Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій
Скачати 180.05 Kb.
|
| РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій У наслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні – Річ Посполита та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між державами, до яких належали українські землі. У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу Польщі (1795 р.) – західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768 – 1774 й 1783 – 1791 рр. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям. Від часу поділів Польщі до Першої світової війни політичне влаштування українських земель лишалося незмінним. Однак сильних змін зазнала сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 наприкінці XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Підросійські землі становили близько 80 % української етнічної території і тут проживало майже 85 % її населення. Ці території називають Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною. Найвища частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобережжі (88 %), Слобожанщині (86 %), дещо меншою – у Східній Галичині (74,3%), Буковині (73,7 %), Степовій (Південній) Україні (71,5 %), Закарпатті (61,9 %). Протягом XIX ст. у більшості регіонів частка українців зменшилась на 5 – 10 %, на півдні – на 15 %. Це відбулося внаслідок асиміляції (змішування українців з іншими націями, прийняття ними культури пануючої нації і втрати національної самосвідомості), масової міграції поза етнічні українські території, швидких темпів зростання неукраїнського населення. Але кількість українців в абсолютних цифрах збільшувалась: від 8,7 млн. – у 1795 р. до 20, 9 млн. – у 1897 – 1900 рр. і 27 млн. – у 1914 р. Ще на межі XIX – XX ст. 93 % українців у Російській імперії і 91 % в Австро-Угорщині були селянами. ^ На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва». Регіональний поділ українських земель, підвладних Росії.
Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній. У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населення. ^ Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини – ^ , – поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці. У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адмішстративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам). Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, яке теж було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу. Вища австрійська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30 – 40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. В ^ імператриця Марія-Терезія та її син Йосип II, прихильники ідеології «освіченого абсолютизму», здійснили ряд реформ, спрямованих на зміцнення монархії. Йосип II вірив у своє покликання вивести Австрію з відсталого стану шляхом реформ, що йдуть згори. Він скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти. В 1781 р. видав постанову про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство. Йосип скасував кріпосне право, причому турбуючись про підйом благополуччя сільського населення, заохочував селян викупати у поміщиків свої земельні наділи. Хоча за кількісним складом вже на рубежі ХVIII – ХIX ст. український народ був одним з найчисленніших в Європі, він майже повністю втратив ознаки державності. Колонізаторська та асиміляторська політика імперій загрожувала самому існуванню українців як народу. ^ Початок національно-визвольного руху Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження національної свідомості українців розпочалося на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1784 р. було відкрито перший на українських землях університет), Харків (1805 р. було відкрито перший університет у Наддніпрянщині), Київ (з 1834 р.), Одеса (з 1865 р.). У Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство, у той час як православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського, царизму. У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську культуру. Епохальною подією культурного життя України стало видання 1798 р. поеми Івана Котляревського «Енеїда» – уперше українська народна мова залунала як повноцінна літературна. Справу відродження національної мови продовжили «Харківські романтики» – діячі літературного об'єднання, студенти Харківського університету Л. Боровиковський, А. Метлинський, О. Корсунь та інші. Ідейним натхненником «харківських романтиків» був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши 1834 р. свої «Малоросійські повісті», він ще раз довів широкій громадськості, що українською мовою можна писати високохудожні твори. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський. На початку XIX ст. посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній «Історії Русів». Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише 1846 р. вийшла друком. Автор цього патріотично спрямованого твору намагався відновити історичну справедливість, доводив, що Україна має власну історію, захищав право українського народу на свободу і державу. Першою узагальнюючою працею з історії України є видана 1822 – 1830 рр. чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Протягом 1842 – 1843 рр. було видано п'ятитомну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича. Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження. ^ Важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї ^ кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р. та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою. В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа «Любов до істини» (1818—1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство» на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. У 1820-ті рр. в Україні діяли таємні декабристські організації: «Південне товариство» (1821—1825 рр.) із центром у Тульчині, очолюване полковником Павлом Пестелем, «Товариство об'єднаних слов'ян» у Новограді-Волинському (1823— 1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. «Південне товариство» виступало за «єдину і неподільну» Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а «Товариство об'єднаних слов'ян» передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Із часом «Товариство об'єднаних слов'ян» злилося з «Південним товариством». Із програмними документами «Південного товариства» в планах щодо майбутнього Російської імперії не збігалися положення проекту Конституції «Північного товариства» (автор Микита Муравйов), яке діяло у Петербурзі. Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольняли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений. Члени «Південного товариства» планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили. Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикріпосницькі ідеї, не припинялися спроби протистояти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському університеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих. У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося народне повстання, кероване польськими офіцерами, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу Свободу». Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала готовність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Національно свідома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося недостатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. зайняли Варшаву. Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Правобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. Намагаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище. ^ На початку 1840-х рр. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація— Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — аристократизму. Ідеї слов'янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї. Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули). П. Гулак був заточений у Шліссельбурзьку фортецю на три роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на десять років у солдати в оренбурзькі степи без права писати та малювати. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у 1 пол. XIX ст. ^ Як і в підросійській частині, на західноукраїнських землях початок національного руху був пов'язаний із західним впливом: політикою австрійського «просвіченого абсолютизму» та з європейським романтизмом. Центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панувала німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Тут навколо місцевого греко-католицького владики – єпископа Івана Снігурського у 1820 – 1830-х рр. згуртувалася національно свідома інтелігенція. Отже, зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У ^ священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов. Граматики української мови були створені також Й. Лозинським (1833 р.) і Й. Левицьким (1834 р.). «Руська трійця» У 1830-ті рр. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, перемістився до ^ , де з 1830 до 1837 р. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністрова», майже весь тираж якого був конфіскований (розійшлося лише 200 примірників). Ця збірка вперше впровадила народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії не існує суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один народ. Над трьома упорядниками збірки було проведено слідство. М. Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці. Я. Головацькому тривалий час не давали сану священика, а І. Вагилевич, щоб уникнути переслідувань, перейшов у протестантську віру. Отже, «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від того, до складу Австрійської чи Російської імперії вони входили. Революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії та події на західноукраїнських землях У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848 – 1849 рр. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви – селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залишалися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але були зобов'язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян. ^ , що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п'ять років. 2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію ^ (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації: польська – Центральна народна рада (ЦНР) та пропольська – «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї. У червні 1848 р. у Празі пройшов з'їзд громадських та культурних діячів слов'янських народів. Учасники з'їзду намагалися об'єднати три галицькі політичні організації – ГРР, ЦНР, РС. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з'їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій. Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у віденьському рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини – 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак. ^ : стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду. Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді І848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця). Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності. |
Схожі:
 | Модульна контрольна 2 (Історія України) Варіант І Порівняйте соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій кін. XVIII першій пол.... | | Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж... Порівняйте соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій кін. XVIII першій пол.... |
| Тема: політичне становище українських земель у складі російської держави Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 1996 | | Перелік питань до заліку з предмету «Історія України» Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії на початку ХХ ст |
| Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель... Захоплення українських земель литовськими І польськими феодалами (друга половина ХІV ст.) | | Тема III. Українські землі під владою литви І польщі тема ІV. Українська... Тема VI. Українські землі у складі російської та австро- угорської імперій (ХІХ – поч. ХХ ст.) |
| План Політика Австрійської імперії щодо польських земель. Чеське національне відродження Бевзюк Є. В. Соціальний розвиток чеських І словацьких земель у першій половині ХІХ ст. / Є. В. Вевзюк // Актуальні проблеми вітчизняної... | | А. Добрянський та його "Проект політичної програми для Руси Австрійської" Руси австрійської», написаний 1871 р. Основна мета написання – вирішення австро-русинського питання. Автор вжив у назві проекту термін... |
| Модульна контрольна робота №1 Політичний, економічний І культурний розвиток українських земель у 19 ст. Заборона української мови | | 1. Господарство держав Межиріччя та Давнього Єгипту Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського |