Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п'є мінералку, однією рукою тримаючи кермо. Я дивлюсь на заднє сидіння, де сидить Оля. Вона дістала з




НазваТраса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п'є мінералку, однією рукою тримаючи кермо. Я дивлюсь на заднє сидіння, де сидить Оля. Вона дістала з
Дата конвертації24.06.2013
Розмір72.2 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Біологія > Документы
Дмитро Піскорський

Односторонній рух
Море залишилось позаду.

Траса майже безлюдна. В машині жарко, і Віталій постійно п'є мінералку, однією рукою тримаючи кермо. Я дивлюсь на заднє сидіння, де сидить Оля. Вона дістала з валізи якийсь жіночий роман у м’якій обкладинці і пробігає його очима.

Я відвожу очі і втуплююся в природу за вікном. Одноманітний пейзаж траси - дерева, поля, маленькі села і розмиті дороги. Все це нагадує мені підвісний міст між морем і нашим рідним містом.

Червона "БМВ" обходить нас і згодом зникає за поворотом.

- Бісова спека! - говорить Віталій.

У його пляшці вже майже не лишилося мінералки. Раптом я помічаю, що в салоні автомобіля темнішає, наче зайшло сонце. Ніби десь позаду нас збираються хмари, затуливши собою сонце. Я дивлюсь у бокове дзеркало, але нічого в ньому не бачу. Воно повністю чорне. Розгубившись, я різко повертаюся, дивлячись у заднє скло автомобіля. Від здивування я розкриваю рота. Все, що було позаду нас, зникло в стіні темряви.

Оля помічає мій ступор, відкладає свій роман і дивиться туди ж, куди і я.

- Мені це ввижається? - чую я свій голос.

Віталій мовчить. А відтак автомобіль починає втрачати швидкість.

- Тільки не зупиняйся! - кричить Ольга, отямившись.

Віталій здригається, ніби ці три слова вивели його з трансу.

- Що це? - питає він.

Йому ніхто не відповідає. Ні я, ні Оля не знаємо відповіді. Від цієї стіни темряви нас відділяє декілька кілометрів. Все, що було вище лінії горизонту зникло у велетенській хвилі чорноти. Наче хтось натягнув над трасою гігантську чорну скатертину від землі до неба.

І вона рухається. Наздоганяє нас.

Я придивляюся і бачу якийсь автомобіль позаду. Це старенька «Волга», кращі часи якої закінчилися у вісімдесятих. Її водій намагається втекти, набрати швидкість, але чорнота швидко наздоганяє його. Машина зникає. Я думаю, що водій, напевно, дуже пізно поглянув у дзеркало заднього огляду.

- Набирай швидкість, - говорю я.

- Що це? Що воно таке? Воно наздожене нас? - Оля метушиться на задньому сидінні, мов лисиця, що потрапила в пастку.

- Заспокойся, - говорю я. - Все буде добре.

Але я так не думаю. Нічого подібного я не бачив у своєму житті. І я готовий битися об заклад, що нічого вже не буде добре…

На зустрічній смузі показується автомобіль. Побачивши чорноту, водій різко б'є по гальмам. Машину починає заносити, і ми ледь не врізаємося в неї. Оля скрикує. Ошелешений водій встигає розвернутися і набрати швидкість, рятуючи таким чином своє життя. За декілька хвилин йому вдається нас наздогнати. Він рівняється з нами, опускає віконне скло і кричить:

- Що відбувається?!

Віталій хитає головою. Ми мало що розуміємо в цій ситуації. Водій втрачає до нас інтерес і прискорює швидкість. Віталій виглядає спокійним, але очі його пусті і постійно дивляться у дзеркало. Я чомусь упевнений, що згодом мені доведеться змінити його за кермом.

Упродовж наступної години ми намагаємося маневрувати трасою, оминаючи більш, ніж дюжину аварій. Палаючі розбиті автівки серед дороги, водіям котрих не пощастило. А тим, що вижили під час аварії, але не можуть пересуватися, пощастило ще менше. Ми не бачимо жодної машини, яка б рухалася нам назустріч. Схоже, у всього живого навколо нас лишився один вектор руху: подалі від чорної хвилі, що прямує за нами. Обабіч дороги щосили біжать налякані тварини - свійська худоба і лісові хижаки збиваються в єдине стадо. Чимала їх кількість вибігає просто на дорогу. Я бачу людей, що залишають свої домівки. Вони тікають, стають частиною тваринного стада. Але дехто із них просто стоїть, втупившись в пітьму позаду нас. Проте чорна хвиля біжить швидше, ніж чотири лапи. Не кажучи вже про дві ноги… І вони планомірно зникають у чорноті. Нічого більш жахливого я не бачив у своєму житті.

- Як ти думаєш, що відбувається? - питає мене Віталій.

- Кінець світу, - відповідаю я.

Я дійшов цієї думки майже відразу відтоді, як поглянув у дзеркало заднього огляду. Я бачив, як зникали люди, тварини, будівлі у цій хвилі, що загородила собою весь простір позаду нас. Я навіть боюся думати про те, скільки міст (а може й країн) вона встигла поглинути.

Попереду на узбіччі я помічаю людську фігуру, яка вимахує руками. Це чоловік. Він щось кричить нам, але слів не розібрати. Та й чи потрібно це зараз? Йому потрібна допомога.

- Зупини біля нього, - говорю я. - Ми встигнемо його підібрати.

Віталій гальмує; я відчиняю задні дверцята і кричу:

- Швидше! Сідайте!

Чоловік у сірій футболці стрибає на сидіння, опинившись біля Олі. Віталій вдавлює педаль газу в підлогу і ми мчимо далі.

- Дякую! - вимовляє наш новий пасажир. - Я вже думав, що мені кінець.

Я дивлюсь на нього. Йому близько сорока років. Чорне як смола волосся, загоріла на сонці шкіра, міцні натруджені руки. Він чомусь нагадує мені американського актора п’ятдесятих років, але я майже певен, що він житель селища, котре тільки що зникло позаду. Від цього контрасту фактів мені стає дуже смішно, але я вбиваю зародок сміху в собі. Перші дзвіночки істерики? Ні, дякую.

- Пусте, - відповідаю я. - Як вас звати?

- Андрій Семенчук.

- Я - Олег, це - Віталій, а дівчина поряд з вами - Ольга.

- Дуже приємно, - промовляє Андрій. - Можна питання? Скільки залишилося бензину?

- Трохи більше, ніж півбаку, - відповідає Віталій.

Я відмічаю своє збентеження мовчазливістю мого друга. Ця його поверхнева спокійність лякає мене так само, як і все, що відбувається навколо.

- Хто-небудь знає, що відбувається? - запитує Андрій.

Я хитаю головою.

- А може воно нам не нашкодить? - питає Ольга. В очах її жевріє надія. - Може воно пройде крізь нас? Як туман?

- Я не перевірятиму, - говорить Віталій. - Вже кілька годин нас ніхто не наздоганяв. Живих там немає.

Від цих слів здригаються всі. Я починаю уважно вдивлятися в чорну субстанцію. Колись я чув, що абсолютно чорних поверхонь не існує, але розглядаючи цей феномен, мій мозок спростовує ці слова. Тисячі знесилених наляканих до смерті тварин позаду вже не можуть бігти і зупиняються. А ця чорна штукенція, розтягнута від землі до неба, їх поглинає.

- Олег, - кличе Віталій, відриваючи мене від потоку думок.

- Що?

- Куди їхати?

- Що значить "куди їхати"?

- Попереду поворот на Кривий Ріг. Якщо звернемо, то ця штука нас дожене...

- Їдь прямо, - відповідаю я.

- Але ж там наші рідні!.. - починає Оля, проте більше їй сказати нічого.

- Послухай, - дуже м’яко говорю я. - З ними все буде гаразд... Ми повинні врятуватися.

Оля закриває обличчя руками і починає ридати. Я сильно переживаю за своїх близьких, але дещо турбує мене більше. Це усвідомлення того, що рано чи пізно бензин закінчиться, машина зупиниться і ми залишимося сам-на-сам із хвилею чорноти.

Думку, яку я довго гнав від себе, врешті-решт висловлює наш новий знайомий, Андрій.

- Хлопці, - говорить він, - а що, як така ж сама штука зараз рухається нам назустріч?

Я здригаюся від слів, що вже давно крутяться в мене на язику. Перевівши погляд на Віталія, я розумію, що він теж про це думав. Не отримавши відповіді, Андрій дістає з кишені старенький мобільний телефон. Він дивиться на нього з надією, хоча й знає, що зв’язок відсутній. Ми вже встигли в цьому переконатися.

- Коли щось таке трапляється у кіно, - промовляє Оля, - всюди літають вертольоти, рятуючи людей. Де ж ці кляті вертольоти?!

- Ми не в кіно, - відповідає Віталій.

- Що з бензином? - питаю я.

- Півбаку.

Здається, температура за вікном росте. Я припускаю, що ця штука генерує тепло. В уяві у мене постають обличчя рідних. Я благаю Бога, щоб вони вижили. Поглянувши у дзеркало, я розумію, що ця темрява знаходиться між нами і Кривим Рогом.

Вона з’їла моє місто.
- Я втратив дружину, - відсторонено говорить Андрій, наш випадковий попутчик.

Він розглядає старий мобільний телефон у своїх руках. Андрій тримає його обома руками, ніби символ минулого нормального життя.

- Вона саме поверталася з ринку на старому велосипеді, коли це почалося… Я вийшов її зустрічати і побачив оте. – Очі його заблищали, з лівого покотилася сльоза. – Я побіг назустріч, кричав, щоб поспішала. Та вона не встигла. Я бачив, як вона впала, а за мить воно вкрило її… І я зупинився. Злякався. А відтак я вибіг на дорогу і побачив вас… Мабуть, краще мені було б лишитися там… З нею лишитися…

В кіно хтось би обов’язково знав, що відповісти на таке. Ми ж просто мовчали. І, можливо, мріяли таки опинитися в тому клятому кіносвіті.
Минуло майже чотири години. Я остаточно втрачаю надію. Мені здається, що я знаходжуся всередині мікрохвильової печі. Мені страшно за Віталія - він перестає відповідати нам і постійно озирається.

Близько години тому ми побачили на трасі автомобіль. Це був той чолов’яга, що ледь не врізався в нас, коли все почалося. Він пробив колесо і тепер возився з запаскою. Ми зупинилися біля нього, відкривши двері.

- Сідайте, - покликала Оля.

Він навіть не звернув на нас уваги. Тільки щось бурмотів собі під носа. Очі його налилися кров’ю.

- Їдьмо, - сказав Андрій. - Він збожеволів.

Ми рушили далі, а за кілька хвилин бідолаху і його машину поглинула чорна хвиля. До смерті я не забуду цієї картини.
- О, Господи, - говорить Віталій. - Бензин...

Я бачу. Бак порожній. Андрій розкриває рота, ніби збираючись щось сказати, але так і лишається сидіти з відвислою щелепою.

- Я не хочу помирати! - кричить Оля. - Я не хочу помирати! НЕ ХОЧУ!

- Заспокойся, - говорю я. - Все буде добре.

Найпопулярніша брехлива фраза у світі. В дійсності я розумію, що жити нам залишилось кілька хвилин. А що далі? Звісно ж, пітьма. Безмежне суцільне нічого. Вічність, проведена у чорноті.

Машина починає втрачати швидкість. 80 кілометрів на годину. 65. 40. 20. Ми зупиняємося. Навколо нас - безмежні поля жита, що нагадують пустелю. Я виходжу з машини, а за мною Віталій та Андрій. Оля залишається в автомобілі. Для неї він - острівок безпеки. Вона продовжує щось кричати. Здається, вона збожеволіла, але мені вже байдуже.

- Ну ось і все, - десь в іншому всесвіті говорить Андрій.

Я дивлюся, як хвиля чорноти наближається до нас. Дивно, але вона не має тіні.

Це тому, що вона закрила сонце, нарешті розумію я.

І раптом я вже не боюсь… а, можливо, я просто втомився. І коли вона вже в декількох метрах від нас, все, що я відчуваю - це запах некошеного жита.
2005




Схожі:

Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Пункти управління, засоби розвідки І зв'язку
Командно спостережний пункт роти: 1 в обороні й у пішому порядку в наступі; 2 у русі на бойовій машині піхоти (на іншій техніці відповідними...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Правила проведення змагань траса
Траса розробляється Оргкомітетом навколосвітніх гонок І повідомляється, учасникам не раніше, ніж за 3 дні до старту. Відповідно до...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Основні умовні позначення, які застосовуються в бойових документах
Командно-спостережний пункт роти: 1 в обороні І в пішому по­рядку в наступі, 2 в русі на бойовій машині піхоти (на іншій техніці...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Хрест проти диявола
Живемо на вулкані І близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали, в Варшаві: хай над Дніпром сидить...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Перш ніж ми будемо говорити про секс, розглянемо два дуже важливі...
Про ніжну, романтичну любов. Коли вона сидить на лекціях І слухає приємний голос викладача математики чи фізики, вона думає про ніжну,...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\До Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської...
Позивач: Купрій Віталій Миколайович 51931, Дніпропетровська область, м. Дніпродзержинськ, вул. Сировця, 6, тел. 7-76-06, 53-20-82,...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Що у тебе в торбинці, мила?
Весь день Еббі разом з іншими прохачами прочекала біля мосту, І їй постійно здавалося, що Замок невідривно стежить за нею похмурими...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Що у тебе в торбинці, мила?
Весь день Еббі разом з іншими прохачами прочекала біля мосту, І їй постійно здавалося, що Замок невідривно стежить за нею похмурими...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\СтанислаеЄжи Ленц бухгалтерська професія та її майбутнє
Професія бухгалтера має великий спадок не тільки тому, що вона є однією з найбільшдавніхпрофесій, а, головним чином, в силу того,...
Траса майже безлюдна. В машині жарко, І Віталій постійно п\Послуги відеооператора: моб тел.: +38 0984706552 Володимир
Зйомка проводиться однією відеокамерою. Також в ціну включена відеозйомка урочистої церемонії в рацсі, якщо вона проводиться в будь...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка