Українська література ХХ століття
Скачати 3.41 Mb.
|
| Євген Маланюк (1897-1968) У статті «Хто є найбільший поет в Україні?» Іван Багряний іронічно писав: «Якщо по зросту – то Маланюк». Але у одночасно ставив його на друге місце після Т. Шевченка. Є. Маланюк народився 20 сiчня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщинi, що за доби Запорозької Сiчi було знане як мiсто Архангела Михаїла i мало понад 10 тисяч мешканцiв, в родині українських інтелігентів. Батько походив зі старого козацького роду, любив мистецтво і науку, багато працював, але був незібраний, невгамовний, через що ніколи не мав постійного місця праці. В лiнiї батька були чумаки, осiлi запорожцi, хоч засновники роду, найбiльш правдоподiбно, прийшли з Покуття. Дiд, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Прiзвище Маланюк фiгурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини. Мати була дочкою чорногорця – Івана Стоянова, вiйськовика iз сербських осадчих, який походив з тих переселенців, що їх спроваджувла Катерина II для колонiзацiї земель... Євген Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життєву свою невдачу». Маланюк говорив, що вiн у його старому, мурованому iз степового каменя, домi й жилося «на двi хати» – дiдову й батькову. У першiй хатi панував дух вiкiв, старовинного побуту, тисячолiтнiх звичаїв i обрядiв та свiдомого «україноцентризму». У другiй хатi панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського iнтелiгента», теж «свiдомого». Середню освiту здобув у реальнiй школi в Єлисаветградi, де вчилися колись славетнi брати Тойбiлевичi, а одночасно з Є. Маланюком – Юрiй Яновський. Потiм – навчання в Петербурзькому полiтехнiчному iнститутi, з початком першої свiтової вiйни – мобiлiзацiя до вiйська, Київська вiйськова школа, пiсля закiнчення якої вiн отримує офiцерське звання i стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрiлецького полку на Пiвденно-Захiдному фронтi. Коли в 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР (Української Народної Республіки). У листопадi 1917 р. молодий офiцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрiлецької дивiзiї, начальником якого був полковник Мєшковський, котрий пiд час встановлення гетьманської влади в Українi стає керiвником оперативного вiддiлу Генерального штабу. З полковником Є. Мешковським, як i з його заступником, вiйськовим старшиною В. Тютюником, Є. Маланюка пов'язали роки боротьби за українську державнiсть. Про цих визначних вiйськових дiячiв поет не раз описуватиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковський», «Пам'ятi Василя Тютюника», «Василь Тютюник», «Тютюник i Сiнклер»). Але в 1920 р. держава впала, українські війська відступали в Галичину. Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Польщі, у містечку Каліші в таборі для інтернованих українських частин. Перебуваючи на службi в оперативному вiддiлi пiд орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабi дiючої армiї, Є. Маланюк був безпосереднiм учасником трагiчних спроб рестарування нацiональної државностi. Саме тодi перед майбутнiм поетом постали «iсторико-психологiчнi» комплекси української нацiї як проблеми, на вирiшення яких була спрямована вся подальша його творча енергiя. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для iнтернованих, коли битву було програно, а iсторичний шанс знову прогаяно. У свiтоглядному планi поезiя i проза – есеїстика Є. Маланюка становлять одне цiле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають тi самi iдеї, вiдображаючи та висловюючи їх у рiзних жанрах. Вiд перших сторiнок табiрного калуського альманаху «Озимина», що починався його циклом «Держава Жовтань» i до останнього вiрша з «Ностальгiї», посмертної книжки «Перстень i посох», де нездiйсненна мрiя постає в образi понтiйської Навсiкаї, не вгасає «державницький мотив» поезiї Є. Маланюка. Та її досить умовно можна подiлити на два основнi перiоди: поезiя мiжвоєнного часу, пiдсумована збiркою вибраного (1943), й доробок, написаний пiсля другої свiтової вiйни. У найзагальнiших рисах першому перiоду притаманний войовничiший «державницький» характер, наближення й викликання апокалiптичних вiзiй, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий перiод, що увiбрав розмах i наслiдки нечуваної свiтової війни, посиливши трагедiйнiсть свiтопочування поета, скерував його творчiсть вiд зумисне позбавленого лiризму «державного» поетичного будiвництва до проблем особистостi, захопленої виром iсторiї. З iдеї державностi поставала iєрархiчнiсть свiтобудови й свiтогляднiй концепцiї Є. Маланюка. На вершинi iєрархiї – Бог, вища справедливiсть, вищий судiя; поет – ланка мiж Богом i землею, Україною, творець вертикального вимiру степової, площинної батькiвщини, натхненник її нової державної iсторiї; слово поета – трансформацiя Божого слова; слово заклику, слово любовi i слово прокляття. Для Є. Маланюка поетичне слово функцiональне в найвищому розумiннi, бо зв'язане з формотворчим духом нацiї, тому воно пiдпорядковане чiтким завданням пробудження нацiї, пiдготовки її до майбутнiх вирiшальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденцiйне. Завдання української поезiї на емiграцiї поет сформулював у програмовiй, як на той час статтi «Група «Танк». Поезiя Є. Маланюка творила у словi все те, що було вiдсутним у реальностi, яка його оточувала. Найперше вона вiдтворювала обшири «Степової Еллади», вiддаленої од поета у просторi, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщi часу «варязький первень» княжої доби (вiн був прихильником норманської теорiї утворення Київської Русi), звертаючись до образiв I. Мазепи i П. Орлика як носiїв державницької iдеї в часи гетьманства i шведського короля Карла XII як союзника України у вiйнi з Росiєю та й до багатьох постатей свiтової iсторiї (вiд Перикла до Муссолiнi), якi на думку поета, були носiями державницької iдеї. Iсторизм поезiї Є. Маланюка тiсно пов'язаний з її географiзмом. Поет вiдтворює географiю України умовно вiд Синюхи до Днiпра, тобто вiд своєї малої батькiвщини до великої. Географiя України явлена у нiй повнiстю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географiю, «вилiплена» нею. Звiдси ж – наскрiзна тема iсторично-географiчного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовiй зонi й бездержавницькому типовi людини, витвореному нею. Маланюк був високоосвiчений, вiльно володiв кiлькома мовами, бездоганно знав свiтову iсторiю, європейську культуру й лiтературу, мiг «сипати» рiзнi цитати, але й цiлi вiршi не тiльки з творiв Шевченка, Франка, Лесi Українки, але й з архитворiв свiтової лiтератури. 1922 р. разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Із Польщі Маланюк переїжджає у Чехословаччину, де в 1923 р. закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії, отримує диплом інженера. 1929 у пошуках роботи виїхав до Польщі, де працював за фахом. У 1925 р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929 р. – Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угрупування «Танк». Протягом 1930-1939 рр. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата». У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУР у (Мистецький український рух), 1949 р. – переїхав до США. У 1951-1966 рр. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книга спостережень» (Торонто, 1962). У 1958 р. Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була iдея української державностi, яка становила енергетичне джерело творчостi Є. Маланюка, була його вiрою i головною настановою. Державнiсть з полiтичної категорiї переходила у свiтоглядну, творила систему вiдношень поета до свiту, перетворювалася на своєрiдний моральний iмператив. Усе, що сприяє державностi, – беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, – вороже. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду культури, як відродити українську державність. У розв’язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет – це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми: ^ . У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв’язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості – краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос – так називалася паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет – це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв’язання цієї проблеми: ^ Вагаються трагічні терези. Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси. хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забути, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси. Є. Маланюк усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів». І саме поезія, яка засвідчила появу Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до майбутніх випробувань. Поетична творчість Є. Маланюка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю» він змальовує Україну в образі Еллади – однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а циклі «Псалми степу» звинувачує українців у відсутності справжньої синівської любові до матері-землі. Отже, образ «Степової Еллади» – України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави – словами прокляття, «Ода до прийдешнього» – «Вiзiєю» апокалiпсису. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом із ворогами. Психологiчний ключ до таких емоцiйних коливань – не лише у вiдчуваннi iсторичного феномена України чи в iсторичному вiдтинковi бiографiї Є. Маланюка, – вiн у раннiй смертi матерi поета, вiдтворенiй у вiршi «Липень» («Перстень Полiкрата»). Контраст природного й людського породжує бунт лiричного героя проти байдужостi природи, зумовлює подальшу двоїстiсть персонiфiкацiї i емоцiйне джерело страшного прокляття, адресованого рiднiй землi. Лiричний суб'єкт в поетичнiй iєрархiї Є. Маланюка нiби перебирає на себе функцiї Бога, вiн часом занадто впевнений у своїй богообраностi, а тому (застосуємо теологiчну термiнологiю) непохристиянства – любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хiд Танатосу поезiєю Є. Маланюка. Ерос i Танатос часом химерно ототожнюються – поет вiрить, що вогонь вiйни може очистити, збудити Україну, а нi, то прирече її на загибель з її ворогами. Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це свідчить про злам у шкалі цінностей поета, зміщення акцентів у мотивах, що були постійно присутні у його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї – лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка в особу – теж царського роду, але загублену серед чужих людей – Одіссей, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини. Усе своє життя в еміграції Є. Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами Сталіну» тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних довкола «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Є. Маланюк мав великий вплив як в еміграції, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка – це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки. Стильово Маланюк був неоромантиком (динамiчний ритм першої емiграцiї), наприкiнцi схилявся до неокласики. Її принесли не лиш роки, але й закоханiсть до сонетiв М. Зерова та iнших з його групи. Посприяло цьому також знайомство з О. Бургардтом – Ю. Кленом, який йому багато повiдав про Зерова, який мiж iншими рецензував першу збiрку Маланюка (в журналi «Життя й Революцiя» 1926), Рильського, Филиповича й Драй-Хмару. Неокласика пов'язувала Україну iз свiтового культурою, а це також було в програмi Маланюка. Вiд нього є чому повчитися адептам поезiї. Маланюк передусiм – поет глибокої думки й вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленості. Коли твiй народ розпинають, – казав поет, – грiх оспiвувати квiточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета пивинна тодi бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме такої людини й потребує. Читачам сучасної України пригадає Маланюк, як треба любити батькiвщину, що в нiй хвалити, а що нi. До iсторiї треба пiдходити критично, щоб не повторювати помилок «правнукiв поганих». Найглибше виявив Маланюк критичне ставлення до iсторiї України в своїх глибоко концептуальних поемах. В них вiн сягав рiвня Шевченка й Франка. Стиль поезії Є. Маланюка формувався під тиском панівних емоцій гніву й болю за століття бездержавності України. Цей гнів повертався не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідси в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ. Особливо слід звернути увагу до Маланюкові дослідження історіософського та культурологічного плану. Відомі праці: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Портрет пана Мазепи» (1959), «Малоросійство» (1964). Євген Маланюк – одна з найяскравіших постатей української літератури ХХ ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави та нації. Олег Ольжич (1907-1944) Олег Олександрович Кандиба народився 1907 року в Житомирі в сім’ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у школі на Київщині. У 1923 р. він виїхав разом із матір’ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала у Прагу. У 1924 р. Олег вступив на філософський факультет Карлового університету (Прага), паралельно навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського університету читати лекції з археології. У 1929 р. після заснування ОУН (Організації українських націоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, згодом став заступником голови проводу ОУН. У 1935 р. у Львові вийшла збірка Ольжича «Рінь». У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США. У 1940 р. У Празі вийшла збірка Ольжича «Вежі». Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич очолив відділи ОУН на Правобережжі України і Києві. У 1941 р. після заборони рейхкомісаріатом діяльності ОУН перейшла в підпілля, Ольжич переїхав до Львова. У 1944 р. у Львові Олега Ольжича схопили гестапівці, цього ж року вбили у концтаборі Заксенхаузен. У 1946 р. вийшла посмертна збірка «Підзамчя». Творчість О.Ольжича сповнена вольових імперативів, героїзму, пориву, діяння. У вірші «Воно зросло з шукання і розпуки» поет малює узагальнений образ молодих патріотів, відважних лицарів, борців за національну ідею. У поезії гармонійно поєднані оптимізм, радість пізнання життя і мужність, сила фізична і духовна. Молоді люди готові до самопожертви, боротьби. Цей образ прекрасного майбутнього запозичено в Максима Рильського, творчістю якого захоплювався Олег Ольжич. Дослідники творчості Олега Ольжича відзначають, що його вірші мають два крила: публіцистичні, гострі, з пафосом боротьби, і поезії, у яких віддзеркалились фахові знання та зацікавлення автора. «Галли» О, невмолимі скам’янілі дні. ^ … Чигає там, у сірій далині, лягає горами за нами. Ми подолаєм знов. Ще не одні нам скоряться. Над все є рівна криця. Та нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам’яні. У вірші «Галли» автор поглядом ученого розглядає історію, намагається вловити дух і атмосферу давнього життя, передісторію людства, щоб знайти там проекції у сьогоднішній день, аби силою історичного минулого надихати сучасників. Галли – давній народ, який жив переважно на території сучасної Франції. Його визначальна ознака – кипуча енергія, відвага, бажання нових завоювань, потяг до нових просторів. Їхня доба – формування нових народів. Галли сміливо йдуть уперед у передчутті нових земель, нових пригод. Автор описує таємничу і загадкову душу народу, що прагне уціліти, самоствердитися. В останніх рядках робить поетично-історіософський висновок про циклічність розвитку людства в часі, про закономірність життя і смерті. Усвідомлення того, що галлам «судилося розбиться колись і десь об гори кам’яні», не зменшує їхньої відваги, а примножує її, наповнює її поривом і надією. Саме такими прагнув бачити своїх сучасників Олег Ольжич. Археологічний мотив звучить і в цій поезії: «Рінь» Де шлях у жовті врізується стіни і урвище над закрутом стримить, Наш погляд, неуважливий на мить, затримує жорсткий прошарок ріні. Вона суха і сіра. Але вії примкнеш перед камінням у піску – І раптом чуєш силу вод рвучку та різкість вітру, що над ними віяв. Рінь – дрібне каміння, обточуване водою, вітром, для поета ж головне те, що це німий свідок історії, який багато міг би розповісти про минуле. Вчений-археолог шукає у камінні досвід людства, чиїсь перемоги і поразки, суть історії. Використовуючи свої знання археолога, філософа, історика, Олег Ольжич вибудовує власну світоглядну та естетичну концепцію, згідно з якою минуле, сучасне і майбутнє – це неподільний ланцюг. Відтак автор намагається оживити історію, окремі матеріальні предмети, що збереглися віддавна – камінь, уламки кераміки, а також реконструювати засобами слова її дух як вічну боротьбу. Образ каміння один з улюблених в Ольжича: «Я – камінь з Божої пращі» (праща - стародавня ручна зброя для метання каменя). «Поєднання замінності», твердості з енергією дії витворює модель, характерну для поезії Олега Ольжича. |
Схожі:
 | Практичне заняття №1 Українська література ІІ половини ХІХ століття: проблеми розвитку Схарактеризуйте основні напрями й течії української літератури 70-90-х років ХІХ століття | | Практичне заняття №1 Українська література ІІ половини ХІХ століття: проблеми розвитку Схарактеризуйте основні напрями й течії української літератури 70-90-х років ХІХ століття |
| Двнз «Криворізький національний університет» (повне найменування вищого навчального закладу) Спеціальність 010100 «Українська мова та література І українознавство», «Українська мова, література та редагування освітніх видань»,... | | Міністерство освіти І науки, молоді ат спорту України Хомула А. М. Українська література ІІ хомула А. М. Українська література ІІІ ужва О. О. Математика |
| Відділення: українська філологія Секція: українська література українська демонологія Темою мого дослідження стала українська демонологія та її персонажі. Демонологічні уявлення стали основним пластом всієї традиційної... | | Міністерство освіти І науки, молоді ат спорту України Хомула А. М. Українська література ІІ хомула А. М. Українська література ІІІ глущенко О. Л. Біологія ІV глущенко О. Л. Біологія |
| У школі ви розпочали вивчення історичних шляхів розвитку рідного... Ви вже знаєте, що українська література завжди була пов'язана з життям І соціальними та національними визвольними змаганнями народу,... | | Міністерство освіти І науки, молоді ат спорту України Хомула А. М. Українська література ІІ ужва О. О. Математика ІІІ кривошеяч А. В. Правознавство ІV кочина Є.І. Світова література |
| Н73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: Тов «казка», 2008. т— 864 с М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова») | | Основи Мова І література (англійська)”, „Українська мова І література. Мова І література (російська)” |