Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем




НазваКнига розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем
Сторінка1/11
Дата конвертації03.01.2014
Розмір0.95 Mb.
ТипКнига
skaz.com.ua > Література > Книга
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Роман Коваль

РЕНЕСАНС НАПЕРЕДОДНІ ТРАГЕДІЇ

Київ

Діокор-2003
У 1917 - 1920-х роках український народ, пробудившись із летаргічного сну, вийшов на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація. Це була епоха Українського ренесансу: малороси усвідомили себе українцями, зрозуміли, хто наші історичні вороги, збагнули, що за свободу треба боротися, а не чекати, доки хтось її подарує. Епоха відродження українського народу була незвичайно короткою, слідом за нею насувалася трагедія: падіння Української держави, поразка Національно-визвольних змагань, апокаліптичні репресії, голодомори і довгі десятиліття національної неволі.

Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем.
Видано за сприяння Історичного клубу "Холодний Яр" та редакції газети "Незборима нація"
(c) Роман Коваль, автор, 2003

(c) Євген Коваль, художнє оформлення, 2003
Моїм батькам -

Миколі Федотовичу Ковалю та Надії Василівні Курило

присвячую
ЗМІСТ
Ренесанс напередодні трагедії

Клейноди: символ влади чи залежність

Наслідки століть окупації

Центральна Рада: зрада під національними прапорами

Орієнтації, орієнтації

Україна і Німеччина: друзі чи вороги?

"Із соціалістами держави не збудувати!"

Анархія "верхів" чи "низів"?

Початки гайдамаччини

Отаманщина

Селянські рухи напередодні Голодомору

На еміграції

Висновки
Недовге щастя полковника Болбочана
Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917 - 1922 роках
Біографія автора
Андрій Коваль. Історіософічні думки

^ РЕНЕСАНС НАПЕРЕДОДНІ ТРАГЕДІЇ
У свідомості сучасників укорінилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.

Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми - свідомі чи не свідомі своєї причетності до часів, коли українська козацька нація випромінювала потужну енергетику - в більшій чи меншій мірі шануємо, цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, що придатний тільки для зберігання в архіві пам'яті - все-таки родова реліквія! Використати ж його в сучасних обставинах всенівелюючої цивілізації націй-переможців навряд чи вдасться.

Чи дивуватися, що козаччина списана до архівів, історичних музеїв і в кращому випадку виставляється у вітринах? І чи багато приходить людей до цих вітрин, щоб вдихнути хоч кілька ковтків п'янкого диму переможних битв - під Конотопом, Жовтими Водами чи Батогом?

Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 - 1920-х років, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної "етнографічної маси" несподівано для всіх - і своїх, і чужих - призвів до таїнства відродження українського народу та його передової, ударної сили - українського козацтва. І відродження не як блідої копії, а як оригіналу - не менш яскравого за свого історичного попередника.

Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: "У ньому (українському народові.- Р.К.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків - та здобувати над ними блискучі перемоги".

Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті - й далеко не ліричній, бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей щедро проливали кров - і свою, і чужу.

Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про "права і вольності" (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави - Речі Посполитої, Московії, а то й Туреччини), збільшення козацького реєстру і зарплатні, а чи не головним імпульсом боротьби було обстоювання православної віри, то Вільне козацтво вже з весни - літа 1917 р. знало, чого хоче - Української держави і порядку в ній, забезпеченого не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.

За рівнем національної свідомості та сили козаччина ХХ ст. перевершила всі попередні козацькі рухи, тож варто говорити навіть не про відродження, а про розквіт українського козацтва.

Клейноди: символ влади чи залежності?
Перевагою козацтва ХХ ст. перед попередниками була відсутність (необачно, на мій погляд, оспіваних) клейнодів, які давали українським гетьманам на гетьманування монархи сусідніх імперських держав, цим самим творячи ієрархію взаємин між народами. І українці в цій ієрархії не були на вищому щаблі. Бо не вони давали клейноди турецькому султанові, королю чи московському царю...

Клейноди, які мали символізувати владу у Війську Запорізькому, насправді стали тавром самовбивчої прив'язаності козацьких провідників до московського воза, "королівської ласки" чи "милості султанової"...

Ніби прокляття, переслідувала наш народ якась глибинна несамодостатність, що змушувала українців у боротьбі проти одних історичних ворогів приречено шукати протекторату в інших, котрі з готовністю відгукувались і "освячували" своїми данайськими клейнодами наше "панування у своїй сторонці". Здається, лише Іванові Мазепі поталанило заручитись бойовою дружбою з народом, який не мав наміру "дарувати" нам клейноди, тобто не збирався брати українців під свій протекторат. Чим закінчилася ця злука - відомо. В основі полтавської катастрофи лежала вірність "хохльонків" "царю-покровителю", який, ніби ланцюгами, зв'язав клейнодами український народ...

Зрозуміло, що в основі цієї "вірності" вгадується "хохляцька хитрість", намагання як не перемогти, то обшахраїти, або хоч вициганити допомогу, без якої чомусь не могли обійтися могутні покоління українського козацтва.

Наслідки століть окупацій
Необхідність у боротьбі проти тих, хто кував нам невольницькі кайдани, заручатися підтримкою тих, хто бачив нас в історичній труні, як лиха доля переслідувала українців і в ХХ столітті: галичани й досі, наприклад, не можуть пробачити Симонові Петлюрі, що він за збройну підтримку у війні проти більшовицької Росії "продав Пілсудському Галичину". Так само і ми, наддніпрянці, не можемо досі вибачити перехід Української галицької армії під штандарти білогвардійського генерала Денікіна, а потім і під червоні прапори більшовиків, котрі, як і денікінці, пообіцяли галичанам військову підтримку в боротьбі проти поляків.

Як бачимо, ненависть до віковічного гнобителя, така природна і зрозуміла, сприяла поглибленню розколу розірваного різними окупантами українського народу. Якби українці перебували під окупацією одного народу, то скинути його панування було б значно легше...

Навіть одна до одної, оці різні частини українського народу ("західняки" і "східняки"), внаслідок тяжкої недолі - окупацій, починали ставитися недоброзичливо: й сьогодні в Галичині можна почути зневажливе "москалі" на наддніпрянців, які мали нещастя потрапити під зверхність Московії-Росії. Так само прикро чути в лівобережних селах назвисько "польщаки" стосовно українців Правобережжя - лише на тій підставі, що вони колись були під владою Польщі.

Зачароване коло українського буття: якщо визискує Польща, то очі, повні надії, зводились до Москви; якщо гнобителем виступала Московія-Росія, то надії покладались на Польщу або на Туреччину. Оці детерміновано різні вектори сподівань приводили завжди до кривавих міжусобиць українців.

Як не згадати тут уславлену (для галичан) гору Маківку, на якій вони в часи Першої світової війни, захищаючи "тата Франца-Йосипа", надавали по зубах українцям, які присягнули на вірність "царю-батюшкє".

А Мотовилівка, під якою Січові стрільці Євгена Коновальця та збаламучене класовою пропагандою селянство перемогли сердюків, котрі разом із загонами російських офіцерів захищали гетьманат Павла Скоропадського?! Добре, що хоч Мотовилівка не оспівана у народних піснях!

А похід на Київ у 1920 р. "українсько-польської армії" під польським загальним командуванням?! Хто протистояв українським частинам, тій же 3-й Залізній стрілецькій дивізії Олександра Удовиченка? Чи не одягнені у червоноармійські шинелі селяни Поділля, які не хотіли повернення польських панів - з їхнім визиском, приперченим шовінізмом? Одним з організаторів боротьби (під червоними прапорами) проти "повернення польських панів" виступив Семен Харченко-Харчук - майбутній героїчний отаман Поділля Хмара, борець проти російського поневолення.

Ой, вже ці орієнтації... Вони мали місце навіть у розпал Національної революції, коли, здавалось, ніхто не здатний був зупинити бурхливу українську повінь, коли український народ, вибухнувши мільйонами сердець, повірив у свою історичну перемогу.

Та не вірила в сили народу (і свої власні) малоросійська соціалістична інтелігенція, яка несподівано для себе очолила революційну боротьбу "темних мас" проти тих, із ким зростала в одній, російській, культурі, кого любила, в кого безмежно вірила (до останнього хрипу!), тобто проти "демократичної" Росії - своєї безумної вчительки "с раскосыми и жадными глазами". Ця дурна надія соціалістів-москвофілів Центральної Ради минула (і то лише на якийсь час) лише після трагедії Крут і масових розстрілів українців-киян у лютому 1918 року.

Центральна Рада: зрада під національними прапорами
Керівники Центральної Ради не розгледіли в Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і козаків, коли Національна революція заклекотіла в серцях мільйонів гнівом до Росії-поневолювачки, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. Про державу українського народу в партійних програмах не йшлося, мріялося про здійснення соціальних реформ (часто безглуздих) та про досить скромні бажання в культурній сфері. Яка причина такої політичної інфантильності лідерів більшості політичних партій?

Або вони не могли уявити самої можливості побудови власної держави, або їх цілком влаштовувало життя в російській імперії, зрозуміло, "новій, демократичній", де будуть забезпечені свободи слова, мітингів, преси... Або побоювалися, що на шляху боротьби за українську державу доведеться зазнати репресій... Отож і взялися вони, хоч і за важливі, та все ж не першочергові питання: земельне, робітниче та освітянське. А політично-державне легковажно залишили на розсуд Всеросійських установчих зборів, які й мали "установити" "нову, демократичну" російську державність. Як виглядає, саме її будівничими й бачили себе Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та - що гріха таїти - спочатку й Симон Петлюра. Тому патетична риторика 1-го Універсалу була до болю знайомою: "Народе український!.. Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі". Землі! Не держави! Що й казати: типова риторика козаччини минулих століть.

Автономія - і все тут. "Баланс" між прагненням мас до самостійності та великодержавністю Тимчасового уряду красномовні оратори Ради знайшли в дивовижному виверті - знаменитому пасажі 1-го Універсалу: "Буде Україна вільною, не одділяючись від усієї Росії". Ніби сказав це російський демократ, який і свобод вимагає, й зберегти імперію хоче. Так, власне, і було: саме російськими демократами на початку української революції й продовжувала за інерцією відчувати себе більшість керівників Центральної Ради.

Та це ще не все... Автори 1-го Універсалу, побоюючись, очевидно, твердої руки Москви (хоч і замаху на територіальну цілісність Росії не здійснили), поспішили розтлумачити, що 1-й Універсал було прийнято лише тому, що "російський Тимчасовий уряд не зважив на домагання, які до нього поставила Центральна Рада". Тобто, коли б Тимчасовий уряд зробив крок назустріч (напевно, вистачило б і удаваного компромісу), то й "вільна Україна в межах усієї Росії" не була б проголошена.

Текст 1-го Універсалу ясно засвідчував, якої держави були будівничими Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - вони й гадки не мали відділяти Україну від Росії. Принаймні, в 1917 р. українськими самостійниками вони не були. Використовуючи термінологію тих часів, можна стверджувати, що під час Української національної революції 1917 р. Володимир Винниченко і Михайло Грушевський були контрреволюціонерами.

Але ж чому тоді 1-й Універсал - свідчення нашої малоросійської недолугості - й досі виставляється як історичне звершення? Він же вторинний, дефективний і, врешті, фатальний...

Вірні "ідеалам загальноросійського фронту" - й у війні, й у політиці - центральнорадівці головний удар нанесли, зрозуміло, не по Росії, а по її ворогах: по українських революціонерах-самостійниках із когорти Миколи Міхновського та Валентина Отаманівського - творцях української армії, а отже найбільших ворогах Росії. Слід нагадати, що українські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для осягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною української поразки у Визвольних змаганнях називають "неготовність українського громадянства до проголошення української державності"? Чи не забувають вони додати, що насамперед до самостійності не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція, яка стала до керма, не знаючи куди вести народ.

Важливу думку висловив у своїй книзі "Визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 років" (Лондон, 1950) автор, який сховався за криптонімом "О. Т.": "Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: "Незалежність і могутність української держави", як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держави, а відбудовувати її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування української держави. А було на Наддніпрянській Україні чимало партій із різними програмами".

Орієнтації, орієнтації...
Прикро звучить визначення згаданим О. Т. голови Директорії Володимира Винниченка, як людини "з невиясненими поглядами". Чи дивуватися, що курс Центральної Ради постійно змінювався - внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів? Схема "державницького курсу" Центральної Ради та Директорії у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії - розчарування - нові ілюзії - нові розчарування й шарпанина замість державної політики.

Спочатку - ілюзії стосовно російської демократії та, відповідно, підтримка її кроків, зокрема і військової політики - війна з Німеччиною "до переможного кінця". Отримавши від російських демократів на свої скромні та уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як якесь прикре непорозуміння. А, переконавшись у незмінності російської політичної фігури, кинулось в інший бік.

Хоч Центральна Рада і негативно відреагувала на переворот у Петрограді, а все ж вона не могла повірити у серйозність намірів більшовиків розпочати війну проти "братів"-українців. Ба більше, центральнорадівці серйозно розраховували на участь більшовиків у "загальнофедеральному" уряді. 4 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат у своїй відповіді на ультиматум Ради народних комісарів червоної Росії наївно пропонував "Совіту Народних Комісарів відкликати большевицькі полки з України" і називав українців братами "російських солдатів".

Більшовики, щоправда, все зробили, щоб ілюзії стосовно них не множилися: війна проти УНР розгорялася справжня. Та все ж... Центральнорадівці довго не могли повірити, що "революційна російська демократія" посунула війська на Україну, до речі, ніби на замовлення, роззброєну малоросійськими пацифістами, які своїми "благими" намірами стелили нашій Батьківщині шлях у більшовицьке пекло.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconБіографія. 100 найважливіших подій 1991-2011 рр
Це те, чим пишаємося, І те, що нація воліла б забути. Перемоги, які були, І поразки, які ще не спокутували. Олімпійське золото, політ...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconПлан Історичні умови започаткування інституту казначейства
Сучасне казначейство має глибокі історичні корені свого зародження, становлення та розвитку
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconУвага! Запрошуємо старшокласників, які цікавляться інформаційним...
Запрошуємо старшокласників, які цікавляться інформаційним менеджментом, взяти участь у конкурсі творчих робіт «Інформація як секрет...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconХарактерництва та бойових мистецтв
Для нас характерником є кожен, хто здатен створити щось нове для свого народу, свого краю, хто своїм власним прикладом надихає інших...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconПлан глобальні проблеми та їх детермінанти. Моральні аспекти глобальних...
Термін “глобальні проблеми” був введений в наукову літературу І отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу....
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconКнига для учня містить практичний тест з поясненнями та порадами...
Комплексна підготовка до іспиту Cambridge English: Key for Schools, розрахована на 80-120 годин класної роботи
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconЗакономірності
Потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють І зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconТой не вартий свого майбутнього
Щасливий ти Сімоне Йонин але знай про се, що не своїм розумом прийшов ти до сього пересвідчення, що я є Богом, але те дав тобі мій...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconСуспільний прогрес І філософські проблеми глобалістики
Гострота І складність цих проблем викликали появу нової галузі знання глобалістики, теорії глобальних проблем, у розробці якої беруть...
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем iconЦя книга розміщена на сайті
С 50 Пізнай свого чоловіка. Переклад з англ. Н. Щиглевської Львів: Свічадо, 2000. 168 с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка