Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій




Скачати 180.05 Kb.
НазваРозвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій
Дата конвертації06.07.2013
Розмір180.05 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ у 1 пол. ХІХ ст.
Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій

У наслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні – Річ Посполи­та та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між держава­ми, до яких належали українські землі.

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Пос­полита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Га­личина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Авст­рії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу Польщі (1795 р.) – західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768 – 1774 й 1783 – 1791 рр. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

Від часу поділів Польщі до Першої світової війни політичне влаштування українських земель лишалося незмінним. Однак сильних змін зазнала сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 наприкінці XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст.

Підросійські землі становили близько 80 % української етнічної території і тут проживало майже 85 % її населення. Ці території називають Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною.

Найвища частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобе­режжі (88 %), Слобожанщині (86 %), дещо меншою – у Східній Галичині (74,3%), Буковині (73,7 %), Степовій (Південній) Україні (71,5 %), Закарпатті (61,9 %). Протягом XIX ст. у більшості регіонів частка українців зменшилась на 5 – 10 %, на півдні – на 15 %. Це відбулося внаслідок асиміляції (змішування українців з іншими на­ціями, прийняття ними культури пануючої нації і втрати національної самосвідомості), масової міг­рації поза етнічні українські території, швидких темпів зростання неукраїнського населення. Але кількість українців в абсолютних цифрах збільшувалась: від 8,7 млн. – у 1795 р. до 20, 9 млн. – у 1897 – 1900 рр. і 27 млн. – у 1914 р. Ще на межі XIX – XX ст. 93 % українців у Російській імперії і 91 % в Австро-Угорщині були селянами.
^ Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Росії

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва».

Регіональний поділ українських земель, підвладних Росії.


Регіони

Губернії

Генерал-губе­рнаторства

Слобожанщина, Лівобережжя

Харківська

Малоросій­ське

Чернігівська

Полтавська

Правобережжя

Київська

Київське

Волинська

Подільська

Степова Україна, Північне Причо­рномор'я і Приазов'я, Крим

Катеринославська

Новоросійсько-Бессарабське

Херсонська

Таврійська




Визначаючи кордони губерній, влада не вра­ховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губер­ній.

У губерніях необмежену владу над усім на­селенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чинов­ників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очо­лювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утриму­валася недемократична самодержавна влада. Важ­ливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністратив­но-управлінський апарат був покликаний охоро­няти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й ад­міністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвіта­ли в усіх ланках губернської адміністрації.

Для запобігання виникненню руху за відокрем­лення з боку численних підлеглих народів Росій­ська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне стано­вище формувало у неросіян відчуття неповноцін­ності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини ук­раїнського населення.
^ Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Гали­чини – ^ Королівство Галичини і Лодомерії, – поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломий­ський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість на­селення становили румуни), надалі вона стала ок­ремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.

У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адмішстративно-політичної влади зо­середжувалася в руках губернатора, якого призна­чав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова вла­да цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).

Закарпаття залишалося у складі королівст­ва Угорщина, яке теж було частиною Австрійсь­кої імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана­ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Вища австрійська влада розглядала ук­раїнські землі як колоніальний сировинний при­даток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну біль­шість населення Східної Галичини, Північної Бу­ковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30 – 40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.

В ^ 40-х – 80-х роках ХVIII ст. імператриця Марія-Терезія та її син Йосип II, прихильники ідеології «освіченого абсолютизму», здійснили ряд реформ, спрямованих на зміцнення монархії. Йосип II вірив у своє покликання вивести Австрію з відсталого стану шляхом реформ, що йдуть згори. Він скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти. В 1781 р. видав постанову про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство. Йосип скасував кріпосне право, причому турбуючись про підйом благополуччя сільського населення, заохочував селян викупати у поміщиків свої земельні наділи.

Хоча за кількісним складом вже на рубежі ХVIII – ХIX ст. український народ був одним з найчисленніших в Європі, він майже повністю втратив ознаки державності. Колонізаторська та асиміля­торська політика імперій загрожувала самому іс­нуванню українців як народу.
^ СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНІ РУХИ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ у 1пол. XIX ст.
Початок національно-визвольного руху

Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження на­ціональної свідомості українців розпочалося на Лі­вобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили.

Активізації національного руху сприяло збіль­шення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1784 р. було відкри­то перший на українських землях університет), Харків (1805 р. було відкрито перший універси­тет у Наддніпрянщині), Київ (з 1834 р.), Одеса1865 р.). У Західній Україні значну роль у на­ціональному відродженні відігравало уніатське духовенство, у той час як православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського, царизму.

У Наддніпрянській Україні національно-виз­вольний рух започаткувала патріотична інтелі­генція, яка прагнула зберегти від вимирання українську культуру. Епохальною подією куль­турного життя України стало видання 1798 р. поеми Івана Котляревського «Енеїда» – уперше українська народна мова залунала як повноцінна літературна. Справу відродження національної мо­ви продовжили «Харківські романтики» – діячі літературного об'єднання, студенти Харківського університету Л. Боровиковський, А. Метлинський, О. Корсунь та інші. Ідейним натхненником «харківських романтиків» був народознавець, пись­менник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши 1834 р. свої «Малоросійські повісті», він ще раз довів широкій громадськості, що українсь­кою мовою можна писати високохудожні твори. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.

На початку XIX ст. посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній «Історії Русів». Тривалий час вона по­ширювалася у рукописних списках і лише 1846 р. вийшла друком. Автор цього патріотично спрямо­ваного твору намагався відновити історичну спра­ведливість, доводив, що Україна має власну історію, захищав право українського народу на свободу і державу. Першою узагальнюючою працею з іс­торії України є видана 1822 1830 рр. чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Протягом 1842 1843 рр. було видано п'яти­томну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича.

Культурницька діяльність української інтелі­генції справила визначальний вплив на піднесен­ня національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
^ Українці в загальноросійському й польському суспільно-політичних рухах

Важливим фактором національного про­будження стали події європейського життя. Ідеї ^ Великої французької революції кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямува­ли його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя спра­вили Вітчизняна війна 1812 р. та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європей­ських форм суспільного і державного устрою. В Україні як складовій частині Російської ім­перії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський револю­ційний рух.

Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа «Лю­бов до істини» (1818—1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відо­кремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство» на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започат­кували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 1820-ті рр. в Україні діяли таємні декаб­ристські організації: «Південне товариство» (1821—1825 рр.) із центром у Тульчині, очолюване полковником Павлом Пестелем, «Товариство об'єд­наних слов'ян» у Новограді-Волинському (1823— 1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права.

Серед декабристів не було єд­ності щодо вирішення національного питання. «Південне товариство» виступало за «єдину і не­подільну» Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а «Товариство об'єднаних слов'ян» передбачало створення федерації слов'янських на­родів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Із часом «Товариство об'єднаних слов'ян» злилося з «Південним това­риством».

Із програмними документами «Південного товариства» в планах щодо майбутнього Росій­ської імперії не збігалися положення проекту Конституції «Північного товариства» (автор Ми­кита Муравйов), яке діяло у Петербурзі. Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чор­номорську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольня­ли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений.

Члени «Південного товариства» планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбу­лося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчило­ся поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.

Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикрі­посницькі ідеї, не припинялися спроби протисто­яти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському уні­верситеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можли­вої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих.

У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося на­родне повстання, кероване польськими офіцера­ми, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу Свободу». Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в ме­жах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала го­товність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам во­лю, і ті не підтримали шляхту. Національно сві­дома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося не­достатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. за­йняли Варшаву.

Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Пра­вобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. На­магаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище.
^ Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. після відкриття уні­верситету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організа­ція— Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Ва­силь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Панте­леймон Куліш, Тарас Шевченко.

Програмними документами товариства бу­ли: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономіського, польського демократичного і російсько­го декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямуван­ня. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю фор­мулу вони запозичили з «Книги народу польсько­го і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запози­чення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український на­род, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — арис­тократизму. Ідеї слов'янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодер­жавства та кріпосництва, встановлення респуб­ліки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали револю­ційні прокламації, у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі по­чаткових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники по­мірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Бі­лозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представни­ки радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Товариство проіснувало 14 місяців і за доно­сом студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання (М. Костомаров — до Сара­това, П. Куліш — до Тули). П. Гулак був заточений у Шліссельбурзьку фортецю на три роки, а Т. Шев­ченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на де­сять років у солдати в оренбурзькі степи без права писати та малювати.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у 1 пол. XIX ст.

^ Перша хвиля «будителів»

Як і в підросійській частині, на західноукраїн­ських землях початок національного руху був пов'язаний із західним впливом: політикою авс­трійського «просвіченого абсолютизму» та з єв­ропейським романтизмом. Центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панувала німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Тут навколо місцевого греко-католицького владики – єпископа Івана Снігурського у 1820 – 1830-х рр. згуртувалася на­ціонально свідома інтелігенція.

Отже, зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У ^ 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсю­дження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рів­ноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов. Граматики української мови були створені також Й. Лозинським (1833 р.) і Й. Левицьким (1834 р.).
«Руська трійця»

У 1830-ті рр. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, перемістився до ^ Львова, де з 1830 до 1837 р. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львів­ського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ста­вили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністрова», майже весь тираж якого був конфіскований (розійшлося лише 200 при­мірників). Ця збірка вперше впровадила народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії не існує суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один народ.

Над трьома упорядниками збірки було прове­дено слідство. М. Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних па­рафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці. Я. Головацькому тривалий час не давали сану священика, а І. Ва­гилевич, щоб уникнути переслідувань, перейшов у протестантську віру.

Отже, «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, не­залежно від того, до складу Австрійської чи Росій­ської імперії вони входили.




Революція 1848 1849 рр. в Австрійській імперії та події на західноукраїнських землях

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалеж­них країн вимагали демократії, політичної рівно­правності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швид­ко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрій­ської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка перед­бачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).

Активними учасниками революції 1848 – 1849 рр. стали українці Західної України. У стис­лий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допус­тити участі в революції наймасовішої суспільної верстви – селянства, пішов на скасування крі­посницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших про­вінціях імперії.

За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залиша­лися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але бу­ли зобов'язані платити за них поміщикам на ос­нові «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян.

^ Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських за­ворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві трети­ни викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існу­вала ще п'ять років.

2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політич­ну організацію ^ Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації: польська – Центральна народна рада (ЦНР) та пропольська – «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

У червні 1848 р. у Празі пройшов з'їзд громад­ських та культурних діячів слов'янських народів. Учасники з'їзду намагалися об'єднати три гали­цькі політичні організації – ГРР, ЦНР, РС. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з'їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.

Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у віденьському рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депу­татів, від Буковини – 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

^ Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяль­ності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного бу­динку у Львові; було створено кафедру українсь­кої мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися на­родні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини бу­ло введено військовий стан. У 1851 р. було лікві­довано Головну руську раду.

Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в лис­топаді І848 р. організував визвольний похід по Бу­ковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширю­валося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тор­тур він помер. Повстання було розгромлене. Селян­ський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпос­ного права; уведення конституційного правлін­ня; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. спри­яла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

Схожі:

Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconМодульна контрольна 2 (Історія України) Варіант І
Порівняйте соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій кін. XVIII першій пол....
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconСтановище українців в національному питанні було дещо кращим ніж...
Порівняйте соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій кін. XVIII першій пол....
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconТема: політичне становище українських земель у складі російської держави
Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 1996
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconПерелік питань до заліку з предмету «Історія України»
Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії на початку ХХ ст
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconТема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель...
Захоплення українських земель литовськими І польськими феодалами (друга половина ХІV ст.)
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconТема III. Українські землі під владою литви І польщі тема ІV. Українська...
Тема VI. Українські землі у складі російської та австро- угорської імперій (ХІХ – поч. ХХ ст.)
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconПлан Політика Австрійської імперії щодо польських земель. Чеське національне відродження
Бевзюк Є. В. Соціальний розвиток чеських І словацьких земель у першій половині ХІХ ст. / Є. В. Вевзюк // Актуальні проблеми вітчизняної...
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconА. Добрянський та його "Проект політичної програми для Руси Австрійської"
Руси австрійської», написаний 1871 р. Основна мета написання – вирішення австро-русинського питання. Автор вжив у назві проекту термін...
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій iconМодульна контрольна робота №1
Політичний, економічний І культурний розвиток українських земель у 19 ст. Заборона української мови
Розвиток українських земель під владою російської та австрійської імперій у 1 пол. ХІХ ст. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій icon1. Господарство держав Межиріччя та Давнього Єгипту
Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка