1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія




Назва1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія
Сторінка1/7
Дата конвертації02.07.2013
Розмір0.93 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії.

Історія-це процес послідовних змін будь-якого об’єкта від його появи до зникнення. Свою історію має все, кожен предмет. Всесвіт, живий світ, людство, родина. Термін з грец. Історія «розповідь» про щось незвичне. В центрі уваги історії є людство і людина як індивід.

Термін «історія» можна трактувати так:

1.Історія-це послідовність подій, ситуацій та процесів в попередньому розвитку людства. Це минула соціальна реальність.

2.Історія-це відображення минулої соціальної реальності у свідомості людей. Історичні знання та історична свідомість.

3. Історія-це ланцюг послідовних змін у окремій сфері людської діяльності.

Перше і третє визначення-це об’єктивна історія. Вона не залежить від людської свідомості, симпатій інтересів.

^ Об’єктивна історія-це та складова історії, яку ми не можемо змінити.

Суб’єктивна історія характеризується багатозначністю і змінюваністю. «Скільки людей стільки й думок». Це та частина історії, яка сприймається через бачення істориків. Суб’єктивна частина в історії породжує дискусії, вона збуджує інтерес до історії.

Історія змінюється з часом-це об’єктивний процес (зміна джерела) і суб’єктивний процес (історики мають своє бачення).

Не можна минуле оцінювати сучасними цінностями.

^ Предмет історичної науки охоплює власне історію, історіографію, теорію історії. Історія не тільки реконструює історичний процес, описує й пояснює події, факти та явища минулого, а й осмислює їх, забезпечує певний рівень теоретичного знання. Тому як предмет історичної науки постають не самі факти й події, а їх причиннонаслідкові зв'язки, взаємозумовленість і взаємопов'язаність, що й дає змогу розкривати об'єктивну логіку історичного процесу в просторово-часових межах, простежувати його тенденції і закономірності. Предметом історії України є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку; 
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.


^ 2. Історія України як частина всесвітньої історії. Наукова періодизація історії України.
Україна не є ізольованою державою і не має ніяких географічних перешкод. Вона ніколи не розвивалась ізольовано. Історія України завжди була тісно пов’язана з історією Євразії, тому вона тісно пов’язана з всесвітньою іст. З іншого боку, іст. процес в Україні відбувався нерівномірно через:

  1. природні умови

  2. цивілізаційна орієнтація

  3. особливості господарювання…

Історія України існує в декількох іпостасях: наука; навчальна дисципліна; політика.

Історична наука має одну мету- встановленння істини.

Історична політика завжди підпорядкована державному режиму, хоч маскує служінням народу. Мета: створення одного історичного міфу.

Історичний міф спрямований на формування спільної ідентичної у громадян, формування єдиної памяті, єдиного пантеону героїв, єдиного переліку дат чорних і червоних.

Історична політика вдається до маніпуляцій історичними фактами для створення міфу.

Основною метою навчальної дисципліни є формування комплексного уявлення студентів про історію України.

^ Предмет історії України: процеси становлення укр.. та ін. народів, що живуть на території України, укр. Держава, соц-економ відносини, розвиток суспільства, матеріальна та духовна культура, її цінності та побут в Україні з найдавніших часів до наших днів.
Періодизація історії України за Грушевським:

  1. княжа доба

  2. козацька доба

  3. нова доба

  4. новітня доба

Формаційна концепція за Карлом Марксом

  1. первісно-общинний лад

  2. рабовласницький

  3. феодальний

  4. капіталістичний

  5. комуністичний

За Іваном Лисяк-Рудницьким. Культурний чинник

  1. Ренесанс

  2. Реформація

  3. Контрреформація

  4. Просвітництво

Інтегративна схема

1. Стародавня історія\Первісно-общинний лад

Доцивілізаційна історія. Від появи людини до виникнення державного утворення

2. Середньовіччя

-Києво-Руська історія

-Литовська доба

Домінування феодальних суспільних відносин; Аграрне традиційне суспільство; Натуральне виробництво

3.Новий час (до 1 світов. Війни 1914)

Поява ринкових відносин, товаризація виробництва, зародження індустрії, промисловий переворот, капіталістичні суспільні відносини

Доба формування сучасної української ідентичності

4.Новітній час (до 1991)

Період індустріальних відносин.

5.Постновітня доба (в Укр.. немає)

Від індустріального до постіндустріального суспільства.
3. Джерела з історії України.
Історична наука не може досліджувати свій процес безпосередньо. Єдиним шляхом є вивчення історичних джерел.

Джерело-будь-що, що несе в собі історичну інформацію.

Типи джерел:

  1. Речові (пам’ятки архітектури, знаряддя праці…)

  2. Словесні або вербальні (закодовані за доп. Мови) – усні;писемні (найчастіше стикаються історики)

  3. зображальні

  4. звукові

  5. поведінкові (обряди)

  6. системи умовних позначок

Писемні джерела:

  1. Документальні (акти, діловодство, статистичні дані..). Вони найобєктивніші

  2. Оповідні (літописи, суч. Літ-ра). Несуть відбиток авторського бачення

  3. Періодична пресса

  4. Джерела особового походження (спогади, листи, щоденники)

  5. Р-тати соціологічних досліджень

Найдавніші писемні джерела-твори античних авторів, актові документи. Більшість в оригіналах.

Важливі відомості-давньогр. І давньорим. Джерела з 5 ст до н.е.( Гомер, Гесіод, Геродот).

Геродот перший відвідав Пн. Причорномор’я і описав скіфів.

Йордан-готський історик, написа про готську протодержаву

Прокопій Псарійський-словяни і 5-6 ст.

Костянтин Багрянородний-словяни в 9-10 ст.

З іст. Середньовіччя найважливішим джерелом є літописи. Перші літописи-у великих містах Русі (Київ, Галичина. Найдавніший літопис Галицько волинський літопис 13 ст.)

Літописи:

  1. Князівські (вихваляння князя)

  2. Місцеві (писались в монастирях, невеликих містах)

  3. Козацькі (хроніки визволних змагань козаків)

Цінність і достовірність наукових джерел не рівні і підлягають критиці.
Правила роботи з джерелом:


  1. Не досліджувати у відриві з сучасною реальністю. Кожне джерело створюється в певних умовах.

  2. Важливо знати історію тексту джерела, історію його публікації.

  3. В процесі роботи над джерелом треба вивчати також критичну літературу.

  4. Не можна занижувати вимоги до критики джерел.

Функції:

  1. Встановити зовнішні особливості джерела

  2. Встановлення справжності джерела

  3. Ознайомлення з епохою

  4. Читання тексту. Час, місце, авторство, мотиви створення

  5. Інтерпретація тексту

  6. Достовірність, надійність, наукова значимість.


Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.
Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

^ 4.Історіографія історії України.
Історіографія-галузь історії, яка вивчає розвиток історичної науки та історичної думки.

Перші наукові дослідження: Бантиш-Каменський(Історія Малой Росії), Маркевич, Максимович, Зубрицький.

Середина 19 ст.- народницька історіографія.

Костомаров, Куліш, Антонович, Драгоманов…-в їх працях український народ стає рушієм своєї історії.

Одним із засновників народницької історіографії- М.Костомаров. Він симпатизував запорожцям, не любив гетьманів.

Найбільш послідовно народницький напрям був представлений в роботах Антоновича.

Два підходи до історії:

-формаційний (суспільство проходить певні стадії в своєму розвитку)

-цивілізаційний (заперечення універсальних закономірностей)

^ Предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки.

Не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Внесок українських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів.

^ Об'єктом української історіографії виступають її творці, результати діяльності окремих осіб або їх груп.

До об'єктів історіографії відноситься діяльність українських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у самій Україні, так і за її межами.

Вісім основних періодів. Перший період пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення історичного процесу. Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених, діячів церкви сприяла зростанню загальної культури українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури.

Третій період, оплює другу половину XVIII - початок XIX ст., він дав перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубані, О. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди, Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я.Головацького,. Вагилевича.

Середина XIX ст. - це четвертий період, заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша.

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій, В. Антоновича та його учнів, Наукового товариства імені Шевченка, М. Грушевським, Українського наукового товариства в Києві - все це завершило процес виокремлення української історіографії як національного феномену, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., могутній поштовх розвитку української історичної думки.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини.. Спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. І. Крип'якевич, С.Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В.Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

У сьомому періоді, з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

Восьмий, рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності. Ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інституцій, повернення праць В.Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О.Оглоблина, Н. Полонської-Василенко.

^ 5.Природа України та її вплив на історичний процес. Геополітичне становище України.
Територія України рівнинна. Не має природних кордонів.

Клімат переважно помірний, континентальний.

3 зони: змішані ліси (полісся)-20%, лісостеп-35%, степ-40%.

Україна - землеробська цивілізація.

3 природні чинники: річкова сітка, ліс, степ. Річки багаті притоками.
Люди селилися вздовж річок, які слугували торговими шляхами, а взимку військовими. Перші поселення України локалізувалися по басейну річок. Ліс завжди відігравав велику роль у господарстві. Степ був центром кочової цивілізації. Степ ніс загрозу для кочових землеробів, але степ був осередком свободи. Туди тікали люди, які хотіли бути вільними.

Сучасна Україна лежить на межі цивілізаційного порубіжжя.
Територія, населення, природний потенціал.

Територія України – 604 тис. км2 (Київська Русь≈800 тис. км2). Це найбільша в Європі держава, із заходу на схід протяжність території - 1316 км, із півдня на північ – 893 км. Протяжність кордонів 6500 км, у тому числі морем 1050 км. Чисельність населення – понад 50 млн. чол., це п’яте місце в Європі і 21 в світі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом: сприятливий клімат, тут розташовані всі природні зони (ліс, лісостеп, степ), земля найбагатша на чорноземи, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів, у тому числі 940 млн. т нафти (добуваємо лише 5%).

Вчені світу доводять, що українська земля і селянин можуть прогодувати понад 200 млн. населення, на що не здатна жодна держава світу.

Україна – межа між азіатським Сходом (втіленням занепаду, нищення, насильства) і європейським Заходом(цивілізованим світом, втіленням гуманізму, домінуванням приватної власності і т. д.).

Схід і Захід неодноразово претендували на українські землі, що часто приводило до нищення України або створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих суперників. Водночас історія свідчить, що минуле і майбутнє України – європейський вибір.

^ Українська територія - шлях “із варяг у греки” – сполучна ланка між північними і південними територіями,вихід на інші континенти через Чорне море. Із давніх часів центр розбудови Української держави – її південний простір, на відміну від північного сходу, де домінує монополія російської держави.

^ 6. Поява людини на території України. Первісна історії України.
Історія України починається з появи людини на території України.
Стародавня історія:

  1. Кам’яний вік

    1. Палеоліт (до 10 000 р. тому)

      1. Ранній (до 150 000 р.)

      2. Середній (150-35 р т.)

      3. Пізній (35-11 р.т.)

    2. Мезоліт (10-6 тис. до н.е.)

    3. Неоліт (6-4 тис. до н.е.)

  2. Доба міді (4-3 тис)

  3. Доба бронзи (3-2 тис)

  4. Ранній Залізний вік (1 до н.е.-1 н.е.)



Ранній палеоліт. Пітекантропи. Були вкриті шерстю, мали масивний скелет, низьке чоло, виступаючі надбрівні дуги, будова руки дозволяла утримувати предмети за допомогою великого пальця. Займалися мисливством і збиральництвом. Жили маленькими колективами. Виготовляли примітивні знаряддя праці. Не мали шлюбних стосунків.

Час мінливого клімату: поступове похолодання, спричинене наступом льодовика, змінювалося періодами потеплінь. Використовувалися печери як сховища від небезпеки, а згодом як житла. Поява однотипних примітивних знарядь праці, початок переходу до свідомої виробничої діяльності. Невеликі групи людей (20-30) утворювали первісне людське стадо. Стосунки між людьми мало відрізнялися від контактів між тваринами. Виявлено понад 30 стоянок у Криму, на Закарпатті, у Середньому Подністров’ї, на Донеччині й Житомирщині.

^ Середній палеоліт. Палеоантропи\неандертальці. Були сутулі, широкі плечі, короткі ноги, широкий ніс, масивні кисті рук, здатні виконувати важку роботу, але непридатні для точних операцій.

Велике обледеніння з різким похолоданням клімату. Поява більш досконалих знарядь праці (ножі, скребла). Жили у природних печерах і наземних житлах, споруджених з кісток мамонтів і вкритих шкірами. Уміли добувати вогонь. Зародження мови, лічби, поява першого одягу. Зачатки мистецтва. Перші поховання, здатність осмислювати явища життя і смерті. Формуються почуття родинних зв’язків, усвідомлення переваг спільної діяльності з розподілом обов’язків відповідно до природних здібностей і вмінь, поступовк зародження у первісних стадах родового ладу.

Стоянки на Наддніпрянщині, печера Кіїк-Коба, біля річок Дністер, Десна…

^ Пізній палеоліт. Неоантропи (кроманьйонці). Фізичною будовою істотно не відрізнялися від сучасної людини. Останнє велике зледеніння. Мамонти, носороги, печерні ведмеді, олені. До сьогодні зберігся вівцебик. Колективне мисливство. Удосконалення кам’яних знарядь праці (проколки, свердла), початок широкого застосування кістки для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас. Існування зимових та літніх помешкань, а також землянок і напівземлянок. Утворюються родові общини за материнською лінією. Екзогамний шлюб (заборона шлюбних стосунків між родичами). Родини об’єднуються в племена. Розвивається мистецтво. На Ніжинській стоянці знайдено набір музикальних інструментів з кісток мамонта. Виникає культ предків. З’являються релігійні вірування: проторелігії.

  1. ^ Магія-віра людини в здатність вплинути на зовнішній світ за допомогою якихось дій.

  2. Фетишизм-віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей. Їм не поклонялися, а лише вшановували.

  3. Тотемізм-віра у містичний зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимось видом тварин чи рослин (тотемом).

  4. ^ Анімізм-віра в існування душі в живих істот, рослинного світу.

Мезоліт. Льодовик розтанув, зникли гігантські тварини. Виникла криза людського господарства. Винайшли лук і стріли. Розпад великих мисливських колективів. Зростання ролі парної сім’ї. Інтенсифікація рибальства. Приручення домашніх тварин: собаку свиню. З’являються могильники. Люди мезолітичної доби поклонялися небесним світилам, передусім Сонцю. Пам’ятками мистецтва доби мезоліту є пофарбовані й укриті орнаментом гальки, які мали магічне призначення, намиста з просвердлених зубів тварин.

Неоліт. Революція. Найвагоміша подія в історії. Змінила спосіб життя людини.

Перехід від привласнюю чого, до відтворюючого господарства; демографічний вибух; нова господарська криза (аграрне перенаселення); з’являються скотарство і землеробство; приручений кінь. З’явилися нові способи обробки: пиляння, шліфування, свердління. Виникли човни-перший транспортний засіб. Великим досягнення неоліту стало виготовлення глиняного посуду.

У людей неолітичної доби формуються культи й вірування, пов’язані з виникнення землеробства преш за все, культ родючості. Також, на добу неоліту припадає розквіт родоплемінного ладу.

Найдавніші сліди землеробства в Україні знайдені в межиріччя Бугу та Дністра.

^ Мідний вік. Енеоліт. Трипільська культура. Трипільська культура відкрита румунськими вченими. Закордоном називають «кукутень» (від назви міста). На Україні відкрив - Вікентій Хвойко. Культура на території Правобережної України, а також Румунії та Молдови.

^ Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон Розводили також велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней та ін. Трипільці знали прядіння і ткацтво, ліпили і випалювали в печах глиняний посуд.

Про високий рівень цивілізації трипільців свідчать будівлі, селища, які розташовувалися в основному на берегових схилах річок. Їхні поселення мали по кілька десятків житлових та господарських приміщень, розміщених рядами або по колу. Найтиповішим житлом був наземний глинобитний або дерев'яний, обмазаний глиною будинок прямокутної форми з кількома приміщеннями. На пізньому етапі з'явилися трипільські протоміста. Про релігійні уявлення свідчать знайдені жіночі статуетки, зображення Богині Матері та ін., які свідчили про панування культу родючості.

Трипільська культура датується IV-III тис.до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 -- 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України на основі синтезу місцевих і прийшлих елементів. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV--III тис.до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака -- яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи -- зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися слі ди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.

Зародилася торгівля. Спочатку за допомогою обміну натур продукту. Потім виникла плата завдяки надлишку продукту після обміну. Вслід за майновим розшаруванням з’явилося і соціальне. Утворилася воєнна, релігійна аристократія. Тобто вже світ перейшов до цивілізації.

Ознаки цивілізації:

  1. соціальна диференціація суспільства

  2. виникнення розвиненого релігійного культу

  3. виникнення міст

  4. виникнення писемності

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

^ 7.Антична цивілізація на Півдні України.

Історія колонізації

Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самої Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавлена також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше.

Першими мореплавцями Чорного моря були стародавні критяни. 1975 року біля Каліакри (Болгарія) на археологічних розкопах знайшли кам'яний якір критського корабля, датований XVI століттям до н. е.[1]

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е.

З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів) остаточно був зруйнований 1399 року, а Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст світу з безперервним існуванням.

Частина населення Херсонеської округи у середньовіччі стала ядром князівства Феодоро у південному Криму, мешкали греки і в генуезьких колоніях на узбережжі. Князівство захопили турки-османи 1475 року, а остаточно православне населення (переважно грецьке) примусово виселили з Криму за наказом Катерини ІІ (1778; пізніше частково повернулося) та за наказом Й.Сталіна у 1944 р

^ Економіка та суспільство

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-"варварському" характері архітектури. Ремісничі квартали та найбідніші житла містилися здебільшого на околицях міст.

Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення,але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

^ Культура давньогрецьких міст Північного Причорномор'я

Побут і культура античних держав Північного Причорномор'я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього античного світу. Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярними були спортивні змагання з п'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІ ст. до н. е.). З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського (І ст. до н. е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н. е. характерне переважання еллінських художніх традицій. У I-VI ст. н. е. значно поширилися "варварські" елементи, водночас відчувся вплив провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура, коропластика - виробництво теракотових статуеток (теракоти зображають персонажів античної міфології, птахів, тварин). Було також розвинені різьба по дереву та кістці.

Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релігії причорноморських міст. Перший (VI-I ст до н. е.) характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (I-IV ст. н. е.) - появою в релігії полісів культів негрецького походження, запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії - християнства. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

^ Деякі міста

  • Борисфеніда існувала як місто-держава у VII ст. до н. е.; була найдавнішим грецьким поселенням Причорномор'я. Пізніше центр колонії перемістився до Ольвії. Зараз острів (Миколаївська область).

  • Херсонес (пізніше Корсунь) заснований у 422—420 рр. до н. е. переселенцями з Гераклеї Понтійської і проіснував до XIV ст. н. е. (тобто майже два тисячоліття). У V—I ст.ст. до н. е. це було автономне місто-держава, у I—IV ст.ст. н. е. — аристократична республіка, залежна від Риму, а з IV ст. — від Візантії. Посилившись, Херсонес контролював весь західний Крим, але втратив його в боротьбі з скіфами і сарматами. Саме через Корсунь 988 року в Київську Русь офіційно прийшло християнство візантійського обряду. Зараз - історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський» (м. Севастополь).

  • Ольвія існувала як місто-держава приблизно з 600 р. до н. е. і до IV ст. н. е. Заснована переселенцями з грецького Мілета. Зараз с. Парутине (Миколаївська область).

  • Керкінітида заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. і проіснувала як грецька колонія майже до кінця IV ст. н. е. Належала деякий час скіфам і Херсонесу. Зараз місто Євпаторія (Автономна Республіка Крим).

  • Калос-Лімен (в перекладі "Гарна Гавань") — на місці сучасного селища Чорноморське на півострові Тарханкут. Засноване іонійцями у IV ст. до н. е. Наприкінці того ж століття увійшла до складу володінь Херсонесу. Стала ареною протистояння між греками та скіфами й сарматами. Остаточно мешканці покинули місто в IV столітті.

  • Тіра (також Офіусса) заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. переселенцями з грецького Мілета. Зараз місто Білгород-Дністровський (Одеської області). За відомостями ЮНЕСКО, Білгород-Дністровський входить до десятки найдавніших міст Землі безперервного існування (разом з такими містами, як Рим, Афіни, Дамаск, Пекін).

  • Феодосія заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. греками — вихідцями з Мілета, була центром торгівельних зв'язків. У IV ст. до н. е. була захоплена Боспорським царством. Зараз місто Феодосія (Автономна Республіка Крим).

  • Пантікапей заснований як місто-держава у VI ст. до н. е. З 480 р. до н. е. — столиця Боспорського царства (на берегах Керченської протоки), до складу якого поступово увійшли навколишні грецькі колонії і деякі варварські племена (меоти, сінди) на Кубані; низку міст було засновано вже царями Боспору. Серед населених пунктів Боспорського царства відомі, зокрема, Тірітака, Німфей, Кіммерік, Ілурат, Кітей, Мірмекій, Гераклій, Зенонів Херсонес, Порфмій, Тірамба, Патрей, Парфеній, на "азійскому" узбережжі протоки — Фанагорія, Гермонасса, Кепи, Горгіппія, Бата, Ахіллій, Кіммерій, Коркондама. Після тривалої боротьби з Херсонесом, скіфами, сарматами царство було приєднане до Понтійської держави, а потім опинилось у залежності від Риму. Зараз на місті Пантікапею — сучасне місто Керч (Автономна Республіка Крим).

Навколо великих полісів існували сільськогосподарські поселення та маєтки, округа мала назву «хора». Також по узбережжю існували й дрібні поселення — наприклад лише на ділянці між Дністром та Південним Бугом, за деякими даними, налічувалось близько 30 поселень [2], зокрема Одесс, Скопели, Гавань Істріан (на території Одеси), Гавань Іако (Асіаків), Ніконій. Між Тірою та Дунаєм (Істром) Арріан називає такі поселення, як Неоптолемове (з маяком), Кремніски, Антіфілове (у теперішній час, ймовірно, затоплені морем).

Наслідки

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, уході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, ай активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

^ 8. Боспорське царство.

Столиця-Пантікапей. Утворилося близько 480 р. до н.е.

1. Виникнення Боспорського царства. Боспорське царство виникло у 480 р. до н. е. внаслідок об'єднання міст, розташованих обабіч Боспору Кіммерійського (як тоді називали Керченську затоку) на території Керченського йТаманського півостровів. За часів піднесення (IV ст. до н. е.) до складу царства увійшли Східне Приазов'я, пониззя Кубані й дельта Дону. Столицею царства було місто Пантікапей (нині - Керч). Окрім греків, у Боспорі проживали місцевіплемена скіфів, синдів, меотів та інші, які визнавали владу царя та сплачували йому данину. Формою державного правління була монархія. Царі виступали верховними володарями, розпоряджалися землями, керували збройними силами.

^ 2.  Розвиток економіки. Економічну основу Боспорського царства становило розвинуте землеробство, продуктами якого забезпечувалось населення царства, а їх експорт приносив великий матеріальний зиск. Особливо важливе значення в економічному прогресі царства мало виноградарство, яке сприяло розвитку виноробства й перетворенню його продукції на прибуткову статтю експорту. 3 IV ст.: до н. е. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північно-чорноморські степи; розгортається торгівля з місцевими племенами, формується прошарок багатих людей, які займаються торгівлею і работоргівлею.

^ 3. Соціальні відносини. У суспільстві панувало рабовласництво. Рабська праця широко використовувалася в ремісничому виробництві й сільському господарстві. Рабами ставали полонені, захоплені під час сутичок з місцевими племенами; рабів купували й у вождів племен.

^ 4. Занепад економічного життя. 3 III ст. до н. е. у Боспорському царстві почало занепадати економічне життя. Посилення соціальних суперечностей призвело у 107 р. до н. е. до повстання частини знедоленого й поневоленого населення під проводом раба Савмака. Повсталі оволоділи Пантікапеєм, Феодосією та іншими містами, а свого ватажка звели на трон володаря Боспору. Але його тріумф виявився короткочасним,оскільки повстання було придушене військом правителя Понтійського царства, розташованого в північно-східній частині Малої Азії.

^ 5.  Римський період. За римських часів (з I ст. до н. е.) Боспорське царство опинилося у васальній залежності від Риму. При вступі на престол боспорський цар обов'язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади - скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Відомо, що в перших століттях нової ери Рим щорічно давав гроші боспорським правителям на утримання війська, яке складалося в основному з найманців - греків і фракійців. У цьому війську римляни вбачали надійний захист усього рабовласницького світу від «варварських племен» на крайньому північному сході чорноморських степів. В IV ст. н. е. територія Боспорського царства була спустошена племенами гунів.

^ 9.Кочові народи Північного Причорномор’я в добу раннього залізного віку (кіммерійці, сармати).

  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія icon1.Історія як наука. Періодизація іст. У. Іст. Джерела
Предмет вивчення-історична діяльність укр народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconІсторія України". Принципи І джерела вивчення історії України. Термін "
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconВступ. Предмет І завдання курсу “Історія України”. Найдавніша історія України
Мета: Визначити предмет І завдання курсу “Історія України”. Встановити взаємозв’язок історії України з іншими соціально-гуманітарними...
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconПерелік контрольних тем І питань
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconЗапитання до екзамену
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconПредмет І метод історії економіки та економічної думки
На думку П.І. Юхименка, економічна історія це наука, яка вивчає економічне життя людей у всій його багатогранності, з найдавніших...
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconЕкзаменаційні питання з курсу «історія україни»
...
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconЕкзаменаційні питання з курсу «історія україни»
...
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія iconІсторія України як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела
Методологія історії України. Основоположні принципи історичного пізнання. Етнополітичний контекст української історії
1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія icon1. вступ. Предмет І методи історії економіки
Дисципліна “Історія економіки та економічної думки” є складовою економічного циклу підготовки фахівців з економіки до професійно-фахової...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка