1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах




Назва1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах
Сторінка1/9
Дата конвертації19.06.2013
Розмір0.97 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Військова справа > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
http://www.info-library.com.ua/books-book-69.html

1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах –Спарті та Афінах.

Економічний i культурний розквіт держав Стародавньої Греції датується VI-IV ст. до н. е. Добре відомі дві виховні системи тогочасної Греції: спартанська (Спарта – головне місто Лаконiї) й афінська (Афiни – головне місто Аттики).

Спільні риси афінської і спартанської виховних систем:

– призначалися тільки для заможного повноправного населення;

– зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).

^ Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”.

Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання ("лаконічна мова").

З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів (напівкріпаки інших національностей).

Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони.

Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.

^ Особливості афінської виховної системи. Тут виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям "калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: “пайс“ – дитина, “аго“ – веду за руку)

Школа (“схоле“) з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою.

Мусична школа (з гр.: “мусична“ – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали (“дидаско“ – я вчу).

У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався "буквоскладальний метод". Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.

У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.

У гімнастичній школі – палестрі (палестра – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.

^ 2. Педагогічні погляди давньогрецьких філософів
У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони ще не виділяються окремо, а знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.

Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність (“Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці“).

Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як “принцип природовiдповiдностi у вихованні“). Вiн вказує, що “природа i виховання подібні“. А саме виховання, йдучи по шляху природи, “перебудовує людину, створюючи їй другу природу“.

Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов – скромності та бажання вчитися (“Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час“).

Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, “значна частина багатознайок не мають розуму“.

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім’ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе (“Пізнай самого себе“).

Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів.

Нічого невідомо про його твори. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з бажаючими його слухати.

Учительську місію мислитель вважав важливішою за обов’язки батьків. Головне завдання вчителя – викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Виклик цих сил Сократ вважав “другим народженням“, а вчительську діяльність називав “повивальним мистецтвом“.

Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Він запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду). Для сократової бесіди характерні дві специфічні риси:

– ”сократова індукція“ – система навідних запитань, відповідаючи на котрі співбесідник поступово сам переконується у неправильності раніше висловлених ним суджень (“Я знаю, що я нічого не знаю“);

– ”сократова іронія“ – жартівливо спотворена позиція вчителя, яка підкреслює його удаване незнання обговорюваного питання на противагу хваленій самовпевненості учня.

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах “Держава“ i “Закони“.

Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання – це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї).

У своїх творах змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни – захисники держави; група ремісників i землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування “i тіла i душі найпрекраснішими“.

Відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

З 7 до 18 років – державне мусичне і гімнастичне виховання. Діти віком 7-12 років відвідують державні школи, де їх навчають читанню, письму, лічбі, музиці і співів. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімназії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в умовах ефебії. Ефебія – перехідна ланка до вищої освіти.

Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і правителями, існує вища освіта. Вона має два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою.

Для представників третьої касти (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя.

Платон вкрай негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей. “Ні одну науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру“.

Арiстотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лiкей“ при однойменному гiмнасiї. Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського.

Педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах: "Політика", "Нiкомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі знань того часу.

Він допускає одночасне i нероздільне існування матеріальних речей i нематеріальних ідей в єдиному світі. Вони взаємовiдносяться між собою відповідно як речовина i форма, які в єдності характеризують певну річ.

Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.

На основі вчення про душу Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.

На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. “Коли вчаться, то не грають“, оскільки “молодь потрібно виховувати не для забави“. Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

Арістотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника.

^ 3. Особливості навчального процесу у середньовічних університетах
Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх.

Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі.

В епоху, що розглядається, у Західній Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.

^ Церковне виховання – основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими.

У церковних школах проповідувався аскетичний спосіб життя і практикувалися суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів.

Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священнослужителями і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали “на зубок“ лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.

У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу.

Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною.

Дітей навчали також найпростішому рахунку в межах додавання, віднімання та множення. Діленням займалися дуже рідко через складність дії. Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було.

У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок.

У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним до освіти, яку давали парафіяльні школи.

Зміст освіти у внутрішніх школах був дещо ширшим. Тут вивчалися додатково ще “сім вільних мистецтв“ – повне зведення середньовічних наук. У VI ст. це зведення було розділене на два цикли: “тривіум“ – граматика, риторика і діалектика; “квадривіум“ – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Найчастіше обмежувались лише “тривiумом“, а в більш великих школах вивчали i “квадривiум“. Вершиною навчання вважалося богослов’я. Цим i вичерпувався весь зміст середньовічної освіти.

^ Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.

Система практичного виховання охоплювала основну масу бідного населення, яке, як уже відомо, не отримувало будь-якої організованої освіти у школах. Сюди входили передусім селяни, а також – дрібні ремісники. Їх діти виховувалися батьками в повсякденній працi на городі, в полі, у майстерні. Навчання праці, що було безпосередньою метою такого виховання, i сама праця здійснювались одночасно. Про елементарну розумову освіту дітей у даному випадку говорити не доводиться.

Міське (або бюргерське) виховання з’явилося у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою нового соціального стану – горожан (бюргерів).

Для задоволення потреб в освіті міського населення виник новий тип навчальних закладів – міські школи. Ці школи були двох різновидів. Ремісники відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони були перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом мiського самоврядування – магістрату.

У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського виховання загально-освiтня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною.

Виховання й освіта жінок в епоху середньовіччя також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях під наглядом матері i спеціальних виховательок, а також у пансіонах при жіночих монастирях. Дівчат вчили читати, писати, а в пансiонах вони вивчали ще й латинську мову, знайомились з біблією, привчалися до благородних манер.

Виховання дівчат, які належали до непривілейованих станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю та релігійним настановам.

Педагогічна думка в епоху середньовіччя була також пронизаною духом релігійної ідеології. ЇЇ у певній мірі представляли думки про релiгiйно-моральне виховання, що знаходили своє вираження у богословській та філософській літературі.

У XII-XIII ст. почали з’являтися окремі керівництва по вихованню дітей вищої феодальної знаті. Одним з найбільш відомих таких творів є твір Вiнцента із Бове (XIII ст.) “Про настанови синам правителів i благородних людей“. Цей твір складали переважно великі уривки про виховання з різних джерел.

Типовим прикладом твору, написаного у схоластичному дусі, може служити “Дидаскаліон“ Гуго Сен-Вікторського (XII ст.) .
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconА. С. Романюк Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи
Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи: Монографія. – Видавничий центр лну імені Івана Франка,...
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconТематика наукових робіт з курсу “Історія соціології”
Порівняльний аналіз поглядів О. Конта та К. Маркса на механізми соціальної еволюції
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconПрактичне заняття №6 аналіз, прогнозування, профілактика травматизму та професійних захворювань
Н-1, журналами реєстрації тощо. Цей метод дозволяє визначити динаміку травматизму та його тяжкість на окремих дільницях виробництва,...
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconЕкзаменаційні питання
Поняття невротичного розладу, психогенії, психозу, особистісного розладу. Порівняльний аналіз
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconПерелік питань 4 мі (іспит)
Здійснити порівняльний аналіз ключових чинників тенденцій та невизначеностей глобальних тенденцій розвитку людства
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconСамостійна робота
Актуальність логістики. Генезис логістики в Україні. Порівняльний аналіз традиційної то логістичної концепції управління торгівельним...
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconКурс лекцій з релігієзнавства
Головним завданням релігієзнавства є осмислення ролі релігії в контексті суспільних та духовних реалій сьогодення, дослідження історичних...
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconМоделювання та оптимiзацiя технiчних систем
Модуль Аналіз сучасного ринку рідкоземельних, благородних та дорогоцінних металів
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconТекст лекций модуль Дошкільні навчальні заклади Лекція Соціально-педагогічна...
Лекція Соціально-педагогічна діяльність у дошкільних навчально-виховних закладах
1. Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах -спарті та Афінах iconПитання до державного іспиту з педагогіки та історії педагогіки історія педагогіки
Педагогічні погляди давньогрецьких філософів: (за вибором) Піфагор, Геракліт, Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка