2 Поняття І види джерел аграрного права




Скачати 369.28 Kb.
Назва2 Поняття І види джерел аграрного права
Сторінка1/4
Дата конвертації28.06.2013
Розмір369.28 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
  1   2   3   4
Розділ 2. Джерела аграрного права
2.1. Поняття і види джерел аграрного права.

2.2. Конституція України як джерело аграрного права.

2.3. Закони та підзаконні нормативно-правові акти як джерела аграрного права.

2.4. Локальні нормативно-правові акти як джерела аграрного права.

2.5. Юридичний тренінг.

2.1. Поняття і види джерел аграрного права
Джерела аграрного права - це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільсько-господарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб’єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об’єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб’єктивні права, юридичні обов’язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.

Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб’єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, бджільництво, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров’я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб’єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб’єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.

Залежно від юридичної природи джерела аграрного права можна поділити на 2 групи: абсолютні та дуалістичні. До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють виключно аграрні суспільні відносини. Це, зокрема, Закон України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”1 (в редакції Закону від 15 травня 1990 р.), Закон “Про сільськогосподарську кооперацію”2, Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/ 2000 “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку” тощо.

Другу групу джерел аграрного права становлять ті нормативно-правові акти, основне призначення яких полягає у регулюванні інших суспільних відносин (земельних, майнових, фінансових, підприємницьких, трудових та ін.). До цієї групи можна віднести Земельний Кодекс (ЗК) та Цивільний Кодекс (ЦК) України тощо. Кількість дуалістичних нормативно-правових актів у структурі джерел аграрного права поступово зменшується. Досить часто абсолютні аграрно-правові акти містять окремі норми, які за юридичною природою є земельно-правовими, цивілістичними тощо. Прикладом можуть слугувати Закон “Про фермерське господарство”1, Указ Президента від 3 грудня 1999 р. № 1529/ 99. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” та інші2.

Традиційно джерела аграрного права за характером правового регулювання поділяються на уніфіковані та диференційовані. Уніфіковані

нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на 2 групи: загально-уніфіковані й спеціально-уніфіковані.

Загально-уніфіковані джерела аграрного права є обов’язковими не лише для аграрних, а й для інших суб’єктів (Закон України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”, трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість, спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2014 років”, Указ Президента України від 20 грудня 2000 р. № 1356/2000 “Про Основні засади розвитку соціальної сфери села” та ін.

До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб’єктів аграрного підприємництва (Закони “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про особисте селянське господарство”). У теорії господарського права такого типу нормативно-правові акти називають статусними або компетенційними законами1.

Крім вертикальної ієрархічної системи (за юридичною силою), джерела аграрного права створюють горизонтальну паритетну систему нормативно-правових актів, які різняться між собою предметом правового регулювання: нормативні акти про державне регулювання сільського господарства (Закон “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2014 років”), про сільськогосподарське землевикористання (глава 5 ЗК, Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”), про соціальний розвиток села (Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу народному господарстві”, Указ Президента “Про Основні засади розвитку соціальної сфери села”), про виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських комерційних організацій ( Закон України від 23 грудня 1997 р. “Про безпечність та якість харчових продуктів” (в редакції Закону від 6 вересня 2005 р.), “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”), про договірні відносини в системі сільського господарства України ( постанова Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 р. № 848 “Про Концепцію розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції”).

Як справедливо відзначає М. Ващишин, особливості сільськогосподарського виробництва є тим важливим суб’єктивним фактором, що зумовлює відокремлення, спеціальне правове регулювання аграрних суспільних відносин окремою галуззю національної системи законодавства – аграрним законодавством, яке є формою виразу аграрного права.1

Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це – положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.

До цієї категорії належать також типові договори та положення, які регламентують закупки сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств – фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників.

Міцну правову основу аграрної реформи в Україні становлять такі джерела як: Господарський кодекс України1, закони України «Про господарські товариства»2 від 19 вересня 1991 р., «Про сільськогосподарську кооперацію»3 від 17 липня 1997 р., «Про фермерське господарство»4 від 19 червня 2003 р., «Про здійснення державних закупівель»5 від 11 лютого 2011 р., «Про акціонерні товариства»6 від 17 вересня 2008 р. та ін.

У здійсненні аграрної політики в Україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.

У зв’язку з цим велике значення мають закони України «Про оренду землі»1 від 6 жовтня 1998 р., «Про безпечність та якість харчових продуктів»2 від 23 грудня 1997 р., «Про охорону навколишнього природного середовища»3 від 25 червня 1991 р. та інші.

Важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі і вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України»4 від 17 жовтня 1990 р.

Як різновид джерел аграрного права слід розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання – прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб’єкта аграрного права. Правотворча правосуб’єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогосподарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб’єктів аграрного господарювання, а також правосуб’єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені.

Прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств1.

Ефективність правозастосування значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.

Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий господарський суд України. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз’ясненнях.
^ 2.2. Конституція України як джерело аграрного права
Конституція – особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство стосовно всіх її актів. Це не просто закон, а Основний закон країни. Конституція оформляє національну систему права, об’єднує чинне законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні1.

Як зазначає Н. Титова, Конституція – не лише Основний Закон України, а і закон якісно нового змісту та спрямування. Її не можна порівнювати з конституціями, які діяли в УРСР, оскільки йдеться про радикально нові підходи та оцінки соціальних явищ. Теоретично (формально-юридично) норми Конституції концептуально просякнуто гуманістичним та пріоритетним ставленням до людини як найвищої соціальної цінності2.

Відповідно до ст. 8 Конституції вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Таким чином, і аграрне законодавство України повинно розвиватись у загальному гуманістичному соціальному напрямі, визначеному Конституцією. У аграрному законодавстві України повинні деталізуватись, конкретизуватись та адаптуватись норми, які закріплюють права та свободи людини, до соціального статусу селян. Одним із основних завдань аграрного законодавства, насамперед, у формі актів вищої юридичної сили, є визначення місця і ролі селян, створених ними організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення в системі ринкових механізмів розвитку економіки країни.

Конституція не містить спеціальних норм щодо регулювання аграрних відносин. Хоча пріоритетність сільського господарства серед інших галузей економіки країни, всебічна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників повинні стати конституційними принципами.

Враховуючи той факт, що в структурі аграрних відносин базове місце займають земельні відносини, і що набуття прав на земельні ділянки сільсько - господарського призначення є правовстановлюючим фактом для здійснення сільськогосподарської діяльності, для розвитку аграрних відносин та законодавства, яке регламентує ці відносини, важливе значення мають ті норми Конституції, які визначають основи земельного ладу в Україні. Зокрема, це норми ст. ст. 13, 14 Конституції.

Стаття 13 Конституції визнає землі, інші природні ресурси об’єктами права власності українського народу. І хоч ця норма має більшою мірою політичний, аніж юридичний характер, як зазначає Н.І. Титова, її можна розглядати і як закріплення природно-економічної бази народовладдя та державної самостійності України1. Конституційна норма про те, що власність зобов’язує та не може використовуватись на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13), підкреслює основний принцип природокористування – принцип раціонального та ефективного використання земель та інших природних ресурсів. Власник цих об’єктів зобов’язаний у такий спосіб і такими методами використовувати належні йому землі та інші природні ресурси, щоб не погіршувати їхні природні властивості і в такий спосіб не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу, а також життю та здоров’ю інших людей. Крім того, саме ця норма надає праву власності на землі та інші природні ресурси соціального відтінку, адже межами здійснення права власності на природні ресурси є інтереси інших людей та суспільства.

Виняткове значення для розвитку аграрних відносин має ст. 14 Конституції, яка визнає землі основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Н. Титова переконана, що в даному випадку йдеться про унікальний і пріоритетний об’єкт правових відносин, яким є, насамперед, землі сільськогосподарського призначення. Саме сільськогосподарські землі, зокрема неоціненні ґрунти, уособлюють основне національне багатство України. Вони як основний засіб виробництва у цій сфері виконують життєзабезпечувальну функцію для всього суспільства, забезпечують продовольчу безпеку держави.

Держава гарантує право власності на землі. Згідно із Конституцією право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14). По-перше, тут наголошується на вимозі законного одержання земель; по-друге, норма розрізняє поняття «набуття» земель та «реалізація» суб’єктами їх земельних прав, що відповідає процесуально-правовому порядку землекористування; по-третє, визначаються види суб’єктів власності на землі.

Оскільки право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, земельні права громадян України здійснюються, виходячи з конституційних засад, безпосередньо на підставі ЗК (який є основним земельним законом України) та інших законів (а не підзаконних актів). На жаль, земельна реформа в Україні в частині реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств та розпаювання земель сільськогосподарського призначення пройшла переважно на основі указів Президента, а не законів1.

Норми ст. 41 Конституції гарантують кожному право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Крім того, ця конституційна норма гарантує право приватної власності, яке набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ч. 3 ст. 41 Конституції).

Однак, разом з тим право приватної власності на землю не є абсолютним. У ч. 7 ст. 41 Конституції встановлені обмеження щодо використання власності: використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію, природні якості землі. Очевидно, що найбільшою мірою такі обмеження стосуються власників та орендарів земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Стаття 42 Конституції гарантує кожному право на здійснення підприємницької діяльності, в тому числі й у сфері сільськогосподарського виробництва.

Згідно ст. 42 Господарського кодексу (ГК) України підприємництвом визнається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємницьку діяльність у сільському господарстві можна вважати окремим, самостійним видом підприємництва, визначальною ознакою якого є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва. Право та аграрне підприємництво тісно пов’язані із правом на землю, що, в свою чергу, зумовлює значний вплив природно-кліматичних факторів на підприємницьку діяльність у аграрному секторі економіки. У зв’язку з цим доцільно, як зазначає Н. Титова, у ГК окремо врегулювати особливий вид підприємницької діяльності – аграрне підприємництво, передбачивши для нього сприятливий пільговий режим (в оподаткуванні, кредитуванні, страхуванні, ринковій інфраструктурі, механізмі легалізації та банкрутства). Для цього не потрібно кардинально змінювати систему законодавства, оскільки сучасна державна політика спрямована на підтримку сільськогосподарських товаровиробників і деякі законодавчі кроки в цьому напрямку вже зроблені.

Статтею 43 Конституції гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому особа може працювати на умовах найму за трудовим договором або ж самостійно забезпечувати себе роботою як аграрний підприємець.

Праця у сільському господарстві виступає не в чистому вигляді, а в тісному взаємозв’язку трудових відносин із земельними. Специфіка трудових відносин членів фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, тобто працюючих власників, вимагає додаткового до трудового законодавства локального правового регулювання їх праці, джерелом якого є статут, правила внутрішнього розпорядку1.

Правове регулювання трудових відносин найманих працівників забезпечується трудовим законодавством з урахуванням особливостей сільськогосподарської праці, пов’язаної із земле використанням, на яку значний вплив мають природно-кліматичні фактори, сезонний характер і підвищений ризик сільськогосподарського виробництва2.

Конституція гарантує також кожному право на безпечне для життя і здоров’я довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права можлива через здійснення права на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення, які також гарантуються ст. 50 Конституції.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище, застосовуються цивільно-правові норми. Статтею 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»1 від 25 червня 1991 р. передбачено певні особливості застосування цивільно-правової відповідальності. Так, шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Власники земельних ділянок і землекористувачі вправі вимагати відшкодування не тільки прямої шкоди, заподіяної забрудненням довкілля, але й не отриманих доходів. Водночас самі вони повинні відповідати за якісний стан ґрунтів та виробленої на них продукції.

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантований ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право оскаржувати у суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

  1   2   3   4

Схожі:

2 Поняття І види джерел аграрного права iconПитання до заліку з дисципліни
Поняття, предмет І методи аграрного права. Принципи, завдання та функції аграрного права
2 Поняття І види джерел аграрного права iconОрієнтовні питання на іспит з «міжнародного права»
Поняття І значення джерел міжнародного права. Роль ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН у визначенні джерел міжнародного права
2 Поняття І види джерел аграрного права iconЗаконодавства. Поняття та види джерел цивільного права
Термін “джерело” розглядається в трьох аспектах: 1 як право-утворююча сила; 2 як форма правоутворення; 3 як джерело пізнання
2 Поняття І види джерел аграрного права iconНавчально-методичний комплекс
Особливого значення набуває оволодіння знаннями у галузі аграрного права в сучасних умовах – розвитку та зміцнення національної безпеки,...
2 Поняття І види джерел аграрного права iconТема 1
Навчальна: сприяти становленню сучасного висококваліфікованого фахівця-юриста на підставі вивчення поняття, предмету, методу, функцій,...
2 Поняття І види джерел аграрного права iconЛекція 3 поняття, сутність та походження права
Мета: розкрити поняття права, його ознаки, принципи права та функції права, проаналізувати місце норм права в систе­мі соціальних...
2 Поняття І види джерел аграрного права iconПлан: Поняття та особливості джерел соціального захисту. Поняття
Поняття, структура системи пенсійного забезпечення та її законодавче регулювання
2 Поняття І види джерел аграрного права icon1. Поняття охорони праці. Державна політика у сфері охорони праці
Затверджено на засіданні кафедри трудового, екологічного та аграрного права, протокол №1 від 31 серпня 2011 р
2 Поняття І види джерел аграрного права iconЗакон: поняття, ознаки, види та заходи по підвищенню його ролі. Конституція...
Теорія держави І права, історія держави І права україни, історія держави І права зарубіжних країн
2 Поняття І види джерел аграрного права iconПлан и семінарських та практичних занять з дисципліни „ Сімейне право”...
Навчальна: сприяти становленню сучасного висококваліфікованого фахівця-юриста на підставі вивчення поняття, предмету, методу, функцій,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка