Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови




НазваТема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови
Сторінка1/8
Дата конвертації07.08.2014
Розмір1.08 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8
Розділ 1 Культура фахового мовлення

Тема 1.1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення
Мова і мовлення. Функції мови

Для з'ясування, яке місце посідає професійне спілкування у мовній системі, треба знати, чим різняться такі поняття, як «мова» і «мовлення», які функції виконує мова, яким чином співвідносяться поняття «національна мова», «державна мова», «літературна мова», як функціонує мова у межах різних стилів і різних форм (усної і писемної), які типи мовлення існують.

Мова і мовлення – поняття близькі, але не тотожні. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з'являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто у мовленні.

Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається у певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інтонаціях, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Отже, мова і мовлення існують у системі.

Мову ми можемо відчути тільки через мовлення. Бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення, але мовлення, його структура можуть змінитися принципово, якщо людини змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою.

Правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинства, формує глибину мовних знань, та є запорукою інтелектуального, духовного, і морального її зростання.

Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об'єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі політики, письменники, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, соціальними або економічними змінами відбуваються зміни у мовній системі (зміни у лексиці – поява нових слів типу консалтинг, менеджмент, лізинг, маркетинг; у фонетиці – поява нетрадиційного [ґ] у словах:[агресія], [лозунґ], [реґіон] [арґентура]; зміна граматичної конструкції: жити на Україні на форму жити в Україні).

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції:

  • загальні (комунікативну, мислетворну й пізнавальну);

  • спеціальні на логічній онові (професійну й номінативну);

  • спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну)

Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому характеристика функцій мовлення має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів.

1 ^ Комунікативна функція охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань і емоцій співрозмовником. Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку і реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати у речення за законами певної граматики (української, російської, німецької).

^ 2 Для спілкування важливим є попереднє формування і висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетворну функцію.

3 Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Йдеться про третю, не менш важливу функцію мови – пізнавальну.

Разом із розвитком мови поступово формувалися її спеціальні функції, які максимально логічно (професійна й номінативна функції) та емоційного мислення (експресивна, волюнтативна й естетично-культурологічна функції).

4 Зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. У наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважати на те, що за рік у світі з'являється понад 120 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов'язується з виробництвом, стає засобом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює змістом і результатом життя й діяльності конкретної особи.

5 Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об'єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особлива у науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження.

З дією цієї функції ми зустрічаємося при вивченні морфології й лексикології. Справа у тому, що звуки як фізичне явище значення не мають, а ось морфеми (корені, префікси, суфікси, закінчення) надають слову основне або додаткове лексичне чи граматичне значення. Повністю ж номінативна функція реалізується у повнозначних словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо.

Наступні три функції мови пов'язані не з логічним, а з емоційним процесом пізнання світу і місцем особистості в ньому. Досить часто у практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається і досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або/і емоційної напруженості. Йдеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

6 Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.

^ 7 Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови, її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто користуються керівники чи політики, що сповідують жорстку схему управління колективом.

^ 8 Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму (згадайте '"інтернаціональну" практику виховання радянської людини або прищеплювання "чужих" естетичних ідеалів у межах української незалежності). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного і громадського життя поняття "національна мова".
Національна мова. Державна мова
Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття "мова" і "національна мова" не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, - не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, - не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об'єктивних чи суб'єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова - засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національною культурою, а видатні діячі літератури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку навіть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

  1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета ("осика"), бистрець ("потік"), ґазда ("господар"), туск ("жаль"), яр ("весна"); на Івано-Франківщині - файний ("гарний"), таний ("дешевий"); на Поділлі - пательня ("сковорода"), хопта ("бур'ян"), рівчак ("струмок") та ін.

  2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (нагора' - у шахтарів, проголосувати питання - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго - кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

  3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об'єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі національного світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливостей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політиком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв'язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію "державної" ("офіційної", "регіональної") мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії і психології збереглася і навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про інший аспект життя національної мови - соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття "державної" (або "державних"), "офіційної", "регіональної" (або "мов національних меншин") і "нетериторіальної" (або "мов національностей") мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом "Про мови в Українській РСР" і Конституцією України:

"Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності" (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР", прийнятий 28 жовтня 1989 року).

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом" (Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов'язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсягу, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про видавничу справу", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин постійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття "державний" і "офіційний" розглядаються як синоніми: "державний - такий, що має відношення до держави", а "офіційний - той, що регулюється урядом; урядовий, службовий". У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, "мови національних меншин", то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

^ Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

^ Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) - це мови, які ви­користовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

^ Мови національностей (нетериторіальні мови) - це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і генеалогією (походженням).

За походженням різні мови об'єднуються у певні сім'ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім'я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім'ї мов.

Індоєвропейська сім'я поділяється на групи мов (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), серед яких належне місце займає слов'янська група, куди входить українська мова.

^ Слов'янська група складається з трьох підгруп: східнослов'янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнослов'янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов'янської, до якої входять болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов'янська (тепер мертва) мови.

Усі слов'янські мови мають одне джерело - праслов'янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності формувалися й усі слов'янські мови. Ось чому кожна із слов'янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодший (рос. молодой, біл. маладь), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. єн) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крыніца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна українська мова стверджується у ХУІ-ХУІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.

Мова стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації, яка здобула незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Т.Г.Шевченка до наших днів. Саме у творчості Тараса Шевченка об'єдналися кращі зразки літературної мови Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні і синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли у світ вийшли три перші частини "Енеїди" І.П.Котляревського. Подальший її розвиток пов'язаний з іменем Т.Г.Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

^ Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується полі функціональністю, унормованістю, стандартністю уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Сучасна українська літературна мова (СУЛМ) поєднує системи книжного (писемного) й усного літературного мовлення.

Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль (від лат. stylus – загострена паличка для писання) – система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням.

Основою виділення в стилі мови є організація мовних елементів відповідно до постанови мовця: спілкування, повідомлення, вольовий вплив.

Кожен із стилів має свої характерні особливості і реалізовується у властивих йому жанрах.
Розмовне мовлення спрямоване, головним чином, на спілкування (діалог, полілог). В основі публіцистичного мовлення лежить повідомлення, хоча тут наявний і чинник волевиявлення.

Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Розрізняють книжні й уснорозмовні стилі літературної мови.

До книжних стилів СУЛМ належать: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий та стиль художньої літератури.

Публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної мови, який використовується в газетах, періодичних громадсько-політичних виданнях, агітаційно-пропагандистських та інших засобах масової комунікації.

Науковий стиль обслуговує сферу науки, призначенням якої є передача наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює відбір і широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням, іншомовних слів і інтернаціоналізмів, складних синтаксичних конструкцій, підкріплення положень за допомогою схем, діаграм, карт, таблиць, реєстрів та інше.

На фоні наукового стилю виділяється його підстиль – науково-популярний, якому властива настанова на доступність викладу наукової інформації, коментування явищ.

Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу стосунків ділових (місцевого, галузевого, державного, діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних.

Офіційно-ділові папери відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, факту, однозначністю формулювань, несуперечливою аргументацією викладеного в документі. У зв'язку з цим в офіційно-діловому мовленні спостерігається стандартизація в оформленні документів, штампи (слухали-ухвалили, уповноважений заявити), використання слів із нейтральним значенням, відмова від займенниково-вказаних слів (він, вона, вони). У синтаксичному оформленні тексту поширенні інфінітивні конструкції спонукання та складні речення.

Стиль художньої літератури виділяється за естетичною функцію. Усі жанрові різновиди характеризуються емоційністю, експресивністю, естетичною мотивованістю мовних засобів, образністю.

Уснорозмовний стиль виявляє себе як усне літературне мовлення та розмовно-побутове на наддіалектному і діалектному рівнях української мови.

Оскільки усне мовлення ситуативне і за основою функцією мови виникає як потреба у спілкуванні, тобто діалогічне, то, природно, розмовний стиль має свою специфіку.

Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні орфографічних норм – правильної літературної вимови звуків, звукосполучень, дотриманні правил постановки в словах наголосу, словесного і фразового наголосу, інтонаційного оформлення речень відповідної модальності, дотриманні словопорядку і логічних пауз, що відповідають закономірностям мелодики української мови.

У розмовно-побутовому мовленні спостерігається відсутність чіткої регламентації літературних норм. Таке мовлення характеризується деякою довільністю у відборі лексичних засобів. Літературно-нормативні правила можуть порушуватися уживанням русизмів, діалектизмів, просторічних слів, вульгаризмів, жаргонізмів. Порушуються закономірності чергувань звуків, наголосу, вимови голосних або приголосних звуків також і під впливом говірки, іншої мови через незасвоєність літературної норми та з причин неуважного ставлення до побутового спілкування.

Хоча, особливості вимови звуків, зумовлені діалектними впливами, не можна розглядати як незнання літературної норми.

Різновидом уснорозмовного стилю вважають ораторський, особливістю якого є монологічне мовлення із застосуванням прийомів ораторського мистецтва. В ораторському мовленні елементи доказовості часто гіперболізовані, виступ супроводжується закликами текст, насичений лексичними , синтаксичними повторами, перифразами, афоризмами, має логічно наголошену кінцівку.

Крім функціональних стилів літературної мови, виділяють експресивно-стилістичні різновиди мовлення: урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, жартівливий, насмішкуватий (іронічний). Розрізняють також високий стиль – патетичний.

Таблиця 1 Диференціація стилів мови


^ Назва стилю

Жанри, у яких реалізується

Мета мовлення, призначення

Сфера спілкування

Ознаки

Мовні засоби

Підстилі

Н

А

У

К

О

В

И

Й

Дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія

Повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань

Наука, техніка, освіта

Понятійність, предметність, об'єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація висновки

Терміни, схеми, таблиці, графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, нанизування іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм.

Заболотний дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені

^ Власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези);

науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті в неспеціальних журналах);

науково-навчальний (підручники, бесіди тощо)

О

Ф

І

Ц
І
Й
Н

О
_
Д
І
Л
О
В
И
Й

Закон, кодекс, статут, наказ, кт, оголошення, доручення, розписка, протокол, ынструкцыя, лист тощо

Регулювання офіційно-ділових стосунків мовців – у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах

Офіційно-ділові стосунки, спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність

Документальність (кожний папір повинен мати характер документа), стабільність (довго зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту

Стандартна канцелярська лексика, складні речення; гранично точний виклад, безособові й наказові форми дієслів, чітко регламентовані розміщення і будова тексту, обсяг основних частин.

Відсутність мовної індивідуальності автора, обмеженість синонімії

Законодавчий (закони, укази, статути, постанови);\

дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке; звернення – ноти; протоколи);

адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти)

П
У
Б
Л
І
Ц
И
С
Т
И
Ч
Н
И
Й

Виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія

Обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільному розвитку, вирішення суспільно-політичних питань, активний вплив на слухача, спонукання до діяльності

Громадсько-політичне життя, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання

Поєднання логічності доказів, точності висловлення наукових положень з емоційно-експресивною образністю, використання художніх засобів – епітетів, порівнянь, метафор

Суспільно-політична лексика, емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, вигуки, повтори; тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів); точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників), а також багатозначна образна лексика, здатна привернути увагу слухача (читача) і вплинути на нього

^ Стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення);

художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе – короткі нариси вишуканої форми);

науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди тощо)

Х
У
Д
О
Ж
Н
І
Й

Трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма

Різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомогою художніх образів, формування ідейних переконань моральних якостей та естетичних смаків

Мистецтво слова, творча діяльність література, різні види мистецтва, культура, освіта

Образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність; все подається через призму інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і спрямовується на особистість читача (слухача)

Застосовуються всі мовні засоби, особливо широко – слова в переносному значенні; емоційно експресивна лексика, різні види синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів; використання історизмів, архаїзмів, діалектизмів; вживання дієслівних форм; всіх типів речень, синтаксичних зв'язків; використовуються стилістичні фігури (алітерація, асонанс тощо), періоди, еліпс (неповні речення), полісиндетон (багатосполучниковість), асиндетон (безсполучниковість) тощо

^ Епічні (прозові: епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

ліричні (поема, балада, пісня, поезія);

драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо)

Р
О
З
М
О
В
Н
И
Й

Бесіда, приватний лист

Обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги; виховний вплив; засіб невимушеного свпілкування

Побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими, усне повсякденне спілкування у побуті, на виробництві

Усна форма спілкування, не офіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому; використання позамовних чинників (ситуація, рухи, жести, міміка)

Побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені та просторічні слова, звертання, вставні слова, вигуки, неповні речення тощо; багатство інтонацій, суфіксів суб'єктивної оцінки, різних типів простих речень (переважно коротких: обірваних, односкладних тощо); можливі діалектизми, фольклоризми, скорочені слова






Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній.

Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі трудової діяльності. Це справило величезний вплив на розвиток мислення людства. Відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала все більшою, а безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні і збагаченні. Виникла об'єктивна необхідність у появі іншої, опосередкованої форми спілкування -писемної. Ця форма створювала можливість передавати інформацію у будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла і стала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості і розрізняються за такими ознаками:

^ За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна - вторинна: і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

^ За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором і підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діалогу при аудіо- чи відеозаписі), а писемна - тільки зором.

^ За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна - у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому і науковому стилях, неприпустимі, у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.

^ За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної - текст, бо саме висловлювання і текст (а не слова чи речення), об'єднуючись з виражальними засобами, надає інформацію при спілкуванні.

^ За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, у яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог з глядачем або викладачем), а писемна - монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена у часі і просторі, не піддається дублюванню й відтворенню. Ось чому при усній формі мовлення практично завжди виграє той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим "золотим" правилом здебільшого користуються керівники при розмові з підлеглими).

Що стосується писемної форми, то, оскільки при її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту і відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна і має практично безмежні можливості щодо збереження інформації у часі та її розповсюдження у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання і відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна форма - консервативна. Ось чому реформи в орфографії треба проводити обережно - постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми зумовлює недбалість у її граматичному і стильовому оформленні, чого не можна припустити у писемній формі мовлення. При професійному спілкуванні, яке здебільшого відбувається у писемному контексті, слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них.

Література
Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К.: Арій, 2009. С. 4-7; 20-26.

Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 2006. С. 3-8; 9-12.

Шевчук С.В. Ділове мовлення / Модульний курс. – К.: 2006. С. 8-11.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Харків: Торсінг, 2003. С. 9-15; 18-31.

Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк: БАО, 2005. С. 4-7; 9-36.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови icon1. Вченя про мову як суспільне вище. Функції мови. Мова І мовлення....
Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку,...
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconЦе дотримання сталих мовних норм усної І писемної літературної мови,...
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами...
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconЛекція 4 Оптимізація когнітивної функції мови
Квантитативна лінгвістика – міждисциплінарний напрямок у прикладних дослідженнях, в якому як основний інструмент вивчення мови та...
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconВступ. Норми І стилі сучасної української літературної мови
...
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconПлан Мова І мовлення Функції мови Українська мова національна мова...
Мацько Л.І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова: Навчальний посібник. —К.,1998. — 416 с
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconБлок 02. 01 Українська мова (за професійним спрямуванням) Модуль...
Люди спілкуються між собою за допомогою мови, обмін думками, життєвим досвідом здійснюється в процесі мовлення
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconТема: “Особливості професійного спілкування. Походження І функціонування мови. Стилі мовлення.”
Мета: ознайомити курсантів з особливостями професійного спілкування; вчити використовувати нормативне І правильне мовлення
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconДержавотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування
Тема 1 Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconТема: мова як суспільне явище. Контрольний диктант мета: з'ясувати...
Підготуйтеся до контрольного диктанту, повторіть найважливіші правила орфографії І пунктуації
Тема 1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи І форми мовлення Мова І мовлення. Функції мови iconМозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс. Навч посіб. / В.І.
Студент повинен знати: тенденції розвитку української мови на сучасному етапі, природу й функції мови, основні ознаки літературної...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка