План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система




Скачати 369.02 Kb.
НазваПлан Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система
Сторінка1/3
Дата конвертації05.07.2013
Розмір369.02 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Географія > Документы
  1   2   3
ТЕМА 5

ЗНАКОВА ТЕОРІЯ МОВИ
План

  1. Семіотика – наука про знакові системи. Поняття про знак.

  2. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система.

  3. Унілатеральна та білатеральна теорії знака. Типологія мовних знаків. Слово як знак.

  4. Типологія знаків.

  5. Поняття про паралінгвістику і паракінесику. Невербальна семіотика.


Анотований зміст
1. Знаковий характер мовних одиниць обговорювався протягом усієї історії мовознавства, починаючи з античних часів. Давньогрецькі філософи стоїки з’ясували ті умови, які необхідні для функціонування знака. Такими умовами є наявність предмета, його уявного образу та звукового позначення.

Теорія знака створювалася протягом ХІХ-ХХ століть зусиллями лінгвістів (В. фон Гумбольдт, О.О. Потебня, Пилип Федорович Фортунатов (1848–1914), Чарльз Огден (1889–1951), логіків і філософів (Георг Гегель (1770–1831), Чарльз Пірс (1839–1914), Чарльз Морріс (1901–1979), Едмунд Гуссерль (1859–1938), психологів (Вільгельм Вундт (1832–1920), Герман Гельмгольц (1821–1894), фізіологів (Іван Михайлович Сєченов (1829–1905), Володимир Михайлович Бехтєрєв (1857–1927).

На початку ХХ століття до вивчення питання про знакову природу мови звернувся визначний швейцарський лінгвіст Фердінанд де Соссюр. Для нього мовний знак – це двостороння психічна сутність. Мовний знак пов’язує поняття й звучання (акустичний образ). У багатьох працях мовний знак визначається за Ф. де Соссюром як єдність “позначаючого” і “позначуваного”. Знак перебуває в мозку, у свідомості людини. Знак довільний стосовно позначуваної думки, але обов’язковий стосовно мовного колективу. Ф. де Соссюр вважав, що мовний знак не відрізняється від безлічі інших знаків, якими користуються люди, і тому він повинен вивчатися в спеціальній науці про знаки – семіології. Термін семіологія є тотожнім до терміна семіотика.

Засновником семіотики вважається американський логік і математик Чарльз Пірс, який сформулював основні принципи семіотики та типологію знаків. Ідеї Ч. Пірса були розвинуті Чарльзом Моррісом, праця якого Основи теорії знаків (1938) стала першим систематизованим викладом семіотики. У дослідженнях американського вченого Ч. Морріса в 40-60-ті роки ХХ століття (Знаки, мова і поведінка 1964 р.) і відбулося становлення нової науки про знаки – семіотики.

Семіотика визначається як наука про знакові системи в природі й суспільстві. Предметом її вивчення є природа знаків і знакових систем, види знаків і знакових систем, знакова ситуація, структура та функціонування різних знакових систем. У семіотиці не враховується специфіка окремих знакових систем, особливо мови. Навпаки, підкреслюється те спільне, що є в усіх знакових системах. При широкому розумінні знака виявляються прирівняними знаки людини й тварини, природи й машини.

У рамках семіотики сформувалося кілька напрямів: біосеміотика, що вивчає сигнали тварин; етносеміотика, що вивчає знаки-предмети й ритуали примітивних суспільств; абстрактна семіотика – галузь математичної логіки й штучних знакових систем; семіотика літератури, що виявляє символіку літературних творів, лінгвосеміотика, що досліджує специфіку мовного знака, а також політична семіотика, семіотика театру тощо.

Семіотика – наука, що займається порівняльним вивченням знакових систем від найпростіших систем сигналізації до природних мов і формалізованих мов науки; аналізує функції знакових систем (передачі повідомлення або вираження змісту, а також спілкування) [Культурология 2002, 504]. Відповідно до концепції знакової ситуації Ч. Морріса, виділяють три основних аспекти семіотики: 1) семантика, що вивчає знакові системи як засіб вираження змісту; 2) синтактика, або вивчення внутрішньої структури знакових систем безвідносно до виконуваних ними функцій (у лінгвістиці синтактиці відповідають одночасно парадигматика (різноманітні опозиції позначуваних і позначаючих) і синтагматика (лінійна сполучуваність знаків), які є структурними вимірами мови); 3) прагматика, що вивчає відношення знакових систем з тими, хто їх використовує. Німецький філософ Георг Клаус із першого аспекту виділив ще сигматику, тобто відношення знака до відображуваного об’єкта.

Вагомий внесок у розвиток семіотики зробили російські вчені Лев Семенович Виготський (1896–1934), Михайло Михайлович Бахтін (1895–1975), Юрій Михайлович Лотман (1922–1993). Останній для позначення універсального семіотичного простору він запропонував поняття семіосфери, яка, на його думку, існує за певними закономірностями поєднання та функціонування значної кількості різнорідних знакових систем.

У семіотиці дається широке визначення поняттю знака. Знакце матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як представник якогось іншого предмета, певної властивості предмета, відношення між предметами й використовується для отримання, зберігання, переробки й передачі повідомлень (інформації, знань) [Культурология 2002, 499]. Знак, на думку Юрія Сергійовича Маслова (1914–1990), існує лише тоді, “коли, щось (якесь Б) спеціально ставиться кимось замість чогось іншого (замість А) з метою інформувати когось про це А” [Маслов 1987, 24]. При такому спеціальному обміні інформацією ми маємо справу зі знаками, адже “всі системи засобів, що використовуються людиною для обміну інформацією, є знаковими, або семіотичними системами” [там само].

Найсуттєвішими ознаками знака є: 1) матеріальність (чуттєва сприйманість); 2) позначає щось, що перебуває поза ним (об’єкт позначений знаком – денотат (від лат. denotatus – позначений), референт (від лат. referens, entis – той, що зіставляє); 3) не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком, тобто має умовний характер; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність (знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової системи); 6) знак складається з плану вираження (людина піднялася) та плану змісту (демонстрація поваги); 7) асиметричність знака (1 одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і навпаки). Функція знака залежить від його місця в системі, від співвідношення з іншими знаками (наприклад, у системі українських кольоропозначень жалобу символізує чорний, а у французькій культурі – білий; знак “!” в дорожній знаковій системі означає небезпечна дорога, у грі в шахи – цікавий хід, у пунктуації – знак оклику). Не може бути системи, яка складається тільки з одного знака, поза системою знак неможливий.

Отже, знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи. Мова, будучи найважливішим засобом спілкування, також є знаковою системою.
^ 2. Основоположником науки про мовну знакову систему – лінгвосеміотики – є Ф. де Соссюр. Учений вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначаючим і позначуваним якогось природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними); лінійність – звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю; змінність. Однак, на думку багатьох мовознавців (А.О. Білецький, М.П. Кочерган, С.В. Семчинський та ін.), цих властивостей для повної характеристики мовного знака недостатньо.

Мовні знаки дійсно переважно є довільними (одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами: укр. обличчя, рос. лицо, англ. face; навпаки – однаковими словами позначають різні поняття: укр. магазин, англ. magazine), але вмотивовані знаки в мові також існують (наприклад, звуконаслідувальні слова бам, ку-ку, хіхікати, ляп тощо, в яких між природним звучанням і звуками мовлення існує об’єктивний зв’язок). Така мотивація називається зовнішньою (абсолютною). У мові існує і внутрішня (відносна) мотивація – морфемна вмотивованість похідних, складних слів: перекотиполе, пароплав, працездатний, вісімдесят тощо.

Щодо лінійності мовного знака, про яку стверджував Ф. де Соссюр, то необхідно зауважити про те, що вона здебільшого виявляється в тексті, зафіксованому графічно за допомогою письма. Проте, як зазначає С.В. Семчинський, “мовні знаки існують насамперед як акустичні й утворюються не лише послідовностями фонем, які називаються сегментами мовного ланцюга, а й ще так званими суперсегментними явищами, що «нашаровуються» на сегментні, проникають у них” [Cемчинський 1996, 43].

Стосовно змінності мовного знака, то вона може спостерігатися не лише в діахронії (Ф. де Соссюр), а й у синхронії (варіювання мовних знаків, як-от варіантні форми закінчень в іменниках і числівниках української мови: Семену – Семенові, декану – деканові, п’яти -пьятьох).

Специфічною особливістю мовного знака є непаралельність плану вираження й плану змісту (за термінологією російського лінгвіста Сергія Осиповича Карцевського (1884–1955) – асиметричний дуалізм мовного знака), коли позначаюче може мати декілька позначуваних (явища полісемії, синонімії, омонімії тощо: мовознавство – лінгвістика, башта – вежа); автономність розвитку позначаючого і позначуваного (змінюється лише план вираження (бъчела – бджола), або план змісту (міщанин – “житель міста” – «назва соціального стану людей» – “людина з обмеженими інтересами, обиватель”).

А.О. Білецький стверджує, що мовні знаки мають соціальний, а не індивідуальний характер, а також є спеціальними, тобто існують у певній мові, а не в усіх мовах. На думку вченого, знаки мови є первинними для багатьох інших систем, у більшості випадків вони є звуками, а також можуть одночасно передавати логічну та естетичну інформацію [Белецкий 1981]. Серед інших властивостей мовних знаків варто зазначити про їх легку відтворюваність (можна повторювати, не витрачаючи на це значних зусиль); замінність (різними словами можна передати один зміст; акустичні мовні знаки можна замінити графічними знаками на письмі); структурність (виділення складових елементів мовного знака); здатність сполучатися один з одним (з простих можна утворити складні мовні знаки); неоднорідність, або багатокласовість (у внутрішніх системах і підсистемах мови функціонують неоднорідні мовні знаки); дифузність (мовні знаки не завжди можна чітко розмежувати, вони мають властивість належати одночасно до різних класів) [Семчинський 1996, 44].

Ще однією особливістю мовних знаків є абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні. [Кочерган 2006, 178]. Абстрактний характер мовних знаків пояснюється тим, що необхідність слугувати посередником між знаковими системами вимагає від мови інтерпретації як “вічних” (з погляду термінів життя людини) знаків (наприклад, зображення), так і знаків, “зникаючих” у момент створення і сприйняття (наприклад, музика), а також знаків, поновлюваних при кожному застосуванні. Для реалізації цієї мети мові необхідні знаки із загальним характерним (понятійним) значенням. Як слушно зауважує Ю.С. Маслов, “тільки власні імена (Нева, Ельбрус, Саратов, Софокл) позначають (і, отже, віддзеркалюють у своєму змісті) індивідуальні предмети (певну річку, конкретну гору тощо). Усі інші мовні знаки позначають класи предметів і явищ, і зміст цих знаків є узагальненим відображенням дійсності” [Маслов 1987, 30].

Усі інші знакові системи є похідними від мовної знакової системи, оскільки мова – це найважливіший засіб спілкування і формування думки. Отже, мовні знаки виконують комунікативну і пізнавальну функції. Додатковими функціями мовного знака є номінативна (називання об’єктів фізичної і психічної дійсності або їх властивості чи ознаки: ім. стіл, дієсл. бігти, прикм. червоний, числ. шість, присл. повільно тощо), дейктична (вказівка на об’єкт дійсності або на їх орієнтацію в часі й просторі: займ. той; присл. там), експресивна (передача емоційного стану і ставлення до повідомлюваного адресанта: ім. пика), імпресивна (можливість впливу на поведінку адресата: дієсл. працюйте, йдіть, учитеся тощо).

Мова дійсно є особливою знаковою системою. Розглянемо, у чому полягає своєрідність мови як знакової системи.

Мова створюється природно, стихійно, поступово розвиваючись у процесі функціонування, має динамічний характер. Вона є конкретно-історичним утворенням, тому містить суперечливі явища. Інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю), статичними.

Мова первинна стосовно інших знакових систем, які виникають на її базі. Будь-які немовні знаки існують як самостійні предмети, явища, дії (форма, колір, звук і т.п.), а усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови, мають обмежені виражальні можливості, обмежену сферу спілкування. Система мовних знаків спеціально створена для спілкування, вона здатна репрезентувати будь-яку ділянку людського досвіду.

Мові властива універсальність функцій, вона є поліфункціональною знаковою системою. Інші знакові системи однофункціональні (система морської сигналізації, система дорожніх знаків тощо).

Жодній знаковій системі не властива така багатоярусність і складність ієрархічних відношень, як мові. З невеликої кількості елементарних знаків (морфем) мова може створити величезну кількість складних знаків.

Важливою особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів. У інших знакових системах знак не може мати декілька значень (зелене світло світлофора має одне значення). Основна одиниця мови – слово – має не тільки звучання, але й значення (декілька значень).
^ 3. Одні вчені (Юрій Сергійович Степанов (1930), Володимир Андрійович Звегінцев (1910–1988), Віталій Іванович Кодухов (1919–1996), слідом за Ф. де Соссюром, уважають, що знак складається з двох складових: позначаючого й позначуваного, а значення в такий спосіб входить у визначення знака. Цю теорію називають білатеральною (двобічною). Для її прибічників значення – це вид відношення знака до предмета позначення, і тому воно включено в знак.

Інші вчені (Вадим Михайлович Солнцев (1928–2000), Олександр Савич Мельничук (1921–1997), Зінаїда Данилівна Попова (1929) та ін.) виходять із того, що не можна ототожнювати слово й знак. Вони пояснюють, що значення як факт свідомості, як ідеальне відображення дійсності, існує в голові, а знак перебуває поза нею; значення не є складовою звукової оболонки слова. Звукові одиниці лише асоціюються із психічним відображенням у свідомості мовців. Слова утворюються завдяки асоціативним зв’язкам між звучанням і значенням. Значення є невід’ємною частиною слова як цілого, але в слові необхідно розрізнювати знаковий бік, звучання (лексему) і незнаковий, значення (семему). Такий підхід називають унілатеральним (однобічним). Відповідно до нього, мова не може бути визначена тільки як система знаків, оскільки в ній є ще особлива галузь – система уявних образів, значень. Цю теорію підтверджують дані нейролінгвістики про те, що акустичний і значеннєвий коди мозку закладені в різних його структурах.

З позиції унілатерального підходу однією з характерних особливостей знакової системи мови є асиметричне співвідношення між планом змісту й планом вираження (С. Карцевський, див. вище), коли в одного позначаючого може бути декілька позначуваних (омонімія) і навпаки (синонімія). До того ж, елементів плану змісту (значень) завжди набагато більше, ніж елементів плану вираження. Це протиріччя є однією з фундаментальних властивостей мови. На думку Н.О. Козельської та Й.А. Стерніна, це можна пояснити тим, що випереджальний розвиток думки викликає необхідність використання вже наявних одиниць (знаків) для нових значень. Знаків завжди буде менше, ніж значень [Козельская, Стернин 2004, 21].

Таким чином, як підкреслює З.Д. Попова, “у рамках семіотики можна зрозуміти один із аспектів мови – знаковий, але неможливо виявити всю складність системи мови. Лінгвістика звертається до семіотики, але не вичерпується нею, адже в ній, окрім мовних знаків, є й особливий об’єкт вивчення – галузь мовних значень” [Попова, Стернин 2004, 85].

Питання про типологію мовних знаків є дискусійним. Е. Бенвеніст, В.А. Звегінцев, Олександр Іванович Смирницький (1903–1954) вважають мовним знаком тільки слово. Ф. де Соссюр, американський лінгвіст Леонард Блумфілд (1887–1949), Л. Єльмслев, російський мовознавець Володимир Григорович Гак (1924–2004) та ін. визнають знаками всі двосторонні одиниці мови, тобто морфеми, слова, словосполучення, речення. Згідно з концепцією Ю.С. Маслова, усім критеріям мовного знака відповідають лише слово і морфема. Вирішення питання залежить від загальної теорії знака, якої дотримується вчений.

У навчальній літературі загальновизнаним є виділення слова як основного знака мови. Інші мовні одиниці вважаються допоміжними, так званими сигнальними знаками, напівзнаками. Чому ж слово є основною одиницею мови як особливої знакової системи?

Слово є двосторонньою одиницею, яка виконує всі функції знака і несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Слово, за визначенням С.В. Семчинського, – це складна єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття [Семчинський 1996, 40].

У слові наявні обов’язкові загальні властивості знака: це матеріальний факт (звуковий або письмовий), який замінює поняття та сприймається органами чуття. Слово – це довільне, умовне позначення (у різних мовах ті самі предмети називаються по-різному). До того ж, у слова є принципові відмінності від інших знаків, адже слово як мовний знак має власне значення та існує в системі. Слово не мотивоване властивостями речей, але мотивоване тією системою, у якій воно створюється (тобто за законами фонетики й граматики кожної мови).

Умовним, невмотивованим, є, по суті, лише матеріальний бік слова (звучання), а ідеальний (значення) – відображає об’єктивний світ і знання мовців. Слово – це інформативний і комунікативний знак, здатний узагальнено передавати результати пізнавальної діяльності людини, зберігати суспільно-історичний досвід людства.

Розглянемо інші мовні одиниці та їх знаковість.

Фонеми – це односторонні одиниці. Як типові звуки мови вони слугують для матеріального розрізнення знаків. Так, фонема має лише план вираження, план змісту в неї відсутній, вона не виконує перелічених вище функцій мовного знака, слугує будівельним матеріалом для мовних знаків, а тому її не можна вважати знаком (Ю.С. Маслов, В.М. Солнцев, Л. Єльмслев) [Маслов 1987, 28]. Проте, окремі вчені (О.О. Реформатський) [Реформатский 2000, 31] зараховують фонеми до знаків мови. Потенційний зв’язок фонеми зі змістом реалізується у випадках, коли експонент морфеми або навіть слова складається з однієї фонеми (н-д, закінчення у різних формах слова: ворон – ворону – ворони; прийменники -у, -з та ін.; сполучники -і, -та тощо).

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і значення, яке реалізується не самостійно, а тільки в складі цілого слова: у слові ног-а дві морфеми, корінь ног- вказує на ідею ноги, а флексія –а має три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Самі по собі морфеми не є носіями інформації. В.І. Кодухов пропонує називати морфему напівзнаком.

Суперечливими є думки вчених щодо знаковості речення як мовної одиниці. Так, В.І.  Кодухов пропонує розглядати його як вищу знакову одиницю, в якій починають діяти всі знаки мови. М.П. Кочерган не вважає речення знаком, оскільки воно складається зі знаків (морфем, слів) і належить до рівня структур [Кочерган 2006, 179]. З погляду ж участі мовних одиниць у комунікативному акті, то повним знаком слід вважати речення, а слово – лише частковим знаком і морфему – напівзнаком, що бере участь у структурній організації мовних знаків [Семчинський 1996, 40].

Варто також зазначити, що представники лінгвістики тексту визначають текст як одиницю мовної знакової системи, первинний мовний знак, що складається з упорядкованої множини часткових знаків (морфем, слів, речень). Так, укладачі енциклопедичного словника-довідника “Культура російського мовлення” визначають текст як “білатеральний знак, що має план вираження й план змісту, як форму стану мови, як мовленнєвий завершений твір, як результат послідовності мовленнєвих актів, як найвищу одиницю синтаксису і основний об’єкт граматики” [Культура 2003, 706–708]. На думку Л. Єльмслева та його послідовників, не тільки слова і морфеми, але й мовленнєві висловлювання є одиницями, що мають дві сторони – план вираження та план змісту. Хоча М.П. Кочерган, Ю.С. Маслов, С.В. Семчинський переконані в тому, що текст не є мовним знаком, оскільки він не є так званою інвентарною одиницею мови та не може регулярно відтворюватися як певна єдність вираження й смислу [Кочерган 2006, 179; Семчинський 1996, 40].
  1   2   3

Схожі:

План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconБудується за певними правилами з математичних знаків, що становить її
Математична мова будується за певними правилами з математичних знаків, що становить її алфавіт. Семіотика — наука про знакові системи....
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconЛекція Політологія як система знань про політику
Політологія — наука про політику. Для розуміння пред­мету потрібно з'ясувати суть поняття "політика"
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconАдміністративне право. Іспит Поняття І система адміністративного права України
Система: загальна частина (засади, принципи, поняття), особлива частина (управління в окремих сферах). Поділяється на матеріальні...
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconДодаток 10. 12. №4
Перепишіть слова, замість крапок поставте, де треба, м’який знак. Поясніть правила вживання м’якого знака
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconПлан Мова І мовлення Функції мови Українська мова національна мова...
Мацько Л.І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова: Навчальний посібник. —К.,1998. — 416 с
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconПлан. Свідомість та філогенез. Розвиток свідомості: від тварини до людини. Мозок І психіка
Гіппократа ще спливе в наших подальших лекціях, а поки розберемося, як дослівно перекладається назва науки, про яку ми говоримо....
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconЦе наука про минуле людського суспільства І про його сьогодення,...
Джерела історії України: писемні, речові, лінгвістичні, інші (етнографічні, фольклорні)
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconПоняття про знак І знакову систему мови
Серед тюркських мов виділяють п'ять груп: булгарську, кипчацьку, огузьку, карлукську й уйгурську (східну)
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система icon§ Поняття про культуру мови1 Мова
Мова є основною формою національної культури І насамперед першоосновою літератури. Вона характеризується єдністю, взаємозв’язком...
План Семіотика наука про знакові системи. Поняття про знак. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система iconБлок 02. 01 Українська мова (за професійним спрямуванням) Модуль...
М. Рильського про роль І значення мови в житті кожної людини, про те, що вона «наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка