1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську




Назва1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську
Сторінка1/8
Дата конвертації14.07.2013
Розмір1.25 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8
БИЛЕТ №1
1.1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на « Україні, а не про українську філософію ? Чи можлива взагалі історія української філософії?
Скептичне ставлення до української філософії, що у крайніх випадках призводить до заперечення існування української філософії, значною мірою зумовлене недостатньою ознайомленістю з інтелектуальними здобутками українців, у т. ч. і в галузі філософії. Йдеться про представленість певних постатей, текстів для себе як основної запоруки їх представленості і для світу. Основною перешкодою в цьому була довготривала бездержавність українського народу. Наприклад, унаслідок заборони в Російській імперії використання української мови, передусім в наукових публікаціях, українські науковці, філософи змушені були послуговуватися російською. Необхідно з´ясувати поняття «національна філософія». У європейській філософії відповідь на це питання залежала від того, як розглядали філософське мислення — з точки зору універсалістських чи культуро-центричних підходів.

Національна культура втілює унікальні елементи історичного досвіду нації (особливості колективної психіки, способу світосприймання і світорозуміння), що повинно якось виявитись і в філософському мисленні. Тобто з огляду на філософські ідеї, теорії, що з´являються у межах національної культури, можна стверджувати, що принаймні в деяких із них виявляються особливості світосприймання і світорозуміння нації.

Одним із недоліків традиційного розуміння «духу нації» був есенціалізм, тобто уявлення про нього як про незмінну (тверду) основу, що забезпечує цілісність націй та існує незалежно від діяльності людей. Насправді національна культура є модерним і динамічним утворенням: вона взаємодіє зі світом, запозичує наукові, технічні, культурні винаходи. У її комунікативному просторі внаслідок різних видів діяльності весь час з´являються суперечливі тенденції, що породжують їх внутрішній діалог.

Процес утвердження європейських націй, їх культурно-національної ідентичності, як відомо з історії, поєднувався з динамічними змінами всіх сфер суспільного життя. Збереження національної ідентичності можна уявити як ріку, що прокладає собі русло залежно від сумарної дії поєднаних в єдиному потоці її течій. Словосполученням «національна духовність» прагнуть охопити не лише певний спосіб світосприймання і світорозуміння, а й різноманітні ірраціональні складові, зокрема певні особливості колективної психіки. Щодо цього стверджують, що «дух нації» краще висловлюють поети, ніж філософи у своїх розумових побудовах. Філософи прагнуть охарактеризувати колективні способи світосприймання і світорозуміння розумовими засобами, однак у такий спосіб важко осягнути полісемію певних метафор, символів і міфів, які містить національна культура. Вихід полягає в тому, щоб дослідження способів світосприйняття і світорозуміння національних культур і цивілізацій поєднувало (хоча б у вигляді діалогу) інтуїтивно-феноменологічні підходи з раціонально-критичними.

Отже, словосполученням «національна філософська традиція» позначають певний пов´язаний в історичному часі дискурс, який є частиною комунікативного простору. Така пов´язаність забезпечується усвідомленням важливості інтелектуальної діяльності певних осіб, знання яких вважають запорукою успішного обговорення філософських проблем. Це словосполучення використовують і тоді, коли прагнуть виокремити деякі спільні ознаки, які охоплюють усі напрями і школи філософського мислення у певній національній традиції. Так, вважають, що англійська філософія переважно емпірично-аналітична, французька — раціоналістична, німецька — спекулятивно-ідеалістична тощо. Домінуючою тенденцією в українській філософії іноді називають український варіант «філософії серця». Однак такі загальні характеристики є спрощеними, на що вказував Д. Чижевський, прагнучи знайти певні ознаки національної філософії, які б узгоджувалися з наявними у кожній національній філософії різними школами і напрямами.
1.2. У дослідницькій літературі висловлюються різні думки щодо співвідношення вчення про серце в філософії Г. Сковороди та П. Юркевича. Одні вчені вважають, що обидва мислителі репрезентують єдину традицію кордоцентризму в історії української філософії, інші наполягають на принциповій відмінності позицій обох філософів. Визначте власне ставлення до цих точок зору.
Сердце является для Сковороды чем-то бессознательным. Продолжая христианскую традицию и следуя Платону, «Сковорода рисует это бессознательное не как низшее по сравнению с сознательным, психической жизнью, а как высшее и более глубокое, как средоточие всего доброго и светлого». Сковорода утверждал, что сердце является «действительным человеком», что головой всего в человеке является сердце человеческое. Оно и представляет действительного человека в человеке. Эта гуманистическая тенденция, по его мнению, проходит через всю украинскую философскую мысль, через творчество Гоголя, Кулиша и др. Утверждается, что Сковорода развивал этот аспект и тем самым имел значительное влияние на философскую концепцию Юркевича. Учение Сковороды о сердце как центре и целостном начале духовной жизни повторяется Юркевичем.

Акцентируя внимание на сердце как центре человеческого естества, мыслители не только стремятся дистанцироваться от западного рационализма с его аргументацией на “голову”, но и утверждают общечеловеческую, общекультурную мировую антропологическую традицию “сердца”, свойственную мистике Запада и Востока. Юркевич создал «философию сердца» в противоположность не только модному в его время материализму, но также крайнему рационализму и интеллектуализму. Анализируя современную ему философскую проблематику, Юркевич приходит к убеждению, что обнаруженная в категориях разума философская мысль не в состоянии охватить целостного и реального бытия. Границы человеческого познания существуют потому, что за разумом и его способностью познать мир таится более глубокая функция человеческого духа, служащая основанием разуму и создающая ему возможность для развития. «Философия сердца», изложенная Юркевичем в работе «Сердце и его значение в духовной жизни человека», создает чрезвычайно характерное переходное явление от платонизма к философии новейшего времени, однако она находится в явном противоречии с Кантом и его последователями.

Юркевич считает, что сердце есть хранитель и носитель всех телесных сил, средоточие душевной и духовной жизни человека. «Так в сердце зачинается и рождается решимость человека на такие или другие поступки; в нем возникают многообразные преднамерения и нежелания; то есть седалище воли и ее хотений». Сердце есть также средоточие нравственной жизни человека. В нем соединяются все нравственные состояния человека, от высочайшей таинственной любви к Богу до того, по словам Юркевича, высокомерия, которое, обгоняя себя, полагает сердце свое сердцем Божиим.
1.3 Зважаючи на негативний досвід, здобутий філософією України за умов її існування в тоталітарній системі, обміркуйте, яким має бути оптимальне співвідношення між філософією та політикою.
Фактом є те, що в основу її методології було покладено марксизм-ленінізм.

Фундатори марксизму розглядали феномен нації лише в контексті аналізу національно-визвольних рухів у різних країнах світу. Термін “нація” вони вживали для визначення політично об'єднаного населення певної держави, навіть якщо народи, які її населяли, і не мали самостійної національної держави, але зберегли спільність походження і власну мову.

К. Маркс чітко розрізняв терміни “нація” та “національність”, вживаючи останній для означення етнічно споріднених народів, які ще не стали нацією. Відокремлюючи етнічні чинники від державних, фундатори марксизму твердили про незбіг етнічних та державних кордонів. Провідними умовами націогенезу ідеологи марксизму вважали зміцнення буржуазних відносин, економічну зв'язаність і єдність території, мовну та культурну спільність.

У XX столітті марксизм у цілому і, зокрема, тлумачення поняття “нація”, були істотно трансформовані В. І. Леніним, який надав цим поняттям “російського забарвлення”. Щодо націогенезу, то ленінізм доводив, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення - від створення федерацій до повного відокремлення в якості національних держав, а з другого - необхідність боротьби за усунення національних перепон і побудови життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму. У радянській науці термін “етнос” в широкому значенні вживався для означення “народу”. Сутність етносу визначалась як в його “етнодиференціюючих властивостях, за допомогою яких представники одного етносу відмежовують себе від сусідів”, так і в “етноінтегруючих, які визначають внутрішню цілісність етносу, його відмінні риси і риси, спільні з іншими етносами”.

В основі підходу радянських вчених до проблем походження народів було виділення соціально економічних факторів як пріоритетних.

Таким чином, радянська схема етнічного та національного розвитку повністю пов'язана з формаційними етапами марксизму. Первісне суспільство - плем'я, рабовласницьке й феодальне — народність, капіталістичне і соціалістичне - нація.

Переростання народності у націю відбувається в межах однієї етнічної спільноти, етнос продовжує існувати так само, як і його типологізу-ючі ознаки. Загальновідомо, що за радянських часів науковці перебували під постійним ідейним та політичним пресингом держави, керівництво якої визнавало лише марксистсько-ленінську методологію.

Під час лібералізації радянського режиму наприкінці 50-60-х рр. з'явилися праці, що досліджували проблеми формування української нації. Здебільшого вони були присвячені вивченню етнографічних та антропологічних проблем в історичному аспекті. Важливим було те, що в цих роботах успішно освоювалася творча спадщина дореволюційної української етнографії. У низці наукових праць узагальнювалися основні риси історичного розвитку культури і побуту українського народу.

Намагання українських радянських дослідників діалектично поєднати національні цінності з соціальними інтересами виявилися марними. Марксистсько-ленінська методологія, ставлячи соціальні потреби трудящих вище за їхні національні інтереси, неминуче “програвала” в національному питанні, бо національне і соціальне - це фундаментальні цінності одного порядку.
1.4 Автором праці «Думка і мова» є:

в) Олександр Потебня.
1.5 Концепцію «України-Руси» створив:

в) Михайло Грушевський

БИЛЕТ №2
2.1 Як може бути об’єктом вивчення історії української філософії ідейна спадщина мислителя, який за етнічною належністю не є українцем, або який писав свої твори не українською мовою, чи жив за межами України?
Д. Донцов нищівно-критичним тоном мовить про українську “демосоціалістичну” інтелігенцію, про її “плебейські” вартості і такий же дух. Ця інтелігенція уявляла собі існування нації без “великих плянів”, принадних гасел та ідеалів”.

Досліджуючи стан української національне самосвідомості, Д. Донцов знаходить доволі тривожні симптоми. Асиміляція українства російським шовінізмом зайшла дуже далеко - про це свідчить хоча б той факт, що коли у відносинах до російського лібералізму українство все ж здобувається на слово критики, то зате в інших громадських проблемах воно цілком ідентифікує себе з російським суспільством, беручи багато пануючих в ньому “ідей за аксіоми. Українство існує лише як “чисто культурний” рух, -стверджує мислитель. Отже, сутність національного відчуження за Д. Донцовим це, насамперед, криза духу, українці “розтоптані духовно”, - стверджує він. Мислитель розвиває ідею про те, що нація є формою життя, національне життя, підкреслює філософ, доказує своє право на життя, бореться за нього - і це є проявом інстинкту життя, відмова від нього означає зречення самого життя.

Підсумовуючи дослідження відчуженої від самої себе української людини, М. Шлемкевич наголошує на тому, що відчужений український дух прагне повернення до самого себе - він розщеплений, але після пробудження він нуртує, метається, шукає шляхи до себе, прагне свого завершення. Принижений, нищений безжалісно, він залишився живим, бо душа має здатність у глибинах залишатися самою собою - українська душа винятку не становить.

Значний внесок у дослідження української душі, ментальності, обгрунтування її психологічних властивостей, рис, чинників, що зумовило її певні якості, роблять в еміграції українські філософи Б. Цимбалістий та О. Кульчицький.

В роботі Б. Цимбалістого, філософа та психолога з української діаспори в США “Проблема ідентичності: Україна і Америка?” проводиться ідея про те, що для повноцінного самоутвердження особистості потрібне відчуття етно-національної приналежності до певного народу.

Б. Цимбалістий, досліджуючи життя українських емігрантів в Канаді, дійшов висновку, що “відчужена людина від етнічної культури безсила, безнадійна, безперспективна, безсенсова, ізольована та відчужена від самої себе”. Щоб бути щасливою, людина повинна задовольнити почуття рідкості, чуттєвої пов'язаності, закоріненості, приналежності.
2.2. Що таке філософія української національної ідеї?
Відповідно, філософія української національної ідеї може бути потрактована як складова загальноєвропейського процесу становлення та розвитку національних рефлексій, спричиненого зміною культурних парадигм у європейському світі. Актуалізація феномену нації виявилася на всіх рівнях суспільної свідомості та практики: на парадигматичному рівні, Модерн як нова цілісна картина світу висунув націю як єдино можливий (за умов нестабільного класового суспільства) критерій нової ідентичності, а національну ідею як специфічно модерну форму суспільної самосвідомості; на доктринально-філософському рівні перехід від просвітництва до романтизму обумовив заміну співвідношення до загального і особливого в структурі світогляду, відмову від абсолютизації ідеї всезагального (вселюдського) і визнання значимості ідеї партикулярного (національного); рівень соціально-політичної практики позначено “весною народів” — хвилею демократичних і національних революцій 1848 р., що вплинули на ідейну атмосферу всієї Європи і стали плодотворним середовищем для перших спроб філософського осмислення національної ідеї. Середина ХІХ ст. позначена в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження з метою “пробудження” (конструювання) української ідентичності, починаючи з формування у нації уявлень про себе, пізнання минулого для усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, “самості” етносу. При цьому специфікою розробки української національної ідеї, як і більшості слов’янських, є те, що вона розгорталася за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство, як головна етнодиференцююча ознака взяла на себе у “тлі” культури “централізаторську”, системно-організуючу функцію. Перший етап еволюції філософії української ідеї пов’язаний з діяльністю кирило-мефодіївців, характерною особливістю світоглядної установки яких було: осмислення української ідеї винятково в контексті ідеї панславізму, обґрунтування історичності, не есхатологічності української ідентичності, акцентуація духовності як домінанти українського відродження в цілому. Незважаючи на те, що романтична програма товариства обмежувалася фактично культурницько-просвітницькою діяльністю, що зумовлювало її політичну слабкість, як культурна орієнтація вона виявилася значущою і плідною: ідеї “братчиків” стали тим підґрунтям, на якому визрів увесь український рух, зорієнтований на осягнення особливостей світогляду українського народу. Наступний етап у розробці філософії української національної ідеї пов’язаний з діяльністю громадівського руху (70-ті рр. ХІХ ст.), центральною постаттю якого був М. Драгоманов. Продовжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами, виходячи тим самим за межі ідеї панславізму.

Цей етап розробки філософії української ідеї визначається як “українофільський” чи культурно-просвітницький й характеризується своєю перехідністю від романтизму, з його прагненням збагнути сутність національного духу, що стимулює творчу зацікавленість в українському фольклорі та етнографії до позицій тодішнього європейського позитивізму та раціоналізму: неприйняття державницьких принципів, досягнення ідеалу “громадівського” соціалізму, федералізму шляхом розумової пропаганди. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. у розробці філософії української національної ідеї виділяється етап “Молодої України” (або франківський), на якому принципово змінюються цілі українського руху і, відповідно, способи їх досягнення. Покоління “Молодої України” здійснює критику попередніх культурницьких етапів і висуває завдання перетворення інертної етнічної маси українства на самостійний і самодіяльний національний організм шляхом самостановлення, саморозвитку української людської індивідуальності, перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний її компонент. В свою чергу, цей процес реалізується через перетворення етносу як “природного” компоненту історії на націю, яка є суцільним культурним організмом. Головним змістом цього періоду розвитку філософії української ідеї було усвідомлення необхідності трансформації українського народу в політичну націю, та сприйняття України вже як самостійного суб’єкту історичного процесу. В результаті діяльності покоління “Молодої України” українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури – не лише художньо-естетичного, а й наукового релігійного та політичного. Завершальний, модерний етап – “Розстріляне відродження” як період апогею та квінтесенція всієї традиції філософського осмислення української національної ідеї являє на тлі попередніх історичних етапів якісно нову систему ідей і духовних цінностей. Розквіт всіх сфер соціального та культурного життя було зумовлено як зовнішніми факторами ( нові політичні обставини), так і внутрішнім природним зростанням і визріванням національної самосвідомості українства. Період “Розстріляного відродження” продукує вже “чистих” філософів української ідеї, як академічних у діаспорі (В. Липинський, Д. Чижевський, І. Мірчук), так і неакадемічних у радянській Україні, що розробляли проблему української ідеї у літературному мистецтві, серед яких найрепрезентативнішою постаттю є М. Хвильовий.
2.3 Поміркуйте, які, на Вашу думку, проблеми потребують особливої уваги дослідників з огляду на завдання відтворення об’єктивної, науково обґрунтованої, цілісної картини історії української філософії від давнини до наших днів.
Как правило, этнонациональная самоидентификация не ограничивается узнаванием себя в цивилизационных проблемах, а усложняется историческим мифотворчеством, конструированием собственного желаемого образа, который может стать не обходимым компонентом «указателя в будущее». Ведь без развития собственной философии народа его национальная ментальность всегда будет оставаться ущербной, пораженной комплексом неполноценности.

Характеристика существования национальной философии в Украине усложняется тем, что по сути её политическая история — это череда социокультурных зависимостей, что безусловно отразилось на духовной жизни и национальном самосознании украинцев. Философия в Украине в значительной мере была заимствована, то есть не являлась продуктом логического развития мировозрения украинского народа. Во всяком случае выдающихся философских произведений на украинском языке написано не было.

Следующим шагом в исследовании истории украинской философии стали работы Василия Щурата. В1908 г. во Львове вышла его разведка «Українські джерела до історії філософії». Автор стремился показать, что византийский христианский неоплатонизм имел решающее влияние как на западноевропейскую, так и украинскую философскую мысль. Значение «Українських джерел до історії філософії» Щурата, как и исследований Ганкевича, состоит не столько в полученных результатах, сколько в постановке проблемы целесообразности, вместе с изучением украинского языка, литературы, искусства и т.п., специально исследовать развитие философской мысли в Украине.

В конце ХІХ — в начале ХХ вв. отдельные аспекты развития украинской философской мысли рассматривались в литературоведческих трудах. Это видно из синтезов истории украинской литературы Ивана Франка. Следует отметить и литературоведа Николая Сумцова. Работая над историей украинской литературы XVII в., он написал монографические исследование об украинских религиозных писателях Галятовского И., Гизеля И., Вышенского И., Барановича Л. На основе этих материалов уже в советское время была опубликована его «Історія української філософської думки», основная часть которой посвящена анализу философских взглядов Сковороды Г. Таким образом, к началу ХХ в. был собран соответствующий историко-философский материал, произошло его частичное осмысление. Это заложило основу для создания обобщенного труда по истории философии в Украине.

Первую синтетическую работу по истории философии на украинских землях предложил Дмитрий Иванович Чижевский в своих «Нарисах з історії філософії на Україні». Стремясь обосновать понятие национальной украинской философии, он впервые обратил внимание на центральное место в ней «науки про серце». Даже в советской Украине, где Чижевский Д. был под запретом как «украинский буржуазный националист», об этой работе знали и она инспирировала историко-философские исследования. В целом заочная дисскусия советских исследователей с Чижевским (как, в принципе и любая дисскусия в философии) имела свои позитивы. Советские ученные обратили вни¬мание на некоторые «пробелы» в схеме Чижевского Д. и занялись исследованиями философских курсов профессоров Киево-Могилянской аккадемии. В кругу их точки зрения оказалась ренессансная и реформационная мысль на украинских землях, идейно-философское наследие Киевской Руси, взгляды украинских деятелей ХІХ в., марксистская философская мысль на Украине.

«Каноническим учебником» стала книга Вилена Горского «Історія української філософії» (выдержала несколько переизданий). Собственно философию Горский В. трактовал как составную часть национальной культуры: «…единым реальным критерием при определении объема философских учений, что является объектом исследования истории украинской философии, — писал он, — должен быть национальный культурный контекст, в пределах котрого осуществляется генезис и функционирование философской системы, теории или идеи. В сферу истории украинской философии, тем самым входят те учения, что созревали на почве культуры Украины, независимо от того, в каком крае из-за обстоятельств жизни пришлось формировать эти идеи их автору. Наконец, история украинской философии изучает и те идеи, что были созданы представителями иных национальных культур, но реально функционировали в составе украинской культуры, были восприняты ею и оказали определенное влияние на её развитие» . Сейчас принято считать, что «философия Украины» — это совокупность всех «философий», что существовали на украинских землях, а «украинская философия» — узкое понятие, под каким подразумевается национальная философия украинцев. При этом ключевым концептом данной схемы выступает понятие «интеллектуальная традиция». Такой поход, возможно, дает возможность более объемно и адекватно осветить сложный процесс развития философской мысли в Украине.
2.4 . Автором праці «Що таке поступ?» є:

в) Іван Франко.
2.5 Ноосферну концепцію створив:

а) Володимир Вернадський,

  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconКнига перша
Ця книга – перший художній твір у незалежній Україні про героїчну історію Української
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconНариси української популярної культури. – К.: Уцкд, 1998. – 760 с
У своїх нарисах-розвідках автори застосували методологічний апарат, оснований на концепції культури як комунікації. Книжка складається...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconПро цей танець можна говорити багато І будь-яка розповідь буде цікавою....
Можна згадати історію народження аргентинського танго історію емігрантських кварталів Буенос-Айреса кінця ХІХ початку ХХ століть,...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconСучасні підходи до підручника з історії в Україні Поліна Вербицька,...
Україні, але й у інших країнах Європи. Наше завдання сьогодні спроба поставити питання про вироблення загальних критеріїв підручника...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську icon1. Основні етапи та методика вивчення державотворчи
Завдання побудови в Україні громадянського суспільства вимагає формування відповідної суспільної свідомості, чому сприяє знання української...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconПоняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм....
Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconПоняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм....
Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську icon«Культура епохи Середньовіччя» План
Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства величезний, він проявився в усіх її галузях – в освіті, філософії, конкретних...
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську icon1. Історія та історична наука. Предмет вивчення історії. Історія
Свою історію має все, кожен предмет. Всесвіт, живий світ, людство, родина. Термін з грец. Історія «розповідь» про щось незвичне....
1. 1 Чому в усіх узагальнюючих працях, присвячених історії української філософії, автори їх писали про історію філософа «в», «на «Україні, а не про українську iconВ чому значення спілкування?
Чому ми можемо говорити про спілкування як про фактор життєдіяльності спільності?
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка