Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План




НазваОснови теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План
Сторінка1/15
Дата конвертації19.06.2013
Розмір2.53 Mb.
ТипЛекція
skaz.com.ua > Право > Лекція
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Лекція №1

Основи теорії держави і права України.

Право, мораль, медична етика та деонтологія

План

  1. Історичні передумови виникнення держави і права та розвитку України.

  2. Поняття та ознаки держави.

  3. Поняття та ознаки права.

  4. Правова культура медичного працівника.

Література:

  1. Конституція України від 28 червня 1996 р.

  2. Коментар до Конституції України. – К., 1998.

  3. Конституція України – Основний закон суспільства, держави, людини. – К.,1998.

  4. Правознавство: Навч. Посібник / За ред. С. М. Тимченка, Т. О. Коломієць. – К.: Істина, 2007. – 480 с.

  5. Правознавство: підручник / За ред.. О. В. Дзери. – 10 вид., перероб., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 848 с.

  6. Хрестоматія з правознавства: Збірник нормативних документів / Укладачі: І. П. Козинцев (керівник), Л. М. Козаченко. – 2-ге вид., доп. – К.: Юрінком Інтер, 1998. 704с.

  7. Юридичні терміни. Тлумачний словник. / За ред.. В. Г. Гончаренка. – К.: Либідь, 2003.

  1. Історичні передумови виникнення держави і права та розвитку України.

Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства. Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес.

У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави:

а) три великі розподіли праці;

б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності та майнової нерівності;

в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів;

г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти.

Розкриваючи ці передумови, треба наголосити, що економіка первісного ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. Щодо розподілу праці, то потрібно мати на увазі виділення скотарства, відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише обміном.

За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які займають протилежне місце у суспільному виробництві.

У цих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і стала держава.

Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання рис родоплемінної та державної організації суспільства.

Таким чином, причинами виникнення держави є:

  1. необхідність удосконалення управління суспільством , пов´язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

  2. необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність , що досягається за допомогою загальнообов´язкових соціальних ( насамперед юридичних) норм;

  3. необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

  4. необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

  5. необхідність організації значних суспільних робіт, об´єднання з цією метою великих груп людей ( у ряді країн Азії й Африки).

  1. Поняття та ознаки держави.

Закономірності виникнення держави в різних народів мали свою специфіку, зумовлену історичними умовами. Розрізняють три основні форми виникнення держави: афінську, римську й давньогерманську. В Афінах виникнення держави проходило у класичній формі з внутрішніх протиріч. У Стародавньому Римі цей процес був прискорений боротьбою плебеїв (зайшлого населення) проти патриціїв (римської родової знаті), а в давніх германців – завоюванням чужих територій, для панування над якими родова організація була непридатна. У Київській Русі одразу склалася своєрідна ранньофеодальна держава.

Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко не кожному.

Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін “держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки – економічно відсталі держави.

Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація політичної влади, яка існує в певній країні.

Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад, Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу.

Що ж таке держава?

Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких грунтується на певному типі виробничіх відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний.

Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

  • всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

  • територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

  • єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

  • офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

  • універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

  • верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;

  • централізована організація – внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органівдержавної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

^ Ознаки держави:

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

  • наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

  • наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

  • суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину.

Існує три різновиди суверенітету:

  • національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

  • народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади;

  • державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права.

Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

  • верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

  • незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

  • неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

  • єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

  • наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

  • наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

  • можливість самостійно визначати види і розміри податків.

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

  • наявність конституції;

  • наявність державних символів;

  • наявність громадянства;

  • грошової одиниці;

  • збройних сил;

  • участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

Отже, держава – це особлива форма організації суспільства, що характеризується наявністю політичної публічної влади, що має ознаки суверенітету та здійснюється в діяльності державних органів, поширюється на певну територію, надає своїм рішенням загальнообов`язкового характеру завдяки правовим нормам, встановлює види і розміри податків і основним призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

  1. Поняття та ознаки права.

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Це - рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. По суті, кріпосне право - це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх.

Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: уня est ars boni et aequi - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціа-льної точки зору право - це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальні-ше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими.

Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

  1. Правова культура медичного працівника.

Правова поінформованість, правова свідомість і правова культура є одними з форм особистої та суспільної культури й свідомості людини. У правовій свідомості відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно є і яким має бути, а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовчих органів. Правосвідомість у тій чи іншій мірі присутня всім громадянам, які мають право знати, розуміти і оцінювати ті чи інші акти законодавства, а не тільки законодавцям. Правосвідомість не тільки виражає ставлення людини до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в суспільстві.

Слід зазначити, що ефективність діяльності медичних закладів та надання медичної допомоги населенню залежить не тільки від професійного рівня медичних і фармацевтичних працівників, а й від рівня їх правових знань, свідомості та культури. На думку сучасних дослідників, чим вище цей рівень, тим реальніше забезпечується конституційне право громадян на охорону здоров’я.

Правова культура професійної групи – це одна із форм правової культури суспільства, притаманна певній спільноті людей, що професійно займається професійною діяльністю, яка потребує фахової освіти і практичної підготовки.

Сьогодні професійні, службові та посадові права та обов'язки працівників охорони здоров'я закріплені у значній кількості актів законодавства, зокрема, у підзаконних нормативно-правових актах, якими є накази Міністерства охорони здоров'я України. Основним законодавчим актом, що регулює ці питання є Основи законодавства України про охорону здоров'я, які у нормах розділу X встановлюють загальні права і обов’язки медичних і фармацевтичних працівників. Однак, як свідчить правозастосовча практика цих кількох норм загального характеру явно недостатньо для кваліфікованого регулювання прав і обов’язків працівників охорони здоров’я. Тому в науковій літературі висловлені слушні пропозиції, які слід підтримати, щодо потреби розробки окремого закону “Про медичну (фармацевтичну) діяльність”.

Для підвищення рівня правосвідомості медичних працівників є потреба у наданні їм ширших знань у політичній, соціальній і, зокрема, у правовій сфері. Це дозволяє збільшити ефективність

і якість надання лікувально-діагностичної допомоги пацієнтам, попередити лікарські помилки й професійні проступки і злочини й захистити інтереси як пацієнтів, так і медичних працівників, а

також ефективно функціонувати на основі впровадження нових форм організації роботи й взаємодії із іншими суб’єктами надання медичної допомоги і охорони здоров’я населення. Професійна правова підготовка і культура працівників охорони здоров’я повинна бути вищою за правову освіту і культуру громадян, що звертаються за медичною допомогою. Часи, коли до медичного працівника, а, особливо, до лікаря зверталась малограмотна людина і дивилась на нього як мінімум, як на представника Бога на землі, давно минули. Пацієнти стали значно освідченіші, завдяки масовій освіті і можливостях Інтернету їх ставлення до медиків суттєво змінилося. Тепер у пацієнта є можливість перепровірити рішення лікуючого лікаря, звернувшись в іншу лікарню чи поліклініку, а також здобути дані про його професійний досвід і рівень майстерності. Та й ставлення медиків до своїх пацієнтів також змінилося – вони стали більш обережними у своїх рішеннях і діях. Ідеї і принципи медичної деонтології в умовах формування

ринкової економіки відійшли у минуле. Але і сьогодні рівень правових знань у осіб медичного персоналу вкрай низький, а правова підготовка фахівців цієї сфери, як найважливіша складова частина загальної професійної підготовки медиків, знаходиться в незадовільному стані. В цілому дані як юридичної, так і медичної науки та практики переконливо свідчать: чим вищий рівень правової культури медиків, тим краще виконуються ними професійні обов'язки, тим вища якість і ефективність медичної допомоги населенню, тим реальніше забезпечуються права і законні інтереси громадян у сфері охорони здоров'я.

Рівень професійної культури працівників охорони здоров'я буває різним. Відмінності зазвичай існують в правовій культурі лікарів, а також осіб молодшого і середнього медичного персоналу. Професійна правова культура лікарів-спеціалістів, працівників закладів охорони здоров'я істотно різниться від рівня правової культури лікарів-керівників закладів і органів охорони здоров'я і т. д. Правова культура керівників закладів і органів охорони здоров'я характеризується більшою зрілістю і професіоналізмом. Так, науковці Російської Федерації провели кілька серйозних досліджень, що стосуються рівня правових знань і правосвідомості як медиків, так і пацієнтів. Соціологічна оцінка проблем правової підготовки медичних пра- цівників показала, що керівники закладів охорони здоров'я рівень своєї підготовки з правових питань оцінюють: 66,6 % – як середній, 31,5 % – як низький, і тільки 1,9 % – як високий. За оцінкою керів- ників, рівень правової підготовки лікарів в 79,2 % є середнім, в 18,9 % – низьким, в 1,9 % – високим.

Аналіз оцінки керівників підрозділів медичних закладів показав, що рівень їх правової підготовки є високим в 49,1 % випадків, середній рівень характерний для 45,6 %, низький – для 5,3 %.

Керівники закладів охорони здоров'я знайомі з актами законодавства, що регламентують права і відповідальність пацієнтів і медичних працівників у сфері охорони здоров'я громадян, 46,5 % –

застосовують на практиці Указ Президента РФ «Про затвердження правил надання платних медичних послуг населенню медичними закладами», 42,6 % – знають і застосовують в роботі «Основи законодавства РФ про охорону здоров'я громадян», 10,9 % знайомі із Законом РФ «Про захист прав споживачів».

Говорячи про необхідність одержання систематизованих правових знань, учасники наукового дослідження, зазначили, що найприйнятнішими формами юридичної підготовки більшість респондентів вважають спеціальний курс на кафедрах удосконалення лікарів і середніх медичних працівників – 46,7 %, спеціальний курс в медичних навчальних закладах – 40,2 %, інші форми – 13,1 %.

На думку 29 % респондентів, знання з питань правового забезпечення при наданні медичної допомоги населенню медичні працівники повинні отримувати в навчальному закладі медичного профілю, 29 % – вказали на методичні рекомендації, 10 % – із спеціальної літератури, 8,1 % з нормативних документів органів управління охороною здоров'я, 23,9 % – з матеріалів конференцій, нарад, семінарів. Ці дані, з певними поправками, можна екстра- полювати на аналогічну ситуацію в Україні.

Викладене демонструє, що назріла потреба вводити до штатного розпису закладів охорони здоров'я посади заступників керівників з правових питань та юрисконсультів і готувати юристів для системи охорони здоров'я з числа медичних працівників як вищої, так і середньої ланки. Медиків повинно нарешті стурбувати, що пацієнти в багато більшій мірі, ніж медичний персонал, знайомі з своїми правами (45,7 % опитаних). Основними заходами щодо поліпшення правового забезпечення закладів охорони здоров'я мають, на думку співробітників закладів охорони здоров'я, стати:

– розробка пакету документів щодо правової регламентації медичної діяльності;

– навчання медичного персоналу, особливо лікарів, окремим правовим питанням різних галузей права;

– включення питань правового регулювання медичної діяльності в програми тестових іспитів при атестації і переатестації лікарів та середнього медичного персоналу;

– забезпечення надання медичної допомоги в чіткому правовому режимі.

Одним із напрямків поліпшення правової підготовки медиків було б запровадження у вищих медичних закладах викладання спеціальної навчальної дисципліни «Медичне право», яка передбачала б ознайомлення майбутніх медиків із правовими питаннями їх професійної діяльності та вивчення ними окремих галузей та інститутів права, норми яких безпосередньо чи опосередковано стосуються їх майбутньої професії. Однак, на жаль, справа ця незважаючи на певні зусилля з боку окремих ентузіастів цієї ідеї, далі окремих розмов і резолюцій, не рухається.

Відповідно до Указу Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 розроблена і затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України програма правової освіти працівників охорони здоров'я. Попри те, що вона містить багато розумних положень однак на сьогоднішній день вона значно застаріла. Стан дотримання законодавства у сфері охорони здоров'я в значній мірі залежить від його стабільності і від соціальної активності, рівня правосвідомості, знань і виконання громадянами своїх прав та обов'язків. Охорона життя й здоров'я громадян, медицина і фармація є саме тими галузями суспільного життя, які гостро потребують чіткого правового регулювання, державного і громадського контролю. Адже, незважаючи на гуманну мету – надання медичної допомоги та лікування захворювань і високі цілі, завжди є небезпека переродження суспільних відносин, які залишаються поза суспільним і громадським контролем та не врегульовані законодавством.

Лекція №2
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconПлан Етика теорія моралі Мораль як форма суспільної свідомості. Мораль...
В протилежність етичним, Аристотель розглядає так звані діаноетичні (інтелектуальні) чесноти, до яких відносить пам’ять, а також...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План icon1. Поняття теорії держав та права як науки Теорія держави І права...
Предмет теорії держави І права є єдиним, адже держава І право не­від'ємні, взаємопов'язані соціальні інститути. Теорія держави І...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconМетодологія теорії держави І права
Особливість теорії держави І права як науки проявляється також у методах дослідження, які використовуються нею. Якщо предмет теорії...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconПитання, які виносяться на державний екзамен з курсу “Теорія держави І права”
Поняття І предмет теорії держави І права. Загальна характеристика теорії держави І права як науки
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни
Предмет теорії держави І права. Місце теорії держави І права в системі суспільних наук
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни «Етика та естетика»...
Навчальна дисципліна «Етика та естетка» має міжпредметні зв‘язки з навчальними дисциплінами: «Філософія», «Філософія права», “Юридична...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни «Основи демографії»...
Навчальна дисципліна «Основи демографії» має міжпредметні зв‘язки з навчальними дисциплінами: «Історія України», «Історія держави...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconПитання з теорії держави І права до комплексного державного екзамену
Поняття та предмет загальної теорії держави І права. Поняття та структура методології теорії держав І права
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План iconТема презентації : етика поведінки державних службовців
...
Основи теорії держави І права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія План icon1. Предмет І методологія теорії держави та права
Навчальна мета: сформувати уявлення про сутність та спрямованість теорії держави І права як науки; надати базові знання про коло...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка