Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки




Скачати 197.64 Kb.
НазваЛекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки
Дата конвертації19.06.2013
Розмір197.64 Kb.
ТипЛекція
skaz.com.ua > Психологія > Лекція
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки.

1. Стародавня психологія як вчення про душу.

2. Розвиток психології як науки про свідомість.

3.Головні парадигми сучасної психології.
1. Щоб охарактеризувати історичний розвиток психології, важливо відійти від уявлення про цей процес як про хаотичне нагромадження персоналій, шкіл, парадигм тощо. Цей розвиток має свою логіку і структурованість, які показують, що ті парадигмальні зміни, що відбувалися у психології, збігаються із загальними тенденціями зміни суспільних умов.

Для принципового розмежування різноманітних психологічних вчень в літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма. Психологічна парадигма – це система найбільш загальних положень достатньо визнаної психологічної теорії, що визначає її концептуально – методологічний підхід до постановки і вирішення дослідницьких завдань.

Кожна парадигма визначає специфічний підхід до вивчення, інтерпретації та оцінки психічних явищ і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Психологія, як свідчить її історія, це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. ЇЇ розвиток пов’язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших.

Одна і та сама парадигма може бути в основі цілої низки теорій, і розроблятися представниками різних психологічних шкіл. Психологічна школа — це визнана група психологів, що досліджує психічні явища на підставі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних межах.

Від психологічних шкіл нерідко відрізняють психологічні напрями, що об’єднують психологів, які розробляють певну ідентичну проблематику та мають спільні світоглядні позиції.

Психологія пройшла довгий шлях розвитку . При цьому неодноразово змінювалося розуміння її сутності. Виходячи з цього, можна виділити наступні основні етапи історичного розвитку психології :

1-й етап – психологія як наука про душу;

2-й етап – психологія як наука про свідомість ;

3-й етап – психологія як наука, що вивчає об’єктивні закономірності психіки.

Перші уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони мали місце у працях філософів, медиків, педагогів. Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі - "Пам'ятці мемфіської телеології" (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності Центральний орган - це серце людини, котре "усякій свідомості дає підніматися". Мова ж повторює усе, "що замислене серцем".

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у "Книзі про внутрішнє" - VIII ст. до н. е.) головним органом, або "князем тіла", з яким пов'язана психічна діяльність, також називається серце.

Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи - подібне до повітря начало "ці", жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, не врівноважені, як мавпи (з домінуванням "ці"); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551-479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, "хто має знання від народження", тих, хто "має знання завдяки навчанню", тих, "хто починає вчитися при виникненні труднощів", та тих, "хто ніколи не вчиться". Перші - мудрі правителі. Другі - мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватись. Треті - вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні - "народ" - потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності Потенційно душа володіє знанням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і нескінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяльністю та підвладна стражданням.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса ( 544/540 - 483 до н. е.) вважав, Що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. "Вогняність" та "вологість" постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну. Все існуюче безупинно тече, змінюється - від мікрокосму до космосу.

Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

За Анаксагором (бл. 500-428 до н. е.), розум ("нус") визначається як "принцип усього". "Нус" присутній в усьому - від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості. Відповідно до думок Анаксагора, "людина є найбільш розумною серед тварин через те, що вона має руки". Анаксагор збагатив розуміння психіки, пов’язуючи душу як механізм організації поведінки із загальною організацією природи. Тим самим був виявлений важливий фактор детермінації психіки.

Демокріт (бл. 460 - бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 - 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

Проте справжнє зародження наукового пізнання природи психічного відбулося у філософських концепціях Платона і Арістотеля. Саме ці мислителі Античності започаткували розвиток двох наукових парадигм, які визначали концептуально-методологічні підходи до пояснення психічних феноменів впродовж понад двох тисячоліть.

Платон (427-347 до н. е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні "ідеї". З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі - розум, мужність, пристрасть, які розташовані у різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384-322 до н. е.). У трактатах "Про душу", "Про пам'ять", "Про сновидіння" він виклав систему психологічних понять на основі об'єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих Істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях - почуттєвих, рухових, розумових. Він розробив теорію формування, людського характеру у процесі діяльності.

Платонізм і арістотелізм суттєво зумовили подальший розвиток античних концепцій природи людської душі, а також знайшли свій вираз у протилежних середньовічних схоластичних вченнях реалізму і номіналізму.
2. Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 - 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії - подібно до відбиття променя світла від дзеркала. В людині, за Декартом, реально пов'язані бездумний тілесний механізм і нематеріальна душа, що має волю та здатна до мислення. Розуміючи світ як велетенську систему тонко сконструйованих машин, Декарт механічними законами пояснював і всі функції живого тіла. Джерело сили винесено за межі природи і належить трансцендентному Богу-творцю.

Англійський учений Гоббс (1588 - 1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху. Чуттєві якості Гоббс розглядав не як властивості речей, а як форми їх сприймання. За Гоббсом, психологія має стати вченням про душевні явища, котрі, як тінь, як епіфеномени, супроводжують тілесні процеси.

Нідерландський філософ Спіноза (1632-1677) вважав, що свідомість - таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору "Етика" проголошувала, що "порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок і зв'язок речей". Спіноза слідом за Декартом та Гоббсом був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об'єктивний, закономірний взаємозв'язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом. Поведінкою людини керує, за Спінозою, прагнення до самозбереження та власної користі. Найвищим видом інтелектуального знання він вважав безпосереднє досягнення істини, або інтуїцію розуму.

Німецький мислитель Лейбніц (1646 - 1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу і пам'ять). Психічне життя, за Лейбніцем, доцільно уявляти не як арифметичну суму явищ, а як інтеграл, що має активний характер і перебуває у безперервному розвитку. Всесвіт складається з безлічі духовних субстанцій, регулюється гармонією, джерелом якої є найвища монада.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632 - 1704) є фундатором емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabula rasa (чисту дошку), на якій дослід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв'язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині XIX ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м'язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829-1905) у праці "Рефлекси головного мозку" стверджував, що "всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження е рефлекси". Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від Його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно до умов, що змінюються, і досягається певний результат. Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища - це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І. П. Павловим (1849 - 1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На Його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи ("перші сигнали").

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові "Другі сигнали" - це звуки усно! мови, письмова мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути замішені "перші сигнали". Слово як "сигнал сигналів" надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. Рефлекторне вчення І. М. Сеченова і І. П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832 - 1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід суб'єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки. Дослідна психологія повніша вивчати свідомість за допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленовувати безпосередній суб'єктивний досвід і реконструювати в наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Тому В. Вундт називав дослідну психологію фізіологічною психологією.

Програму розвитку психології як учення про інтенціональні акти свідомості запропонував Ф. Брентано (1838- 1917). Для нього вихідним поняттям став акт свідомості, тобто функція свідомості, що виявляється у її спрямованості на об'єкт усвідомлення. Акт складається з: а) ідеації, тобто уявлення об'єкта у вигляді образу; б) міркування про об'єкт як про істинний або ж неправильний; в) емоційної оцінки об'єкта як бажаного або ж відкинутого. Учення Ф. Брентано значною мірою вплинуло на західну психологію, зумовивши появу гештальтпсихології, фрейдизму тощо.

3. ^ Концепція біхевіоризму. Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX - на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Видатний біхевіорист Дж. Уотсон (1878 -1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж Уотсон оголосив діаду "стимул-реакція". Поведінка побудована з секреторних та м'язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв'язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною.

Дж. Уотсон поширив принцип обумовлення (умовно-рефлекторної детермінації) на почуття і мислення. Так, мислення визнавалося "навичкою гортані", а його органом - не мозок, а саме гортань. Він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна "виготовити" людину з будь-якими константами поведінки.

Один із засновників біхевіоризму Е. Торндайк (1874 - 1949) використовував в експериментах так званий проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої. Поведінка тварини здійснювалася за такою схемою: а) вихідний пункт - проблемна ситуація; б) організм протидіє їй як ціле; в) він активно діє у пошуках виходу; г) він навчається вправам. За Е. Торндайком, інтелектуальний акт тварин розв'язує проблему активними діями, а не спогляданням. Завдяки цьому встановлюється найбільш доцільна координація дій та досягається адаптація до середовища. Вчений сформулював кілька законів "природного добору" корисних дій індивіда - закон вправ, закон готовності, закон асоціативного зсуву, закон ефекту. Згідно з законом ефекту детермінантами навчання є не "спроби та помилки" самі по собі, а полярні стани організму, наприклад "задоволення - дискомфорт". Б. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу взаємодії з середовищем - через зв'язок між ситуацією та реакцією.

У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов'язані з іменами В. Хантера, К. Лешлі та ін. еволюція біхевіоризму приводить у середині століття до виникнення кількох напрямів так званого необіхевіоризму - когнітивного біхевіоризму К Толмена, гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму К Гала, оперантного біхевіоризму Б. Ф. Скіннера, соціобіхевіоризму Дж. Міда. Відмова ортодоксальних біхевіористів від суб'єктивізму була дезавуйована у працях необіхевіористів. Вихідна схема "стимул-реакція" доповнюється поняттями, що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями щодо індивіда та його реакціями. Це такі поняття, як "проміжні перемінні", "цілеспрямована поведінка", "латентне навчання", "центральні детермінанти", "редукція потреби", "підкріплення", "вербальна поведінка", "узагальнений інший" тощо.

^ Теорія психоаналізу. Одна з найвидатніших психологічних теорій була створена 3. Фрейдом (1856-1939). Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу "несвідомого". Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи "цензуру" свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина - твори мистецтва, літератури, - це, за 3. Фрейдом, символізація витиснених у "підпілля" несвідомих потреб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякденного життя людини - обмовках, снобаченнях тощо. 3. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: "Воно", "Я" і "Над-Я". У сфері "Воно" домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. "Я" підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого - нормам і вимогам дійсності. "Над-Я" - це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль "цензора".

Отже, "Я", за 3. Фрейдом, звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги "Воно" і "Над-Я" несумісні. Тому "Я" постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких викопують сублімація, проекція, заміщення, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що перемішуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для "цензора".

У теорії особистості 3. Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Один із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875-1961) - швейцарський психолог, засновник аналітик гної психології - відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на сексуальний потяг як на головну рушійну силу поведінки людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів - домінант, первинних образів, що виявляються в образах творчості, у сновидіннях (наприклад, образ матері-землі, демона, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витисне ними із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих "комплексах". Центральну роль серед архетипів Юнг відводив архетипу "самосії" як потенційному центру особистості на відміну від "Его" ("Я") як центру свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета прогресу становлення особистості (самореалізації, індивідуації). Головна мета психотерапії - відновлення порушених зв'язків між рівнями психіки. У традиційних культурах, за Юнгом, динамічна рівновага здійснюється за допомогою міфів, ритуалів, обрядів як засобів активації архетипів.

Завдяки психічним функціям - мисленню, інтуїції, почуттям - людина пристосовується до умов життя. Іноді для успішної адаптації індивід має регресувати, тобто звернутися до нижчого рівня несвідомого.

К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до нього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи - інтуїтивний, розумовий, емоційний. Щодо походження типів, то, за К. Г. Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Відомим учнем 3. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870- 1937). Він загітував так звалу індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а "суспільне почуття" або "почуття спільності". Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції ("Воно", "Я" та "Над-Я"). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді "мети перемоги", "мети вищості", що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто "соціальне почуття". Від "соціального почуття" залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та духовне здоров'я.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, "соціальне почуття" є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуального людського існування. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні "життєві стилі".

Найбільш "соціалізованим" ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв'язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає "негативною свободою". Людина стає "вільною від усього" і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути "вільною", вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми.

^ Гуманістична психологія. Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902- 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, "Я-концепція", що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема - чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, -все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США - Г. Oлпорт (1887-1967) - вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, - це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно "розривати" гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, "відв'язуючи" її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Oлпорт визнає "рису", під якою він розуміє "рису-мотив", "рису-інтерес", тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором "рис-мотивів", які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис - основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи "психологічного захисту"; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя - це безперервне долання труднощів, більше того - вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту - витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; "закляклість" розвитку. Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А Маслоу (1907-1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості Й агресії, як уважав 3. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою - видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдасться досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації - реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу виділяє такі ознаки винятковості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

Гештальтпсихологія (нім. Gestalt — цілісна форма, структура) — напрям у психології першої третини XX століття. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффці і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Базовим положенням гештальтпсихології є те, що первинними даними психічного сприйняття є цілісні структури (гештальти), що практично не виводяться з компонентів що їх утворюють. Гештальтам притаманні власні характеристики і закони, зокрема, «закон групування», «закон відношення» (фігура/фон).

Гештальт - це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом поєднання властивостей їх частин.

Схожі:

Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки icon§ Історичні витоки та основні етапи розвитку прокурорського нагляду в Україні
Зазначена функція зберігалася за прокуратурою практично на кожному історичному етапі її розвитку
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconЕтапи розвитку психологічної думки
Психологія як наука про душу, основні підходи до розуміння психіки в Стародавньому світі
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconТема 1 Психологія як наука
Природа психіки І предмет психологічної науки. Основні етапи формування уявлень про предмет психології. Поняття про психіку. Якісні...
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconПрограма навчальної дисципліни
Тема лекція 2: (2 години) Історичні особливості розвитку міжнародного олімпійського руху
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки icon1. Виникнення І основні етапи розвитку економічних знань
«економіка». Знання закономірностей розвитку цієї сфери дає наука — економічна теорія. Розглянемо, як вона виникла, які етапи пройшла...
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки icon2. Еволюція соціологічного знання Лекція Еволюція соціологічного знання
Хіх століття. Етапи розвитку соціології як самостійної науки. Поєднання філософських та власне соціологічних елементів у позитивізмі...
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconПлан Історичні умови започаткування інституту казначейства
Сучасне казначейство має глибокі історичні корені свого зародження, становлення та розвитку
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки icon8. Самостійна робота
Тем Дати відповіді в письмовому вигляді на питання: Історичні підстави становлення психологічного консультування як окремого виду...
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconЛекція 5,6
Етапи розвитку світової валютно-фінансової системи: золотий стандарт, Бреттон-Вудська система, Ямайська валютна система
Лекція №3. Історичні етапи розвитку психологічної науки iconОволодівши курсом гіпнотерапії в академії розвитку психологічної...
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка