Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав




Скачати 423.7 Kb.
НазваПро практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав
Сторінка3/4
Дата конвертації25.06.2013
Розмір423.7 Kb.
ТипЗакон
skaz.com.ua > Право > Закон
1   2   3   4

^ 5. ЦК передбачає такі види прав: право власності і речові права на чуже майно.

Речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

При вирішенні спорів щодо встановлення сервітуту судам слід з'ясовувати, чи звертався позивач з такою вимогою безпосередньо до власників майна і чи вирішувалося це питання між сторонами в добровільному порядку, чи не будуть внаслідок установлення сервітуту порушуватись права власників майна або інших його користувачів, чи може позивач задовольнити свою потребу у користуванні своїм майном інакше як установленням такого сервітуту. У рішенні суд повинен зазначити, в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звертається з питанням обмеженого користування чужим майном.

Визначення змісту та види права земельного сервітуту і порядок його встановлення закріплено в статтях 98, 99, 100 ЗК.

При розгляді спорів щодо встановлення земельного сервітуту суд має встановити, чи можливе нормальне господарське використання земельної ділянки, яка належить позивачеві, без обтяження сервітутом. Це має істотне значення, оскільки за наявності альтернативних варіантів використання землі без встановлення сервітуту суд повинен відмовити в задоволенні позову.

При поданні позовної заяви і в процесі розгляду спору істотне значення має доведеність обставин необхідності встановлення сервітуту, а також того, що єдино можливим способом задоволення потреб позивача на використання власної земельної ділянки є саме встановлення сервітуту. Практика свідчить, що в окремих випадках доказом може бути висновок експерта.

За наявності кількох варіантів сервітуту в кожному випадку суд повинен вибрати найменш обтяжливий.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, заподіяних встановленням земельного сервітуту (частина четверта статті 101 ЗК). Іншими словами, встановлення сервітуту на законних підставах не звільняє особу, на користь якої встановлено земельний сервітут, від обов'язку відшкодувати збитки, заподіяні встановленням такого сервітуту, незалежно від того, є сервітут платним або безплатним.

У зазначеній категорії справ склалася наступна судова практика: суд зобов'язує відповідача укласти договір з позивачем у тому випадку, якщо обидві сторони не проти встановлення сервітуту в принципі, проте не змогли дійти згоди щодо умов договору (на думку господарських судів, такі обставини підтверджуються листуванням сторін про напрям проектів договорів, протоколами розбіжностей). Якщо ж відповідач взагалі відмовляється від встановлення сервітуту, то суд встановлює його своїм рішенням.

Відповідно до вимог частини третьої статті 403 ЦК особа, що користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Визначення плати належить до компетенції сторін. Безкоштовне використання сервітуту має бути встановлено в договорі, законі або рішенням суду.

Досить поширеною є практика, коли відповідач категорично відмовляється від встановлення сервітуту. Будь-які пропозиції відповідача щодо розмірів плати за сервітут можуть бути розцінені як згода відповідача на встановлення сервітуту. Водночас неподання пропозицій призводить до того, що суд встановлює безоплатний сервітут. Вирішення цієї проблеми залежить від тактичних дій представника відповідача в суді.

Так, відповідач не позбавлений права заперечувати вимоги позивача, проте він зобов'язаний подати до суду розрахунок вартості оплати за сервітут, обґрунтувавши такі дії будь-якими формальними причинами. В цьому випадку, навіть якщо сервітут буде встановлений, суд повинен ухвалити рішення про розмір оплати за використання сервітуту.

Статтею 99 ЗК встановлено види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом внесення запису до бази даних державного реєстру земель (пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1088 "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру").

Члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону. Законом, на який зроблено посилання в частині першій статті 405 ЦК, не може бути ЖК УРСР. Застосування положень ЖК УРСР до цих відносин не виключається. Але переважно підлягають застосуванню норми глави 32 ЦК. Це зумовлено тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім'ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалась. Тому хоча положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин на підставі статті 3 ЖК УРСР, до правовідносин із приводу сервітуту вони можуть застосовуватись лише за аналогією. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім'ї власника помешкання на користування ним чинним є правило частини першої статті 405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які мають право займати члени сім'ї. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Оскільки інше не встановлено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що призводить до втрати членом сім'ї права користування помешканням. Застосування в цьому випадку строку, встановленого статтею 71 ЖК УРСР, є неправильним.

Суддям необхідно мати на увазі, що сутність права на чужу річ полягає у встановленні спеціального режиму щодо речі (частина п'ята статті 403 ЦК) та наданні особливого захисту володільцю сервітуту (частина шоста статті 403 ЦК), в тому числі встановленні спеціальних випадків його припинення (стаття 406 ЦК). Слід звернути увагу на те, що відповідно до частини другої статті 406 ЦК сервітут може бути припинений на підставі рішення суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Отже, суди при встановленні земельного сервітуту мають з'ясувати такі питання:

- особа, яка звертається з позовом до суду про встановлення земельного сервітуту, є власником чи законним користувачем земельної ділянки, чи право такого звернення визначено спеціальним законом;

- чи надано позивачем достатні докази того, що нормальне господарське використання земельної ділянки, яка йому належить, неможливе без обтяження сервітутом;

- чи сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений;

- чи не призводить встановлення сервітуту до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, права користування, володіння та розпорядження;

- чи відповідає встановлення земельного сервітуту цільовому призначенню земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут;

- чи притягнуті до участі у справі всі особи, які мають право користування зазначеною земельною ділянкою.

Підстави набуття, припинення, строки і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови передбачені статтею 1021 ЗК.

Право користування земельною ділянкою, призначеною для забудови, припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку права користування;

в) відмови землекористувача від права користування;

г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Так, рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 14 березня 2011 року задоволено позов Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Харківській області до Близнюківської районної державної адміністрації, С. В. Г. про визнання договору суперфіцію недійсним.

Визнано недійсним договір суперфіцію, укладений 31 грудня 2009 року між Близнюківською районною державною адміністрацією Харківської області та С. В. Г. щодо земельної ділянки площею 0,075 га на території Семенівської сільської ради Близнюківського району Харківської області.

Задовольняючи позов природоохоронного прокурора, суд виходив із того, що землі державної та комунальної власності до сьогоднішнього часу не розмежовані, а тому Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області є лише розпорядником земель, а не їх власником, у зв'язку із чим не має права укладати договір суперфіцію зазначеної земельної ділянки з відповідачем.

Судам слід враховувати, що правові конструкції емфітевзис та суперфіцій стосуються земельних відносин, але вони містяться в ЦК, тому ці правові конструкції можуть застосовуватись лише в частині, в якій вони не суперечать положенням ЗК та Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі". Стаття 2 цього Закону допускає застосування до відносин із приводу оренди землі положень ЦК, але за умови, що це не суперечитиме згаданому спеціальному закону.

6. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється статтею 119 ЗК.

Для виникнення права власності на земельну ділянку перебігу набувальної давності недостатньо. Завершальним юридичним фактом виникнення прав на землю є рішення відповідних органів про передачу земельної ділянки. Причому згідно із ЗК за набувальною давністю особа може набути як право власності на земельну ділянку, так і право користування.

Спеціальне правило щодо безперервності володіння встановлене на випадок правонаступництва. Особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем є володілець. Тобто смерть не перериває перебіг строку. Його перебіг продовжується на користь спадкоємця, який прийняв спадщину.

Заява про захист права приймається судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, але сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Слід зазначити, що на відміну від імперативних правил про застосування позовної давності за ЦК УРСР, новий ЦК передбачає її застосування лише за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК).

Для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери перебігу строку набувальної давності недостатньо. Умови набувальної давності підтверджуються судовим рішенням. Давнісний володілець повинен довести факти добросовісності, відкритості, безперервності і тривалості свого володіння.

Елементи набувальної давності також передбачені статтями 335, 338, 341, 343 ЦК, за положеннями яких після вчинення законодавчо визначених дій та зі спливом певного строку особа може набути право власності на безхазяйне майно, знахідку, бездоглядну домашню тварину чи скарб. Але положення статті 344 ЦК в таких випадках не застосовуються.

Добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів про набувальну давність суд має врахувати добросовісність саме на момент передачі позивачу майна (речі), тобто на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом. Позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Таким чином, питання про набуття права власності на нерухоме майно не могло вирішуватися судом раніше 1 січня 2011 року.

Визнання права власності на майно за набувальною давністю з урахуванням тільки визнання позову відповідачем є неправильним, оскільки рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим (стаття 213 ЦПК). При цьому судам слід мати на увазі, що у разі визнання відповідачем позову суд ухвалює рішення про задоволення позову лише у випадках наявності для того законних підстав. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи (частина четверта статті 174 ЦПК).

Так, Керченським міським судом Автономної Республіки Крим при розгляді цивільної справи за позовом П. О. В., К. Д. І. до К. І. М. про визнання права на частку квартири за набувальною давністю зазначені положення процесуального закону були порушені. Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги на підставі того, що спірна квартира була приватизована сторонами у справі в 1997 році; у 1999 році відповідач, син позивачів, пішов з квартири і з того часу своєю власністю не цікавився; відповідач визнав позов.

Судом першої інстанції порушено норми матеріального права щодо визнання права власності за набувальною давністю, оскільки ознака добросовісності не встановлена, крім того, визнання відповідачем позову у цій справі не є вирішальною обставиною за відсутності підстав, передбачених статтею 344 ЦК.

Застосовуючи статтю 344 ЦК, суди не завжди звертаються до норм Прикінцевих та перехідних положень ЦК з цього питання, тому допускають помилки. Наприклад, згідно з пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. Таким чином, граничний час, з якого потрібно починати відлік набувальної давності на чуже майно, 01 січня 2001 року. При цьому слід визнати, що якщо строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк після 1 січня 2001 року. У той же час, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то у строк набувальної давності цей період зараховується повністю.

При розгляді справ про визнання права власності за набувальною давністю у судів часто виникають труднощі у визначенні перебігу строку набувальної давності.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 5 вересня 2011 року задоволено позов К. Л. А. до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності за набувальною давністю. Визнано за К. Л. А. право власності за набувальною давністю на 1/10 частину житлового будинку N … на вул. П. у м. Ізюм Харківської області, що належить Д. Г. К.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що згідно з договором купівлі-продажу від 27 січня 2009 року, посвідченим державним нотаріусом Ізюмської державної нотаріальної контори, К. Л. А. є власником 9/10 частин житлового будинку N … на вул. П. в м. Ізюм Харківської області. Після придбання цієї частини будинку К. Л. А. відкрито, безперервно користується всім будинком, в тому числі і 1/10 частиною будинку, що належить померлій Д. Г. К., у зв'язку з чим набула права власності на майно померлої за набувальною давністю.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що К. Л. А. заволоділа нерухомим майном Д. Г. К. та продовжує ним відкрито, безперервно користуватися, починаючи лише з січня 2009 року, в той час як частиною першою статті 344 ЦК передбачено, що особа набуває право власності на чуже нерухоме майно за набувальною давністю, якщо вона безперервно володіє ним протягом десяти років.

З огляду на положення статті 376 ЦК право власності за набувальною давністю на об'єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Не завжди суди беруть до уваги те, що позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника і завжди знає хто є власником. Це призводить до помилки у правовідносинах, і до договірних правовідносин застосовуються правовідносини набувальної давності.

Наприклад, такі помилки було допущено у цивільній справі Гайсинського районного суду Вінницької області за позовом Б. М. В. до Я. С. М. та Лад-Хутірської сільської ради Гайсинського району про визнання права власності на садибу за набувальною давністю. У рішенні суду першої інстанції від 26 вересня 2011 року йдеться про набувальну давність, починаючи з 1988 та 1997 років, та про те, що позивачка придбала згадану садибу за договором купівлі-продажу, отже, вона є добросовісним набувачем, і до цих правовідносин не може застосовуватися стаття 344 ЦК.

Власник нерухомого майна ні в якому випадку не може набути майно у власність за давністю володіння. Наведені обставини не завжди враховувалися судами при вирішення спорів цієї категорії.

Так, рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 3 жовтня 2011 року задоволено позов С. М. О. до Довжицької сільської ради про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.

За С. М. О. визнано право власності за набувальною давністю на житловий будинок з надвірними будівлями на вул. Д., N … в с. Рідний Край Золочівського району Харківської області.

^ Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили.

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що позивачка з 1950 року по теперішній час відкрито та безперервно володіє зазначеним житловим будинком, право власності на який документально не оформлено в бюро технічної інвентаризації.

Вирішуючи цей спір, суд не взяв до уваги, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями не є чужим майном для С. М. О., оскільки, відповідно до запису в погосподарській книзі Довжицької сільської ради, він зареєстрований на ім'я позивачки.

Судам слід мати на увазі, що позов про право власності за давністю володіння не може пред'являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає хто є власником майна. У такого володільця право на чуже майно має похідний та обмежений характер.

При вирішенні спорів, пов'язаних з правом власності в силу набувальної давності, судам слід враховувати наступне:

- право власності на нерухоме майно можна набувати за набувальною давністю лише після 1 січня 2011 року;

- задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі статті 334 ЦК можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння;

- за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено;

- відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності;

- у разі втрати майна володільцем не зі своєї волі (усунення володільця від володіння нерухомим майном), неповернення майна у володіння та незвернення з позовом про витребування такого майна протягом року строк набувальної давності переривається; у разі повернення нерухомого майна у володіння чи пред'явлення позову про його витребування строк набувальної давності не переривається, а період, протягом якого володілець не з власної волі був позбавлений володіння, зараховується до строку набувальної давності.

При вирішенні спорів, пов'язаних із виникненням і припиненням права власності, судам слід мати на увазі, що норми статті 344 ЦК про набувальну давність не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалось на підставі договірних зобов'язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

Виняток прямо передбачено законом - це наявність між набувачем і власником договору, строк дії якого закінчився, а власник не заявив позову про витребування цього майна.
1   2   3   4

Схожі:

Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconСудова практика
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconРівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захис­ту своїх...
Поняття цивільного процесуального права (це сукупність правових норм, що регулюють порядок розгляду І вирішення судом цивільних справ,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПрава людини І міжнародне право
Міжнародне гуманітарне право: поняття, джерела, інститути, принципи. Захист прав людини під час збройних конфліктів. Женевські конвенції...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПлан Загальні правові засади захисту цивільних прав та інтересів....
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства І держави на порушення, невизнання чи спору...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року Про практику...
Разом із тим, з матеріалів узагальнення судової практики вбачається, що окремі суди допускають помилки у застосуванні цих норм кк,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconЗахист цивільних прав та інтересів
Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав та інтересів. Самозахист цивільних прав
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconМіністерство внутрішніх справ навчально-науковий інститут права,...
Захист цивільних прав та інтересів. Робоча навчальна програма. – Навчально-науковий інститут права, психології та економіки Львдувс,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconРекомендації від 10. 06. 2004 р. N 04-5/1107 Господарські суди України...
З метою однакового І правильного застосування законодавства у вирішенні спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconНавчальна дисципліна “Цивільний процес” включає поняття про предмет...
Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних І кримінальних справ, оволодіння навичками правильного...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconЗастосування судами цивільного І цивільного процесуального законодавства/За...
Справа за такою заявою має бути розглянута, включаючи підготовку до судового розгляду, не пізніше ніж у семиденниистрок (ст. 23)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка