Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав




Скачати 423.7 Kb.
НазваПро практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав
Сторінка2/4
Дата конвертації25.06.2013
Розмір423.7 Kb.
ТипЗакон
skaz.com.ua > Право > Закон
1   2   3   4

3. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частина друга статті 386 ЦК).

Крім речових, існують також зобов'язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов'язань і мають конкретний характер.

До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.

Одним із основних способів захисту права власності є віндикаційний позов, який визначають як позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. По суті, це вимога власника, який не володіє майном, повернути майно в натурі.

Завдяки негаторному позову захищаються права власника щодо здійснення права користування та розпорядження своїм майном, не пов'язаним із втратою власником володіння. Вимога відповідно до цього позову полягає в усуненні перешкод, які заважають власнику або іншому титульному володільцю здійснювати повно і незаперечно свої права користування і розпорядження майном.

До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально визначеним.

Так, рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 2 березня 2011 року у цивільній справі за позовом Ш. А. Ю. до Б. С. В., Б. С. А. про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та стягнення грошової компенсації за майно, яке неможливо витребувати, позов задоволено. Визнано право власності за Ш. А. Ю. на сільгосптехніку (культиватор, сіялку), витребувано це майно на його користь та стягнуто компенсацію вартості будівельних матеріалів на суму 35178 грн.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2011 року скасовано рішення суду першої інстанції. В рішенні апеляційного суду зазначено, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на спільну діяльність із відповідачами, що регулюється статтями 1130, 1131 ЦК. Відповідно до зазначених статей, якщо сторони зобов'язалися спільно діяти для досягнення певної мети, то договір про таку діяльність мав бути укладений у письмовій формі. У ньому повинно бути визначено умови спільної діяльності, у тому числі координація спільних дій учасників, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови. У позові не зазначено індивідуальних ознак відносно сільськогосподарської техніки (сіялки, культиваторів), незважаючи на те, що вони мають виробничий характер походження і повинні мати певні номери виробника. Тобто майно, зазначене позивачем як предмет спору, має лише родові ознаки, що за наявності майна таких же найменувань у відповідачів не дає суду змоги індивідуалізувати це майно, як визначено статтями 184, 190 ЦК.

4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Розглядаючи позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме житловим приміщенням, шляхом зняття з реєстрації та покладення зобов'язання на Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі ВГІРФО) ДМУ УМВС провести зняття реєстрації особи із зазначеної адреси, суди часто задовольняють позов у повному обсязі, не звертаючи уваги на те, що вимоги про покладення зобов'язання провести зняття з реєстрації є передчасними, оскільки відповідно до вимог статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду.

Найпоширенішими помилками у таких випадках є безпідставне застосування статті 391 ЦК за відсутності підстав для виселення, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім'ї власника.

Так, у листопаді 2010 року С. О. О. звернувся до Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська з позовом до С. І. С. про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення, посилаючись на те, що квартира йому належить на підставі договору дарування, після розірвання шлюбу з відповідачкою він створив нову сім'ю, з якою бажає проживати у своїй квартирі.

^ Рішенням Баглійського районного суду від 4 лютого 2011 року позов задоволено.

28 березня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано апеляційним судом Дніпропетровської області на підставі того, що відповідачка була вселена в спірну квартиру як член сім'ї позивача, а згідно з вимогами статті 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу, виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого житлового приміщення. Безспірних доказів, які б свідчили про те, що відповідачка порушує правила статті 116 ЖК УРСР, суду не надано.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Так, рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2011 року задоволено позов Д. Т. А. та інших до А. А. А. про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, оскільки відповідачка не має права власності на квартиру. Однак із матеріалів справи вбачається, що відповідачка була співмешканкою померлого батька позивачів, і з'ясуванню підлягали наявність чи відсутність у неї права користування житлом.

Суди помилково застосовують правила статті 391 ЦК до правовідносин, які регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі Закон N 1382-IV).

Прикладом цього є цивільна справа за позовом К. В. В. та К. Н. І. до К. Г. С., третьої особи без самостійних вимог ВГІРФО Ямпільського РВ УМВС України у Вінницькій області, про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом зняття з реєстрації.

Позивачі зазначали, що відповідачка почала поводитися неетично, заявляла свої права на їхню власність, проявляла нестриманість у поведінці та перешкоджала їм здійснювати право користування їхнім майном.

Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 19 квітня 2011 року позов задоволено, зобов'язано К. Г. С. усунути перешкоди у користуванні житловим будинком із господарськими спорудами, що належать К. В. В., шляхом зняття з реєстрації.

Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 24 травня 2011 року за апеляційною скаргою К. Г. С. скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким відмовив у позові.

Підставою для ухвалення нового рішення стало те, що зазначені спірні правовідносини врегульовано Законом N 1382-IV, зі статті 7 якого вбачається, що питання про зняття з реєстрації колишніх членів сім'ї власника будинку залежить від вирішення питання про їх право проживання в цьому будинку (відсутність такого права, втрата права користування), яке регулюється нормами ЖК УРСР та ЦК (статтями 71, 72, 156 ЖК УРСР та статтею 405 ЦК).

Відповідно до матеріалів справи відповідачка постійно проживає у житловому будинку позивачів, вселилася туди як член сім'ї на правах невістки, набула права користування житловим приміщенням та зареєструвала своє місце проживання в установленому законом порядку.

Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти відповідачку К. Г. С. з реєстрації місця проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв'язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку).

Оскільки такі спірні питання між сторонами у справі судом не вирішувалися, то за наявності у відповідачки права проживання у цьому будинку підстави для зняття її з реєстрації відсутні.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, судам необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, колишніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї колишнього власника житла. У першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право користування, та зняття його з реєстрації. При цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.

Саме такий висновок потрібно було зробити Теплодарському міському суду Одеської області під час розгляду цивільної справи про усунення перешкод у здійсненні права власності, проте суд першої інстанції обмежився констатацією того факту, що позивачі є власниками спірного житлового приміщення, а відповідач, колишній власник, своєю реєстрацією створює перешкоди у користуванні власністю. При цьому третю особу у справі, Сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі СГІРФО) Теплодарського МВ ГУМВС України в Одеській області, було зобов'язано зняти відповідача з реєстраційного обліку.

У цивільній справі, яка знаходилась у провадженні Теплодарського міського суду Одеської області, за аналогічних обставин (позивач новий власник, відповідач колишній власник) мало б бути заявлено позов про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а суд помилково застосував до спірних відносин статтю 72 ЖК УРСР і статтю 391 ЦК, хоча вірно не зобов'язував СГІРФО здійснити скасування реєстрації.

В іншому випадку Любашівський районний суд Одеської області правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання СГІРФО зняти відповідача з реєстраційного обліку. Разом із тим, кваліфікуючи спірні правовідносини, враховуючи, що позивачем була власниця будинку, а відповідачкою колишня співмешканка її сина, яка була зареєстрована у цьому будинку, а після припинення стосунків із сином позивачки звільнила спірне житлове приміщення, суд першої інстанції послався на статті 71, 72 ЖК УРСР та на статтю 321 ЦК. Але з обставин справи вбачається, що йшлося про колишнього члена сім'ї власника житлового приміщення, тому спір підлягав вирішенню відповідно до статті 405 ЦК.

У цивільній справі, що знаходилась у провадженні Овідіопольского районного суду Одеської області, позов було задоволено та зобов'язано відсутню за спірною адресою відповідачку усунути перешкоди в користуванні власністю; зобов'язано Овідіопольский РВ ГУМВС України в Одеській області зняти відповідача з реєстраційного обліку за спірною адресою.

Деякі суди при визнанні особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, одночасно вирішують питання про зняття особи з реєстрації.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 липня 2011 року, з яким погодилася колегія суддів апеляційного суду Запорізької області, позов задоволено. Виселено О. І. В. з квартири N … будинку N … на вул. Б. у м. Запоріжжі і знято О. І. В. з реєстраційного обліку у зазначеній квартирі.

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши водночас одну із таких вимог:

1) про позбавлення права власності на житлове приміщення;

2) про позбавлення права користування житловим приміщенням;

3) про визнання особи безвісно відсутньою;

4) про оголошення фізичної особи померлою.

Закон N 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Частиною першою статті 182 ЦК встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (частина четверта статті 182 ЦК, стаття 4 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-VI "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Зазначений Закон діє в новій редакції, з 1 січня 2013 року державна реєстрація прав буде проводитись державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.

Згідно з пунктом 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року N 7/5 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

4. Вирішуючи питання, пов'язані з розмежуванням добросовісного та недобросовісного набувача, судам слід враховувати положення статті 330 ЦК, відповідно до якої на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, набуває право власності добросовісний набувач, якщо відповідно до статті 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

Зокрема, відповідно до статті 388 ЦК набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Навпаки, набувач визнається недобросовісним, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (стаття 390 ЦК). Таким чином, набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві його витрат на придбання майна. Такі витрати мають бути стягнуті зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною у недійсності правочину.

Власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим;

в) власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Статтею 16 ЦК не передбачено такого способу захисту як визнання добросовісним набувачем, а тому зазначена вимога не підлягає задоволенню.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 квітня 2011 року задоволено позов Ч. Х. Ш. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири N … у будинку N … на пр. М. у м. Запоріжжі, укладений між М. М. Л., Б. Р. В. та П. Я. В., визнано за Ч. Х. Ш. право власності на спірну квартиру у порядку спадкування за законом після смерті сина Ч. С. Х., що помер 6 листопада 2000 року. Визнано недійсною та анульовано реєстрацію права власності, здійснену ОП ЗМБТІ за Б. Р. В. та Б. Я. В., на вказану квартиру. У задоволенні зустрічного позову Б. Р. В. та Б. Я. В. відмовлено.

^ Рішенням колегії суддів апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, колегія суддів зазначила, що відповідно до пункту 10 частини третьої постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" та частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується, а права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи у тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.

Щодо застосовуваного законодавцем поняття "повинен був знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов'язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно у незнайомого відчужувача поза межами магазину чи ринку у сумнівній ситуації).

У будь-якому разі недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. При цьому ці особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння.

Основні відмінності у відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна полягають у наступному:

1) недобросовісний володілець зобов'язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати за весь час володіння річчю.

Добросовісний володілець повинен це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки до суду тощо (частини перша, друга статті 390 ЦК);

2) добросовісний володілець може залишити за собою здійснені ним поліпшення речі, якщо їх можна відокремити без її пошкодження.

Під поліпшенням розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.

Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість речі (частина четверта статті 390 ЦК).

Недобросовісний володілець не має права залишити за собою здійснені ним поліпшення речі.

Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації зроблених ним необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (частина третя статті 390 ЦК).

Необхідними витратами є такі витрати, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б використовуватися за прямим призначенням.
1   2   3   4

Схожі:

Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconСудова практика
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconРівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захис­ту своїх...
Поняття цивільного процесуального права (це сукупність правових норм, що регулюють порядок розгляду І вирішення судом цивільних справ,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПрава людини І міжнародне право
Міжнародне гуманітарне право: поняття, джерела, інститути, принципи. Захист прав людини під час збройних конфліктів. Женевські конвенції...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПлан Загальні правові засади захисту цивільних прав та інтересів....
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства І держави на порушення, невизнання чи спору...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconПленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року Про практику...
Разом із тим, з матеріалів узагальнення судової практики вбачається, що окремі суди допускають помилки у застосуванні цих норм кк,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconЗахист цивільних прав та інтересів
Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав та інтересів. Самозахист цивільних прав
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconМіністерство внутрішніх справ навчально-науковий інститут права,...
Захист цивільних прав та інтересів. Робоча навчальна програма. – Навчально-науковий інститут права, психології та економіки Львдувс,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconРекомендації від 10. 06. 2004 р. N 04-5/1107 Господарські суди України...
З метою однакового І правильного застосування законодавства у вирішенні спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності,...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconНавчальна дисципліна “Цивільний процес” включає поняття про предмет...
Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних І кримінальних справ, оволодіння навичками правильного...
Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав iconЗастосування судами цивільного І цивільного процесуального законодавства/За...
Справа за такою заявою має бути розглянута, включаючи підготовку до судового розгляду, не пізніше ніж у семиденниистрок (ст. 23)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка