Українська література ХХ століття




НазваУкраїнська література ХХ століття
Сторінка9/24
Дата конвертації23.10.2013
Розмір3.41 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
Євген Маланюк (1897-1968)
У статті «Хто є найбільший поет в Україні?» Іван Багряний іронічно писав: «Якщо по зросту – то Маланюк». Але у одночасно ставив його на друге місце після Т. Шевченка.

Є. Маланюк народився 20 сiчня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщинi, що за доби Запорозької Сiчi було знане як мiсто Архангела Михаїла i мало понад 10 тисяч мешканцiв, в родині українських інтелігентів. Батько походив зі старого козацького роду, любив мистецтво і науку, багато працював, але був незібраний, невгамовний, через що ніколи не мав постійного місця праці. В лiнiї батька були чумаки, осiлi запорожцi, хоч засновники роду, найбiльш правдоподiбно, прийшли з Покуття. Дiд, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Прiзвище Маланюк фiгурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини. Мати була дочкою чорногорця – Івана Стоянова, вiйськовика iз сербських осадчих, який походив з тих переселенців, що їх спроваджувла Катерина II для колонiзацiї земель... Євген Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життєву свою невдачу».

Маланюк говорив, що вiн у його старому, мурованому iз степового каменя, домi й жилося «на двi хати» – дiдову й батькову.

У першiй хатi панував дух вiкiв, старовинного побуту, тисячолiтнiх звичаїв i обрядiв та свiдомого «україноцентризму». У другiй хатi панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського iнтелiгента», теж «свiдомого».

Середню освiту здобув у реальнiй школi в Єлисаветградi, де вчилися колись славетнi брати Тойбiлевичi, а одночасно з Є. Маланюком – Юрiй Яновський. Потiм – навчання в Петербурзькому полiтехнiчному iнститутi, з початком першої свiтової вiйни – мобiлiзацiя до вiйська, Київська вiйськова школа, пiсля закiнчення якої вiн отримує офiцерське звання i стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрiлецького полку на Пiвденно-Захiдному фронтi. Коли в 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР (Української Народної Республіки). У листопадi 1917 р. молодий офiцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрiлецької дивiзiї, начальником якого був полковник Мєшковський, котрий пiд час встановлення гетьманської влади в Українi стає керiвником оперативного вiддiлу Генерального штабу. З полковником Є. Мешковським, як i з його заступником, вiйськовим старшиною В. Тютюником, Є. Маланюка пов'язали роки боротьби за українську державнiсть. Про цих визначних вiйськових дiячiв поет не раз описуватиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковський», «Пам'ятi Василя Тютюника», «Василь Тютюник», «Тютюник i Сiнклер»). Але в 1920 р. держава впала, українські війська відступали в Галичину. Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Польщі, у містечку Каліші в таборі для інтернованих українських частин.

Перебуваючи на службi в оперативному вiддiлi пiд орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабi дiючої армiї, Є. Маланюк був безпосереднiм учасником трагiчних спроб рестарування нацiональної државностi. Саме тодi перед майбутнiм поетом постали «iсторико-психологiчнi» комплекси української нацiї як проблеми, на вирiшення яких була спрямована вся подальша його творча енергiя. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для iнтернованих, коли битву було програно, а iсторичний шанс знову прогаяно.

У свiтоглядному планi поезiя i проза – есеїстика Є. Маланюка становлять одне цiле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають тi самi iдеї, вiдображаючи та висловюючи їх у рiзних жанрах. Вiд перших сторiнок табiрного калуського альманаху «Озимина», що починався його циклом «Держава Жовтань» i до останнього вiрша з «Ностальгiї», посмертної книжки «Перстень i посох», де нездiйсненна мрiя постає в образi понтiйської Навсiкаї, не вгасає «державницький мотив» поезiї Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна подiлити на два основнi перiоди: поезiя мiжвоєнного часу, пiдсумована збiркою вибраного (1943), й доробок, написаний пiсля другої свiтової вiйни. У найзагальнiших рисах першому перiоду притаманний войовничiший «державницький» характер, наближення й викликання апокалiптичних вiзiй, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий перiод, що увiбрав розмах i наслiдки нечуваної свiтової війни, посиливши трагедiйнiсть свiтопочування поета, скерував його творчiсть вiд зумисне позбавленого лiризму «державного» поетичного будiвництва до проблем особистостi, захопленої виром iсторiї. З iдеї державностi поставала iєрархiчнiсть свiтобудови й свiтогляднiй концепцiї Є. Маланюка. На вершинi iєрархiї – Бог, вища справедливiсть, вищий судiя; поет – ланка мiж Богом i землею, Україною, творець вертикального вимiру степової, площинної батькiвщини, натхненник її нової державної iсторiї; слово поета – трансформацiя Божого слова; слово заклику, слово любовi i слово прокляття.

Для Є. Маланюка поетичне слово функцiональне в найвищому розумiннi, бо зв'язане з формотворчим духом нацiї, тому воно пiдпорядковане чiтким завданням пробудження нацiї, пiдготовки її до майбутнiх вирiшальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденцiйне. Завдання української поезiї на емiграцiї поет сформулював у програмовiй, як на той час статтi «Група «Танк».

Поезiя Є. Маланюка творила у словi все те, що було вiдсутним у реальностi, яка його оточувала. Найперше вона вiдтворювала обшири «Степової Еллади», вiддаленої од поета у просторi, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщi часу «варязький первень» княжої доби (вiн був прихильником норманської теорiї утворення Київської Русi), звертаючись до образiв I. Мазепи i П. Орлика як носiїв державницької iдеї в часи гетьманства i шведського короля Карла XII як союзника України у вiйнi з Росiєю та й до багатьох постатей свiтової iсторiї (вiд Перикла до Муссолiнi), якi на думку поета, були носiями державницької iдеї.

Iсторизм поезiї Є. Маланюка тiсно пов'язаний з її географiзмом. Поет вiдтворює географiю України умовно вiд Синюхи до Днiпра, тобто вiд своєї малої батькiвщини до великої. Географiя України явлена у нiй повнiстю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географiю, «вилiплена» нею. Звiдси ж – наскрiзна тема iсторично-географiчного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовiй зонi й бездержавницькому типовi людини, витвореному нею.

Маланюк був високоосвiчений, вiльно володiв кiлькома мовами, бездоганно знав свiтову iсторiю, європейську культуру й лiтературу, мiг «сипати» рiзнi цитати, але й цiлi вiршi не тiльки з творiв Шевченка, Франка, Лесi Українки, але й з архитворiв свiтової лiтератури.

1922 р. разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Із Польщі Маланюк переїжджає у Чехословаччину, де в 1923 р. закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії, отримує диплом інженера. 1929 у пошуках роботи виїхав до Польщі, де працював за фахом. У 1925 р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929 р. – Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угрупування «Танк».

Протягом 1930-1939 рр. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУР у (Мистецький український рух), 1949 р. – переїхав до США.

У 1951-1966 рр. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книга спостережень» (Торонто, 1962).

У 1958 р. Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.

Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була iдея української державностi, яка становила енергетичне джерело творчостi Є. Маланюка, була його вiрою i головною настановою. Державнiсть з полiтичної категорiї переходила у свiтоглядну, творила систему вiдношень поета до свiту, перетворювалася на своєрiдний моральний iмператив. Усе, що сприяє державностi, – беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, – вороже. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду культури, як відродити українську державність. У розв’язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет – це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:

^ Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети.

У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв’язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості – краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос – так називалася паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет – це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв’язання цієї проблеми:

^ Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши углиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забути, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.

Є. Маланюк усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів». І саме поезія, яка засвідчила появу Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до майбутніх випробувань. Поетична творчість Є. Маланюка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю» він змальовує Україну в образі Еллади – однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а циклі «Псалми степу» звинувачує українців у відсутності справжньої синівської любові до матері-землі.

Отже, образ «Степової Еллади» – України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави – словами прокляття, «Ода до прийдешнього» – «Вiзiєю» апокалiпсису. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом із ворогами. Психологiчний ключ до таких емоцiйних коливань – не лише у вiдчуваннi iсторичного феномена України чи в iсторичному вiдтинковi бiографiї Є. Маланюка, – вiн у раннiй смертi матерi поета, вiдтворенiй у вiршi «Липень» («Перстень Полiкрата»). Контраст природного й людського породжує бунт лiричного героя проти байдужостi природи, зумовлює подальшу двоїстiсть персонiфiкацiї i емоцiйне джерело страшного прокляття, адресованого рiднiй землi. Лiричний суб'єкт в поетичнiй iєрархiї Є. Маланюка нiби перебирає на себе функцiї Бога, вiн часом занадто впевнений у своїй богообраностi, а тому (застосуємо теологiчну термiнологiю) непохристиянства – любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хiд Танатосу поезiєю Є. Маланюка. Ерос i Танатос часом химерно ототожнюються – поет вiрить, що вогонь вiйни може очистити, збудити Україну, а нi, то прирече її на загибель з її ворогами.

Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це свідчить про злам у шкалі цінностей поета, зміщення акцентів у мотивах, що були постійно присутні у його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї – лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка в особу – теж царського роду, але загублену серед чужих людей – Одіссей, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини.

Усе своє життя в еміграції Є. Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами Сталіну» тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних довкола «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Є. Маланюк мав великий вплив як в еміграції, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка – це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.

Стильово Маланюк був неоромантиком (динамiчний ритм першої емiграцiї), наприкiнцi схилявся до неокласики. Її принесли не лиш роки, але й закоханiсть до сонетiв М. Зерова та iнших з його групи. Посприяло цьому також знайомство з О. Бургардтом – Ю. Кленом, який йому багато повiдав про Зерова, який мiж iншими рецензував першу збiрку Маланюка (в журналi «Життя й Революцiя» 1926), Рильського, Филиповича й Драй-Хмару. Неокласика пов'язувала Україну iз свiтового культурою, а це також було в програмi Маланюка. Вiд нього є чому повчитися адептам поезiї. Маланюк передусiм – поет глибокої думки й вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленості. Коли твiй народ розпинають, – казав поет, – грiх оспiвувати квiточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета пивинна тодi бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме такої людини й потребує. Читачам сучасної України пригадає Маланюк, як треба любити батькiвщину, що в нiй хвалити, а що нi. До iсторiї треба пiдходити критично, щоб не повторювати помилок «правнукiв поганих». Найглибше виявив Маланюк критичне ставлення до iсторiї України в своїх глибоко концептуальних поемах. В них вiн сягав рiвня Шевченка й Франка.

Стиль поезії Є. Маланюка формувався під тиском панівних емоцій гніву й болю за століття бездержавності України. Цей гнів повертався не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідси в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ.

Особливо слід звернути увагу до Маланюкові дослідження історіософського та культурологічного плану. Відомі праці: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Портрет пана Мазепи» (1959), «Малоросійство» (1964).

Євген Маланюк – одна з найяскравіших постатей української літератури ХХ ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави та нації.
Олег Ольжич (1907-1944)
Олег Олександрович Кандиба народився 1907 року в Житомирі в сім’ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у школі на Київщині. У 1923 р. він виїхав разом із матір’ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала у Прагу. У 1924 р. Олег вступив на філософський факультет Карлового університету (Прага), паралельно навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського університету читати лекції з археології.

У 1929 р. після заснування ОУН (Організації українських націоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, згодом став заступником голови проводу ОУН.

У 1935 р. у Львові вийшла збірка Ольжича «Рінь».

У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США.

У 1940 р. У Празі вийшла збірка Ольжича «Вежі».

Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич очолив відділи ОУН на Правобережжі України і Києві.

У 1941 р. після заборони рейхкомісаріатом діяльності ОУН перейшла в підпілля, Ольжич переїхав до Львова.

У 1944 р. у Львові Олега Ольжича схопили гестапівці, цього ж року вбили у концтаборі Заксенхаузен.

У 1946 р. вийшла посмертна збірка «Підзамчя».

Творчість О.Ольжича сповнена вольових імперативів, героїзму, пориву, діяння. У вірші «Воно зросло з шукання і розпуки» поет малює узагальнений образ молодих патріотів, відважних лицарів, борців за національну ідею. У поезії гармонійно поєднані оптимізм, радість пізнання життя і мужність, сила фізична і духовна. Молоді люди готові до самопожертви, боротьби. Цей образ прекрасного майбутнього запозичено в Максима Рильського, творчістю якого захоплювався Олег Ольжич.

Дослідники творчості Олега Ольжича відзначають, що його вірші мають два крила: публіцистичні, гострі, з пафосом боротьби, і поезії, у яких віддзеркалились фахові знання та зацікавлення автора.

«Галли»

О, невмолимі скам’янілі дні.

^ Міцна рука над людьми і богами.

Чигає там, у сірій далині, лягає горами за нами.

Ми подолаєм знов. Ще не одні нам скоряться.

Над все є рівна криця.

Та нам також судилося розбиться

Колись і десь об гори кам’яні.

У вірші «Галли» автор поглядом ученого розглядає історію, намагається вловити дух і атмосферу давнього життя, передісторію людства, щоб знайти там проекції у сьогоднішній день, аби силою історичного минулого надихати сучасників. Галли – давній народ, який жив переважно на території сучасної Франції. Його визначальна ознака – кипуча енергія, відвага, бажання нових завоювань, потяг до нових просторів. Їхня доба – формування нових народів. Галли сміливо йдуть уперед у передчутті нових земель, нових пригод. Автор описує таємничу і загадкову душу народу, що прагне уціліти, самоствердитися. В останніх рядках робить поетично-історіософський висновок про циклічність розвитку людства в часі, про закономірність життя і смерті. Усвідомлення того, що галлам «судилося розбиться колись і десь об гори кам’яні», не зменшує їхньої відваги, а примножує її, наповнює її поривом і надією. Саме такими прагнув бачити своїх сучасників Олег Ольжич.

Археологічний мотив звучить і в цій поезії:

«Рінь»

Де шлях у жовті врізується стіни і урвище над закрутом стримить,
Наш погляд, неуважливий на мить, затримує жорсткий прошарок ріні.


Вона суха і сіра. Але вії примкнеш перед камінням у піску –

І раптом чуєш силу вод рвучку та різкість вітру, що над ними віяв.

Рінь – дрібне каміння, обточуване водою, вітром, для поета ж головне те, що це німий свідок історії, який багато міг би розповісти про минуле. Вчений-археолог шукає у камінні досвід людства, чиїсь перемоги і поразки, суть історії. Використовуючи свої знання археолога, філософа, історика, Олег Ольжич вибудовує власну світоглядну та естетичну концепцію, згідно з якою минуле, сучасне і майбутнє – це неподільний ланцюг. Відтак автор намагається оживити історію, окремі матеріальні предмети, що збереглися віддавна – камінь, уламки кераміки, а також реконструювати засобами слова її дух як вічну боротьбу. Образ каміння один з улюблених в Ольжича: «Я – камінь з Божої пращі» (праща - стародавня ручна зброя для метання каменя). «Поєднання замінності», твердості з енергією дії витворює модель, характерну для поезії Олега Ольжича.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

Схожі:

Українська література ХХ століття iconПрактичне заняття №1 Українська література ІІ половини ХІХ століття: проблеми розвитку
Схарактеризуйте основні напрями й течії української літератури 70-90-х років ХІХ століття
Українська література ХХ століття iconПрактичне заняття №1 Українська література ІІ половини ХІХ століття: проблеми розвитку
Схарактеризуйте основні напрями й течії української літератури 70-90-х років ХІХ століття
Українська література ХХ століття iconДвнз «Криворізький національний університет» (повне найменування вищого навчального закладу)
Спеціальність 010100 «Українська мова та література І українознавство», «Українська мова, література та редагування освітніх видань»,...
Українська література ХХ століття iconМіністерство освіти І науки, молоді ат спорту України
Хомула А. М. Українська література ІІ хомула А. М. Українська література ІІІ ужва О. О. Математика
Українська література ХХ століття iconВідділення: українська філологія Секція: українська література українська демонологія
Темою мого дослідження стала українська демонологія та її персонажі. Демонологічні уявлення стали основним пластом всієї традиційної...
Українська література ХХ століття iconМіністерство освіти І науки, молоді ат спорту України
Хомула А. М. Українська література ІІ хомула А. М. Українська література ІІІ глущенко О. Л. Біологія ІV глущенко О. Л. Біологія
Українська література ХХ століття iconУ школі ви розпочали вивчення історичних шляхів розвитку рідного...
Ви вже знаєте, що українська література завжди була пов'язана з життям І соціальними та національними визвольними змаганнями народу,...
Українська література ХХ століття iconМіністерство освіти І науки, молоді ат спорту України
Хомула А. М. Українська література ІІ ужва О. О. Математика ІІІ кривошеяч А. В. Правознавство ІV кочина Є.І. Світова література
Українська література ХХ століття iconН73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: Тов «казка», 2008. т— 864 с
М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова»)
Українська література ХХ століття iconОснови
Мова І література (англійська)”, „Українська мова І література. Мова І література (російська)”
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка