Відповідальності за підроблення




Скачати 233.91 Kb.
НазваВідповідальності за підроблення
Сторінка1/3
Дата конвертації28.07.2013
Розмір233.91 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
  1   2   3
О. О. Дудоров

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права

(Луганський державний університет

внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка)
ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПІДРОБЛЕННЯ

ДОКУМЕНТА
У сучасному суспільстві реалізація прав і законних інтересів ускладнюється, а інколи стає неможливою без належного документального посвідчення юридично значущих фактів. У зв’язку з цим ст. 358 Кримінального Кодексу України (далі — КК України), яка передбачає відповідальність за підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут і використання підроблених документів, печаток, штампів, варто розглядати як важливу законодавчу гарантію здійснення та захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Відсутність в обігу підроблених документів, штампів, печаток і бланків є важливою передумовою інформаційного забезпечення правомірної управлінської діяльності.

Цікаво, що кримінальні кодекси деяких зарубіжних країн (Болгарії, Голландії, Польщі, ФРН, Франції, Швейцарії та ін.) містять самостійні розділи (глави) «Підроблення документів». Натомість у вітчизняній кримінально-правовій доктрині доводиться недоцільність виділення окремого розділу КК України, який би вміщував усі (або майже усі) норми про відповідальність за кримінально карані підроблення. Місцезнаходження в Особливій частині КК України норм про злочини, способом вчинення яких є підроблення, має визначатись тим об’єктом, якому спричиняється шкода від такого діяння [1, с. 8].

У зв’язку з викладенням ст. 358 КК України в редакції Закону України від 7 квітня 2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» актуалізується розгляд проблемних питань кримінально-правової характеристики передбаченого цією статтею злочину. Щодо традиційних труднощів, пов’язаних із тлумаченням у теорії кримінального права і у правозастосуванні термінології, яка стосується документообігу, варто пригадати, що тлумаченням поняття «офіційний документ» свого часу займався (щоправда, безрезультатно) Конституційний Суд України. Був підготовлений і проект постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами кримінального законодавства у справах про викрадення, знищення, пошкодження, приховування чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, а також збут або використання підроблених документів», який через зміни у законодавстві про судоустрій так і не був ухвалений.

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, законодавець називає: 1) посвідчення або інший офіційний документ, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, та який надає права або звільняє від обов’язків; 2) печатку, штамп, бланк підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, інші офіційні печатку, штамп або бланк.

Така характеристика предмета аналізованого злочину, як надання прав або звільнення від обов’язків означає, що з точки зору кваліфікації за ч. 1 ст. 358 КК України документами визнаються письмові акти, тобто предмети, на яких певна інформація зафіксована за допомогою письмових знаків. В юридичній літературі вказане формулювання, яке відоме і ст. 327 КК Російської Федерації (далі — РФ), інколи критикується на тій підставі, що у ньому невиправдано не згадуються документи, які покладають обов’язки [2, с. 142]. Насправді законодавча вказівка на надання прав і звільнення від обов’язків як на змістовну ознаку документа — предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, є доволі умовною: насправді документи як такі не надають права і не звільняють від обов’язків; підставами виникнення, зміни і припинення прав та обов’язків є юридичні факти, а документи лише посвідчують ці факти [3, с. 72].

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, не визнаються документи, які хоч і посвідчують певні факти, що мають юридичне значення, але не надають при цьому прав або не звільняють від обов’язків (наприклад, різноманітні заявки, запити, характеристики, супроводжувальні листи, вкладиші до посвідчень, первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, довідки з архівів, журнали і книги реєст рації певних подій і фактів, звіти про виконану роботу, пояснення особи, складені під час перевірки заяви про вчинений злочин, повідомлення про вчинений злочин, протоколи слідчих дій).

Так, закриваючи за відсутністю складу злочину кримінальну справу щодо М. за використання підробленого документа (ч. 2 ст. 194 КК 1960 р.), Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі зазначила, що вкладиш до посвідчення співробітника СБУ не є тим документом, що надає права або звільняє від обов’язків. Таким документом є належним чином оформлене посвідчення співробітника СБУ. У вкладиші ж до посвідчення лише перераховуються встановлені законом права та обов’язки володільця останнього, і пред’явлення такого вкладиша не може бути підставою для реалізації цих прав та обов’язків [4, с. 15].

Водночас довідку про розмір заробітної плати як документ, що підтверджує фінансове становище позичальника і, таким чином, надає право на отримання кредиту, є підстави визнавати предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України [5, с. 36–37].

Слід звернути увагу на те, що предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 358 КК України, є будь-які офіційні документи (зокрема особисті документи особи), а не лише ті з них, які надають права чи звільняють від обов’язків, а предметом злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, — будь-який документ, а не лише той, за підроблення, складання або видачу якого відповідальність встановлено у ч. 1 і ч. 2 аналізованої статті КК України. Із тексту останнього можна зробити висновок, що каране за ч. 4 ст. 358 КК України використання стосується не лише тих документів, які надають права або звільняють від обов’язків.

Законодавче визначення офіційного документа наводиться у примітці до ст. 358 КК України, з якої випливає, що основними ознаками такого документа є: походження від уповноваженого суб’єкта; формальна визначеність; виконання в системі документообігу посвідчувальної функції. При цьому, як слушно зауважує П. П. Андрушко, навіть фахівці з документознавства по-різному визначають поняття функцій документа та їх види [6, с. 60].

Офіційні документи можуть походити від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремих громадян, у тому числі самозайнятих осіб, які у зв’язку зі своєю професійною чи службовою діяльністю мають право складати, видавати або посвідчувати такі документи. Відповідно до ст. 14 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 р. самозайнятою особою визнається фізична особа-підприємець або особа, яка провадить незалежну професійну діяльність (наукова, літературна, артистична, художня, освітня, викладацька або релігійна (місіонерська) діяльність, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів, архітекторів тощо), за умови, що така особа не є працівником у межах здійснюваної нею підприємницької або незалежної професійної діяльності та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Офіційними мають вважатися також документи, які походять від тих фізичних осіб-підприємців, котрі не визнаються самозайнятими особами у розумінні, закріпленому у Податковому кодексі України. Ці підприємці з точки зору примітки до ст. 358 КК України повинні розглядатися як громадяни, які у зв’язку зі своєю професійною діяльністю уповноважені на складання, видачу або посвідчення певних видів документів (наприклад, це можуть бути накази про прийняття на роботу, про звільнення з роботи, довідки про розмір заробітної плати працівників). З урахуванням викладеного важко повністю погодитись із пропозицією Н. М. Парасюк надавати статус офіційних документам лише тих фізичних осіб, які належать до числа самозайнятих [7, с. 4, 15].

Офіційними слід визнавати також документи приватних осіб за умови, що вони у встановленому законодавством порядку використовуються у правозастосовній діяльності як докази (у цьому випадку закріплена у примітці до ст. 358 КК України й адресована до всіх офіційних документів вимога про дотримання визначеної законом форми і наявність передбачених законом реквізитів видається некоректною) або посвідчені у встановленому порядку (зокрема нотаріально). Так, ст. 40 Закону України «Про нотаріат» від 2 верес ня 1993 р. із змінами передбачає, що заповіти і довіреності, крім нотаріуса, можуть посвідчувати і деякі інші особи (головні лікарі лікувальних закладів, санаторіїв, будинків для престарілих та інвалідів, капітани суден, начальники експедицій, командири військових частин, начальники установ виконання покарань тощо). Згідно зі ст. 245 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) довіреність фізичної особи на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів і поштової кореспонденції може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель навчається, працює, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

З приводу ж недоцільності поширення вимоги про дотримання визначених законом форми і реквізитів на всі документи, віднесені до офіційних, вважаємо за потрібне навести міркування Г. Ф. Полєнова. Цей дослідник свого часу звертав увагу на те, що у кримінальному процесі записка, лист тощо стають доказами незалежно від форми. Письмові акти, які походять від приватних осіб, як правило, не потребують дотримання певної форми. Оскільки форма є не типовою для поняття документа, вона не може слугувати його обов’язковою ознакою [8, с. 26]. Уточнимо — ознакою не документа взагалі (відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» в редакції Закону від 13 січня 2011 р. документом визнається матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі), а саме офіційного документа.

Наприклад, які форму і реквізити встановлює закон до листа особистого характеру при тому, що останній, будучи використаним у правозастосовній діяльності як доказ, набуває якості офіційного документа? Подібне риторичне запитання можна поставити стосовно розписки позичальника, яка відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України може підтверджувати укладення договору позики. Які реквізити цього боргового документа є обов’язковими, а які — факультативними, визначає не закон, а фахівці-цивілісти, що не стоїть на заваді визнанню розписки позичальника, яка відіграє роль доказу, офіційним документом.

Н. О. Тімошенко, висуваючи авторське визначення офіційного документа, обґрунтовано не згадує у ньому про вимогу дотримання визначеної законом форми і реквізитів як загальне правило, адже з нього, як показано вище, можуть бути винятки. Під офіційним документом автор пропонує розуміти документ, який видається чи посвідчується установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право у зв’язку зі службовою або професійною діяльністю видавати чи посвідчувати такі документи [9, с. 15].

Наведене визначення викликає щонайменше два зауваження. По-перше, у ньому не фігурують документи приватних осіб, що не належать до самозайнятих, при тому, що ці документи можуть використовуватись як докази у правозастосовній діяльності і, відповідно, набувати якості офіційних документів. По-друге, запропоноване визначення офіційного документа фактично закріплює лише одну ознаку такого документа — його походження від певного суб’єкта, хоч сама Н. О. Тімошенко не сумнівається у виконанні офіційним документом посвідчувальної функції: «…офіційним можна вважати документ, який підтверджує чи спростовує юридичний факт, або надає права чи звільняє від обов’язків» [9, с. 9].

Не зовсім послідовним, на нашу думку, є і підхід М. О. Буртового до визначення ознак офіційного документа. Спочатку цей дослідник зазначає, що офіційний документ може походити від державних чи самоврядних органів, інших уповноважених юридичних і фізичних осіб. Однак у підсумковому визначенні офіційного документа [10, с. 10, 52, 55, 62, 63, 180] серед уповноважених суб’єктів чомусь фігурують лише певні органи та організації. Однак, як про це йшлось вище, офіційні документи можуть походити і від фізичних осіб (громадян-підприємців, самозайнятих осіб — лікарів, адвокатів, аудиторів тощо), які у зв’язку зі своєю професійною (службовою) діяльністю мають право складати, видавати або посвідчувати документи, що мають юридичне значення.

Найбільш повним і правильним М. О. Буртовой називає визначення офіційного документа, яке закріплене у ст. 5 Закону РФ «Про обов’язковий екземпляр документа» і згідно з яким офіційний документ видається від імені законодавчої, виконавчої та судової влади. Водночас науковець визнає, що у певних ситуаціях і недержавні підприємства, установи, організації виступають учасниками управлінських відносин [10, с. 52, 57–58], у зв’язку з чим документи, які походять від них, мають розглядатись як офіційні. За таких обставин визначення офіційного документа, запропоноване російським законодавцем, вочевидь, немає підстав вважати найбільш вдалим.

Офіційними документами, крім посвідчення, можуть визнаватися, наприклад, атестат про повну загальну середню освіту, диплом про закінчення вищого навчального закладу, трудова книжка, рішення суду, виконавчий лист або інший виконавчий документ, листок тимчасової непрацездатності, свідоцтво про шлюб, розірвання шлюбу або про народження дитини, ліцензія, свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання майна на аукціоні, атестат доцента або професора, сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду, медична довідка щодо придатності до керування транспортним засобом, дозвіл на використання праці іноземця та особи без громадянства.

Особистими документами особи, згаданими у ч. 2 ст. 358 КК України, слід визнавати офіційні документи, які посвідчують ті події і факти, що стосуються безпосередньо особи (це, наприклад, довідки про місце роботи, навчання або проживання особи, розмір її заробітної плати тощо). Різновидом особистого документа особи є особовий документ — документ, що посвідчує особу власника, його права, обов’язки, суспільний стан, а також може містити біографічні або інші відомості про особу.

Підроблення документів, які мають джерелом свого походження фізичну особу, яка не уповноважена складати, видавати чи посвідчувати документи, а також неіснуючу насправді юридичну особу (за умови, що ці документи не використовуються як докази у правозастосовній діяльності), складу аналізованого злочину не утворює. Залежно від спрямованості умислу винного підроблення вказаних документів (листів, розписок тощо) за наявності підстав може кваліфікуватися як готування до вчинення відповідного злочину, наприклад до шахрайства за обтяжуючих обставин.

П. П. Андрушко пише, що розписка позичальника про одержання певної суми грошових коштів знаходиться, як правило, у позикодавця, а може зберігатись у нотаріуса чи у матеріалах справи в суді. Але ця розписка є документом (офіційним), яким посвідчується договір позики, незалежно від того, де він знаходиться [6, с. 54]. Вочевидь, варто уточнити, що з точки зору примітки до ст. 358 КК України розписка позичальника може визнаватись офіційним документом за умови, що вона або посвідчена уповноваженою особою (нотаріусом), або у встановленому законодавством порядку використовується у правозастосовній діяльності як доказ.

З огляду на наявність у примітці до ст. 358 КК України визначення офіційного документа, наявність у ч. 1 і ч. 2 цієї статті положень, які фрагментарно дублюють ознаки офіційного документа, є невиправданою. У зв’язку із цим пропонуємо виключити з ч. 1 ст. 358 КК України слова «який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи»; з ч. 2 ст. 358 КК — слова «які посвідчують певні факти, що мають юридичне значення» та «у тому числі особистих документів особи». Слід сказати, що до викладення ст. 358 КК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» у кримінально-правовій доктрині вже обґрунтовувалась доцільність заміни у тексті ч. 1 ст. 358 КК України звороту «документ, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором, чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи» формулюванням «офіційний документ», та збереження у цій нормі тільки специфічних характеристик предмета злочину [9, с. 6, 10].
  1   2   3

Схожі:

Відповідальності за підроблення iconОсновні підстави кримінальної відповідальності
«ніхто не може бути двічі притяг­нений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Отже, підставою...
Відповідальності за підроблення icon“Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб”
Адміністративна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності
Відповідальності за підроблення icon1. Поняття І види звільнення від кримінальної відповідальності
В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримінальної відповідальності. Саме тому розділ IX "Звільнення...
Відповідальності за підроблення icon6. види правопрушень у сфері зовнішньоекономічної діяльністі
Зед, загальними засадами відповідальності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, формами відповідальності у зовнішньоекономічній...
Відповідальності за підроблення icon5. Інші види страхування відповідальності
Страхування відповідальності товаровиробників за якість продукції в Україні проводиться в добровільній формі І захищає інтереси страхувальників-товаровиробників...
Відповідальності за підроблення iconКомітет з юридичних питань та прав людини Відокремлення політичної...
Асамблея вважає, що демократія та верховенство права вимагають щоб політики були ефективно захищені від кримінального переслідування...
Відповідальності за підроблення iconТеорія кримінальної відповідальності навчальний посібник
Куц В. М. Теорія кримінальної відповідальності. Навчальний посібник – К.: Напу, 2011. 307 с
Відповідальності за підроблення iconДисциплінарна відповідальність суддів в Україні висновки моніторингу...
Протягом 2011-2012 р притягнуто до дисциплінарної відповідальності І накладено догану на 287 суддів, внесено подання про звільнення...
Відповідальності за підроблення iconПро надання права на захист (в порядку ч. 1 ст. 268 КупАП: «особа,...
КУпАП: «особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: …заявляти клопотання»
Відповідальності за підроблення iconПро затвердження Порядку І правил проведення обов'язкового страхування...
Про затвердження Порядку І правил проведення обов'язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка