Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів




Скачати 213.36 Kb.
НазваЗаконодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів
Дата конвертації19.06.2013
Розмір213.36 Kb.
ТипЗакон
skaz.com.ua > Право > Закон


Змістовний модуль 3.

Окремі галузі законодавства України
Тема 6. Адміністративне та цивільне право
План:

  1. Поняття, предмет і цілі адміністративного права.

  2. Система органів виконавчої влади в Україні.

  3. Поняття адміністративного правопорушення.

  4. Види адміністративних стягнень.

  5. Загальні засади цивільного права.

  6. Право власності: форми, види, захист.

  7. Спадкове право.


Література:

  1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 із змінами та доповненнями згідно Закону України «Про внесення змін до Конституції України» №2222-IV. – Харків: Весна, 2007. – 48 с.

  2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року №8073-X. // Відомості Верховної Ради УРСР, 1984, додаток до №51, ст. 1122.

  3. Цивільний кодекс України. – К.: Видавничій дім «Скіф», 2007. – 260 с.

  4. Основи правознавства / За заг.ред. П.Д.Пилипенка.

  5. Основи права України / За редакцією професора В.Л. Ортинського. - Видання друге, доповнене і перероблене. - Львів: Оріяна-Нова, 2005.-368с.

  6. Правознавство: Навч.пос./ За ред. Копєйчикова В.В. -К.: Юрінком Інтер, 1998. – 480c.

  7. Правознавство: Підручник/ Авт. кол.: Дамський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. — 7-е вид., стер. — К.: Юрінком Інтер, 2003. - 736 с. - Бібліогр. с. 724-726.

  8. Савчук П.С., Самойленко Ю.П. Основи правознавства: Посіб. для абітурієнтів. — К.: А.С.К., 2000. — 208 с.

  9. Адміністративне право України – навчальний посібник – Гончарук С.Т. Київ, 2000. – 240 с.

  10. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – №6: Законодавство України про адміністративну відповідальність. – 368 с.

  11. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.



1. Поняття, предмет і цілі адміністративного права.

Кожне суспільство потребує впорядкування сус­пільних відносин, тобто соціального регулювання. Таке регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм — правил поведінки загального характеру, що регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Право виступає основним способом регулю­вання суспільних відносин. Наявні норми права в су­купності утворюють єдину систему загальнообов'яз­кових правил поведінки. Рівночасно єдність системи права не виключає його поділу на окремі галузі та пра­вові інститути.

Під окремою галуззю права слід розуміти відокрем­лену сукупність взаємопов'язаних норм, яку об'єднує загальний предмет регулювання. Отже, щоби вияснити специфіку галузі права, необхідно, правильно встановити коло однорідних суспільних відносин, що їх регулює конкретна галузь права, і предмет такого регулювання.

^ Адміністративне право являє собою окрему галузь. правової системи України, котра покликана регулю­вати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управ­ління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі.

Для правильного розуміння предмета адмініст­ративного права необхідно зважити на низку важливих обставин, сукупність яких дає можливість визначити його місце у правовій системі.

По-перше, свій регулятивний вплив на суспільні відносини адміністративне право здійснює через уп­равління і цим упорядковує відповідні відносини в державі та суспільстві.

По-друге, основна увага приділяється саме тим від­носинам, які виникають із виконанням завдань і функцій державно-управлінської діяльності, тобто передбачається необхідність наявності відповідного суб'єкта виконавської влади. Крім того, потрібна практична реалізація юридично-владних повнова­жень, що належать зазначеним суб'єктам.

Отже, визначаючи предмет адміністративного права, слід брати до уваги: сферу державного управ­ління, що охоплює будь-які аспекти державно-управ­лінської діяльності; наявність у ній суб'єкта виконав­чої влади; необхідність практичної реалізації повно­важень, наданих суб'єктам виконавчої влади для про­вадження ними державно-управлінської діяльності.

Можна зазначити, що не всі суспільні відносини у сфері державного управління входять до кола від­носин, які складають предмет адміністративного права. По суті, це лише ті умови, за яких управлінські відносини виникають як захід практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади.
^ 2. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Систему органів, що розглядають справи про адмі­ністративні правопорушення, визначено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

До них належать:

• адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад народних депутатів;

• виконавчі комітети селищних, сільських рад на­родних депутатів;

• районні (міські) суди (судді);

• органи внутрішніх справ, органи державних інспек­цій та інші органи (посадові особи), уповноважені на

те цим Кодексом.

Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, сільських, се­лищних рад народних депутатів вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, що віднесені до відання інших органів (посадових осіб).

Виконавчі комітети сільських, селищних рад на­родних депутатів, судді районних (міських) судів, органи внутрішніх справ, органи державних інспек­цій та інші уповноважені органи розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені згід­но з Кодексом України про адміністративні правопо­рушення до їх відання.

Адміністративні комісії утворюються відповідними радами народних депутатів у складі голови, за­ступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії. В адміністративних комісіях при вико­навчих комітетах районних, міських, районних у міс­тах рад народних депутатів є посада звільненого відпо­відального секретаря комісії. Порядок діяльності ад­міністративних комісій регулюється законодавчими актами України.

Порядок утворення інших колегіальних органів, уповноважених розглядати справи про адміністратив­ні правопорушення, а також порядок розгляду справ у цих органах визначається законодавчими актами України.

Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накла­дати адміністративні стягнення, передбачені Кодек­сом України про адміністративні правопорушення, у межах наданих їм повноважень і лише під час вико­нання службових обов'язків.
^ 3. Поняття адміністративного правопорушення.
Фактичною підставою для настання адмініст­ративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

В законодавстві поняття "адміністративне правопо­рушення" сформульоване в Кодексі України про адмі­ністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необе­режна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управлін­ня і за яку законодавством передбачено адміністра­тивну відповідальність. Адміністративна відпові­дальність настає лише в тому разі, коли правопо­рушення за своїм характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідаль­ності.

Отож, адміністративне правопорушення має прита­манні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: суспільну небезпеку, протиправність, вин­ність і покарання.

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія — це активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права забо­рони (наприклад, порушення правил полювання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія — пасивне невиконання передбачених законо­давчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян і осіб без громадянства та оформлення Для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопору­шення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у свої нормах цієї ознаки, універсальної властивості. Водночас, адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини, завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норм за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а са цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці — трудове право; агрохімічних норм — земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правої рушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної. Ступінь вини береться до уваги за накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання, діяння як адміністративного порушення.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення ї те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.
^ 4. Види адміністративних стягнень.
Адміністративне стягнення — захід відповідаль­ності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Адміністративне стягнення зазвичай знаходить свій прояв у моральному чи матеріальному впливі на правопорушника. Окремі види стягнень можуть одно­часно поєднувати в собі моральне засудження, матері­альний вплив і тимчасове обмеження прав правопо­рушника. Зокрема, такі наслідки наступають за адмі­ністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт.

Загалом, усі стягнення, будучи пов'язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на під­ставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником е мета, пе­редбачувана стягненням. Мету стягнення склада­ють: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених пра­вовідносин, виправлення правопорушника та попе­редження можливих із його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків.

^ Види адміністративних стягнень закріплено в Ко­дексі України про адміністративні правопорушення (статті 23—32). До них законодавець відносить такі види: попередження; штраф; сплатне вилучення або конфіскація предмета, що став знаряддям учинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного право­порушення; конфіскація грошей, одержаних завдяки чиненню адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого грома­дянинові (права керування транспортними засобами, полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Законодавством України може бути передбачено адміністративне видворення за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок. |

Слід зазначити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення.

Попередження є заходом виховного характеру, що І засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі.

Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей виді стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника.

У деяких випадках передбачається накладення штрафу на правопорушника на місці скоєння адміністративного правопорушення (приміром, за порушення Правил дорожнього руху).

^ Сплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративно­го правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшою реалізацією та поверненні суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов'язана з затратами реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боєкомплекту до неї).

^ Конфіскація предмета, що став безпосереднім засо­бом скоєння чи об'єктом адміністративного правопо­рушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації піддягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбаче­не законодавством держави. Зокрема, предмети конт­рабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать.

^ Позбавлення спеціального права застосовується, на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огля­ду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп'яніння; сюди ж нале­жить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування.

^ Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців із відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохід держави. Таке стягнення накладається тільки судами.

^ Адміністративний арешт встановлюється і засто­совується лише у виняткових випадках за окремі ад­міністративні правопорушення на строк до 15 діб і на­кладається виключно судами (суддями).

Адміністративний арешт не може бути застосова­ний до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18-річного віку, до інвалідів І та II груп.

Законодавець передбачає також особливі заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх. За вчи­нення адміністративних правопорушень до неповно­літніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

* зобов'язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

• застереження;

* догана чи сувора догана;

• передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх заступають, або під нагляд педагогіч­ному чи трудовому колективові за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання.

Наявність у системі адміністративних стягнень різних за характером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість зважити на суспільну небезпеку правопо­рушення та особу правопорушника.
^ 5. Загальні засади Цивільного права.
Цивільне право — одна з провідних галузей націо­нального права України, яка регулює певну групу пра­вових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом право­вого регулювання.

^ Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин:

майнові відносини; особисті немайнові відносини.

^ Майновими відносинами е правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, корис­туванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

^ Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи:

• особисті права, пов'язані з майновими (скажімо,

права авторів на результати інтелектуальної праці в

царині науки, літератури, мистецтва тощо);

• особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридичне рів­ні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового ме­тоду. Учасниками цивільно-правових відносин мо­жуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у ці­лому, так і окремі соціальні утворення (адміністратив­но-територіальні одиниці, в тому числі автономні ут­ворення). З виникненням цивільно-правових відно­син їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалі­зації договору купівлі-продажу сторони мають по­класти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується таки­ми ознаками:

• юридичною рівністю сторін;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передба­чених чинним законодавством;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через за­гальний суд, арбітражний чи третейський суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в сус­пільстві між фізичними і юридичними особами та ін­шими соціальними утвореннями на засадах юридич­ної рівності сторін.

^ Система цивільного права України визначає розмі­щення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

^ Загальну частину цивільного права складають пра­вові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й до­віреність, позовна давність.

^ Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціаль­них цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; ав­торське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для това­рів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридич­них осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.
^ 6. Право власності: форми, види, захист.
Власність — економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ грома­дянами, юридичними особами та державою, які на­дають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності — сукуп­ність правових норм, що регулюють суспільні від­носини з володіння, користування і розпорядження майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Зокрема, ^ Закон України "Про власність" скла­дається з 8 розділів (57 статей):

Розділ І. Загальні положення.

Розділ П. Право виключної власності народу

України.

Розділ Ш. Право індивідуальної власності. Розділ IV. Право колективної власності. Розділ V. Право державної власності. Розділ VI. Право інтелектуальної власності. Розділ VII. Право власності інших радянських рес­публік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій. Розділ VIII. Захист права власності. У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарст­ві власника і його можливість впливати на неї безпосе­редньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незакон­ним (скажімо, володіння майном, добутим злочинни­ми діями, привласнення знахідки). Незаконне воло­діння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і не­добросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, да­рувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати ЇЇ власником відповідного майна.

Розглядають такі форми власності:

власність народу України — надра землі, повітря­ний простір, водні та інші природні ресурси її контине­нтального шельфу та виключної (морської) економіч­ної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціо­нування (майно колективного підприємства, коопе­ративу, орендного чи акціонерного підприємства, гос­подарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої гро­мадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поді­ляється на загальнодержавну та власність адмініст­ративно-територіальних одиниць (комунальну).

До суб'єктів права власності в Україні відносять:

народ України, що являє собою єдине джерело дер­жавної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина народу, має право, за чинним

законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

фізичних осіб, тобто громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодав­чими актами України;

юридичних осіб — трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні під­приємства, кооперативи, акціонерні товариства, гос­подарські товариства, господарські об'єднання, про­фесійні спілки, політичні партії та інші організації;

Україну як суверенну й незалежну, демократичну, соціальну, правову державу;

інші держави, фізичних та юридичних осіб цих дер­жав, міжнародні організації.

Захист права власності здійснюється всією право­вою системою держави. Чинне законодавство визна­чає основні способи захисту права власності, до яких належать такі:

відшкодування збитків, вчинених порушенням права власності;

усунення порушень права власності, що не пов'я­зані з утратою володіння;

витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, що здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, тре­тейським судом, а у випадках, передбачених законо­давством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об'єднаннями (ст. 6 ЦК України).

Для захисту права власності застосовуються майно­во-правові та зобов'язально-правові позови. До майно­во-правових відносять:

• віндикаційний позов, тобто витребування майна;

• негаторний позов, тобто повернення або відшкоду­вання всіх доходів, що були чи могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Що ж до зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на до­говорах, але можуть бути пов'язані і з позадого­вірними зобов'язаннями. До них відносять позови:

про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором і т. ін.

Власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Зокрема, власник може бути позбав­лений свого права власності в таких випадках:

у разі звернення стягнення на майно власника за зобов'язаннями, передбаченими законодавством;

у разі настання надзвичайних обставин (стихійного лиха, епідемій, епізоотій, аварій тощо) за рішенням органів державної влади в інтересах суспільства у власника може бути вилучено майно в порядку і за умов, установлених законодавством України з випла­тою його вартості;

в інших випадках, передбачених чинним законо­давством України, майно може бути вилучене у власника за рішенням чи вироком суду, арбітражного суду чи іншого компетентного органу (посадової особи) як санкція за вчинення правопорушення.

Якщо право власності примусово припинене зако­нодавчим актом України, держава відшкодовує власникові завдані збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, в тому числі нестримані доходи.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і повернення свого майна з чужого незакон­ного володіння протягом трирічної позовної давності.
^ 7. Спадкове право.
Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадкування.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов'язання, не-оплачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина відкривається тільки після смерті грома­дян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадкування між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а оголошення його померлим набирає за­конної сили після відповідного рішення суду (ст. 525 ЦК України).

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна чи основної його частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві під­стави спадкування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за за­коном (наприклад, частина майна спадкодавцем запо­відана, а інша частина успадковується за законом).

^ Спадкоємство за законом має місце в тих випадках, коли:

заповіту немає;

заповіт визнано недійсним;

спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкоємця; день, коли набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою.

Спадкодавцями як за законом, так і за заповітом мо­жуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спад­коємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні грома­дяни і особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за запові­том, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Цивільне законодавство встановлює суворі обме­ження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:

навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обстави­ни підтверджено в судовому порядку.

^ Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать:

діти (в тому числі усиновлені);

дружина та батьки (усиновлювачі) померлого;

дитина померлого, яка народилася після його смерті;

онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спад­коємцем.

До другої черги належать:

брати і сестри померлого;

дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку

матері.

Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом нале­жать утриманці, тобто непрацездатні особи, що пере­бували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).

Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині неповнолітнім або не­працездатним дітям спадкодавця (в тому числі усиновленим), а також непрацездатній дружині, бать­кам (усиновлювачам) і утриманцям померлого, які ус­падковують, незалежно від змісту заповіту, щонай­менше дві третини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкоємства за законом. Під час визначен­ня розміру обов'язкової частини враховується і вар­тість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 535 ЦК України).

Порядок укладання й посвідчення заповіту регла­ментується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпо­ряджатися своїм майном на випадок смерті. До запові­ту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт — це не договір, а односто­ронній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дій­сності, як до будь-якого договору, а саме:

заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

заповіт повинен бути складений у формі, що визна­чена законом;

зміст заповіту має відповідати вимогам чинного за­конодавства.

Заповіт повинен бути укладений в письмовій формі, де зазначаються місце й час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним і нотаріально по­свідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дору­ченням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зробле­но. Заповіт повинен бути укладений так, щоби розпо­рядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнаходжен­ням спадкового майна вживає заходів з охорони спад­кового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів (ст. 558 ЦК України).

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за запові­том чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоц­тво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.



Схожі:

Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconАдміністративне право Поняття адміністративного права, його предмет, метод та система
Таким чином, це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмета регулювання, юридичною своєрідністю...
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconАдміністративне право. Іспит Поняття І система адміністративного права України
Система: загальна частина (засади, принципи, поняття), особлива частина (управління в окремих сферах). Поділяється на матеріальні...
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів icon1. Адміністративне право як галузь права І як наука 4
Поняття, предмет І метод адміністративного права. Взаємовідношення з іншими галузями права. 4
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconБратусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права
Відповідь на третє питання повинна містити аналіз взаємодії цивільного права як права приватного з публічним правом, такими його...
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconЗатверджено
Цивільне процесуальне право як окрема галузь в системі права України, поняття, предмет, метод І система
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconПерелік теоретичних питань з навчальної дисципліни “цивільне право”...
Поняття цивільного права, предмет та метод його регулювання. Поняття та загальні засади цивільного законодавства України
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconАдміністративне право (Кафедра адміністративного права)
Адміністративне право (Кафедра адміністративного права) Завдання для виконання контрольних робіт
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів icon1. поняття адміністративного права та його місце у правовій системі держави
Семінарські заняття з курсу «Адміністративне право України» мають на меті закріплення та поглиблення теоретичних знань студентів...
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів iconПлан лекції: Поняття, предмет І джерела адміністративного права....
Специфічні управлінські відносини мо­жуть виникати всередині системи об'єднань громадян, між їх органами різних рівнів. Однак регламентація...
Законодавства України Тема Адміністративне та цивільне право План: Поняття, предмет І цілі адміністративного права. Система органів icon2. Предмет І система адміністративного права
Місце органів державної виконавчої влади в системі державних виконавчо-розпорядчих органів
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка