Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні




НазваНазва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні
Сторінка1/37
Дата конвертації23.08.2013
Розмір3.77 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Фізика > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37
Люко Дашвар
Мати все
Назва «Мати все», як і назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні лінії зміст. В основу роману письменниця поклала реальну життєву історію, яку колись побачила на одеському пляжі і в якій, переконана письменниця, багато людей побачать своє власне невигадане життя.

Історія професорської доньки у якої було все: турботлива мама, коханий чоловік, гарна квартира, вдосталь грошей — ідеальне життя. Але як всі прекрасно знають — «багаті теж плачуть». Підступ і брехня — ось на чому «авторитарна» мати побудувала родинну ідилію.

Все життя Іветта присвятила хворому синові Платону. Старша дочка Ліда змушена, як і мати, доглядати за братом, жертвуючи всім. А мати вирішила купити сину живу ляльку, яка б задовольняла природні потреби юнака. Так у родині з`явилася Рая, і… Світло однієї любові розігнало морок іншої.

Саме тепер Ліда дізналася, що Платон і сільське дівча не єдині маріонетки в руках Іветти!

Не дивно, що твори Люко Дашвар набули такої популярності, що романи її відзначені преміями конкурсів «Коронація слова» та «Книжка року Бі-бі-сі», — з абсурду людського існування авторка зуміла витворити продукт, який користується стійким попитом на читацькому ринку в Україні.

Інформагентство УНІАН

Люко Дашвар є письменницею, книжки якої найбільше читають в Україні — наклад її книжок склав 110 000 примірників за три роки.

Корреспондент. net

Романи Люко Дашвар мають свого вдячного читача. Він віддає свій голос «грубо й зримо» — грошима, купуючи книжку. Його вибір не випадковий. У цих романах — хороші діалоги, жива мова, точні характеристики, динамічний сюжет, наші реалії…

Високий замок

Передмова

«Візьміть — прочитаєте за одну ніч!» — гаряче прошепотіла мені жінка в книгарні, діставши «з-під поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в місті лишився ще один примірник іншого її роману. І переказала початок і кінець. І сказала, що не знає, хто той Люко Дашвар такий — «але читається — страшне! Наплачетеся — страшне!»

Я зрозуміла, що стою зараз у сяйві чужої безперечної народної слави — бо саме так вона і виражається, я це знаю напевне.

З того моменту я стала читачем романів Люко Дашвар — і от зараз прочитала оцей, найбільший, теж «за одну ніч». «Мати все», — безперечно, гра слів, яка погано перекладається іншою мовою. Все, що в цій книжці відбувається, погано перекладається взагалі на інший світ. Бо все це може статися лише тут і лише з нами. Я зараз ходжу своїм київським Подолом, де моя домівка, і роззираюся — в якому, цікаво, будинку жили ті жінки, яких оце так помордувало любов'ю? В те, що вони були справжні, я вірю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рівно стільки вигадки, скільки ми самі завжди придумуємо про себе і тим живемо. Її історії — лише справжні, такого не придумаєш — бо, якби придумав, це було би дешевою підробкою. Я в це вірю цілковито, бо сама перечитала мільйони листів, написані мільйонами наших українських людей з мільйонами їхніх особистих історій, що скидаються на геніальні романи. І сама зустріла сотні людей із життями, які читаються одним духом за одну ніч! Як я узнала пізніше — Люко Дашвар теж перечитала ті самі мільйони листів і теж перезустрічала усіх тих людей, коли працювала в газеті. І це одразу мені пояснило її химерну уяву і її химерну мову й наблизило. Втім, я бачила Люко Дашвар у своєму житті один-єдиний раз. Просто мені випадково пощастило. Ось так я для себе й вирішила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тій жінці з книгарні, що, певне, вже тримає під прилавком останній примірник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жінка і не чоловік. Це ім'я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових літер імен тих, кого вона любить. Склеєне докупи так, ніби й справді можна докупи зліпити таку химеру — щоб ті, кого любиш, завжди були одне ціле. І щоб воно, оце ліпливо, ще й жило, і ходило, і довго не розпалося на дрібненькі розбиті серця…

Цей Люко Дашвар майже не з'являється на люди. Бо, певне, після того, як ті люди прочитують її романи, як і оцей, що ви зараз узяли до рук, — вони мали би кидатися жадібно роздивлятися автора, як ніби він перед ними босий і навіть без нічної сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули — Вона все це знає! Знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, — вона божественна й бридка, вона така болюча, вона із гордої людини робить розчавленого слимака, а чисте ніщо висаджує на трон, вона підносить на самі небеса, щоби скинути тебе звідти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобі любо так умирати, пізнавши ті небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жінок і чоловіків. Вона зліплює їх докупи в одне неможливе ціле — а кожна жива людина мріє приліпити так до себе «свою половинку», — і цього вистачає на лише одну мить сліпучого й солодкого болю. Вона знає, що оце воно і є — те, заради чого ми все життя мучимося, — омріяне щастя. Але ми того, втім, ніколи не встигаємо втямити й так, порвані пристрастями на ганчір'я, і помираємо, думаючи, що його таки не буває, а тобі лиш усе життя про нього морочили голову…

Я можу помилятися, звісно. Чи може викликати такі почуття масова література? Ну… Я думаю, що така — може. Ось прочитайте це самі. Ось побачите — за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це — про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нікому вас не викажу:))

Ольга Герасим'юк

Замість прологу

Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з'їла. І око їй не виколоти — не видно. Нічого не рятувало — ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвалося. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає — на тобі косяк, на тобі горизонталі.

Потік — хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна — на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся — повний-повнісінький — при стіні на тротуарі. Старі за ним — по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?

— Лакі, Лакі! — ту вошу просять. — Та зупинись уже!

Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби — тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…

Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді — пряма їй доріжка найкоротша. І сама— як та вода…

— Кінець світу… — прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.

Старий обійняв дружину:

— Ходімо додому, мати.

Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.

— Як для сміття… мішок завеликий, — мовила непевно. — Треба подивитися. А що, як там… людина…

Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.

— Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…

Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі — світ рятувати.

Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку — кисневу подушку для астматика.

— Трохи ще… Трохи…

До чотириповерхового, ще дореволюційного будинку з понівеченими ангелами на фасаді — кроків двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом — як та риба, а в рот не повітря — вода. Нема спасіння! А де, де? Подалася поглядом до вікон високих. З них світло м'яке манить: ходи вже, ходи.

Із брудної й при дощі «тойоти» біля під'їзду за вагітною роздратовано спостерігав мужчина років тридцяти, настільки звичайний, що, коли б не стильна борідка а-ля демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати. Побачив вагітну з гумовою потворою — мало цигарка з рота не випала.

— Та вони всі там божевільні!

Дверцята прочинив.

— Лідо, усе! Я їду!

Розгубилася. То до нього тіпнеться, то до під'їзду:

— Стасику… Я вже… Вже! Я тільки віднесу…

— Знущаєшся?!

— Лише хвилину! — посунула до будинку, хоч і несила.

Він дверцятами — грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не "очко" обычно губит, а к одиннадцати туз».

— О! — Мобілку до вуха. — Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?

Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п'ятнадцять сходинок, десять, дев'ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?

Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.

— Мамо… Я вже…

Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию — що там? що? — обережно пішла до вітальні.

— Мамо…

В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.

— Мамо?..

— Ти надто забарилася, Лідочко! — мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м'язу.

Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що — оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт — не Вальтер, Буковський — не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?., стільки книжок?., з психіатрії?

Ліда шарпонула гумове нещастя.

— А цю куди?..

— Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала — так, так, розумію. На матір благально:

— То я піду? — попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв; що я чую?!

— І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається — назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

— Хіба я можу не попрощатися з Платоном? — повернула до братової кімнати.

— Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

— Твій невблаганний чоловік уже поїхав. — Виглянула, холодно всміхнулася. — Так, поїхав. — Обернулася до дочки. — Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам'яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу — вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

— Добре, мамо…

Розділ 1

Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном — подарунок покійного тата — і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

— Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… — Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

— Іветта Андріївна Вербицька, — назвалася. Додала ваги: — Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

— І моя мама! — збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», — подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

— Це — Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі — лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

— Безумовно! — спокійно збрехав Стас.

— Тож ви… — Іветта вирішила без зволікань з'ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

— Стас! Станіслав Скакун, — відрекомендувався той. — Мій бізнес — гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

— Для медзакладів! — відчайдушно вигукнула Ліда. — Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.

— Ти не можеш бути Скакун! — постановила, коли Стас з'їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. — Ти — Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… — Приклала пальці до скронь — розмову закінчено. Повторила: — Ні! Ти не можеш бути Скакун!

— А він мене заміж і не кличе, — так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

— Чому… він? — запитала холодно.

— Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім — доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

— Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

— Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала.

І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна — кругла, як гарбуз, сорокап'ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких — регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

— Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під'їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я — пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І — як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопоталася з Ангеліною на кухні — усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з'явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося — то все щука. Надто апетитно пахла.

— Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… — не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

— Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, — розгубилася Ліда.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні iconВ якому діапазоні хвиль виконується телевізійне мовлення?
Передавальна телевізійна антена повинна мати властивість спрямованості в горизонтальній площині?
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні iconНазва Характеристика Приклади Епітет
Художнє означення, за допомогою якого автор підкреслює певну властивість чи рису зображуваного об’єкта
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні icon7 Зміни в лексичному складі мови
Наприклад: слово квартал зберегло значення назви четвертої частини року; назви частини міста, обмеженої кількома вулицями, що перехрещуються;...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні icon1906 р американець Лі Де Форест створює аудіо електронну вакуумну...
Попов, Марконі (1895) – передача сигналів за допомогою електромагнітних хвиль. В перші роки вміли передавати лише закодовані азбукою...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні icon= Княжий Град Ъ=
Луцьку. Якщо вже говорити про історію, то чи не здається вам назва гурту Княжий ГрадЪ дещо запозиченою з минулого Матінки-Русі? Насправді...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні iconМетодичні рекомендації для викладачів І студентів усіх спеціальностей
Особливу роль у цьому відношенні мають дисципліни гуманітарного циклу, які в Київському національному лінгвістичному університеті...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні icon1. Учасники гри. В грі приймають участь 10 гравців. Спостерігає за...
Учасники гри. В грі приймають участь 10 гравців. Спостерігає за ходом гри та регламентує її хід ведучий. Допомагає ведучому та контролює...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні iconПрофорієнтаційна робота з підлітками І студентами
Саме ми впораємося! Все це буде, якщо ми будемо мати задатки І здібності, інтерес до цього виду діяльності. Все це, а також багато...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні iconВироблення навичок роботи з науково-популярними виданнями, розвиток...
Учасниками є учні (вихованці) 1-11 класів нз усіх типів І форм власності України (далі — Учасники). Учасники беруть участь у Грі...
Назва «Мати все», як І назви усіх книжок Дашвар, що побудовані на грі слів, мають неперевершену властивість з ювелірною точністю передавати захований у сюжетні icon1. Педагогіка як наука, її основні категорії
Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання І розвитку особистості. Назва її походить від грецьких слів «paidos» —...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка