Соціально-економічні передумови визвольної війни




Скачати 437.96 Kb.
НазваСоціально-економічні передумови визвольної війни
Сторінка2/3
Дата конвертації26.06.2013
Розмір437.96 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
1   2   3
§ 2. Українська державність і європейський світ.
Богдан Хмельницький — організатор співробітництва українських станів-класів.

Одним з важливих завдань державного будівництва було намагання надати українському суспільству органічності, привернути до нього консервативні елементи, без яких неможливо було побудувати українську державу. На це, зокрема, були спрямовані охоронні універсали Б.Хмельницького, які забезпечували певні права православній шляхті, що почала вертатися на Україну після першого вибуху селянської війни. Метою внутрішньої політики гетьмана була консолідація всіх станів в Україні, які в умовах тривалого перебування у чужій державі виявилися роз’єднаними і котрих треба було залучити до спільних зусиль у розбудові української державності.

Козак реєстровий і козак "виписчик" (який не входив до реєстру), міщанин і селянин, православний шляхтич і священик — всі вони залізною волею гетьмана спрямовувались на боротьбу за незалежність і утвердження нового устрою.

Соціальний зріз найближчого оточення Хмельницького, генеральної старшини, полковників, козацької полкової і сотенної старшини на місцях, які творили нову еліту українського суспільства, переконливо демонстрував намагання налагодити класове співробітництво різних його верств. Природно, що на початку війни серед близьких співробітників гетьмана переважали представники старого реєстрового і січового козацтва, котрі дали повсталим організаційні форми і керівництво. Серед них давні реєстровці і запорожці Філон Джеджалій, Максим Нестеренко, Марко Топіга, Федір Вешняк-Якубович, Лук’ян Мозира, Іван Чарнота, Тиміш Носач, Яків Сомко та ін.

Однак вже з перших днів повстання до Хмельницького приєдналася значна частина православної української шляхти. Вирішивши розірвати з Річчю Посполитою, українська шляхта усвідомлювала, що вона ні за яких обставин не зможе повернути свій попередній статус у Польській державі, і одразу зайняла різко радикальну, непримиренну позицію до польського панування в Україні. Надзвичайно спостережливий російський дипломат Г.Кунаков доповідав у Москву в 1649 р., що "шляхта паче всіх Богдана Хмельницького до війни на Польщу намовляє: такої пори, як зараз більше, не буде". Те саме підкреслюють і польські джерела.

Зі шляхетського середовища вийшло багато видатних учасників визвольної війни, котрі суттєво вплинули на внутрішню і зовнішню політику козацької держави. Серед них п’ятеро братів і батько Виговські на чолі з генеральним писарем Війська Запорізького — Іваном Виговським, який посів цю важливу посаду в козацькій адміністрації від самого початку повстання; чотири брати Нечаї, старший з яких, Данило Нечай — уславлений в козацьких піснях, лідер найбільш радикальної козацької старшини, "полковник воєводства брацлавського". Зі старовинного шляхетського роду походив досвідчений реєстровець Станіслав-Михайло Кричевський — полковник київський, близький товариш Хмельницького, "другий після нього принципал", згідно польських джерел. Видатним представником української шляхти в середовищі повстанців був улюбленець гетьмана Іван Богун. Він втілював собою ту частину нової еліти, котра, за словами польського політика Андрія Потоцького, намагалася "щоб не бути ані під королем польським, ані під царем московським", "аби могли учинитись вільними".

Чимало представників шляхти виступали організаторами повстань в різних регіонах України. Галицький шляхтич Семен Височан організував у Галичині 15-тисячну повстанську армію. Таким самим організатором селянського повстання у Східній Брацлавщині був шляхтич Семен Байбуза. У 1648 р, повстання на Поділлі очолив Станіслав Мрозовецький — шляхтич, за деякою версією колишній королівський паж. Надзвичайно популярний у козацькому середовищі, оспіваний кобзарями у широко відомій думі про Морозенка, він героїчно загинув у 1649 р. під Збаражем. До шляхти належали також відомі козацькі полковники Остап Гоголь, Антін Жданович, Григорій Гуляницький, генеральні старшини, видатні козацькі дипломати — Іван Креховецький, Іван Ковалевський. 3 середовища міщанства вийшли два визначні діячі, полковники Іван і Василь Золотаренки, які командували згодом козацькими корпусами у Білорусії; Мартин Небаба, за словами шведського дипломатичного агента, "один з найкращих полковників Хмельницького"; полковник Донець та ін.

Між різними групами нової козацької старшини були досить суттєві протиріччя. Однак Хмельницький рішуче припиняв всі спроби протидії своїй політиці, не допускав міжгрупової боротьби, спрямовував всю енергію соціально-неоднорідної правлячої верстви на розбудову нової Української держави. Гетьман розумів, що повернути повсталих селян до "звиклого послушенства", тобто примусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі для нової еліти, означало б порушення єдності між селянством і козацтвом, що склалася під час повстання, а також різке звуження соціальної бази визвольної боротьби. Ось чому хоч Хмельницький і видавав деяким українським шляхтичам охоронні універсали, надавав козацькій старшині маєтності, він не допускав появи великого феодального землеволодіння, протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп.
Здобуття Україною політичної незалежності.

На шостому році надзвичайно виснажливої боротьби українського народу проти Польщі стало ясно, що остаточно звільнитися від польсько-шляхетського ярма тільки власними силами Україна не в змозі. Молода козацька держава, що налічувала трохи більше 1 млн. жителів, не могла завдати вирішального удару Польщі з її 6-мільйонним населенням і далеко не вичерпаним військовим потенціалом.

Кримський союзник не був зацікавлений у зміцненні України і щоразу фактично зводив нанівець результати її воєнних перемог. Вихід з становища полягав в одержанні Україною надійної військової допомоги, яка могла б забезпечити перелом у воєнних діях і остаточний розрив з Польщею. Такою силою, на думку Хмельницького, могла стати Московська держава. Мілітарний союз з Москвою означав офіційний і остаточний розрив з Річчю Посполитою і кінець політики автономізму, яка довгий час переважала у взаєминах з Польщею. У відповідності до Переяславської угоди (1654 р.) Україна приймала протекторат царя, залишаючись окремим державним організмом, зберігаючи свій соціально-політичний, і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, права й привілеї окремих станів.

Чисельність козацької армії визначалась у 60 тис. чоловік. Гетьман як глава держави й головнокомандувач обирався вільними голосами за старою традицією, лише з наступним повідомленням Москви про вибори. Україна вступила в договірні відносини з Москвою, як вільна й незалежна сторона. Природно, в очах українських політиків того часу видавалося неймовірним, що "брутальна і самодержавна Москва", зможе коли-небудь зайняти місце блискучої європейською культурою, привабливої своїм шляхетським демократизмом Польщі. Хмельницький намагався використати перш за все мілітарну допомогу Російської держави для остаточного розгрому Польщі й реального зміцнення державної незалежності України.

Другою важливою стороною Переяславської угоди була її відкритість і офіційність, на відміну від подібного договору з Туреччиною. Гетьман сам вимагав від царя негайного надіслання до Києва царського воєводи, що мав переважно представницькі функції, з тим, "щоб всі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царської Величності". Ця дипломатична фраза означала практично повідомлення всіх сусідніх держав про припинення підданства польському королю і добуту Україною відносно до Польщі суверенність. Абсолютна й легальна емансипація від Речі Посполитої, як в очах самих українців, так і сусідніх держав, складала найважливіший компонент Переяславської угоди.

Гетьман Пилип Орлик, зокрема, вважав Переяславську раду "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України". Це було урочистим визнанням міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорізького в Україні і гетьмана як єдиного її володаря і репрезентанта держави. Вона стала повним і остаточним визнанням Української революції, утворення козацької держави, нового устрою та гетьманської влади як головної ознаки суверенності українського народу.
Ліквідація магнатського землеволодіння. Україна без феодального примусу. Формування буржуазних відносин.

Визвольна війна ліквідувала магнатсько-шляхетські володіння на значній території України. За рахунок покозачення частини населення значно збільшилася кількість вільних виробників, фактично припинився процес закріпачення селянства, яке захопило частину панських і королівських земель, нерухоме майно, зібране зерно, пасіки та ін. Селяни вільно розпоряджалися своєю землею, знаряддями праці. Сфера феодального законодавства різко звузилася, хоч воно й не було скасоване.

На експропрійованих козацькою державою землях більшість селян приписувались до т.зв. військових сил і відбувала повинність лише на користь козацької держави. І хоч існував поділ сільського населення на козаків і селян, між ними не було істотної економічної різниці. Селянсько-козацьке землеволодіння стало основним типом землеволодіння у козацькій державі. Архідиякон Павло з Алеппо, супроводжуючи в цей період антіохійського патріарха у поїздці Молдавією, Україною і Московією, відзначав: "Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубають ліси, випалюють коріння і засівають землі збіжжям".

Великий інтерес викликає порівняння розвитку соціальної боротьби в Українській революції з соціальною боротьбою під час інших європейських революцій. На відміну від Нідерландів, де, як уже нами відзначалося, селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру (хоча в Голландії і Фрісландії в 1572 р. діяли загони по 5 тис., а в 1578-1579 рр. у Фландрії — по 10-12 тис. осіб), в Україні влітку 1648 р. він вилився у Селянську війну, що тривала до літа 1652 р. Вже восени 1648 р. вона охопила всі етнічноукраїнські землі. Її масштаби справді були грандіозними і не мали собі рівних у Європі протягом ХVІ-ХVII ст. (навіть Велика селянська війна в Німеччині 1524-1526 рр., що охопила майже всю територію країни і в якій взяло участь близько 200 тис. осіб, помітно поступалася Українській в кількості учасників, організованості, інтенсивності, силі завданого удару по існуючій соціально-економічній структурі суспільства тощо).

Вивчення змісту й мети боротьби українських селян і феодально залежних мешканців міст і містечок дає підстави стверджувати, що вона за своєю суттю нічим не відрізнялася від боротьби селян під час європейських революцій ХVІ-ХVIII ст. Основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей особистої залежності й існуючих форм експлуатації, у виборенні особистої свободи і вільної (фермерського типу) власності на землю. Це означало не що інше, як "створення таких умов; за яких безпосередній виробник стане власником всього продукту своєї праці".

Впадає у вічі вражаюча подібність вимог українських селян з вимогами селян не лише під час Німецької чи Англійської революцій, а й значно пізнішої в часі – Французької, кінця XVIII ст. Так, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляючи, що не дозволять себе пригнічувати, як це мало місце до цього часу. Нападаючи на помістя й замки, вони стверджували, що "не будуть виконувати жодних доручень" і "взагалі не хочуть більше мати панів". Причому в охоплених повстанням районах селяни створювали зародки державної влади. Під час Англійської революції вони вимагали повернення до старого маноріального звичаю, до низьких рент, до фіксації і полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства і привілеїв дворянства й духовенства. Прагнули також повернення обгороджених земель, а в общинне користування — лісів, парків, місць для мисливства й рибної ловлі. В селах точилися розмови про те, що "джентрі... довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями" /Оксфордшир, 1642 р./: "уже в цьому році ми не побачимо в Англії жодного дворянина" /Норземптоншир, 1643 р./. В роки Французької революції селяни заявляли, що "вони хочуть повної відмови від десятини і феодальних зобов’язань", "щоб не було більше ні сеньйорів, ні володільців десятин". Один з керівників селян в області Бурбонне /1790 р./ говорив: "Ми тепер господарі", бо "вже прогнали частину дворян до чужих країн".

Цього ж добивалися і українські селяни. Вже в кінці травня 1648 р. брацлавський воєвода А.Кисіль звернув увагу на той факт, що повстанці "піддають вогню й мечу один лише шляхетський стан". Трохи пізніше він констатував: "По самий Буг жодного шляхтича немає: або втік, або впав трупом". Вони відмовлялися виконувати повинності, виплачувати податки й сподівалися, що тепер пани "над ними не будуть панувати" і в майбутньому "вже то панів не буде". Специфіка, селянського руху в Україні полягала в тому, що селяни масово покозачувалися й запроваджували на місцях "козацький присуд" і "козацькі порядки", тобто створювали власні органи управління (подібне явище мало місце під час Селянських війн в Німеччині, Росії та Китаї), які лягли в основу владних структур національної держави. До кінця 1648 р. абсолютна більшість селян, міщан вибороли особисту свободу, право власності на землю й сільськогосподарські угіддя, право вступу до козацького стану. Було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й доменіальний суд; у соціальній структурі Української держави, що формувалася, вперше в європейській історії не знайшлося місця для панівного в середньовічному суспільстві стану.

Ліквідувавши феодальну форму власності на землю й феодальні повинності, селяни в наступні роки зі зброєю в руках рішуче захищали свої завоювання, що відкривали шлях до розвитку їхніх господарств козацьким (фермерським) шляхом. 21 січня 1649 р. А.Кисіль повідомляв братові: "Весь плебс ще до цього часу перебуває озброєним в козацькому титулі й підлягає не своїм панам, котрим до дому не має як їхати, а самому Хмельницькому". В кінці лютого цього ж року польські комісари писали до Варшави, що "нікому не вільно (повернутися) до своїх маєтків, а ми, котрі їх тут маємо, дивимося на них лише здалека". Казимирський райця (в околицях Кракова) М.Голінський занотував новину, що надійшла з козацької України: "Хлопи не хочуть бути підданими панів, а (прагнуть) бути собі вільними". Весною брацлавський воєвода підкреслював, що "тут, від Дніпра до Стиру, все повністю покозачилося". Повсталі селяни і міщани вимагали: "Ми стоїмо на тому, щоб жодного шляхтича не було", і заявляли про намір "витяти всю шляхту".

Восени 1649 р. покозачені селяни, всупереч укладеному в серпні договору з Польщею, продовжували відмовлятися впускати панів до маєтків і вперто стояли на тому, що хочуть "бути собі вільними" і не мати "над собою дідичних панів". Весною наступного року один з магнатів підкреслював той факт, що "не думають нам хлопи біля Бара, а тим паче за Баром і в Подністров’ї жодних маєткових повинностей виконувати і панів своїх слухати чи у послушенстві у панів залишатися". Навіть після поразки українського війська влітку 1651 р. під Берестечком вони заявляли шляхті: "Краще загинути, ніж панам віддавати звикле послушенство. Якщо Хміль програв, ми можемо виграти..." Після укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського договору з Польщею непокірні селяни Лівобережжя, за даними окремих джерел, звернулися з листом до Б.Хмельницького, в якому підкреслювали: "Будемо воювати, а працювати до панів не підемо".

Врешті-решт український уряд після розгрому польського війська під Батогом (червень 1652 р.) пішов на визнання головних завоювань селянства, що ознаменувало успішне завершення Селянської війни на терені Української держави (поразка революції у Західному регіоні призвела до реставрації й консервації тут дореволюційної аграрної структури, як це мало місце на півдні Нідерландів), чого не можна сказати про Селянські війни в Німеччині та Росії. Навіть у роки Англійської революції було збережено держання-копігольд (60% селян були держателями-копігольдерами) і всі зв’язані з ним селянські повинності і права лордів-манорів; вціліла також десятина. Лише в часи Французької революції відповідно до законів від 17 липня 1793 р. та 18 травня 1794 р. знищувалася "всяка повинність чи рента, заплямована... найменшою ознакою феодалізму", і селянин став вільною рівноправною особою, вільним власником своєї землі. Хоча в правному відношенні в Україні уряд подібних указів не видавав, фактично український селянин добився в 1652 р. приблизно такого ж становища, як у Франції, тільки майже на півтора століття раніше.
Рецепція визвольної війни українського народу в країнах Західної Європи.

Закономірним є те, що в середині ХVII ст. найбільш прихильне ставлення Визвольна війна українського народу знаходила в Англії, охопленій буржуазною революцією, яка відбувалася під релігійними антикатолицькими гаслами. Свого прямого ворога Англійська революція вбачала в європейській контрреформації, і тому боротьба українського народу проти шляхетської Польщі й католицької експансії сприймалася в революційній Англії як боротьба проти соціального ворога, "латинників" і "папістів". На це вказує висвітлення подій в Україні в тогочасній англійській пресі, зокрема в газеті "Модеріт", де активно співробітничали Джон Лільберн, Уолвін, Овертон та інші відомі левеллери, і ця газета фактично виступала органом їхньої партії. Про це ж свідчить і відоме послання до Хмельницького, яке в 1649 р. надійшло з Англії і було зафіксоване краківським міщанином М.Голинським в його рукописній книзі, де зібрані різні відомості й документи про перший етап "козацької війни".

На жаль, зберігся тільки початок цього дуже цікавого документа: "Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, божою милостю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідувач язичників, антихриста й їудеїв..." Автором цього послання до Хмельницького був Кромвель.

Як про встановлений факт можна сказати про те, що лорд-протектор Кромвель уважно стежив за Визвольною війною на Україні, вбачаючи в ній ділянку всеєвропейського антикатолицького фронту. В 1656 р. він направив до Бранденбурга генерала Джефсона, на якого було покладене, поряд з іншими, завдання за допомогою цієї сусідньої з Польщею протестантської держави налагодити зв’язок з Хмельницьким. У цей час Кромвель виношував плани створення "великої антиримської, антигабсбурзької і антиконтрреформаційної коаліції", до якої на сході континенту мали ввійти Україна, Московська держава і Швеція. Але на шляху до здійснення цього грандіозного плану постали численні перешкоди і насамперед гострі шведсько-російські суперечності, які в серпні 1656 р. вилилися у війну між Швецією і Росією, рятівну для Речі Посполитої.

В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв’язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я.А.Каменський, який жив у той час в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Каменський уважно, із співчуттєвим інтересом стежив за Визвольною війною українського народу і надавав їй важливого значення у справі подолання феодально-католицької реакції в Східній та Центральній Європі. Беручи до уваги зв’язки Каменського з політичними діячами Англії, його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни в Україні, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля і Хмельницького в тогочасній Європі. Так, П.Шевальє заявляв у передмові до своєї "Історії війни козаків проти Польщі", що в ній читачі знайдуть "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими приводить в рух величезний механізм та наводить жах на королівство, якого всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії". Як "двох найбільших бунтівників" характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй "Історичній музі", яка являла собою своєрідну бурлену газету з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 р. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, головним джерелом інформації було "те, що говорять при дворі і в місті", можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярне у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій в Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також у тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в "Історії громадянських війн останнього часу" М.Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні.

Ці паралелі не були надумані, їх історичну виправданість визнали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л.Кубаля писав: "Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу Європи". І далі Кубаля зазначає, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: "Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля, він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами, — все це було необхідно створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі". Все це дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним з найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Природно, що особливо значним був резонанс Визвольної війни 1648-1664 рр. в Німеччині, сусідній з Річчю Посполитою. Вісті й чутки про "велику козацьку війну" буквально затоплювали країну: їх приносили найманці, які тисячами служили в польському війську, комерсанти й агенти різних держав, а також єзуїти, місіонери, євреї-лихварі, які були виметені з України бурею народного гніву і які у великій кількості осідали в Німеччині. Слід додати, що німецькі найманці служили тоді і в українській армії; відомо, наприклад, що в складі війська Тимоша Хмельницького, яке в 1653 р. ходило в Молдавію на допомогу господарю Лупулу, служив німецький загін в триста чоловік. Є відомості, що в той час німець О.Ахіллес, а також, здається, й Бендікс, були полковниками в козацькому війську.

На основі розповідей всіх цих людей складалися реляції і повідомлення німецьких часописів, а також брошури, памфлети й "летючі листки" німецькою й латинською мовами, що розходилися по всій країні та за її межами.

Необхідно сказати про політико-дипломатичний аспект резонансу "великої козацької війни" в Німеччині. Тут на особливу увагу заслуговують дії бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма І, якого офіційна німецька історіографія вважає фундатором Пруської держави. Це питання тим цікавіше, що саме "велика козацька війна", поряд з Вестфальським миром 1648 р., яким завершилася Тридцятилітня війна, належить до тих об’єктивних факторів європейської історії, що найбільше посприяли початковій фазі піднесення Прусії. Не буде перебільшенням сказати, що бурхливий розквіт Прусії в другій половині XVII ст. в якійсь мірі був одним з опосередкованих міжнародних наслідків Визвольної війни українського народу, спричинених нею радикальних змін у східній частині континенту.

До 1648 р. держава Фрідріха Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Прусія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у "велику державу" Європи. У великій мірі завдяки їй Фрідріх Вільгельм І зміг анулювати залежність Прусії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом в єдине королівство.

Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць Речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Він мав численних експертів з "польських питань", які докладно інформували його про перебіг подій в Україні. Характерно, що вони враховували можливість краху шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов’язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави. Цікаво зазначити, що навіть ці пруські радники "жалюгідний стан Польської Корони" вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простим людом, зокрема на Русі. "Очевидно, було б краще для Польської Корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу; тоді так часто вона не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти".

Польський король Ян Казимир не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, "держава багата й сильна", опинилася внаслідок "великої козацької війни", і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати.

Широким і тривалим був також відгомін Визвольної війни українського народу в Італії. Інтерес до подій в Україні спостерігався тоді по всій Італії, але найуважніше за їх перебігом стежили папський Рим і Венецька республіка. Проте їхні інтереси були різними і, відповідно, різний був підхід до Визвольної війни в Україні.

За традицією, започаткованою наприкінці ХVI ст., Венеція вбачала в запорозькому козацтві важливу антитурецьку силу, якій відводилося значне місце в її воєнно-політичних планах. Цьому погляду на козаків Венеція лишилася вірною й під час Визвольної війни, яка збіглася з її Крітською війною проти турків, що розпочалася 1645 р. В 1645-1647 рр. венеціанці активно підтримували плани Владислава ІV щодо турецької кампанії, в якій роль першої ударної сили відводилася запорозьким козакам. Як писав М.Кордуба, "повстання Хмельницького відібрало надію на польську поміч, але, з другого боку, виявило також велику могутність козаків, і давні плани, при допомозі козаків викликати диверсію на Чорному морі, ожили заново". Після Зборовської угоди 1649 р. у Венеції вирішили, що нібито створюються передумови для антитурецького союзу з козаками, і влітку 1650 р. було відряджено до Хмельницького посольство Альберто Віміни, яке, власне, було дипломатичною розвідкою.

Слід зазначити, що республіка св. Марка, прагнучи до союзу з козаками, враховувала й великий резонанс всенародного повстання в Україні серед південних слов’ян, який проявлявся передусім у посиленні їхньої визвольної боротьби проти турецького поневолення. Віміна заявляв у своїй реляції венецькому сенату, що навіть сама звістка про козацький похід на турків може викликати повстання серед поневолених ними балканських народів і спонукати до виступу придунайські князівства. Безсумнівно, Хмельницький був обізнаний з цими настроями південних слов’ян і, очевидно, не без їхнього впливу у нього почали формуватися плани активної балканської політики, до реалізації якої він частково приступив уже в 1654-1657 рр.

Однак ці плани й сподівання Венеції на антитурецький союз з козаками були марними, оскільки в тодішній ситуації війна з Туреччиною була б для України самовбивчою.

І, нарешті, слід коротко сказати про рецепцію Визвольної війни у Франції. Ця країна першою у ХVII ст. порвала з конфесійними принципами в своїй зовнішній політиці і провадила її, виходячи лише з державних інтересів. В середині ХVII ст. остаточно визначається її політичний курс, спрямований на досягнення гегемонії в Європі, і в цій "великій європейській політиці" важливе місце відводилося Польщі як "природному союзнику" Франції. В 40-х рр. ХVII ст. посилюються франко-польскі зв’язки, які були закріплені в 1646 р. шлюбом принцеси Марії Луїзи Гонзага з Владиславом ІV; цей шлюб у політичних колах Франції розглядався як великий успіх у боротьбі з Габсбургами.

Регент Мазаріні підтримував постійний зв’язок з польським коронним канцлером Оссолінським і отримував від нього докладну інформацію про хід "козацької війни". Більше того, французький уряд заявляв польському про згоду допомогти в придушенні "козацького бунту", але далі декларацій справа не пішла, — цьому завадила Фронда в самій Франції, а також складна політична обстановка в Європі. Зокрема, французький уряд мусив зважати на позицію свого давнього північного союзника — Швеції, яка бажала послаблення Польщі й енергійно реагувала на спроби інших європейських держав допомогти їй.

Свого часу І.Крип’якевич писав у відомій монографії про Б.Хмельницького: "Чи Франція вживала заходів до того, щоб зв’язатися з Богданом Хмельницьким, покищо немає даних". Нині можемо сказати, що такі заходи мали місце в 1656-1657 рр. при шведському дворі, де французький посол Юге де Терлон встановив дружні стосунки з Юрієм Немиричем, послом Хмельницького. Людовік XIV, який знав про високі військові якості запорозьких козаків (очевидно, він читав "Опис України" Боплана, бо в його бібліотеці зберігся екземпляр цієї книги), доручив своєму послові вербувати чотиритисячний козацький корпус; з проханням допомогти йому в цій справі Терлон звернувся до Немирича. У своїх "Мемуарах для звіту королеві" він писав: "Коли Ваша Величність доручили мені в одній з депеш постаратися набрати чотири тисячі козаків, я звернувся до мсьє Немирича, який був моїм другом, допомогти мені виконати це завдання, на що він люб’язно відгукнувся". Звичайно, про цей намір французького короля Немирич інформував Хмельницького, і набір козаків був дозволений, зокрема, дали згоду "послужити Франції... кілька козацьких офіцерів". Однак через деякий час Людовік ХІV розпорядився відкласти набір, а невдовзі Немирич відбув в Україну.

Ще зазначимо мимохідь, що Терлон, характеризуючи "козацького посла" як свого друга, наголошував на тому, що він був людиною блискучої європейської освіти й культури.

Слід згадати й про те, що в архівах і рукописних фондах бібліотек Франції зберігається ще немало матеріалів про Визвольну війну українського народу, які лишаються неопублікованими. Це, зокрема, реляції графа де Брежі, французького посла у Варшаві в 1644-1649 рр. (з них, правда, деякі відомості наводив І.Крип’якевич в своїй книзі "Богдан Хмельницький); це листи королеви Марії Луїзи до мадам Шуазі з розповідями про "козацьку війну"; брошура про битву під Зборовом і Зборовську угоду, рукопис про битву під Берестечком та інші.
§ 3 Україна в останні роки гетьманування Б.Хмельницького
Політичні орієнтації Б.Хмельницького.
1   2   3

Схожі:

Соціально-економічні передумови визвольної війни iconVI. перелік питань на іспит
Соціально-економічні передумови зародження біржової торгівлі, її правового регулювання
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconТема соціологія як наука І навчальна дисципліна (2 год.)
...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconГромадянська війна причини війни (економічні І політичні)
ПН. Схід – промисловий переворот, розв промисловості. До початку Гром війни – США 4 місце в світі за обсягами пром виробн
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. Розкрийте значення трипільської археологічної культури для утвердження...
З’ясуйте причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Охарактеризуйте гетьмана Богдана Хмельницького...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconГаличинА” Робота учня 11 класу Семененка владислава Керівник: Хижняк м. М. План роботи: вступ
Соціально-політичні та соціально-психологічні передумови створення дивізії сс "галичина"
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. історичні передумови виникнення соціології як окремої науки передумови...
Передумови для виникнення соціологічної науки почали активно формуватися ще у xvш ст. У соціально-економічному аспекті вони були...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconПрограма навчальної дисципліни ‘‘ Тренінги’’ Змістовий модуль Економічні...
Змістовий модуль Економічні І соціально-трудові відносини на макро- та мікрорівнях
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. Предмет, значення І завдання курсу "Міжнародні економічні відносини"
Суттєвість мев, їх значення, об'єктивна основа І передумови розвитку. Рівні розвитку мев: функціональні, економічні, територіальні,...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconЛекція №6 тема: україна в роки другої світової війні (1939-1945 рр.)
Причини І початок Другої світової війни. Радянсько-німецький пакт про ненапад І міжнародні передумови вступу Червоної армії на територію...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconСемінар 1
Люблінська унія. Її соціально-економічні й політичні наслідки. Включення українських земель до Польської Корони
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка