План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату




Скачати 427.11 Kb.
НазваПлан Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату
Сторінка1/3
Дата конвертації04.07.2013
Розмір427.11 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3
Тема 6: Українська держава гетьмана Скоропадського. Відновлення УНР та Директорія

План

1. Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П.Скоропадського.

2. Зовнішня і внутрішня політика гетьманату.

3. Ставлення політичних партій до гетьманського режиму. Нестор Махно.

4. Відновлення УНР та формування Директорії.

5. Політичний курс Директорії. Симон Петлюра.

6. Агресія проти УНР Антанти і Радянської Росії.
Література:

1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України ч.І (підручник ),10кл., - Ґенеза,2006 ۼ. 22-27

2. Середницька Г.В. Історія України,опорні конспекти, 10кл – К.,2009,2012, с. с.56-71; 76-81
1. Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П.Скоропадського.

29 квітня 1918 р. припинила своє існування Українська Народна Республіка. Державний переворот, здійснений організацією Українська народна громада, привів до влади генерала Павла Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом із диктаторськими повноваженнями. Так на сім із половиною місяців виникла очолювана ним Українська Держава у формі гетьманату.

Утім, історики й досі сперечаються, які сили були визначальними в успіху гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут варто насамперед з’ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одним із перших питань у цій галузі є не стільки, чому державний переворот відбувся так легко, а, щонайменше, в кількох інших, предтечних «чому»: чому взагалі постала потреба у радикальній зміні влади та чому переворот став можливим? Відповідь на ці «чому», як правило, апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться здебільшого не в особі П.Скоропадського, не в «підступах» консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хотіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і навіть не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, вірніше, – її провідниках.

Щоб внести ясність у поставлені питання, необхідно оглянути та зіставити самі факти перебігу змін влади у 1918 р., їх розвиток, характер, чинність і наслідки, перш за все з юридичного, історико-правового боку. Слід розглянути зазначені події не з погляду політичних уподобань або аналізу змісту, форми й здобутків того чи іншого державного утворення, представленого цими правлячими колами, а суто зі встановленого міжнародного погляду на визначення характеристики засобів опанування влади, виходити винятково з факту обставин її перебрання, не вдаючись до будь-яких політичних чи інших сентиментальностей.

Ще на світанку своєї історії (весна – літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася із соціалістичних партій, організацій та спілок. В остаточному варіанті з 19 партій, представники яких перебували в її лавах, 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною (а отже – демократичною).

Більш доречним було б визначення, що УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму. Крім того, соціалістичними провідниками УНР фактично було узурповано не лише політичну владу (а отже, і можливість впливів на соціально-економічні шляхи розвитку країни), а й саме поняття належності до українства, українського народу, права будь-якого громадянина брати участь у визначенні долі власної Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, проте поміркованого спрямування), середні й заможні верстви населення (т.зв. середній клас), національна буржуазія були викинуті на узбіччя націєтворчого та державно-політичного процесу. Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність і будувався новий соціальний лад, також були позбавлені можливостей і важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків.

Такий підхід призвів до неспроможності уряду не лише адміністративно опанувати країну, але й налагодити власну роботу.

Перш за все плідній роботі перешкоджала кадрова проблема. Штатне укомплектування відомств так і не набуло оптимального вигляду. Підбір працівників за соціальним походженням та партійною належністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах фахівців середньої ланки. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених, професійно підготовлених державних службовців. Закон Центральної Ради «Про утворення українського народнього війська» від 3 січня 1918 р. практично знищував ідею створення збройних сил УНР. Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але «соціалістично несвідомих», державних та інших службовців, до числа незадоволених політикою центральної Ради потрапив і численний прошарок цивільних і військових службовців. «Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут», – справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів. У підсумку, неспроможність уряду УНР налагодити в республіці апарат влади та механізм утілення у життя власних рішень сприяли виникненню в державі системної управлінської кризи. Реальна влада Центральної Ради та її урядів фактично поширювалася лише на Київ з околицями.

Більше того, насправді Центральна Рада так і не стала «уособленням національно-демократичного фронту» [7], позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники були оголошені ними ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), а згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок, ставлення до несоціалістичних українських організацій та партій) тощо. На жаль, вона стала уособленням лише національно-соціалістичного фронту, а не національно-демократичного.

Таким чином, уже з перших місяців існування центральної Ради її лідерами було закладено під щойно збудований фундамент УНР міну вповільненої дії. Для примусово усунених від можливості брати участь у політичному житті держави і впливати на її соціально-економічний розвиток (чи, скажімо, хоча б скласти офіційно визнану опозицію) середніх та великих землевласників, дрібної і крупної буржуазії різного ідеологічного й політичного світогляду, яка усвідомлювала неможливість легальним шляхом (як опозиція) зайняти політичну нішу в державі, цілком природним було прагнення здобути її силоміць. Параліч же влади та системна управлінська криза лише додавали наснаги тим, хто після українсько-більшовицької війни були вже не просто невдоволені Центральною Радою, а вважали її нездатною до політичного керівництва державою. Таке становище логічно почало й зближувати між собою ці різні, але однаково незадоволені кола, які розпочали процес власної структуризації та консолідації. Таким чином, у країні виникла ще й глибока системна політична криза.

Остаточну ж крапку у долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, поставила криза економічна. Не спромігшись опанувати ситуацію (чи хоча б якимось чином поліпшити її), українська соціалістична влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, адже її практично не мала), залізничників (що обслуговували важливу не лише з торговельно - економічного, а й з військово-стратегічного боку галузь), які понад чотири місяці не бачили зарплатні, протестними страйками паралізувавши країну. І, врешті, в підтримці Центральній Раді відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, які були для неї взірцем українства – селяни. Село, унаслідок бездіяльності уряду УНР кинуте напризволяще, не пробачило Центральній Раді невирішеності земельного питання. Безземельні селяни почали на власний розсуд «господарювати», а дрібні хлібороби – самоорганізовуватися, аби вижити, проте й ті, і інші вже не вважали Центральну Раду за «свою» владу. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і зовнішніми загрозами.

Таким чином, увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз фактично ізолювали Центральну Раду та її уряд від власного народу і в усьому цьому й слід шукати причини падіння УНР. Сам же факт державного перевороту та різні аспекти його практичної реалізації є лише наслідками безкомпромісності провідників Центральної Ради у різних сферах суспільно-політичного життя і державотворчої неспроможності тогочасних соціалістичних керівників УНР.

Фактично Українська Народна Республіка була знищена ще протягом січня – лютого 1918 р. більшовиками, і причиною цьому були не червоні війська, а вже названі вище фактори слабкості української державності. Програш війни був тільки наслідком і лише інший зовнішній чинник (німецький та австро-угорський) реанімував УНР. Із програшу війна перетворилася на перемогу з додатковими бонусами: офіційна державність, її визнання державами Четверного блоку (відтак УНР ставала суб’єктом міжнародних відносин), можливість здійснювати стабільні зовнішньоторговельні операції (навіть за тими умовами, які були визначені Берестейським договором від 9 лютого та сумарним торговельним договором від 23 квітня 1918 р., це мало пожвавити господарчі відносини в Україні й вивести УНР з економічного ступору), виготовлення достатньої маси національних грошей, захищених від підробок (що надало б коштів для вливання в економіку та на соціальну сферу) тощо. Проте головним бонусом для Центральної Ради була її захищеність і можливість відновити у країні стабільність та лад.

Центральні держави потребували продовольства, і їм байдуже було – дадуть його українські есери, соціал-демократи чи консерватори. Уряд УНР мав лише скористатися цією нагодою, відновити владні структури, здійснити реформи, проаналізувати причини власних невдач і, «залатавши» державотворчі прогалини, шляхом соціального й політичного компромісу повернути авторитет української влади у суспільстві. Проте курс уряду В.Голубовича не змінився, як і позиція Центральної Ради щодо принципів і форми державного будівництва! Отже, УЦР, а з нею й Українська Народна Республіка, за тієї структури владно-управлінських інституцій, які існували на той час, були приречені на падіння. Питання полягало лише в тому: коли, хто і в який спосіб підірве її іззовні, або коли ця вибухова суміш здетонує із середини. Сталося так, що обидва ці фактори вже визрівали практично одночасно, а у квітні 1918 р. визначили подальшу долю Центральної Ради та української державності.

Між тим у країні все більше загострювалося військово-політичне і соціально-економічне становище. Зростало обопільне напруження і в стосунках між Центральною Радою та німецько-австро-угорським командуванням. Берлін та Відень непокоїла безгосподарська політика уряду УНР, що ставило під загрозу продовольчу ситуацію в їхніх країнах. Крім того, союзницькі війська в умовах безладу у країні все більше і більше змушені були виконувати поліцейські функції, а це не лише зумовлювало ескалацію протистояння з населенням (яке мало на руках чимало зброї, достатньої для партизанської війни, і, до того ж, підбурювалося до опору самими українськими соціалістами), а й змушувало представників німецького та австро-угорського командування вже з березня 1918 р. раз у раз ставити перед своїм політичним керівництвом питання: чи для цього вони прибули в Україну і чи варто підтримувати в Києві режим, який здатен лише на декларації та соціалістичну риторику?

Отже, наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. австрійська розвідка вже мала відомості про плани німців скинути Центральну Раду власними силами і «взяти на себе повноваження уряду». Як бачимо, наприкінці березня – на початку квітня ще не йшлося про пошук претендента на диктатора, а тим паче, про кандидатуру П.Скоропадського, який у березні лише прибув до української столиці.

Натомість німецько-австро-угорське командування дедалі більше переймалося здоланням величезних труднощів в отриманні обумовлених з урядом УНР продовольчих запасів, чому було кілька причин. головною з них стало небажання переважної частини населення продавати продукти, навіть за пристойну платню, нещодавнім ворогам. цьому стану сприяла й невизначена позиція самого уряду України, в якому тривали запеклі суперечки та контрагітація проти нових союзників, а також таємна діяльність агентів французького командування, які обіцяли залізничникам грошові винагороди за затримку кожного вагона з продовольством, що мав бути спрямований до Німеччини та Австро-Угорщини.

Зі свого боку, німці жорстоко карали за будь-яку зумисну затримку ешелонів із продзапасами, іноді їм доводилося навіть споряджати власні війська для охорони потягів або ж важливих станцій Зрештою, німецьке командування висунуло вимогу до українського уряду, аби він розпочав організацію внутрішньої охорони. Пропонувалося з цією метою в кожному повіті сформувати спеціальний підрозділ (роту), але здебільшого всі ці заходи влада Центральної Ради провалила. Тим часом величезні запаси обох колишніх російських фронтів (Румунського та Південно-Західного) почали інтенсивно розкрадатися. Такі дії не залишили німецьке командування байдужим і позаяк, за договором з УНР, із цих військових запасів третина мала бути передана німцям, вони зрештою встановили повний контроль над використанням та витратами цих запасів .

Поступово німецькі та австро-угорські війська почали прибирати до рук залізниці, склади озброєння, хлібні магазини, що призвело у квітні 1918 р. до політичного (дипломатичного) конфлікту між іноземним військовим командуванням та урядом УНР. Наказ німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г.Айхгорна про засів полів і заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р. , що його було видано без узгодження з українською владою, викликав різку критику з боку різноманітних діячів центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження. При цьому військовий міністр УНР розумів також і безпорадність вітчизняної влади не лише у взаєминах із вищим командуванням німецько-австро-угорських військ, але й щодо стосунків на рівні середньої та нижчої ланки командного складу в провінції.

Як відомо, до майже цілковитої втрати популярності Ради серед населення, передовсім, призвела її непослідовна й невдала про-соціалістична внутрішня та зовнішня політика. Вона стала головною передумовою занепаду Української Центральної Ради. Безсилля УЦР в організації державного апарату призвели до втрати реальної влади її органів на місцях. Відповідно, на цьому ґрунті з вимогами створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону та відновлення приватної власності у політичних, військових, фінансово-промислових колах почала наростати й гуртуватися опозиція. Організаційною основою останньої стала утворена у березні 1918 р. Українська народна громада, яка об'єднувала великих землевласників, колишніх старшин Першого Українського корпусу та козаків з "Вільного козацтва" й мала тісні зв'язки з партією Українських хліборобів-демократів та з Союзом земельних власників (політичні сили, які також готували переворот).

Програма Української народної громади передбачала створення дієздатного й сильного уряду та відбудову армії й адміністративного апарату, яких у той час фактично не існувало. За допомогою останніх передбачалося відбудувати базований на правових нормах суспільно-політичний і громадський порядок та провести необхідні політичні й соціальні реформи. Здійснення політичної реформи передбачало забезпечення рівних можливостей участі всіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальна реформа полягала у збільшенні чисельності самостійних господарств шляхом обмеження величини найбільших маєтків.

Таким чином, наприкінці березня 1918 р. організаційно оформилася опозиція до Української Центральної Ради в особі Української народної громади, керівництво якої передбачало встановлення сильної одноособової диктаторської влади й визначило основні напрями державної політики.

Такі плани, з одного боку, нехай теоретично, однак рятували Українську державу, а з іншого - збігалися з прагненнями німецько-австрійського командування усунути від влади Українську Центральну Раду (зазначимо, що німецькі війська передислокувалися в Україну на запрошення тієї ж Центральної Ради). Для відсторонення Центральної Ради від влади у фактичних господарів становища в Україні були суб'єктивні підстави, адже уряд УНР затягував роботу військових комісій, гальмував підписання тих економічних угод, які німці хотіли нав'язати. Усе це об'єктивно призвело до конфлікту між урядом УНР і німецьким командуванням в Україні. Особливо дратував німців проект земельного закону України, яким передбачалося скасування приватної власності на землю, що виводилася зі сфери товарно-грошових відносин і оголошувалася загальнонародною власністю. На думку тодішнього голови РНМ УНР Всеволода Голубовича, саме відмова Центральної Ради внести на вимогу німців корективи до згаданого закону штовхнула окупантів на пошук "більш зговірливого контрагента і тим самим прискориш гетьманський переворот".

Переворот було здійснено 29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському хліборобському з'їзді (з'їзді Союзу Земельних Власників України), делегати якого (6432 особи) постановили, що "для спасіння країни...необхідна сильна влада,... потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв - гетьман". Гетьманом України проголосили генерала Павла Скоропадського. Дослідники (Подковенко) зазначають, що загальна підтримка його кандидатури була зумовлена низкою суттєвій чинників: по-перше, П. Скоропадський мав гетьманський родовід; по-друге, він належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їх підтримку; по-третє, гетьман був досить популярним серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, досвідчений воєначальник, командир Першого Українською корпусу, що надавав військову підтримку Центральній Раді.
  1   2   3

Схожі:

План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconПлан лекції Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів...
Кучер В. І., Майборода О. М. Всесвітня історія. Новітній період (від початку Другої світової війни): Підруч для 11-го кл. – К.: Ґенеза,2004....
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconПлан: Формування території та політичний устрій Київської держави....
Кормич Л.І. Історія України від найдавніших часів до ХХІ століття: навчальний посібник – Харків: Одісей, 2004
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconВолодимир Мономах його внутрішня І зовнішня політика
Довести, що в період правління Володимира Мономаха Київська Русь переживала період свого розквіту
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconУрок 21 Тема: Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича
Галицько-Волинську державу як спадкоємицю традицій Київської Русі, показати роль Данила Галицького в процесі державотворення, висвітлити...
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату icon3. Внутрішня політика данила галицького
Данила І його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних І середніх служивих феодалів та міщан,...
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconПлан «Червоний терор»: причини, масштаби, наслідки. Формування більшовицької...
Формування більшовицької влади в Україні: Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська, Донська радянські республіки
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconПитання для контролю знань з курсу “Зовнішня політика держав снд”
Постанова Верховної Ради України “Про основні напрямки зовнішньої політики” щодо взаємин України з країнами-членами снд
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconЗемельна реформа гетьмана Павла Скоропадського. Спроби проведення І причини невдачі

План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconРозклад Понеділок
Дввс (л): Римське право, доц. В. Гутник А1; Зовнішня політика держави доц. М. Гладиш 207; Інформаційна політика держави (пр), ас....
План Причини падіння Центральної Ради та прихід до влади П. Скоропадського. Зовнішня І внутрішня політика гетьманату iconПошуки Богданом Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення...
Пошуки Богданом Хмельницьким історичного вибору майбуття України після укладення Зборівського миру
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка