом за нею насувалася трагедія: падіння Української держави, поразка...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconЗа допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох...
України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис І закономірності становлення та розвитку українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconКарфаген до середини III в до н е., причини зіткнення з Римом. Перша...

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст icon1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні...
Сторія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис І закономірності становлення та розвитку українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconТема 6 Українська революція 1917 – 1920 рр
Українською революцією в історії називають добу 1917-1920 рр., коли українство під проводом соціалістичних, ліберальних І консервативних...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconПрактичне заняття №1 українська література в системі гуманітарної...
«Велесова книга» найдавніша пам’ятка, скрижалі буття українського народу в прадавні часи
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconПередмова перекладача українського видання
Варто згадати, що на жодній сторінці "Енциклопедії голокосту" немає згадки про десятки мільйонів жертв геноциду українського народу,...
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст iconУкраїнська культура першої пол. ХІХ ст
Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відро­дження самосвідомості...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка