За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів




НазваЗа допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів
Сторінка1/4
Дата конвертації10.02.2014
Розмір0.5 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4
1.Предмет і причини вивчення історії культури України

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.



2. Сутність, структура, функції української культури
Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. В сучасній науці присутні такі основні концепції тлумачення поняття культури.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

^ Основні функції культури

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції.
Основні функції культури:
1. Адаптаційна - забезпеченні адаптації (пристосування) людини до зовнішнього середовища[
2. пізнавальна - ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу.
3. аксіологічна (ціннісна) - дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.
4. інформаційна - дає людству й суспільству відповідну інформацію.
5. комунікативна (діалог культур) - виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.
6. нормативна - відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.
7. гуманістична - культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.
8. людинотворча (соціалізація особистості)- виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.
9. виховна - виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини.
10. Світоглядна - синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових.

3. Археологічні, історичні, етнографічні та фольклорні джерела вивчення української культури.

етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.

Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
У XIV ст. більшість українських земель потрапила під владу Литовського князівства, а Галичина — Польщі. За Люблінською унією 1569 р. майже всі українські землі були включені до складу шляхетської Польщі.

4. Людина епохи палеоліту на території України : мистецтво, духовний світ, вірування та уявлення.

Палеолі́т (від грец. παλαιός — давній і грец. λίθος — камінь) — давня кам'яна доба, найдавніший період людського суспільства. Щодо тривалості палеоліту існують різні думки (від 3 млн. до 100—150 тис. років тому). Кінець палеоліту датується близько 13 тис. років тому (12 000 — 10 000 років до Р. Х.).

Верхній палеоліт знаменний ще і тим, що це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом в пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду від покоління до покоління. Коло творів образотворчого мистецтва палеоліту досить широке: зображення тварин і людей, виконані на камені (петрогліфи), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах присвяченої ним печери, то ці тварини і рослини будуть розмножуватися в справжньому житті. Серед малюнків рідко, але зустрічаються зображення людей в масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції — напіволень-напівлюдина. Мистецтво танця, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин. мисливських і військових вправ. Художники палеоліту зображували в основному тварин — зубрів, коней, оленів, мамутів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягає разючого рівня. Фігура тварини малюється упевненою лінією, дотримуються пропорції. З'являється штриховка, суцільне фарбування, застосування різних кольорів (поліхромність), що допомагає передачі об'єму.

Загальновизнаною є думка про те, що ранніми формами первісного релігійного світогляду є тотемізм, фетишизм, магія та анімізм. Ці складові були основою світобачення і верхньопалеолітичних мешканців України. Відомі на сьогодні культові місця чи об'єкти, які трактуються як культові (наприклад, жіночі статуетки), дають підстави говорити, що в різних місцях релігійна обрядовість уже в палеоліті мала різний зовнішній вияв. Приміром, на півночі України вона була пов'язана переважно з образом жінки, тоді як на півдні — з образом могутнього степового звіра — бізона. Невіддільними елементами магічних обрядів були різноманітні ритуали — музично-танцювальні дійства, розмальовування й прикрашання тіл та одягу, орнаментування предметів, наскельний живопис та скульптурні зображення.

5. Характерні риси трипільської культури

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

6. Вплив кіммерійських і сарматських племен на культуру населення території України.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

7. Культура, мистецтво та релігія античних міст-держав Північного Причорномор'я.

Міста – держави Північного причорномор*я: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, фанагорія, Німфей, Танаїс, Феодосія тощо.

У VIII- V ст. до н.е. старогрецькі рабовласницькі держави заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор'ї. Античні міста – держави проіснували до IV-Vст. Н.е. уже з 30-х років III ст.н.е. почався економічний занепад, постійні нападі готів – племен східних германців.Навала гунів (племена, з Північного Китаю) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні слов'яни, що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.

Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та  Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства.

За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгівельна  площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла - Ахіллеї.

8. Черняхівська культура та її місце в загальному розвитку слов'янства.

^ Черняхівська культур — археологічна культура у 100500 роках. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії. Деякі історики (зокрема, Пауль Райнеке) пов'язують її із державою готів.

^ Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив'язаних» до певних територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський, середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють вітчизняні вчені.

9. Слов'янські племена в 6-8 ст. та їх місце в давній українській культурі.

^ Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України.

  • Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег.

  • На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.

  • Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян).

  • На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни.

  • Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племена уличів і тиверців.

  • У Прикарпатті жили хорвати.

Духовне життя предків українців

  • Кий та його сучасники були язичниками, тобто обожнювали сили природи.

  • Позаяк за тих часів слов’яни – предки українців іще не мали власної писемності, їхні вірування майже не збереглися.

  • Відомо, що релігійні дійства проходили біля святилищ-капищ. Вони являли собою камінну вимостку або заглиблення в землі.

  • Більшість з них стояла просто неба, у центрі знаходилися жертовники та масивний стовп, на якому стояло дерев’яне або кам’яне зображення божества ідол.

  • Найвідоміший із тих, що збереглися – Збруцький ідол 9–10 ст. Його було знайдено 1848 р. в річці Збруч на Тернопільщині.

  • На святилищах-капищах порядкували волхви.

  • Найважливішими з-поміж язичницьких богів у предків українців були божества, пов’язані з рільництвом і скотарством. Літопис розповідає про верховного бога східних слов’ян – бога сонця Даждьбога.

  • Прикметно, що втіленням сонця було кілька божеств. Так

    • богом весняного сонця був Ярило,

    • богом зимового сонця – Поревит тощо.

    • До важливих богів належали бог неба Сварог,

    • бог  грому  та блискавки Перун, бог – покровитель худоби, родючості та добробуту Велес.

    • А ще поклонялися наші предки духам: лісовику, водянику, домовику тощо. Вірили у надприродну силу русалок, берегинь, вовкулаків.

  • Та хоч язичницькі вірування були за тих часів панівними, прилучалися предки українців і до християнства. Віра в Ісуса Христа поширювалася на нашій землі з Візантії. Сповідували християнство й ґотські володарі, під владою яких перебували племена склавинів та антів.

10. Основні риси української міфології як культурного явища.

За тематикою міфи можна поділити на кілька циклів:
1) космогонічні — про походження життя (сотворіння світу);
2) антропогонічні — про створення людини;
3) тотемічні — про тотемічних предків окремих племен, в основі яких лежать фантастичні уявлення про походження племені від певних тварин;
4) теогонічні — про походження богів;
5) календарні — про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;
6) есхатологічні — про потойбічний світ та передбачення майбутнього;
7) історичні або культово-біографічні — про життєві випробування і діяння окремих героїв (тобто перехідні від опису міфічних божеств до подвигів героїв-людей).
Часто названі теми тісно перепліталися. Наприклад, розповіді про сотворіння світу обов'язково пов'язані з діяннями божеств, а в міфах про добування вогню персонажами виступають як боги, так і люди. Характерно, що космогонічні міфи, якими так багата українська міфологія, є ознакою високого рівня культурного розвитку народу. У культурно відсталих народів космогонічних міфів майже немає, а натомість — мотиви перетворення одних речей в інші, тварин в людей тощо. Міфологія — своєрідна система фантастичних уявлень людини про навколишній світ.
Цілісність української міфологічної системи була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. Власне українських міфологічних текстів до нас дійшло мало. Тому нині можлива лише наукова реконструкція основних елементів цієї системи на основі вторинних джерел, літописів, творів давнього часу, позначених християнським світоглядом їх авторів, а також фольклорних творів і матеріальних пам'яток (мистецьких виробів) стародавньої доби.
Мабуть, найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовляннях, забобонах тощо.

Отже, теми, сюжети, образи давньої української міфології багато в чому успадковані від єдиної індоєвропейської міфологічної системи, хоча мають свої місцеві риси і виразний український колорит. Чимало міфологічних мотивів використовували письменники-романтики в своїх художніх творах, доносячи до читача не тільки сам міф, але й своє власне прочитання його. На жаль, наш читач не завжди добре ознайомлений з самою українською міфологією, щоб побачити, що є справжнім міфом, а що художньою фантазією письменника. Олександр Афанасьев не даремно ставив питання про доцільність сучасних інтерпретацій давніх міфів. У кінці XX ст. спостерігається нова хвиля міфотворчості в художній літературі. Отже, проблема ускладнюється, та й навряд чи може бути певна відповідь на поставлене питання. Проте, безперечно одне — є нагальна потреба в повному зібранні українських міфів з аргументованим науковим коментарем або енциклопедії української міфології.

11. Основні риси світогляду давніх слов'ян.

Утвердження християнської релігії проходило в нещадній боротьбі з язичництвом. У результаті чого майже не залишилося достовірних зображень слов’янських богів: дерев’яні ідоли спалювали, а кам’яні дробили, розбивали або використовували на підмурівок церков.

Коротко підсумовуючи цей розділ, можна зробити такі висновки: слов’яни на момент прийняття християнства мали розвинути релігію з чіткою ієрархією богів, причому спчатку переживали жіночі богині родючості, потім головним стають чоловічі боги; вони чітко усвідомлювали значення людини у Всесвіті, якій відводилисяроль активногоспівучасника світових подій; у світогляді слов’ян про світове дерево чітко прослідковується знання про”верх-низ”, сторни світу. Ці ж поняття враховані під час виробництва Збруцького ідола. Тут також прослідковується поняття”світло-пітьма”.

Упродовж життя наших пращурів змінювалися їхні міфологічні уявлення і вірування. У міфологічній системі світобачення склались так звана героїчна міфологія і героїчний епос — билини. Проте язичництво з його політеїстичним поклонінням, той набір навичок, умінь, відомостей, що передавались усною традицією, не могли задовольнити подальший суспільно-історичний і культурний розвиток Русі. Не давали вони відповіді й на важливі світоглядні питання, через що змушені були поступитися християнській ідеології і філософському світорозумінню. В. С. Горський зазначає, що руйнування міфа і зародження філософії відбувається тоді, коли картина світу, що описувалась міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова "добро" і "зло", що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу.

12. Утворення держави і загальні умови розвитку культури в 10-11 ст.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.
  1   2   3   4

Схожі:

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconТема Причини й наслідки конфліктів в організації
Виявлення причин виникнення конфліктів визначає вибір методів запобігання їм та конструктивного їх вирішення
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconІсторія України як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела
Методологія історії України. Основоположні принципи історичного пізнання. Етнополітичний контекст української історії
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconПлан лекції Забруднюючі речовини І негативний антропогенний вплив....
Аналізуючи джерела забруднення Світового океану, вчені запропонували наступну їх класифікацію: 40% – наземні; 35% – судноплавство;...
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconІсторія України". Принципи І джерела вивчення історії України. Термін "
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconПрава людини І міжнародне право
Міжнародне гуманітарне право: поняття, джерела, інститути, принципи. Захист прав людини під час збройних конфліктів. Женевські конвенції...
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconДо вічного джерела натхнення квітам дизайнери звертаються постійно, І новий сезон
До вічного джерела натхнення – квітам – дизайнери звертаються постійно, І новий сезон моди літа не став винятком: квіткові галявини...
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconКафедра української мови І прикладної лінгвістики
Вчені помітили, що швидкість процесів неологізації значно збільшується в періоди великих суспільних змін, які зачіпають носіїв конкретної...
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconТема Вступ до курсу „Історія України
Джерела, основна навчальна І наукова література. Періодизація історії України. Місце дисципліни в системі навчальних дисциплін гуманітарного...
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconПерелік контрольних тем І питань
Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії»
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів iconЗапитання до екзамену
Визначити предмет І завдання курсу "Історія України". Принципи І джерела вивчення історії України
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка