1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію




Назва1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію
Сторінка1/18
Дата конвертації20.07.2013
Розмір2.2 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
^ Для вивчення історії України важливі наступні методологічні основи й принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він зобов’язує розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб. Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватися принципу правдивості висвітлення історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.
2. ^ Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне чвище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи в своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Нарешті, особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, при якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допамагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли про явище минулого судять за тими наслідками, причиною яких воно було. Тут про саму історію ми судимо за її законами.
Історичне джерело. Джерела дають факти, на яких грунтуються історичні знання. Джерелознавство – нука про історичні джерела, теорія і практика їх використання в історичних дослідженнях. Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що відображає ту чи іншу сторону діяльності людей.

^ Коло таких джерел дуже широке.

1) літописи, хроніки, сказання;

2) археологічні пам’ятки;

3) архівні матеріали;

4) періодична преса;

5) монографії;

6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, особливо місце в справах дослідження старослов’янської та української мов. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, та формування громадянської позиції та молодого покоління нашої держави. Глобальне значення тріади: наука – техніка – гуманізм – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємосприйняття з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Наукова періодизація Історії України

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Періодизація українського поступу грунтується на етапах ормування української державності. Пропонуєься така періодизація:

- Стародавня історія - до VI ст.

- Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,

- Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

- Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.

- Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.

- Українська революція. 1917-1921 рр.

- Радянська Україна. 1921-1991.

- Україна незалежна. 1991-1999.
^ Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:

1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.);

2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);

3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.);

4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);

5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;

6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);

7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);

9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга

половина XIX ст.);

10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.).
^ Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:

1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);

2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.);

3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;

4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.):

5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.);

6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.);

7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.);

8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.);

9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.).

Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

^ 2. Розкрийте основні концепції походження українського етносу, охарактеризуйте їх та дайте оцінку.

Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та ет-нічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу, простежуються три основні підходи (історіософські концепції):

Існують 3 основні щодо походження та часу виникнення українського народу.
1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Та-тищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, Погодіна, С. Соловйова. Вони виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава.

Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Він навіть не помічав і не хотів по-мічати існування окремого українського народу. Ця концепція існувала до 1917 року.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і примен-шувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.
2. Концепція давньоруської народності

Радянська концепція (1917-1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських

- українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території.

Історія українського народу ділилася на 2 етапи:

початок ХІІІ ст. - перша половина XVII ст. - становлення та формування української мови та народу;

кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення становлення.

Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньо-руської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як на-ція почали формуватися лише з XIV ст.
3. ^ Автохтонно-автономістична концепція. (Ранньосередньовічна) Суть її поля-гає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій те-риторії, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. дон.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюст-рованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери.

М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська держава була нестійким, нєцентралізованнм державним утво-ренням без єдиної праруської або давньоруської народності. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (По-лоцька, Мінська, Туровська землі).

Слід зазначити, що українці мають більше підстав претендувати на історичну спадщину Київ-ської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучарної України, а її основою ста-ло Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.
^ 3. Розкрийте поняття "історико-етнографічний регіон", охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів України.

Історико-етнографічний регіон – певний регіон, у населення якого історично склались схожі культурно-побутові і етнопсихологічні особливості.

Поняття “історико-етнографічний регіон розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

^ Головною ознакою такого етноутворення є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і вони”, “ми – не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: воно включало різноетнічні вкраплення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з цих утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст.

Про перші з таких утворень згадували давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. З XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

^ Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи.

Перший охоплює VI—X ст. етноплемінні утворення, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.

Третій етап — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

^ В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадїі освоєння нових земель. ,

Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов'яно-Сербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconВизначення поняття історико-географ регіон, охарактреризувати оснвні...
Дайте визначення предмету Історія України, вкажіть на основні методологічні принципи, джерела та значення його
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію icon1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні...
Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших ча­сів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,...
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconІсторія України". Принципи І джерела вивчення історії України. Термін "
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію icon1. Дисципліна "Історія України" як об'єкт вивчення, її основні методологічні...
Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних...
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію icon1. Задачі предмету
Задачі предмету,важливість предмету в професійній діяльності. Звязок з іншими предметами,зміст програми
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconЗапитання до екзамену
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconЗ предмету «організація та технологія обслуговування в готелях» Зміст, мета та завдання предмету
Готельно-туристична індустрія як глобальне соціально-економічне явище сучасного світу філософсько-методологічні основи феномену готельної...
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconПерелік контрольних тем І питань
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Сумський державний...
Державний іспит з предмету «Теорія держави та права» проводиться з метою визначення рівня знань студентів-випускників. Державний...
1. Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію iconПерелік питань до семестрового екзамену
Визначення предмету “Анатомія людини”, його завдання. Зв’язок анатомії з іншими предметами. Поняття про морфологію. Методи морфологічних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка