І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною




НазваІ хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною
Сторінка1/29
Дата конвертації28.11.2013
Розмір5.69 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Право > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Іван Багряний
Буйний вітер

Том 1: Маруся Богуславка

* * *

І хто спланував це місто!.. Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й і с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною спланованістю, сказати б, символікою тієї спланованості, якимсь своїм таємничим смислом, як загадковий ієрогліф. Дивлячись на нього, тяжко відпекатись від думки, що це місто спеціально спланував якийсь дотепний будівничий, хоча й постало воно тоді, коли на цій землі не було жодного «проектбюро» й коли міст взагалі ще ніхто не планував наперед. Воно постало давно й формувалося протягом століть стихійно, невідомо для чого й невідомо з чиєї волі... Ні, все ж таки це лише так здається. Коли судити з того, що є нині, то треба визнати, що це місто таки хтось спланував, хтось Невідомий, але, без сумніву, геніальний, і знав для чого. Лише нам ще не дано знати сьогодні, для чого він це зробив.

От він узяв циркуль, поставив його на степовім чор­ноземі й, не кваплячись, з віковими паузами, накреслив велике коло — це майдан. В центрі майдану, в тім місці, де стояла ніжка циркуля, він збудував величний храм. І назвав його Успенським собором. В тім соборі він по­клав подарунок славного гетьмана Івана Мазепи — вели­ке Євангеліє в коштовній оправі й з відповідним напи­сом про гетьманську офіру. Від центру, від майдану, він провів довгі радіюси у всі боки, у всі кінці світу — це ма­ли бути вулиці. І стали там вулиці, розходячись від цент­ру віялом. І назвав він їх відповідно до того, куди вони націлені. Таким чином на південь йшли вулиці-радіуси: Нижнє-полтавська й Горішнє-полтавська. На південний захід — Миргородська. На захід — Старокиївська й Новокиївська. На північ — Сумська. На північний схід — Харківська. На схід, так як в тім напрямку не було знач­них історичних міст, а був просто широкий степ, йшла вулиця, що називалася Широка, при ній — Зелена. Помежи всіма цими магістралями йшли менші радіуси, такі як Повстяна, Підлозіївка, Калантаївська, Негребецька, Заозірна, Йондівка, Пархомівська...

Всі ці радіуси то там, то там з'єднані межи собою упоперек теж вулицями, завулками та перевалками1.

Коли злізти на Успенську дзвіницю (а при Успенському соборі є височенна, славна на всю округу, дзвіниця, що від давен-давен править за пожежну вежу) і висунути го­лову в малесеньке віконечко на самісінькій маківці тієї дзвіниці, то можна не тільки відчути, як та дзвіниця гой­дається, а й побачити все місто як на долоні. Влітку — це море зелені, з якого зринають острівці дахів, заводів, церков, шкіл та великий майдан під ногами, та ще вид­но велике зелене озеро осторонь головного майдану, таки посеред міста; взимку та восени — це чітке й гар­не мереживо з вулиць, вуличок і перевалків, що нагадує собою величезну, строго зіткану павутину. Всі клітини того мережива на периферії забудовано хатами й хатка­ми під соломою й під бляхою, під очеретом і під чере­пицею навіть, а ближче до центру забудовано міськими будиночками з верандами та залізними півнями на да­хах, і великими будинками, школами (яких у місті зо два десятки, в тім числі з п'ять технікумів, один педа­гогічний інститут, один ІНО), магазинами, клубами, за­водами (ливарня, три ґуральні, три броварні, цукровар­ня, трубзавод, шкірзавод, ходовий завод), паровими млинами (вітряки не йдуть в рахубу, вони стовбичать загонами на самих околицях, так само не йдуть в рахубу й достославні водяні млини на ріках славних навко­лишніх). Цегельні — аж десяток — теж стоять на околицях, немов на варті, попідіймавши високо списи ди­марів і насваряючись в степ. Над усім тим морем хат і хаток, будинків і будиночків, димарів, різнокольорових дахів, дерев'яних та залізних парканів і тинів та загат височіє ще аж десять церков, крім Успенського собору.

Море хат і хаток та всіх інших будівель тягнеться вздовж на десять кілометрів і на стільки ж упоперек. А живе в ньому, бідує й радіє яких шістдесят — замалим не сто! — тисяч мешканців, що дуже люблять своє місто. Своє древнє, в павутинні вуличок і перевалків і в такім же мереживі легенд місто, розкреслене генераль­ними магістралями головних вулиць, вистрілених у всі кінці світу!

Крім поділу на вулиці, вулички та майдани з їхніми назвами, все це мереживо має ще інший поділ, древній адміністративний поділ, якого немає більше ніде — це поділ на «сотні». Все місто споконвіків поді­лене на «сотні». Всіх сотень десять. Поділ на сотні існує відтоді, коли це місто було козачим, військовим сели­щем. Відтоді поділ міста на сотні закріпився навіки й вже, мабуть, ніщо цього порядку не змінить. Всі спро­би з боку уряду цей порядок зламати кінчаються нічим. Ніякі квартали чи дільниці не прищеплюються. Існують «Перша сотня», «Друга сотня» і т.д.. Всіх со­тень десять, і це число стабільне, — кількість сотень за номером не збільшується, хоч збільшується кількість вулиць. Але справа розв'язується просто — кожна новозбудована вулиця додається до тієї сотні, до якої примикає, лише з додатком в назві «новозбу­дована». Таким чином є Перша сотня звичайна і Перша-новозбудована, 10-та сотня звичайна (стара) і 10-та-новозбудована. Але немає 11-ї сотні, хоч відтоді, як постав адміністративний поділ міста на сотні, воно збільшилося, може, вдесятеро.

Це консерватизм. До такого ж консерватизму нале­жить і стабільність назв вулиць та перевалків. Минають часи, міняються уряди, ті уряди прибивають на ріжках вулиць і перевалків свої назви, намальовані на залізі (щоб вічно трималось!), але залізо ржавіє, назви затира­ються або вилинюють від сонця, вітрів та дощів і ніхто тих назв не тримає в голові — вони забуваються, а в житті курсують старі, дідівські назви. Бляшки, нарешті, відпадають, і часто новий листоноша упріє, шукаючи якусь там вулицю Кагановича, як стоїть на конверті ка­зенного листа з податковим повідомленням, і ніяк не може її знайти, бо мешканцям якого-небудь Ропаєвого перевалка і в голову не стукне, що їхній перевалок по-новому таки зветься вулиця Лазаря Кагановича. Дурни­ця! Їхній перевалок лічиться в історії й географії міста як Ропаїв перевалок на 9-й сотні. Так було, так є і так завжди мусить бути.

Крім великого центрального майдану, місто має ще кілька більших і менших площ, розкиданих по всій його території, як от: Базарна площа, Сінна, Ярмаркова, Стрілецька, Юрівська, Козацька, але ті площі не зміню­ють основного рисунку міста — динамічної й чіткої спрямованості його головних магістралей.

Ось так воно сплановане, і в усьому тому є якийсь прихований смисл, якась призначеність і надзвичайна живучість.

Це місто пережило багато бур і потрясінь, і воно ж пережило багато епох. Зараз воно живе в епосі соціалізму. Але це тільки назва, як і ті таблички на ріжках вулиць і різних Ропаєвих перевалків, прибиті до дерев'яних парканів чи стін з іменами Кагановича, Сталіна, Ворошилова, яких ніхто не бере в рахубу, бо во­ни одгнивають і падають в кропиву та калачики.

Звичайно, це місто має електрику, і, звичайно, воно не має водогону, — воду дістає з безлічі криниць різних систем — з журавлями й з колесами, і з коловоротами, й так з мотузяною тягою або з допотопними «ключа­ми» (дрючок з цвяхом).

Місто перетинає річка Чорна, вкрита ряскою й чуханцями й заболочена. Вона тече зі степу й часто дуже міліє.

Але тече вічно і невпинно, — йде, як вічний годинник. Стремить вона на захід. Все на захід. Напровесні вона по­казує дива — раптом набрякає, розливається страшенно й наводить на всіх мешканців містичний жах: несе кригу, зриває мости, зносить греблі, трощить тини й паркани. Потім увіходить в береги, стає вузенька, звичайна, плоха, береться ряскою й чуханцями, міліє до непристойності, й діти бродять по ній по коліна та й ловлять корзинками в'юнів. Так з року в рік, з покоління в покоління, спо­конвіків. І ніщо, здається, не змінить того порядку.

З усіх кінців світу широкими магістралями вулиць вриваються вітри, вриваються події, вриваються армії, стрясають містом до самих основ, але потім ті всі вітри, події, армії зникають, перекочуються геть, щезають. Все входить в береги, як та річка Чорна, і береться ряс­кою забуття. Якийсь великий закон диктує свою во­лю. Знову тріумфально вистрілюють в небо тополі, мечуться з криком над церквами стрижі й ластівки, ворко­чуть голуби, цілуються в левадах, в садах, в парках і скверах дівчата, закохані в хлопців і в своє рідне місто, і мало які зміни, щеплені подіями, приходяться до ґрун­ту, вростають і вистрелюють в небо, як ті тополі. А от міський парк, що стоїть поруч центрального майдану, все розростається і все пишніє, як праліс, а в нім неділя­ми та суботами грає духова оркестра, і молодь на вели­кому дерев'яному помості танцює фокстроти, а вдома та молодь, упиваючись до самозабуття, танцює «Мете­лицю» та «Горлицю».

До новин ще належать телефони — оті, що їх треба дуже крутити й голосно в них кричати, — такі таратай­ки цивілізації. Телефон тепер є навіть на Успенській дзвіниці, на самім вершечку як необхідне удосконален­ня пожежної вежі. Одначе система роблення сполоху лишилася стара, прекрасна, незамінима система: вар­товий на вежі, помітивши десь вогонь і дим, б'є неса­мовито в дзвона, а потім робить паузу і чітко вибиває число сотні, приміром, б'є сім разів — і все місто чує, й все місто зразу знає, де горить: на сьомій сотні! А так як в цьому місті споконвіків ведеться, що пожежа — це велика громадська подія, а справа її ліквідації — це не тільки справа пожежної команди, а справа всьо­го громадянства міста, то кожен, хто не хорий смер­тельно, миттю зривається, кидає все й мчить щодуху на ту сотню, яку вказав дзвоном вартовий на вежі. Як звичайно, в таких випадках біжать з усіх магістралів величезні юрбища, ніби змагуни олімпійських ігор з бігу марафонського. Переможцями в цім бігу марафонськім звичайно бувають бистрокрилі дітлахи, потім уже парубки й дівчата, потім літні чоловіки, а програють старенькі бабусі, бо прибігають на пожежу аж тоді, коли юрбища бистроногіших ентузіастів і крокви порозтягають та все позаливають водою. При­чому біля пожежних помп розігруються цілі баталії, бо кожному кортить показати свою силу і сприт, як то кожному кортить на Великдень бовкнути у найбільшо­го дзвона на Успенській дзвіниці.

Ось так, в основі все лишилось по-старому, хоч тепер на місто й насунулася епоха соціалізму. Телефон на дзвіниці — тільки для форми, бо, кажучи по совісті, по­ки ту чортову таратайку накрутиш та поки когось у неї догукаєшся, то й пожежа скінчиться, все, що горіло, зго­рить дотла. Та й для чого крутити, коли двір пожежної команди насупроти дзвіниці, унизу, й досить добре гук­нути, щоб там почули, а надто як урізати в дзвона! Аж на Гусинку (така тут найдовша вулиця) за вісім кіло­метрів чути!

Ось так з тими новинами. Е, це місто має свої тра­диції й свої закони, які не так легко перемінити. Скіль­ки громів прогриміло, скільки подій відбулося, надхо­дить вже епоха комунізму, а на Гусинці ще й досі паруб­ки примушують чужих хлопців, що наважуються залиця­тися до їхніх дівчат, міряти сірником дорогу упоперек або кукурікати на паркані, незалежно від того, ким спійманий є, хоч би навіть він був сам комісар.

Називається це місто — Н а ш е.

А який прекрасний букет прізвищ у місті Н а ш о м у! Од віків і тепер, його настеляють не якісь там собі сіренькі «енки», а колоритні Гилимеї, Бугари, Мандрики, Мегери, Колоти, Суходолі, Богомази, Рябоконі, Вовкодьори, Чорноволи, Гайдаї, Перебийноси, Кривоноси... і т.д. і т.д...

Але в цій повіні козацьких родів, у фамільні герби яких треба би ставити найдивовижніші речі, а іноді й незрозумілі абстрактні ієрогліфи, в цій повіні відго­лосків славної історії є й інші прізвища.

Є Львов, Бобров, Маслов... вони губляться в загаль­ному морі, розчиняються там і по кількох поколіннях «ов» уже не звучить. Бо, скажемо, нащадки зайди Бобро­ва, купця першої гільдії, переженилися з дочками й си­нами Курила, Бойка, Перебийноса — теж купців першої гільдії — і у висліді не вийшло, правда, повноцінного Бойка чи Курила, але не вийшло й повноцінного Бобро­ва, — вийшов новий тип, обчухраний і обтертий у місце­вому морі, як та галька, й пригнаний до місця, часу й обставин, до національних норм козацької цієї древньої території... Це море, бурхливе й вічно живе, має коло­сальну вітальну силу й здібність кожне чужеродне тіло обточувати й підганяти до свого знаменника...

Були в цьому місті й німці — ковбасники, броварі, друкарі: Бахтик, Кайзер, Певзнер. Але найбільша бро­варня все-таки була Горобця (тепер ХАРЧПРОМУ), млин Курила (тепер СОЮЗМУКА), пекарня Бойка, рибний склеп Пономаренка й Перебийноса; цегельні — Карабана, Бугари; друкарня — Стешенка; цукровар­ня — Харитоненка; аптека — Скляра... Тепер, правда, все це націоналізовано й соціалізовано, але то нічого. Курили й Карабани (котрі не зникли взагалі) давно пе­ретворилися на простих робітників, службовців, при­кажчиків і прибиральниць в колишніх своїх власних магазинах, заводах, броварнях та ґуральнях. Дівчата — або повиходили заміж за нових «купців першої гільдії» чи нових «стовбових дворян» і роз'їхались по всіх усюдах, або пристосувались інакше... (як одна зна­менита красуня, «сьоме чудо» міста Нашого, про яку потім)... але живуть і мучаться тут-таки. Хіба хто-не-хто перекочував десь там кудись... невідомо... чи грець його знає й куди...

На цьому би можна й скінчити попередній схематич­ний опис міста Нашого.

Наостанку хіба ще кілька найхарактерніших рисок.

У місті є стрілецький полк, розташований напостійно. Колись тут був драгунський полк. А ще раніше тут був козачий полк, за часів гетьмана Мазепи. Як бачи­те, нічого формально назовні не змінилося. Був колись полк козачий, потім драгунський, а тепер стрілецький. 61-й стрілецький... Він, правда, не 61-й, а дещо вищий но­мером, але не можна ж той номер точно назвати, бо тре­ба дотримуватися військової засекреченості, не дати карт у руки «шпигунам», це раз, а друге — не треба дати карт у руки нашим літературним критикам, бо тоді вони — критики наші літературні — зразу здогадаються, про яке це місто тут мова, і будуть уперто зрівнювати копію з оригіналом та й будуть глушити автора голоблею за найменші відхилення від «історичної правди».

В центрі міста, там де лежить (чи лежало до остан­нього часу) Євангеліє Мазепи, височіє великий міський театр. А десь там на другій площі височіє військовий клуб, окрема таємнича фортеця, «держава в державі». Вечорами з військового клюбу стелиться з якогось там (од світу відрізаного) поверху меланхолійна пісня на чужій, але зрозумілій у цьому місті мові:

^ Любімий ґорад

можеш спать спакойно...

Так, може спати спокійно. Чому б і ні? Меланхолійна й досить-таки рахітична пісня, але дуже «модна» й дуже «серцещипальна», на думку місцевих флоберівських дам з центру міста, серця яких не в жарт приковані до тієї величавої цитаделі. А в той же час десь з периферії, десь із знаменитої співочої Зеленої вулиці котиться інша пісня, древня, загониста, зальотна, могутня, як сама чорноземля:
Ой, по горі, по горі

Вівчар вівці зганяє!

^ Вівчар вівці зганяє!

Та й на хлопців моргає...

Моргає.
Ой, ви, хлопці-молодці,

Накажіть ви дівоньці,

Накажіть ви дівоньці,

Що в червоній хусточці...
Пісня гримить, сягаючи, здається, аж до ефіру, зали­ваючи геть «любімий ґорад».
^ А дівчина зачула,

Та й з вулиці майнула...
Чудесна, древня, могутня пісня про любов. Вона котиться зухвало й нестримно через усе місто громох­кими хвилями, співана закоханими парубками й дівча­тами не згірше за знамениту капелу «ДУМКА» Нестора Городовенка. Е, де тій капелі! Так співати, щоб чути було за кілька кілометрів, ніхто не зможе, тільки закохані дівчата й закохані хлопці з Зеленої вулиці міста Нашого.

В центрі височіє театр. Будинок тобто. Чотириповер­ховий, розписаний в сіро-сталевий і блідо-зелений кольо­ри. В цьому будинку за всю його історію грало безліч мандрівних гастролерів, отих, мовляв Винниченко, Гаркунів-Задунайських, як і багато місцевих аматорських гуртків та місцевих знаменитостей, що шукали на його помості світової слави. Тепер цей театральний будинок, разом з його знаменитим сторожем, він же й завгосп, Харитоном Куликом у посіданні державного... скажем, ДРУГОГО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ТЕАТРУ. Республіканського театру. Під керівництвом... скажемо, Юрія Сластьона, — мистця теж республіканського, зас­луженого. За недовгий час на фасаді будинку змінилося багато назв вистав — назв намальованих на транспа­рантах і на циклопічному щиті рекламному. То були го­лосні вистави, як-от: «97», «МИНА МАЗАЙЛО», «НА­РОДНІЙ МАЛАХІЙ», «ЧАД», «ПОШИЛИСЬ У ДУРНІ», «ЯБЛУНЕВИЙ ПОЛОН», «НАЗАР СТОДОЛЯ», «НІЧ ПІД ІВАНА КУПАЛА», «ЛІСОВА ПІСНЯ», «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» тощо, а в тім числі й, як «примусовий асортимент», — «ВЕСІЛЛЯ В МА­ЛИНІВЦІ», «ХЛІБ», «ПЛАТОН КРЕЧЕТ»...

Зараз перед сіро-зеленим будинком красується вели­чезний рожевий щит з черговим анонсом:

^ «МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».

Цей самий анонс намальовано також на широкій смузі білої матерії чорно-синіми літерами, нарбутівським стилем, й тією смутою оперезано театральний фа­сад по діягоиалі:

^ «МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».
І

Бедрик
Калинові губи тримають зелений пищик і вряди-годи змушують його пищати. Зелений пищик з стрючка жов­тої акації. Губи пересувають його з кутка в куточок, і він ходить, як висунуте жало, зелене жало, на кінчику роз­двоєне. Червоний колір виграє мінливо, бо губи весь час ворушаться, і тяжко від нього відірватися очима. І бере заздрість до пищика.

Іноді пищик випорскує і геть губиться в шпориші, тоді його мляво дістає засмагла дівоча рука й знову впроваджує до уст, і пищик, мов покараний, видає дов­гий зойк.

Ні, рішуче бере заздрість до того пищика!

— Мда-а, — каже той, що не може ніяк відвести очей від губів калинових, і замовкає. І більше нічого. В горлі йому пересихає, але не від спеки, ні, від тих губів кали­нових з зеленим жалом пищика, таких чужих, таких не­привітних. «Мда-а»... Дівчина ніби й не чує.

Вони обоє лежать в шпориші, серед ріденьких рома­шок і калачиків, на окопі за містом. Вона — тонка й вито­чена, як ситняжина, насунувши солом'яного брилика на самісінький ніс, так ніби їй увесь світ остогид і вона не хо­че на нього дивитися; чорні коси виповзають з-під брили­ка двома блискучими гадюками й переплітаються на по­тилиці, над смаглявою шиєю; сталевого кольору суконка обтягує її стан, а там, де вона кінчається, бронзовіють литки і босі ноги — шкіряні сандалі лежать осторонь в шпориші. А віку їй — ну, може, двадцять весен, а може, й ще одна. Він — зовсім зелений юнак, але атлетичної бу­дови, має гарне, інтелігентне (і «дуже серйозне») облич­чя, з золотавим пушком над губою; в розхристаній сніжно-білій сорочці і теж босоногий, — черевики лежать в шпориші збоку; світло-русявий і синьоокий, і ті очі сині ніби наївні, що зовсім не пасує до «серйозного» обличчя. Бач, ті очі тому такі, що хлопець смертельно закоханий. Йому теж небагато весен, може, двадцять три, а може, й ще одна. Під головою у нього шкіряний портфель з блис­кучими замками, і він лежить на тім портфелі щокою і дивиться на калинові губи, не в силі одвести очей, пло­меніє увесь, і аж вухо в нього стає теж калинове. Він на­магається побачити очі під солом'яним бриликом, але нічого з того не виходить, брилик нацуплений міцно.

З того, як вона дме в пищика і як вона його жує, ясно, що вона темна, як хмара, і що думки її зовсім не тут, і що супутник її взагалі для неї не існує. Вона тоне не в шпориші, вона тоне в мелянхолії, в незбагненному смуткові, в невиразній тузі, а може, й просто в нудьзі. А може — хтозна.

— Слухайте, Ататюрк!.. — говорить юнак не своїм, хрипким голосом. — Ататюрк!..

Дівчина мовчить якусь хвилину. Потім видмухує геть пищика й повертає лице на голос. І говорить апатично, ніби до когось далекого в телефон:

— Галло!.. Товаришу Гук! Скільки я вам говорила, — не називайте мене «Ататюрком»... Ви забули, як мене звуть? Мене звуть А т а л е я.

— Знаю... Навіть знаю, що по-латині чи на якійсь там іншій древній мові це означає П а л ь м а; це вам підхо­дить, але ж «Ататюрк» — більше підходить, звучить грізно, як постріл, і це вам пасує, Аточко!.. Всі ж вас так називають, бо ви така... Аточко...

Дівчина з серцем скидає геть брилика й кладе в шпориш. Бронзове (засмалене сонцем і вітрами) її обличчя, похмуре і без того, пересмикує хвилька досади й злости. Вона при­мружує свої зіркасті очі, зламує тонкі брови й каже:

— Слухайте, товаришу Гук! (Важно). Павло Іванович, здається, так? (Скандує важно кожен склад). Па-вло-І-ва-но-вич!.. А мама просто називала вас Павликом, так? Ну, ясно ж... Так от — ваш останній монолог кепсь­кий. Взагалі така роля... ну, такого якогось Ромео... це не ваше амплуа. І потім (голос стає «лютим», лише не розбереш, чи удавано, чи справді) — і потім, ви, здаєть­ся, сказали «Аточко»? Як ви сказали?..

— А-аточко...

— Як же ви сміли так сказати?!. Що за фамільяр­ність?! (В голосі й справді нотка огірчення). Мене зо­вуть Аталея, а для товаришів — А т а.

— Пробачте, Ато!.

— Ну от... І лежіть собі спокійно...

Дівчина зірвала ромашку, взяла її в уста й знову спер­лася підборіддям на руки, а очима наставилася просто себе — не то на високу билинку з червоним бедриком

замість квітки, не то на далекий обрій. Знову зайшла мовчанка. Пара закоханих очей дивиться на дівочий профіль, не кліпаючи, — закоханих напропале.

— М-м-м...

— Не мукайте... Ох, ви неможливий... Дивіться — в світі щось відбувається.

В світі, власне, нічого особливого не відбувалося. Сонце пекло немилосердно, лише було воно якесь не­звичайне, якесь ніби червоне, як перед затемненням, якесь зловісне. Це тому, що в атмосфері багато пилу в горішніх шарах, — натягло звідкілясь. Але внизу над землею безвітряно, тихо, задушливо.

За їхніми спинами височіє останній міський паркан, — останній, бо на ньому кінчилося місто; паркан піднісся, мов щит, встромлений в гарячий пісок, випраний доща­ми, випалений сонцем, вигладжений вітрами. Через пар­кан пнуться колючки й лози дикого шолудивого виногра­ду, дивляться теж на світ і на двох невідомих мандрів­ників, що відпочивають.

Просто перед ними розстелилася широченна Ярмар­кова площа, пустельна й рівна, як полігон, вкрита жов­тим сипучим піском, розпеченим на сонці. Той пісок проміниться манюсінькими зірочками то там, то там, — це мерехтять піщані кристалики або шматочки поби­того скла, випромінюючи веселки. Ген на тім боці площі біліє церковцею й хрестами та зеленіє соснами древній Соборний цвинтар, — здалеку видно, як блука­ють по ньому мармурові янголи та інші фігури над­гробків; а ще далі синіють бори, а за ними десь пішли луки й лілові горби над... наддніпрянські, скажемо.

Праворуч від них, як піщана ріка, тече з площі Ярмар­кової до центру міста широка Старокиївська вулиця, об­рамлена обабіч рясними кущами жовтої акації. Акація ще не зовсім відцвіла, але вже з'явилися перші стрючки-пищики, радість дитяча. Колись цих пищиків буде рясно — вони доспіють, переспіють, будуть репатися на сонці, скручуватися в спіралі та й осипатимуться на піщані пішоходи. Зараз їх мало, і вони ніжні, але вже в них мож­на пищати, й вони особливо цікаві, бо перші. Тому на акаціях, мов галасливі горобці, метушаться дітлахи, — назбирують пищиків, потім сідають на тинах і парканах і дмуть в пищики скільки духу, наповнюють вулицю й увесь світ стоголосим дудінням на всі тони. Невтомні, босоногі музиканти. Старокиївська вулиця аж роз­сідається від пищикового лементу, що заглушує все. Яс­но, якби припинити всі ті пищики, то зайшла би така мертва тиша, як у сонному казковому царстві. Щедре сонце розпекло землю, все живе розімліло й, далебі, ле­жить десь, пороззявлявши роти, ледве дише.

Але сонне царство порушують не тільки невгамовні пищикарі. Вони творять звукову какофонію позаду, на парканах передмістя, а тим часом попереду, ген-ген-ен далеко за площею, аж на фіалкових, затканих маревом чебрецевих килимах попід бором, щось миготить, як безліч маленьких блискавок. Ті блискавки ходять хмара­ми, великими клинами, — йдуть просто, раптом повер­таються — вправо, вліво, просто, знову вправо, вліво... В мареві спеки, як косяки кефалі в морі...

— Гм... — мимрить безнадійно закоханий юнак. — А я знаю... А я знаю, чого це на вас напала такая «скорб світовая»... — Уїдлива іронія в голосі, а в очах жаль; з тим жалем очі дивляться скоса на дівочий профіль.

— А чого? — апатичне запитання.

— Знаю... Але ж він... він вам не пара...

— Хто?

— Той, кого ви тут чекаєте... Ви ж чекаєте! Я ж знаю... Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку... Знаю...

Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивова­но, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й по­морщила носа:

— Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре?.. (Стурбовано). Ой, ой, та що з вами!? У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси?.. А?..

Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, ли­ше закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.

— Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?

— Знаю.

— Що ж ви про нього знаєте?

— Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот...

— Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?

— А ще... Гм... (Тихо). Нічого більше.

— Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу... Я знаю більше (зітхнула).

— Що ж ВИ про нього знаєте?

— А знаю... Я знаю про нього страшні речі... — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.

— Які?

Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:

— Облишмо про це... Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику... ох, вибачте, товаришу Гук!

— Я не розігрую...

— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційно­му театрі... Фе... А тим часом...

— А тим часом... я не розігрую, Ато...

— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ро­мео?

— Ні, але... Взагалі — я нічого не розігрую...

— Розігруєте! Всі тепер розігрують... Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата ви­мовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, намор­щивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом... Чи, може, це вам сонце... ах, про­бачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ро­мео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпонова­не на відлюдді, отак експромтом... Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити... Але для цьо­го (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова...

Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:

— Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е...

— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю... Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов'язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б'єте... Ви ж про­гульник і симулянт...

Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:

— Ага! А хіба я не казала... Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байди­ки б'єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А мо­же, ваша душа дрібнобуржуазна, га?

— Облиште, Ато!..

— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним... Ви байдики з безпартійною дівчиною б'єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?

— І все ж таки я не розігрую... я...

Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.

— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не мо­жете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.

  • Гм... І ви?

Пауза.

— Можливо...

Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:

— Чудна ви, Ато!

— Я теж так думаю... Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного гля­неш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і ко­жен немов у футлярі... Хто це сказав «людина в фут­лярі»? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він ду­мав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.

Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.

— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. «Вила-а-а-зить»... Я бачу, як він, падлєц, вилазить... Ну, далі?

— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами йо­го звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виш­турхаєш...

«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:

— Гаразд... А чого ж то всі такі «в футлярі»?

— А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопу­юсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж пла­кать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше хо­ваються, ховаються... Бр-р-р-р... От... Чого ви так пиль­но дивитесь?

Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.

— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і... ми вза­галі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?

Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.

— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.

— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось... І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі... Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А... а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і... грає на бандурі й плаче... Плаче... Гм... Умовимось, що ви цього не чули... Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас... Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суціль­ний святий подвижник, лицар світової революції, заку­тий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною бай­дики б'є... Ха-ха!

Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.

Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі за­раз особливі якісь. А далі:

— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.

— А-а... Ну, це інша справа. Логічно. Що ж... пробуй­те, товаришу Гук!

Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй дум­ці, — посміхається загадково.

— Так, це логічно... — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.

— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.

— Гм... Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цьо­го й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію»?..

Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весе­ло, як люди, що мають справді добрий об'єкт для сміху. А об'єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до ре­волюції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім пе­рейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї за­кохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки... Потім до голови кооперації... Потім ще до когось... Потім зно­ву до начальника НКВД... Так і ходить. За це цю дівчи­ну, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія»...

Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.

— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.

— А для чого ви сюди прийшли, громадянине... О, громадянине!..

— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик... Отак притягся хвостиком... Щоб тут з ва­ми бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як... як ітиме один маньяк з лугу чи з бору... чи чорт його зна звідки...

— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм... І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тіль­ки ви про це вже раз говорили.

— Говорив... Ну й колюча ж ви!

— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь... Будемо ви­глядати.

— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумли­во. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропа­щий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.

— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний стано­вить виняток.

— Так?

— Еге ж.

— Вас інтригують старці... І ненормальні...

— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці... якщо вони мають таку... таку страшну авреолю...2

— А-а... Ясно.

— Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно... Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не на­даюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.

— Згоден... Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці... Аллах йо­го знає ще що... Словом — А т а т ю р к! Вас перехрести­ли вдало.

— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком... Давай­те ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!

Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі ко­ла чорний, могутньокрилий птах.

— То, мабуть, орел-білохвост.

— От бачите...

— Що?

— Літає!!.

Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»

— О, о!? А це?!

Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блиска­вок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвиля­ми, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.

Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.

А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.

— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.

Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю ра­зом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.

Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий... Третій... А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні... Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то за­кривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.

— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з до­сади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.

— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?

Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра коло­на, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.

— Що це вам нагадує?

Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:

— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:
^ От Урала до Дуная, до бальшой рекі,

Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплю­щував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичай­но. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.

— Точно...

Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але ско­ро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти... та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув пе­ревернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.

Колона йшла на них.

Пролетарське воїнство... Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово на­хмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин

та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страш­но... Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділе­на на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.

Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Ма­буть, командир, комісар і покомполку. В довгих шине­лях, що сягають до п'ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирка­ми формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нага­дують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Коман­дири йдуть повільним широким кроком, ритмічно по­гойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся ко­лона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це од­на жива істота.

За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, підне­сений навскоси вгору, обвис на безвітрі.

Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блис­кучий. За ним йде батальйон, поділений на квадрати­ки... Знову інтервал — в ньому командир — і знову ба­тальйон... Знову... Знову...

Це батальйони повертаються з муштри.

Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і ко­мандири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в де­белі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними... Сонце пече неми­лосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні баг­нети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискав­ками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо ряда­ми. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці ме­ханічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може то­му, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть... Проходять чота за чотою по випаленій сон­цем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сон­цем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.

В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі... Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.

А відділи йдуть і йдуть... Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини... І дивним було, що вони не співають.

А вже як останні шереги пройшли, коли колона втя­гала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли ос­танній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів висо­ким і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
^ Копав же ж я й криниченьку

Неділеньки й дві.

Любив-кохав дівчиноньку

Людям, не собі...

Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю го­лосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунця­ми поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запороше­них пішоходів; вони повикидали свої пищики й обли­шили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.

Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що те­пер особливо налягав на горло: «Ать!.. Тва!.. Ать!!.»

Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьо­му небі наполохані стрижі.

Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.

— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.

— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.

— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?

— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.

Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пиль­но в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехо­тя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.

Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеле­ного озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.

— Гля!..

Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рука­ви закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з дов­гими батогами... Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.

— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супут­ник злорадно і насмішкувато. — А ми його... півдня... звідти виглядали... Гм...

Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.

Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснила­ся) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (вор­котіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:

— Ви помітили, товаришу Павлику?

— Що?

— Який він здоровенний... — ?

— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною icon-
Роман про те, як одного чудового дня всі казино України вирішили перенести в Чорнобильську зону. І перенесли. Про Прип’ять – зразкове...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconІ основної Програми катехізації дітей та молоді для єпархій Римо-Католицької Церкви на Україні
Ми також маємо свою батьківщину, яку повинні щиро любити. А хто може мені сказати як називається наша батьківщина? Україна. Ми всі...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною icon«Гутен таг», Німеччина Вінниця Варшава – Берлін – Потсдам – Дрезден – Мейсен – Вінниця
Вінниці автобусами євро класу в місто королівських резиденцій, місто музики Шопена, місто, якому властива неповторна І унікальна...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconДія цієї зброї здійснюється протягом тривалого періоду. Вона вражає...
Зброєю геноциду є різні хімічні препарати вибіркового ураження, наприклад, гербіциди, що їх застосовували американці під час війни...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconІІ. Термін „імунітет” з латинської мови означає „звільнення від чогось”. Імунітет держави
Майно іноземного суверена, навіть якщо воно знаходиться в руках третіх осіб, не може бути предметом віндикації, на нього не може...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною icon«Л І тературознавство – Х х І ст.»
Сьогодні, в епоху пост-пост-… відчувається туга за словом, що виражає незаперечні істини. Однак чи повертається воно? Чи можливе...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconЧи може проста,але талановита дівчинка стати відомою співачкою?Чи...
Чи може дівчинка з сімї де мама медсестра, а тато – простий таксист стати невід’ємною частиною шоу бізнесу? Чи може наївна мрійниця...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconТема: Розвиток уявлень про походження життя на Землі
«Великого вибуху», народився в одній з чорних дір або ж був створений Творцем. З виключно філософської точки зору, наука не може...
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconТема: Множини
За Г. Кантором множина – це сукупність, клас, група об’єктів, об’єднаних за якоюсь ознакою
І хто спланував це місто! Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й І с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною iconПрограманавчально І дисципл І н и видання офіційне Місто як соціальна...
Цей стандарт не може бути повністю чи частково відтворено, тиражовано та розповсюджено без дозволу Харківської національної академії...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка