Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право




НазваПоняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право
Дата конвертації30.06.2013
Розмір205 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
Тема1: Поняття і теоретичні основи історії вчень про державу і право
1. Поняття і теоретичні основи історії вчень про державу і право.

2. Предмет історії вчень про державу і право.

3. Метод наукового пізнання.

4. Співвідношення історії вчень про державу і право з іншими навчальними дисциплінами.
1. Поняття і теоретичні основи історії вчень про державу і право
Вчення видатних представників державно-правової думки незалежно від часу й місця їх виникнення є одним із основних засобів забезпечення системного характеру юридичної освіти. Наука і навчальна дисципліна «Історія вчень про державу і право» розглядає історію теоретично оформлених концепцій, поглядів на соціально-політичний і державно-правовий розвиток окремих суспільств і людської цивілізації загалом.

Історія вчень про державу і право — наука, яка досліджує загальні закономірності суспільного розвитку, відносини особи і держави, держави і соціуму, народу і влади, права та свободи людини, формування громадянського суспільства і громадянськості, співвідношення юридичної рівності, прав людини, політики й моралі, демократії і авторитарної природи влади.

Різноманітні форми наукового осмислення таких важливих соціальних інститутів, як держава і право, є об’єктом історії вчень про державу і право, а предметом — систематизація теоретично обґрунтованих і концептуально виважених знань людства про державу і право в їх історичному розвитку.

У державно-правових ученнях відображено інтереси, прагнення, установки, ідеали певних суспільних груп щодо державного устрою, його форм, спрямованості та змісту діяльності, а також підходи до розуміння права, які мають загальнотеоретичне значення в юридичній науці. Історія вчень про державу і право тісно пов´язана з такими юридичними науками, як теорія держави і права, філософія права, історія держави і права. Водночас учення мислителів різних народів і епох містять багатоплановий потенціал, який сприяє кращому опануванню спеціальних галузей права (цивільного, конституційного, кримінального, адміністративного, трудового та ін.), а також міжгалузевих дисциплін (муніципального права, державного управління тощо). Майже кожна з галузевих юридичних наук має свою історію, що охоплює теоретичну діяльність основних національних шкіл і напрямів, здобутки окремих учених. Однак до концепцій минулого щодо розв’язання проблем галузевих юридичних наук історія вчень про державу і право звертається лише у випадках, коли ці концепції пов’язані із загальнотеоретичними підходами певного вченого.

Дослідження історії вчень про державу і право в Україні має давню історію. Уже в XIX ст. воно було невід’ємною складовою вищої юридичної освіти. До 1917 р. цю дисципліну розглядали в курсах «Історія політичних учень» та «Історія філософії права». У радянські часи комплекс наукових знань про державу і право називали по-різному: «Історія політичних учень», «Історія вчень про державу і право», «Історія політичних і правових учень». Особливістю сучасного опанування цього курсу є його спрямованість на подолання ідеологічного детермінізму (лат. determino — обмежую, визначаю), утвердження у свідомості молодого покоління плюралістичного (лат. pluralis — множинний) світосприйняття, визнання різноманітних варіантів державно-правового мислення, з’ясування національної специфіки державно-правового розвитку.

Сутність, зміст і призначення історії вчень про державу і право як навчальної дисципліни виявляються у її функціях:

— пізнавальній (вивчення природи держави і права, формування цілісного уявлення про особливості функціонування цих інститутів);

— світоглядній (формування правосвідомості, правової й політичної культури);

— комунікативній (висвітлення знань, фактів про державно-правовий розвиток);

— прогностичній (прогнозування тенденцій, перспектив розвитку держави і права);

— прикладній (передавання систематизованих знань, підготовка фахівців-юристів).

Основними завданнями історії вчень про державу і право є формування теоретичного мислення, історичної і правової свідомості, вміння на конкретному історичному матеріалі відстежувати закономірності державно-правового розвитку, розкривати зміст значущих теоретичних концепцій держави і права попередніх епох, утвердження у свідомості людини розуміння багатоманітності й невичерпності осягнення державно-правового розвитку як основи колективного та індивідуального людського буття.

У вченнях минулого сфокусовані політичні інтереси, прагнення, настанови, ідеали державності, форми, напрями і зміст діяльності держави. У них відображено погляди на державу і право, які мають загальнотеоретичне значення в юридичній науці. Тому історія вчень про державу і право є своєрідною школою формування системного юридичного мислення, ефективним засобом виховання у студентів-юристів фахової компетентності, прагнення до творчого самовдосконалення.

Отже, традиція опанування вчень про державу і право є невід’ємною складовою системного вивчення насамперед юридичних знань. Однак оскільки державно-правові явища є також об’єктом уваги інших дисциплін, ідейно-теоретичний потенціал пропонованого курсу може слугувати важливим матеріалом для поглибленого розуміння всієї сукупності соціально-гуманітарних знань.
^ 2. Предмет історії вчень про державу і право
«Історія вчень про державу і право» в системі правознавства (юридичної науки) відноситься до історико-теоретичного циклу наук. Юридична наука досліджує різні сторони й аспекти виникнення, функціонування і розвитку держави і права та є комплексом взаємопов'язаних між собою юридичних наук історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія вчень про державу і право), галузевого (трудове право, цивільне право, сімейне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, криміналістика тощо) напрямків.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про державу і право» власне є не держава і право як соціальні інституції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом цієї наукової і навчальної дисципліни є історія виникнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історія політичних і правових теорій. Тобто — історія розвитку право - і державознавства.

Політико-правові теорії в найбільш розробленому, закінченому вигляді часто називають «вченнями». ^ Вчення — сукупність ідей, концепцій, доктрин, теоретичних положень якої-небудь галузі знань; система поглядів якого-небудь ученого чи мислителя. Ідея (грец. idea) — концентрований вираз нового рішення чи способу, шляху до вирішення якої-небудь проблеми, її трактування. Концепція (від лат. conceptia — розуміння, система) — формула вираження основної установки вчення, керуючий теоретичний принцип рішення якої-небудь загальної теорії.

Об'єкт пізнання - це фрагмент об'єктивної реальності, що увійшла в коло практичної пізнавальної діяльності суб'єкта пізнання (людини). Об'єкт наукового пізнання цілеспрямовано вивчається правовою наукою із застосуванням наукових методів процесу пізнання. Історично пізнання розпочиналося саме з практики. З розвитком суспільства його об'єктом стає власне пізнання, тобто мислення людини. Тому процес наукового пізнання може розпочинатися й з теорії. Різниця між об'єктом і предметом наукового пізнання дещо відносна. Основна структурна відмінність об'єкта від предмета полягає в тому, що предмет вбирає в себе лише головні, найбільш суттєві для даної науки (з погляду певного дослідження) властивості й ознаки.

В «Історії вчень про державу і право» предметом наукового вивчення є знання, які за пізнавальною глибиною і цінністю перевершують форми буденного рівня пізнання: почуття, уяву, вірування, думки.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру, а саме: програмні й оціночні засади, методологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні й оціночні засади - це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та ідеали окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і права. Так, наприклад, ідея «договірної держави» переважної більшості теорій ХУII-ХVIII ст. була органічно поєднана із світоглядом нового соціального стану - буржуазії. Вона спрямовувалась проти теологічних догматів про «боговстановленість» влади феодальних монархів, набуваючи водночас різних тлумачень, що зумовлювалися світоглядом мислителів та історичними умовами, в яких відбувалась їхня практична та теоретична діяльність. Будь-яка спроба раціоналістично, за допомогою логічних умопобудов, з'ясувати сутність держави і права, відштовхувалась від основоположних понять «приватного права» і «громадянського суспільства».

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомогою впровадження нового понятійно-категоріального апарату з'ясувати питання походження держави і права, осмислити правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Наприклад, римський філософ і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держава є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття «respublicа» .

Методологічною основою вчення — є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Наприклад, уявлення про державу і право ранньокласових суспільств спиралися на міфологічно-релігійні (Стародавній Схід) та раціоналістичні історико-філософські засади (Стародавні Греція і Рим); у середні віки - на теологію (догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти набули сили закону); в новітній час теологію замінила раціоналістична юридична думка.

Історичний розвиток державно-правової думки підпорядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюванні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції державно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

Без історії нема теорії. Вивчення історії вчень про право і державу актуально вже тому, що вони тією чи іншою мірою пов’язані із сучасними проблемами правознавства, державотворення. Мислителями минулого вже давно знайдені концептуальні, а часто й альтернативні рішення багатьох проблем права, суспільства, політики, і їх теоретичні положення та висновки мають неминуще значення. Так, ще давньогрецькими філософами були визначені природа, основні форми, ознаки, функції і механізми держави, сутність права і його роль у суспільстві, розвинуті римськими юристами і закріплені в римському праві. Безперечна й очевидна актуальність висновків Демокріта, Сократа, Б.Спінози про демократію, міркувань Аристотеля про перевагу «середнього класу» як умови міцності державного ладу, про попередження злочинів Володимира Мономаха і Чезаре Беккаріа, про зв’язок права, моралі й етики у філософії Іммануїла Канта, Григорія Сковороди і т.д. Політико-правова думка завжди була спрямована на з’ясування ґенези, суті, закономірностей, тенденцій і перспектив розвитку права, держави, суспільства. У цьому полягає еврістична («відкривальна») функція і значення історії вчень про право і державу для інших юридичних наук.

Її значення полягає й у тім, що вона досліджує і відображає процес вироблення теоретичних знань, понятійного апарату, юридичного інструментарію, яким сьогодні оперує право - і державознавство. Так, значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-правової проблематики в галузі загальної теорії держави і права, понятійний апарат окремих юридичних дисциплін і їх інструментарій — цивільного, державного й адміністративного, кримінального, міжнародного права.

Історія вчень дає можливість зрозуміти важливість і значення права і держави в духовній історії людства, усвідомити постійну роботу людської думки, її постійний пошук оптимальних, ідеальних форм державно-правової організації життя народів. Протягом усієї людської цивілізації це прагнення залишається постійним і визначальним: ідеї про право, як мірило справедливості, про верховенство закону, про державу як оптимальну форму узгодження інтересів усіх членів суспільства.

І останнє. В сучасній Україні утверджується ідеологічний плюралізм, долається одномірність мислення і підходів до вирішення нагальних проблем нашого суспільства. Звідсіль зростає і значення історії політико-правових вчень як школи альтернативного мислення, теоретичного вирішення політико-правових проблем. Курс дає студенту можливість набути глибоких юридичних знань, формувати власний юридичний світогляд, що ґрунтується на знанні різних підходів і концепцій у вивченні права і держави. Висока правова культура неможлива без засвоєння важливих складових частин всесвітньої духовної культури людства, багатства ідей правової і політичної класики. Давні народи називали історію наставницею життя, шанобливо відносячись до накопиченого інтелектуального і практичного досвіду, визнаючи їх теоретичне і виховне значення. І сьогодні політичні і правові ідеї минулого живлять сучасну політико-правову думку, правлять одним із критеріїв істинності наукових висновків. Отже, без їх знання не може бути висококваліфікованого правознавця.

Історія вчень про право і державу — дисципліна юридична. Однак крім юристів значний внесок у її розвиток внесли представники інших гуманітарних наук, і насамперед філософи — Пі-фагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Конфуцій, Т. Аквінський, Т. Гоббс, Дж. Локк, I. Кант, Г. Гегель та інші. Вплив на розвиток теоретичних знань про право, державу, політику мали також історики — Полібій, Н. Ма-кіавеллі, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін., письменники і поети -- А. Данте, Б. Констан, Вольтер, Т. Шевченко. Своєрідність підходів до політико-правової реальності, теоретичних проблем цих мислителів збагачувало теоретичні знання, понятійний апарат правової науки, її логіку і методологію. Співвідношення історії вчень з іншими юридичними і неюридичними науками відображає взаємозв’язок історичних, теоретичних, філософських аспектів проблем права, держави, політики.

^ 3. Метод наукового пізнання

Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явищами, називається знанням. Знань людина набуває, взаємодіючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності. Найпершим джерелом її знань є повсякденне життя чи, інакше, повсякденний досвід. Вищою формою пізнання та духовного освоєння дійсності є наука. Наука - це сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Результатом наукового пізнання є наукові знання. Особливість їх полягає в тому, що вони здобуваються із застосуванням методів наукового пізнання. Метод наукового пізнання - це усвідомлений і свідомо здійснюваний спосіб пізнання, адекватний природі об'єкта. Інакше кажучи, метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.

Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (концепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методологією (методологічною наукою) за ознаками спільності, масштабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремо наукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття. Його застосування дає змогу розкрити предметний зміст теорії, інакше кажучи, з'ясувати, у якому аспекті мислитель розглядає взаємозв'язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.

Загальнонауковими методами пізнання є загальнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалізації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, порівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонауковими методами пізнання Історії вчень про державу і право є методи порівняння; логічно-історичний, структурно-функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.

Структурно-функціональний метод - спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з'ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єктивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які прагнуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відповіді, як немає однозначної відповіді на причини виникнення держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.

Порівняльно-правовий метод застосовується для співставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: «держава», «право», «позитивний закон», «державна влада», «державний суверенітет», «правова держава» тощо.
^ 4. Співвідношення історії вчень про державу і право з іншими навчальними дисциплінами
Історія вчень про державу і право відносно самостійна наука в системі правознавства, завдячуючи безпосередньо практичному зв'язку з державно-правовою реальністю. З одного боку вона знаходиться у безпосередньому співвідношенні з «Теорією держави і права», «Історією держави і права», «Історією політичних і правових вчень»; з іншого - розвиваючись паралельно з державно-правовою сферою суспільного життя, державно-правовими закладами й інститутами, вона набуває нових ідей, водночас справляючи неабиякий вплив на практичну сферу державно-правового життя.

Кожна окрема наука, суміжна з «Історією вчень про державу і право», маючи власний предмет дослідження, орієнтується лише на один із аспектів вивчення держави і права.

Історія вчень про державу і право має спільний з «історією політичних і правових вчень» предмет наукового дослідження. Однак, Історія політичних і правових вчень, вивчає свій предмет через призму міжкласових та міжнаціональних інтересів, виконуючи тим самим ідеологічну функцію в юридичній науці. Вона зосереджує увагу на політичних аспектах держави, водночас співвідносячи право з доцільністю і корисністю. Історія вчень про державу і право вивчає свій предмет через призму загальнолюдських цінностей і всезагального інтересу, зосереджуючи увагу на правових аспектах держави, разом з тим співвідносячи право із законністю і справедливістю.

Процес історичного розвитку державно-правових форм життя окремих народів в хронологічній послідовності вивчає «Історія держави і права». Історичні факти використовуються Історією вчень про державу і право з метою вивчення змісту та виявлення характерних рис державно-правових вчень певної історичної доби, методів впровадження їх у практику державно-правового життя. Співвідношення і обопільний зв'язок політико-правових ідей і вчень та історії розвитку державно-правових форм, закладів, інститутів є очевидним: по-перше, відповідні теоретичні узагальнення необхідні для висвітлення політико-правової реальності в історичному розвитку; по-друге, без знання історії держави і права, загальних тенденцій історичного розвитку важко з'ясувати конкретний зміст відповідних державно-правових теорій. Наприклад, аналізуючи політичну реальність, яка пов'язана, як правило, з об'єктивними історичними тенденціями розвитку соціуму, видатні мислителі розробляли плодотворні ідеї і концепції, застосування яких сприяло суспільному прогресу. У свій час лібералізм Локка допоміг обмеженню влади короля і запровадженню в Англії конституційної монархії. Однак треба підкреслити, що та частина його трактату про правління, де Локк говорить про справедливий державний устрій, тобто про конституційну монархію, була написана ним задовго до «Славної революції», в результаті якої запровадилась конституційна монархія. Вплив Локка простежується також і в Конституції США, в основних політичних документах Великої французької революції. Можна ще навести характерний приклад. Теорія поділу влад, яка є основою становлення і розвитку правової держави, створена французьким політичним філософом Ш. Л. Монтеск'є. На його думку верховенство права може бути забезпеченим тільки поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову для взаємостримування одна одної. А вже Д. Медісон в умовах США розробив оригінальний механізм стримування і противаг інститутів влади, завдячуючи якому кожна із трьох владних гілок стали відносно рівноцінними і функціонували як засіб протидії взаємним зловживанням. Політична філософія І. Бентама вплинула на здійснення політичних реформ в Англії періоду 30-50-х років ХУШ ст., політичні ж ідеї Дж. Мілля - на реорганізацію британської політичної системи в другій половині XIX ст.

Усі суспільні науки переплетені між собою, оскільки об'єктом їхнього дослідження є суспільство у різноманітних формах буття. Історія вчень про державу і право, вивчаючи свій предмет, перебуває v тісному співвідношенні з філософією, філософією права, етикою, соціальною психологією, соціологією, економічною теорією, політологією.

«Філософія» та «Філософія права» у відношенні «Історії вчень про державу і право» виконують методологічну роль. Остання, вивчаючи свій предмет, користується інструментами пізнання - філософськими категоріями - явище і сутність, зміст і форма, можливість і дійсність, причина і наслідок, система і структура тощо. Окрім того, на творчість мислителів, які переважно займались соціально-політичними або державно-правовими проблемами (легісти в Стародавньому Китаї, римські і середньовічні юристи, політичні і громадські діячі, вчені Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Джефферсон, Т. Пейн, Ж.-Ж. Руссо та ін.) значно вплинули окремі філософські ідеї, концепції, принципи пізнання і пояснення реальної дійсності. До того ж, значний внесок в історію державно-правової думки людства здійснили філософи Конфуцій, Платон, Арістотель, Тома Аквінський, Григорій Сковорода, Дж. Локк, І. Кант, Ф. Гегель та ін.

У процесі аналізу державно-правових вчень із застосуванням основних принципів філософії права виявляються суттєві відмінності між правом природним і правом позитивним (законом), з'ясовуються роль наукових абстракцій у побудові системи категорій права, зміст і природа понять «правова держава» і «громадянське суспільство».

Історія вчень про державу і право має зв'язок з етикою — філософською теорією моральності. Предметом етики є природа людської вдачі та як вона співвідноситься з уявленнями про належне. Етику цікавлять питання, звідки беруться переконання про добро, зло, справедливість. Будь-яка державно-правова теорія, пояснюючи причини, завдання, мету держави і права звертається до уявлень про належне, оперуючи поняттям справедливості. Історико-логічне тлумачення справедливості необхідне для опанування змістом термінів «право як втілення справедливості» і «справедливість у праві».

Вивчення законів про відображення людиною навколишнього життя у процесі її діяльності (відчуття, пам'ять, мислення), законів поведінки людей, як членів окремих соціальних груп — це коло проблем, якими займається соціальна психологія. Предметом науки соціології є проблеми спільного життя людей, які об'єднуються в соціальні групи за схожими інтересами. Опанування знаннями соціальної психології і соціології дає змогу за допомогою критерію оцінки визначити характер державно-правового вчення (прогресивне, консервативне, реакційне), це є можливим з огляду на те, що зміст державно-правових вчень, як правило, відображає інтереси та ідеали певних соціальних груп, їхнє ставлення до держави і права. До того ж, в контексті аналізу вчень про державу як форму політико-правової організації суспільства вагомими для «Історії вчень про державу і право» є знання про роль людини, людської свідомості та вільної активності у створенні держави, у здійсненні її функцій, роль психологічного фактора у виникненні права.

Обопільний зв'язок існує між «Історією держави і права» та політологією. Політологія вивчає закономірності виникнення, функціонування та тенденції розвитку суспільної влади, держави, політичних інституцій з метою розв'язання питань прикладного характеру: як узяти державну владу, як організувати побудову держави, які конкретно сили можуть це здійснити. Ця наука зосереджує увагу на описанні й аналізі фактів під кутом зору соціально-політичних цінностей. Історія вчень про державу і право, вивчаючи політико-правові теорії, зосереджує увагу на описанні й аналізі фактів у площині правових цінностей. До того ж, перші вчення про державу і право були невід'ємною частиною політичної теорії, яка своїми витоками сягає філософії.

Взаємозв'язок економічної теорії з «Історією вчень про державу і право» очевидний. Економічна теорія вивчає вплив домінуючого способу виробництва на зміст і форми суспільної свідомості та політичні й державно-правові інститути суспільства. Інститути держави і права виникають у відповідь на економічні потреби і самі виявляються важливим фактором у формуванні соціально-економічних відносин, які завжди набувають правової форми. Механізм такого взаємозв'язку так чи інакше присутній у будь-якій державно-правовій теорії.


Тема 1

^ Теоретико-методологічні засади курсу
1. Об’єктом наукового пізнання «Історії вчень про державу і право» є:

а) держава і право як соціальні інститути;

б) форми теоретичного пізнання й осмислення держави і права;

в) держава і право від їх появи і до сьогодення;

г) джерела і галузі права.
2. Визначте зайве у структурі окремого вчення про державу і право:

а) програмні й оціночні засади; в) теоретичний зміст;

б) методологічна основа; г) юридична практика.
3. Визначте серед наведених методів наукового пізнання історико-правових явищ лише філософський (всезагальний) метод:

а) структурно-функціональний; в) діалектики;

б) логічно-історичний; г) спостереження.
4. Визначте серед наведених методів наукового пізнання історико-правових явищ лише філософський (всезагальний) метод:

а) порівняння; в) герменевтики;

б) аналіз; г) експеримент.
5. Визначте серед наведених методів наукового пізнання історико-правових явищ лише загальнонауковий метод:

а) герменевтики; в) діалектики;

б) порівняльно-правовий; г) синтез.
6. Визначте серед наведених методів наукового пізнання історико-правових явищ лише конкретно-науковий метод «Історії вчень про державу і право»:

а) герменевтики; в) діалектики;

б) порівняльно-правовий; г) синтез.
7. «Історія вчень про державу і право» має спільний предмет наукового пізнання з:

а) історією України;

б) історією держави і права зарубіжних країн;

в) історією економічних вчень;

г) історією політичних і правових вчень.
8. Історія вчень про державу і право, вивчаючи свій предмет, знаходиться у тісному співвідношенні з:

а) філософією; в) біологією;

б) історією науки і техніки; г) інформатикою.
9. Державно-правова думка в країнах Стародавнього Сходу базувалася переважно на:

а) міфологічному світогляді;

б) науці;

в) моралі.
10. Визначте зайву серед релігійних систем, які вплинули на формування державно-правової думки у Стародавній Індії:

а) християнство;

б) брахманізм;

в) буддизм.
11. Визначте зайву серед релігійних систем, які вплинули на формування державно-правової думки у Стародавньому Китаї:

а) конфуціанство; в) даосизм;

б) брахманізм; г) легізм.
12. Визначте релігійну систему, яка вплинула на формування державно-правової думки у Стародавній Індії:

а) християнство; в) буддизм;

б) брахманізм; г) іслам.
13. Прочитайте уривок тексту: «^ Обслуговування брахмана вважається найкращим заняттям для шудри; щоб він не робив інше, воно для нього марне». Якому ритуально-релігійному чи правовому збірнику він належить?

а) Закони Ману; в) Книга правителя області Шан;

б) Біблія; г) Повчання Птахотепа.
14. Прочитайте уривок тексту: «... (Метод, при помощи которого) умный правитель управляет Поднебесной, заключается в следующем: надлежит во всех делах следовать закону, а награждать согласно личным заслугам». До якого правового збірника він належить?

а) Закони Ману; в) Книга правителя області Шан;

б) Біблія; г) Повчання Птахотепа.
15. Конфуцій вважав, що засобом підтримки справедливості у державі є:

а) закон; в) злочин;

б) норми доброчинності і моралі; г) дхарма.
16. Конфуцій вважав, що засобом підтримки справедливості у державі є:

а) закон; в) злочин;

б) норми доброчинності і моралі; г) дхарма.
17. Основи договірної теорії держави і права заклав:

а) Мо-ди (Мо-цзи); в) Лао-цзи;

б) Шан Ян; г) Кун-цзи.
18. Хто з китайських мислителів стверджував, що державна форма організації суспільства започаткована шляхом добровільної угоди між людьми, які прагнули досягти злагоди і миру у стосунках між собою?

а) Мо-ди (Мо-цзи); в) Лао-цзи;

б) Шан Ян; г) Кун-цзи.
19. Якою релігією Стародавнього Сходу вперше в історії людства проголошувалася свобода волі і вибору людиною свого власного життєвого шляху, свого вибору між добром і злом?

а) буддизм; в) брахманізм;

б) зороастризм; г) іслам.

Схожі:

Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconТема 1: предмет науки, метод вивчення І значення (6 год.)
Дати визначення «мети» І «завдання» дисципліни «Історії вчень про державу І право»
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconТема Методологічні, науково-теоретичні та інституційні основи аграрного права
Козир М. І. Аграрное право России: проблемы становлення и развития, Право и государство, 2003 р., с. 23-29
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право icon1. Поняття теорії держав та права як науки Теорія держави І права...
Предмет теорії держави І права є єдиним, адже держава І право не­від'ємні, взаємопов'язані соціальні інститути. Теорія держави І...
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconТематика рефератІВ
Загальні риси міфологічних уявлень про державу І право в країнах Стародавнього Сходу
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право icon1. Предмет І структура курсу історії економічних вчень. Передісторія економічної науки
Тема Предмет І структура курсу історії економічних вчень. Передісторія економічної науки
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право icon2: Державно-правові погляди стародавнього світу
Учення про державу І право в стародавньому Єгипті І месопотамії. Закони Хамураппі
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconЗакономірності та випадковості виникнення, функціонування розвитку держави І права
Юриспруденція – система знань про державу І право. Враховуючи нерозривний звязок між державою та правом в юриспруденції виділяють...
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconПерелік орієнтовних питань для складання державної атестації для...
Громадянське суспільство: поняття, ознаки, структура. 33. Основні ідеї марксистського вчення про державу
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconСтруктура політичної науки
Загальне та особливе й поглядах Платона та Аристотеля на державу, право, власність
Поняття І теоретичні основи історії вчень про державу І право iconУ вага! Конкурс!
Запорізької області на 2012 – 2016 роки, з метою підвищення загального рівня правової освіти, формування у громадян поваги до права...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка