Соціально-економічні передумови визвольної війни




Скачати 437.96 Kb.
НазваСоціально-економічні передумови визвольної війни
Сторінка1/3
Дата конвертації26.06.2013
Розмір437.96 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3
Національно-визвольна боротьба українського народу у І648-1657 рр. і загальноєвропейська політична ситуація.
§1. Від козацького повстання до національно-визвольної боротьби
"Золотий спокій".

Соціально-економічні передумови визвольної війни


Після розгрому селянсько-козацьких повстань 1637-1638 рр. в Україні протягом десятиліття не було значних народних виступів. Цей період, який шляхта назвала "золотим спокоєм", був роками найбільшого піднесення шляхетської Польщі. Всі її сусіди були тією чи іншою мірою ослаблені: Швеція та Німеччина — своєю участю у Тридцятилітній війні, Угорщина перебувала під турецьким гнітом, Росія ще не загоїла своїх ран з часів польсько-шведської інтервенції, Туреччина після невдалої для неї Хотинської кампанії зазнавала потрясінь від частих династичних переворотів.

Така міжнародна ситуація сприяла і економічному зміцненню Речі Посполитої, джерелом якого була насамперед нещадна експлуатація українського селянства та природних багатств українських земель. За короткий час були колонізовані величезні простори Задніпрянської України, де зростали численні міста і містечки, тисячі сіл та хуторів. Звідси до Гданська та інших балтійських портів у значній кількості транспортувалися українське жито і пшениця, худоба, смола, поташ, ліс, звірині шкіри, хутра, приносячи величезні прибутки власникам магнатських латифундій та шляхетських посілостей.

Річ Посполита вкрилася пишними будівлями панських палаців, костьолів, замків та кляшторів, які можна було побачити й у глибині степів Полтавщини, Київщини, на далекій Сіверщині. Над усім цим економічним добробутом панувала необмежена шляхетська свобода, яка робила королівську владу безсилою і поступово розхитувала державний організм. Як відзначали спостережливі чужинці, за зовнішнім блиском і пишнотою побуту магнатерії та шляхти виявлялись виразні ознаки майбутньої бурі, яка потрясла всю соціально-економічну і політичну систему Речі Посполитої.

Ознакою кризи було нестримне погіршення становища, селянства в усіх регіонах України. Значно зросла панщина на Волині і в Галичині. Але і в районах Середнього Подніпров’я, де панщина була менш поширена, безправне становище селянина робило його життя нестерпним. Жорстокої експлуатації зазнавала міська біднота. Міщанство терпіло як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядників, які чинили їм незліченні кривди й утиски. Магдебурзьке право навіть у великих містах часто нехтувалось можновладцями, воєводами і старостами. Розвитку промислової і торговельної діяльності міщанства перешкоджала конкуренція шляхти, яка мала право безмитного вивезення своєї продукції, монополізувала виробництво ряду продуктів.

Напередодні Визвольної війни 1648-1657 рр. істотно погіршилось становище як запорізького, так і реєстрового козацтва. Уряд вживав жорстоких репресивних заходів, щоб перешкодити втечі української людності від гніту польських панів на низ Дніпра, на Запоріжжя. З цією метою було відбудовано зруйновану козаками фортецю Кодак. На Запорізькій Січі було розміщено урядовий гарнізон. Нагадаємо, що за так званою ординацією 1638 р. реєстрові козаки позбавлялись права обирати собі гетьмана, осавулів і полковників, які призначалися урядом із шляхти. Козакам заборонялось мати ґрунти у містах, крім Чигирина, Черкас, Корсуня та деяких інших прикордонних міст. Козацький літописець Самовидець зазначав, що козаків навіть примушували "панщини робити, на службу замковою обернено... до хандоження коней старостове держали, в дворах... печі палити, псов хандожити, двор заметати й до инших незносних дел приставляли". Фактично ординація була виявом політики, спрямованої на зменшення козацтва і повернення його до кріпосного стану.

Існуючим становищем були не задоволені українська шляхта та православне духовенство, які також зазнавали різного роду дискримінації з боку магнатів, королівських урядовців; нижчі їх верстви часто притягались до відбування повинностей. Тому багато представників цих станів опинилися згодом у лавах повсталого війська Богдана Хмельницького.

Велика і середня українська шляхта, як і вище православне духовенство в цілому, однак, займали лояльну позицію щодо Речі Посполитої. Прояви опозиції з цього середовища не були послідовними і належно організованими. В інструкціях послам волинської шляхти на сейми 1645 і 1646 рр. засвідчувалось, що православні в Польщі зазнають таких утисків, "яких не терплять і греки в турецькій неволі, забрано в православних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправлення служби..." Лозунг боротьби "за віру" фактично об’єднував різні верстви українського народу у боротьбі проти наступу шляхетської Польщі на всі сфери його життя.

Посилення кріпосницького і національного гніту супроводжувалось небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі. Всевладні магнати утримували збройні загони, здійснювали наїзди на чужі володіння — захоплювали землі і селян.

Таким чином, від польської шляхти, магнатів страждав увесь народ, фактично всі його основні верстви. Перебування під гнітом панської Польщі затримувало економічний, політичний і культурний розвиток українського народу, загрожувало його національному існуванню. Ось чому визволення України від іноземного ярма ставало історичною необхідністю.
Визвольні рухи в Європі і український контекст.

Ми вже зазначали вище, що визвольний рух українського народу наприкінці XVI-XVII ст. подібно до Нідерландської революції мав довготривалий характер, був нерівномірним у своїй інтенсивності, характеризувався чергуванням спадів і піднесення. Найвищим його щаблем був загальнонаціональний виступ під проводом Б.Хмельницького у 1648-1657 рр., який переріс у довготривалу війну за визволення від польського панування.

Весь попередній зміст українського руху і його дальший розвиток свідчить, що його правомірно розглядати як складову частину процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила в цей період низку європейських країн. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; в цьому ж році спалахнули всенародні повстання: португальців проти іспанських поневолювачів і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулась антиіспанська боротьба у Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрівали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Швеції, Швейцарії тощо, їх головна причина полягала в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.

Революція в Україні спалахнула в лютому 1648 р. Вона спрямовувалася на розв’язання таких основних завдань: знищити панування Польщі; створити в етнічних межах України соборну державу і відстояти її незалежність; ліквідувати феодальну власність на землю, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й утвердити в сфері аграрних відносин козацький тип господарства. Певною мірою вони нагадують завдання Нідерландської революції, що передбачали виборення національної незалежності й встановлення буржуазних відносин. Таким чином, спільним для обох революцій стало переплетення соціальної боротьби з національно-визвольною, чого не можна сказати про революції в Німеччині та Англії, Щодо рушійних сил, то Українська революція стоїть ближче до двох останніх, ніж до Нідерландської, бо в ній головною і керівною силою виступало козацтво й активну участь взяло селянство, при меншій активності міщан і вкрай слабкій ролі міської буржуазії (яка лише зароджувалася і за своїм етнічним складом у значній мірі була інонаціональною) й інтелігенції. А в Нідерландах, внаслідок значного розвитку буржуазних відносин у містах (особливо в сфері торгівлі), провідну роль відігравали міщани, очолювані буржуазією, хоча участь у боротьбі брали також селяни й частина дворян.

Звертає увагу на себе той факт, що грандіозний розмах визвольної і соціальної боротьби народних мас України у 1648 р. збігся у часі з початком Другої громадянської війни в Англії, що завершилася стратою у 1649 р. короля Карла Стюарта; спалахом антиабсолютистського руху (Фронди) у Франції; повстанням міщан і селян у Австрії, Білорусі тощо. Польський підканцлер Гієронім Радзейовський говорив своєму співбесіднику французові: "Ми бачили Данію і Англію на один крок від загибелі, потім зараза перекинулася до Франції, і ваші заворушення ще не були заспокоєні, як вони вже перекинулися до Польщі". Шведський уповноважений посол на Вестфальському конгресі (осінь 1648 р.) Сальвіус повідомляв урядові: "Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти правителів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Турції, Великій Татарії, Китаї".

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському континенті відбувалися дві найвизначніші події революційного характеру: Англійська й Українська революції.

І Англійська революція на Заході, і національно-визвольна війна 1648-1657 рр. мали спільний, виразно антифеодальний характер. Причому ця їх спільність значною мірою визначалась надзвичайною схожістю соціальних, і політичних інтересів двох керівних соціальних верств — англійських джентрі і українського козацтва, про що вже йшлося вище. І Англійська буржуазна революція, і Хмельниччина утверджували зміну форм власності, перетворивши і джентрі і козацтво на носіїв нового типу приватної власності — буржуазної. Разом з тим обидві верстви перейняли державотворчі функції від представників старої феодальної еліти, намагаючись, проте, залучити їх до участі у формуванні нових державних інститутів.
Перші кроки повстання. Воєнні перемоги.

Реакція в Європі на події в Україні.

В кінці січня 1648 р, запорозькі козаки, очолювані Б.Хмельницьким, вигнали із Запорозької Січі урядовий гарнізон. Звідси козацький гетьман розіслав універсали по всій території України із закликом до боротьби. Прапор повстання було піднято. 6 травня 1648 р. біля Жовтих Вод польські війська зазнали першої поразки. В середині травня, наздогнавши польську армію в районі Корсуня, після запеклих сутичок козаки завдали їй нищівної поразки й захопили в полон польських командувачів — М.Потоцького і М.Калиновського. Для Речі Посполитої це було тим більшим ударом, що 20 травня 1648 р. помер король Володислав ІV і вона опинилась без глави держави, коронної армії та обох гетьманів. Правлячі кола Польщі були змушені приймати екстрені заходи до скликання "посполитого рушення" — загальної мобілізації шляхти.

Відлуння переможних залпів козацьких гармат рознеслося по всій Україні й стало сигналом до масового загальнонародного повстання. Повсюди селянські, козацькі загони знищували польську шляхту, управителів, орендарів; селяни оголошували себе вільними козаками, запроваджували козацькі порядки.

Спроби окремих магнатів, таких як князь Ярема Вишневецький, зупинити поширення повстання звірячими розправами над мирним населенням, не дали результатів. Упродовж липня 1648 р. після жорстоких боїв воєводства Київське, Брацлавське і східна частина Подільського фактично були звільнені з-під влади Польщі.

Тим часом Хмельницький з основними силами залишався під Чигирином, який він зробив гетьманською резиденцією. Тут була розпочата величезна робота, спрямована на організацію й упорядкування козацької армії, яка швидко збільшувалася за рахунок погано озброєних та невишколених селянських загонів.

Восени 1648 р. між сторонами поновилися воєнні дії. Розв’язка, однак, наступила дуже швидко у битві під Пилявцями (Волинь). Польська армія, керована одразу трьома регіментарями — магнатами Д.Заславським, М.Остророгом, О.Конєцпольським (Хмельницький іронічно називав їх "перина", "латина", "дитина") не зуміла учинити скільки-небудь серйозний опір війську Хмельницького. Протягом трьох днів (11-13 вересня) вона була розсіяна, її рештки в паніці тікали до Львова. Саме туди й спрямував свою армію козацький гетьман. Не бажаючи руйнувати старовинне українське місто, він задовольнився контрибуцією у 200 тис. злотих, зняв незабаром облогу і рушив до Замостя.

Перед козацькою армією лежала, здавалось, незахищена Польща, яка залишилась без збройних сил, короля і гетьманів. Однак Хмельницький не розвивав далі воєнної активності. Він чудово розумів, що перенесення воєнних дій на територію етнічної Польщі призвело б до консолідації всіх верств Речі Посполитої, яка на той час була однією із найсильніших держав Європи і ще мала значні ресурси. Подальше просування козацьких військ неминуче призвело б до втручання у боротьбу великих європейських держав на боці Польщі. Неабияким фактом, що спонукав Хмельницького зупинити дальше просування, була позиція впливової частини старшини, яка керувалася своїми вузькими становими інтересами, не бажала розширення масштабів повстання і передбачала обмежити його Подніпров’ям, розраховуючи закріпитися на річці Случ. Крилата на той час у козацькому середовищі фраза "Отак, ляше, по Случ наше" — стала своєрідним вираженням цієї програми. Та й сам Хмельницький, напевне, не стояв на той час до кінця на позиціях соборності і повної державної незалежності всіх українських, земель. До цього слід додати, що становище української армії ускладнювалося внаслідок тривалого виснажливого походу, погіршення постачання зброєю, продовольством, амуніцією. У козацькому таборі під Замостям спалахнула чума, що забрала життя багатьох козаків, серед яких був один з лідерів найбільш радикального крила повсталих Максим Кривоніс. Хмельницький припинив воєнні дії, одночасно намагаючись активно впливати на хід елекції нового короля Речі Посполитої. На противагу магнатському угрупованню Східної України він підтримав кандидатуру їх супротивника Яна-Казимира, брата померлого Володислава ІV. Отримавши звістку про його обрання і рішення сейму прийняти його мирні пропозиції, Хмельницький зняв облогу Замостя і рушив у Подніпров’я.

23 грудня 1648 р. Київ радісно зустрічав козацьку армію і її вождя, який урочисто в’їхав у стародавню столицю України-Руси. Хмельницького вітало вище православне духовенство на чолі з єрусалимським патріархом Паїсієм, який титулував його "світлішим князем", київським митрополитом Сильвестром Косовим і печерським архімандритом Йосипом Тризною. Викладачі і студенти славнозвісного Києво-Могилянського колегіуму вийшли назустріч гетьману з декламаціями барокових віршів і промов, називаючи його "Мойсеєм, спасителем і визволителем і тому Богданом названим". З міських гармат і старого замку на Киселівській горі салютували на честь переможців. Саме після повернення до Києва і зустрічей з православним духовенством, представниками української шляхти — носіями традицій старокиївської державності, Хмельницький відкрито висловив свої політичні прагнення – звільнити з-під влади Польщі всю територію України "по Львів, Холм і Галич". Однак на шляху досягнення цієї мети гетьману і його найближчому оточенню належало пройти довгий і складний шлях.

Західна Європа якоюсь мірою була "підготовлена" до вибуху 1648 р. в Україні, але його розмах, його катастрофічне для Польщі наростання стали несподіванкою, що приголомшувала. Правда, початок повстання й перші успіхи запорозьких козаків не привернули особливої уваги, — подібні вісті з України були в той час вже досить звичним явищем. І тому, очевидно, нунцій Д.Торрес про битву при Жовтих Водах повідомляв у Ватикан стисло і в досить-таки недбалому тоні: "Кажуть, що козаки, які повстали проти республіки (Речі Посполитої) числом в сорок тисяч... вирубали два полки республіки, а шість інших полків об’єдналися з козаками". Але незабаром тон нунція Торреса різко змінився, його реляція від 8 вересня 1648 р. вже вся пройнята тривогою і нервозністю: "Спершу здавалося, що можна не надавати важливого значення бунту козаків проти цього королівства, але він розгорався все більше, і дійшло вже до того, що якщо Господь нам не допоможе, боюся, станеться така катастрофа, яку нелегко виразити в словах". Реакція Торреса на початковий етап Хмельниччини, різка зміна тону в ній досить характерні для того, як реагували спостерігачі в Західній Європі на розгортання подій в Україні.

За слушним спостереженням чеського історика Л.Гераскіма, всю Європу дуже вражало й те, що "пригноблений народ, який не мав своєї держави, регулярної армії, який постійно зазнавав руйнівних нападів турецько-татарських ханів, успішно воює з сильним ворогом і завдає йому поразку за поразкою". І справді, битви під Корсунем і Пилявцями, під Збаражем і Зборовом у Європі були сприйняті як свого роду сенсації століття, — адже шляхетська Польща, як зазначалося, небезпідставно вважалася тоді однією з найсильніших держав на континенті.

Про Визвольну війну українського народу вже в 1648-1649 рр. в країнах Заходу з’явилося багато брошур, памфлетів і "летючих листків". Можна сказати, що кожна її значна подія викликала появу цих публіцистичних видань, в яких знаходили вираження різні погляди, але переважали прошляхетські і прокатолицькі, що в немалій мірі було наслідком ідеологічної активності шляхетської Польщі та її спільників на Заході, зокрема, Ватікану, який зайняв непримиренно ворожу позицію щодо повсталого українського народу. Події в Україні систематично висвітлювали також тогочасні часописи різних країн, зокрема французькі "Газетт де Франс" ї "Еспьйон де Кур де Пренс Кретьен", англійські "Меркюр Англе" і "Модеріт Інталідженсер", німецька "Франкфуртен Пост-Цайтунг", голландські газети тощо. Ці та інші часописи містять велику інформацію про Визвольну війну 1648-1654 рр. як у вигляді коротких повідомлень і депеш, так і у вигляді реляцій та нарисів про її окремі визначні події. Багату й систематичну інформацію про Визвольну війну давала французька преса, зокрема широко відома у той час "Газетт де Франс". За свідченням І.Борщака, який знайомився з публікаціями цієї газети, вона "може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися в Україні в другій половині ХVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новин з України".

Досить докладно і найбільш співчутливо висвітлювала Визвольну війну українського народу преса революційної Англії. Так, газета "Меркюр Англе" у випуску за 12 грудня 1648 р. вмістила докладний опис битв під Корсунем і Жовтими Водами, де, як тут говориться, шляхетська республіка "впала в пил і кров під ноги козаків". Постійний і співчутливий інтерес до подій в Україні виявляла інша англійська газета, "Модеріт Інтелідженсер", яка проголошувала себе незалежною, а фактично виступала органом партії левеллерів, однієї із найзначніших партій Англійської революції середини ХVII ст. Майже в кожному номері вона давала докладні повідомлення про боротьбу українського народу під проводом Хмельницького, його переговори з турками, Москвою і т.п. І можна тільки пошкодувати, що всі ці матеріали ще досі не введені в науковій обіг.

Про рецепцію Визвольної війни в Західній Європі не можна говорити як про явище цілісне, на ній позначалися позиції, яких дотримувалися різні держави щодо подій в Україні. І ці позиції великою мірою залежали від поділу західноєвропейських держав на два ворогуючі табори, католицький і протестантський. Зрозуміло, що держави католицького табору вороже ставилися до повсталого українського народу і, співчуваючи "нещастям Польської Корони", прагнули надавати їй всіляку підтримку. Особливу активність виявляв у цьому папський Рим, дуже занепокоєний перемогами Б.Хмельницького. В реляціях нунція Торреса за 1648-1652 рр. про дії польсько-шляхетських військ постійно говориться як про "наші невдачі" й "наші перемоги", а "справа польського короля" повністю ототожнюється з "справою католицької церкви". Наляканий успіхами українського народу в його визвольній боротьбі, папа Інокентій X порівнював козаків з гуситами і закликав католицькі держави надавати всіляку допомогу Польському королівству. Дипломатія папського Риму докладала немало зусиль до того, щоб організувати об’єднаний виступ, справжній хрестовий похід католицької Європи на "козаків-схизматиків", але здійснення цих планів не допускала складна політична ситуація на континенті, передусім різке послаблення католицького табору після поразки в Тридцятилітній війні.

Іспанія на той час уже остаточно вступила в смугу безнадійного занепаду, до того ж її останні сили поглинала боротьба з Францією. В тяжкому становищі була й Австрія, з якою Польща з часів Сигізмунда ІІІ перебувала в особливо тісних політичних зв’язках. Австрійські Габсбурги бажали зберегти політичний вплив у Польщі, але при всьому тому не могли відповісти посиланням військ на її неодноразові волання про допомогу. Після Тридцятилітньої війни їх імперія переживала великі економічні і політичні труднощі: більшість земель була розорена, державна скарбниця спорожніла, селяни й городяни піднімали бунти, до того ж в Чехії все ще залишалися шведські війська і в разі прямого втручання Австрії у "війну поляків з козаками" шведський уряд не загаявся б кинути їх на Відень, бо інтересам Швеції не відповідала перемога Польщі в названій війні та зміцнення її союзу з Австрією.

Однак це не означає, що Австрія обмежувалася лише моральною підтримкою Польщі, надто вже вона була зацікавлена у тому, щоб вберегти від катастрофи свого політичного союзника. Не наважуючись проте на відкрите воєнне втручання, імперія Габсбургів розгорнула гарячкову дипломатичну діяльність на користь Польщі, а поряд з цим надавала їй приховану військову допомогу. Вже в 1648 р. вона дозволила одному з претендентів на польський престол, своєму ставленику Карлу-Фердинанду, набирати в своїх володіннях, в Сілезії, вояків для походу проти козаків, і нунцій Торрес повідомляв папській курії, що цей претендент готує десятитисячне військо. В організації допомоги Польщі особливу активність виявляв Оттавіо Пікколоміні, один з кращих австрійських полководців у Тридцятилітній війні; не задовольняючись вербуванням найманців, він наполягав на прямій австрійській інтервенції проти українського народу. Численні німецькі генерали й офіцери опинившись не при ділі після закінчення Тридцятилітньої війни, горіли бажанням рушити в похід на козаків. Генерал Трухзес, колишній поплічник Валленштейна, писав Пікколоміні 13 травня 1649 р.: "Війна в Польщі з козаками й татарами не є звичайною війною, і я наважуюсь звернутися до Вашої Екселенції з благанням дати мені полк, який я поведу на допомогу польському королю".

Як відомо, наприкінці квітня 1649 р. віденський двір поступився наполяганням Пікколоміні і позитивно вирішив питання про пряму допомогу польському королю Яну-Казиміру. Водночас це була відповідь на офіційне звернення польського двору на початку квітня того ж року до Риму, Іспанії, Австрії, Росії і Трансільванії з проханням надати допомогу у війні з козаками або хоча б дотримуватися нейтралітету. Однак у вирішальний момент Габсбурги все-таки не наважилися втрутитись у війну, причому на скасування імператором Фердинандом ІІІ попереднього рішення в неабиякій мірі вплинула інформація про силу козацького війська. Даремно лютував Пікколоміні; імператор обмежився тим, що мовчазно дозволив набирати для Польщі вояків у своїх володіннях.

Цієї ж лінії активної політичної підтримки Речі Посполитої і надання їй непрямої військової допомоги імперія Габсбургів дотримувалася й на подальших етапах Визвольної війни українського народу.
  1   2   3

Схожі:

Соціально-економічні передумови визвольної війни iconVI. перелік питань на іспит
Соціально-економічні передумови зародження біржової торгівлі, її правового регулювання
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconТема соціологія як наука І навчальна дисципліна (2 год.)
...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconГромадянська війна причини війни (економічні І політичні)
ПН. Схід – промисловий переворот, розв промисловості. До початку Гром війни – США 4 місце в світі за обсягами пром виробн
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. Розкрийте значення трипільської археологічної культури для утвердження...
З’ясуйте причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Охарактеризуйте гетьмана Богдана Хмельницького...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconГаличинА” Робота учня 11 класу Семененка владислава Керівник: Хижняк м. М. План роботи: вступ
Соціально-політичні та соціально-психологічні передумови створення дивізії сс "галичина"
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. історичні передумови виникнення соціології як окремої науки передумови...
Передумови для виникнення соціологічної науки почали активно формуватися ще у xvш ст. У соціально-економічному аспекті вони були...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconПрограма навчальної дисципліни ‘‘ Тренінги’’ Змістовий модуль Економічні...
Змістовий модуль Економічні І соціально-трудові відносини на макро- та мікрорівнях
Соціально-економічні передумови визвольної війни icon1. Предмет, значення І завдання курсу "Міжнародні економічні відносини"
Суттєвість мев, їх значення, об'єктивна основа І передумови розвитку. Рівні розвитку мев: функціональні, економічні, територіальні,...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconЛекція №6 тема: україна в роки другої світової війні (1939-1945 рр.)
Причини І початок Другої світової війни. Радянсько-німецький пакт про ненапад І міжнародні передумови вступу Червоної армії на територію...
Соціально-економічні передумови визвольної війни iconСемінар 1
Люблінська унія. Її соціально-економічні й політичні наслідки. Включення українських земель до Польської Корони
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка