Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко




НазваПаралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко
Сторінка1/45
Дата конвертації19.06.2013
Розмір3.84 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

ДОСЛІДЖЕННЯ З ІСТОРІЇ УЯВЛЕНЬ ТА ІДЕЙ В УКРАЇНІ XVI-XVII СТ.
Наталя ЯКОВЕНКО

Зміст
Передмова

1. Територія уявлень і стереотипів

Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини Додаток 1.

Шляхетська правосвідомість у дзеркалі обігу правничої літератури на Волині й Наддніпрянщині

Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий»

Шляхтич «латинський» чи «латинізований»? Нотатки на полях поеми «Epicedion» (1585 рік)
2. Війни реальні / війни в уяві

Що за війну описує Шимон Пекалід у поемі «De bello Ostrogiano» (1600 рік)

Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників
3. Від уявлених вартостей до ідей

Топос «з'єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (біля витоків української ідентичності) Додаток 2.

Латина на службі києво-руській історії («Camoenae Borysthenides», 1620 рік)

Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620-1640-ві роки)
4. Довге життя ідей та стереотипів

«Україна між Сходом і Заходом»: проекція однієї ідеї

Польща й поляки у шкільних підручниках історії, або відлуння далекого й близького минулого

Попередня Головна Наступна
Передмова
Ця книжка не є традиційною, тобто суцільною і зв'язною, монографією, де розділ за розділом, у логічній ієрархії від першорядного до менш суттєвого, аналізувалося б те, як людина XVI-XVII століть сприймала навколишній світ та себе в ньому. На це є дві головні причини.
Перша та, що завданням автора було вловити суб'єктивне, персональне, глибоко приховане в людині, а такі речі, ясно, не можуть складати жодної об'єктивної, поза нашою реконструкцією чинної цілості, тимчасом як систематизована оповідь про них саме таку ілюзію цілості неминуче накидала б. (За достатній приклад «цілості з пробірки» може правити нещодавно видана Інститутом історії України колективна праця про «ментальність» і «національну свідомість» не більше — не менше, як усього «українського суспільства», методично й розділ за розділом поділеного на «еліту», «козацтво», «селянство», «міщанство», «духовенство»1.)
1 Українське суспільство на зламі Середньовіччя і Нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. — Київ, 2001. — 317 с.
Друга причина «немонографічної» композиції книжки обумовлена самими джерелами. Системне й зв'язне описання передбачає наявність таких само системних і зв'язних джерел, а тимчасом світ уявлень людини — це повітря, що поміж рядками наповнює дослівно кожне джерело, проте «скрізь» тут означає «ніде», бо згадані «міжрядкові» відлуння є тільки сиґналами з туману минулого, ребусом для історика — і не більше. Врешті, навіть умовної повноти суб'єктивного світосприйняття людини ми не в змозі відтворити без її відвертої оповіді про саму себе, але людина XVI-XVII ст. ще «не знала» (принаймні, в Україні), що можна сповідатися в інтимних щоденниках, заглиблюючись у таїну власного Я.
З огляду на сказане, автор пішов пунктирною стежкою, «вихоплюючи» з океану суб'єктивних відчуттів, переконань і переживань лише ті поодинокі рефлексії, які виразніше зафіксувалися в джерелах — чи завдяки прямим свідченням так званих ego-документів (щоденників і приватної кореспонденції), чи завдяки присутності в іншій писемній продукції, зокрема літературній та судовій, настільки стандартних риторичних чи юридичних штампів, що їх легко було сепарувати, а отже — «підслухати» індивідуальні голоси, котрі прослизнули крізь сито шаблонів тогочасної писемної комунікації. Ясно теж, що мій дослідницький азарт не був усеохопним, а коло запитань, які я ставила джерелам, стосувалося передовсім мотивацій соціальної поведінки: що належало до пріоритетних вартостей і чому? якими були засади (та правила) культурних сенсів? які взірці нормативної / девіантної поведінки вважалися усталеними і чому? Саме ці речі, як відомо, обумовлюють так звану «другу реальність» — той «паралельний світ», або образ реальності у свідомості людини, котрий примушує її чинити так, а не інакше, шанувати й наслідувати чи ганити й відкидати те, а не інше.
Звісно ж, не випадає говорити про універсальні мотивації, що були би властиві «всім українцям», «усім козакам», «усім шляхтичам» тощо. Проте, на мою думку, якісь провідні мотиви, що впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу, таки можна, бодай гіпотетично, виокремити. Саме таким — ширшим з погляду колективної рецепції — стереотипам уявлень і спробам творити на їх підставі квазіідеологію і присвячено окремі розділи.
«Героями» книжки є українські шляхтичі та, почасти, козаки — в тих «рицарських» проявах козацького самоусвідомлення, що зближували козаків зі шляхтою. Така тематична спрямованість — це не лише данина станові джерел (де, як відомо, від «німої більшості історії» — простолюду — майже не залишилося писемного сліду), але й випливає з моїх попередніх наукових зацікавлень. Цю книжку я розглядаю як безпосереднє продовження «Української шляхти»2, хоча й у засадничо інакшому переломленні теми. Там ішлося про соціальну, зовнішню й об'єктивну, історію українського шляхетського загалу, тут — про його ж історію, але внутрішню й суб'єктивну. Там досліджувано іменний склад і соціальні структури, тут — світ уявлень шляхти: її погляди на владу/підпорядкування, її релігійність, сприйняття нею «права» й «закону» тощо. Це, відповідно, вимагало інакших технік дослідження, які загалом можна звести до історико-антропологічного підходу. Оптика ж антропологічного погляду, відкриваючи нескінченну інформаційну еластичність джерел, водночас досить чітко обмежовує коло своїх повноважень: не війна, а гама свідчень про війну; не інститути й форми влади, а уявлення про владу та своє їй (владі) підпорядкування; не Церква, а сприйняття віри та прояви побожності; не вчинки, а клубок мотивацій і намірів довкола вчинків. Утім, пов'язаність обох вимірів історії — соціального й антропологічного — очевидна: адже не існує соціальних практик, що не витворювалися б уявленнями, за посередництвом яких індивіди й групи надають сенс навколишньому світові.
2 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — Київ, 1993.
Варто нагадати, що історико-антропологічний підхід, попри епістемологічну обмеженість зони своєї дії, посприяв більше, ніж будь-яка інша методологічна «новинка», демонтажеві успадкованих від XIX ст. канонів «національних історій». Адже саме в антропологічно зорієнтованих дослідженнях була переконливо продемонстрована розбіжність між питомим сенсом джерела та модерними навичками його інтерпретації — тим «вірусом сучасності», що його Едвард Кінан влучно окреслив як «добування модерних смислів з передмодерних джерел»3.
3 Кінан Е. Російські історичні міфи / Переклад Віктора Шовкуна. — Київ, 2001. — С.49.
Що ж до української науки, то, незважаючи на вже доволі солідну традицію описування української історії XVI—XVII ст. з антропологічної перспективи (досить згадати Ігоря Шевченка, Франка Сисина, Дейвіда Фріка, Сергія Плохія, Олексія Толочка, Бориса Ґудзяка та ін.), у більшості праць і надалі домінують соціологізаційні схеми сумнівної свіжості, а джерела лише зручно припасовано для їх ілюстрування. Не певна, що ця книжка переконає моїх опонентів у потребі читати джерело не тільки в рядку, а й між рядком, і то читати, женучи від себе, наскільки вдасться, «вірус сучасності». Але сподіваюся, що молодша частина читацької аудиторії таки відчує смак полювання за «другою реальністю», яка відкривається історикові тільки тоді, коли він шукає у минулому не безлике загальне, а живу, суперечливу і часом дуже дивну як на нас, сьогоднішніх, людину.
Кілька формальних пояснень з приводу книжки. Більшість її розділів було задумано як доповіді на конференціях, і в такій формі свого часу опубліковано. Наскільки потім це модифікувалося, обростаючи доказами та супутніми міркуваннями — добре видно на прикладі першого розділу книжки «Релігійні конверсії»: як конференційний реферат він уміщався на восьми сторінках, а в книжці розрісся до понад шістдесяти. Майже повністю переписано й ті тексти, що колись публікувалися як статті: тут не зазнав змін фактично лише доказовий джерельний матеріал. Утім, до кожного з розділів, який у той чи той спосіб раніше оприлюднювався, додано відповідну бібліографічну інформацію.
Декілька слів про рясно цитовані тут джерела. Всі без винятку латинські фраґменти подаються в оригіналі та паралельному перекладі українською, натомість польські та староукраїнські наведено лише в оригіналі: по-перше, дублювання їх по-українському захарастило би текст, а по-друге — книжку таки адресовано не початківцям чи аматорам історії, а фахівцям.
Насамкінець залишається приємний обов'язок сердечно подякувати всім, хто спричинився до появи цієї книжки. Розпочати слід із пошукової роботи в архівах та рукописних відділах бібліотек Польщі: вона стала можлива завдяки стипендіям Каси ім. Юзефа Мяновського (Kasa im. Józefa Mianowskiego Fundacji Popierania Nauki) (Варшава, Польща) та Канадського інстутуту українських студій Альбертського університету (Архівний вічний фонд ім. Стефанії Букачевської-Пастушенко). Опрацювати джерельні видання, а також нову теоретичну літературу, якої сьогодні, на жаль, немає в українських бібліотеках, допомогла підтримка Центру досліджень античної традиції у Центрально-Східній Європі (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Europie Środkowo-Wschodniej) (Варшавський університет), і зокрема — директора Центру проф. Єжи Аксера, якому від усього серця дякую. Не можу оминути вдячною згадкою тих колеґ, із якими обговорювала окремі сюжети цієї книжки: Оксану Карліну, Миколу Крикуна, Сергія Плохія, Олексія Толочка і Терезу Хинчевську-Геннель. Врешті, щира подяка має бути адресована учасникам Міждисциплінарного семінару при Товаристві дослідників Центрально-Східної Європи, де більшість розділів праці презентувалася у формі доповідей і прискіпливо та корисно обговорювалася за участю Сергія Біленького, Тетяни Вілкул, Сергія Горіна, Лесі Довгої, Валерія Земи, Катерини Липи, Володимира Поліщука, Дмитра Рибакова, Олексія Сокирка, Наталі Старченко, Максима Яременка та інших «семінаристів». Суттєву допомогу в опрацюванні матеріалів книжки надала мені Людмила Демченко (Центральний державний історичний архів України). Нарешті, чи не найвагоміший вклад у цю працю належить Українському науковому інститутові Гарвардського університету та Міжнародному фонду «Відродження»: без їх сприяння книжка просто не вийшла би друком.
Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини
Як певний історіографічний загальник побутує переконання у масовості конверсій православної еліти Волині й Наддніпрянщини починаючи від кінця XVI ст., тобто зразу після/ внаслідок Люблінської унії 1569 р., що нібито призвело ледь не до повного відходу шляхти від православ'я вже в переддень Хмельниччини; головною причиною такої «зради верхів» традиційно вважають прагнення соціального авансу в католицькій державі, супроводжуване «католизацією» та «полонізацією»1. Своєю чергою, ця теза mutatis mutandis закріпила до сьогодні уявлення про тогочасну Україну як про край, де покинутий власною знаттю «народ» зазнає нестерпного чужоземного — «польського й католицького» — гніту, аж доки не змітає його в національно-визвольній війні2. Не торкаючись решти вразливих місць цього зразка «рефлексивної історії», які не стосуються нашої теми, зосереджуся на феномені навернень, і зокрема — на трьох питаннях: 1) наскільки можна довіряти тогочасним свідченням про конверсії? 2) чи справді це явище належить розцінити як масове у середовищі еліти? 3) які причини зумовлювали перехід до іншого обряду?
1 Серед найвпливовіших праць, які прислужилися до перетворення цієї думки на аксіому, нагадаю «Южную Русь в конце XVI века» М.І. Костомарова та «Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці» М.С. Грушевського.
2 Пор. спостереження Франка Сисина над радянською історіографією, котрі, на мою думку, можна поширити і на класичні праці XIX — початку XX ст., і на багато робіт пострадянського часу: Sysyn F.E. Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement // Poland and Ukraine. Past and Present / Ed. by P.J. Potichnyj. — Edmonton-Toronto, 1980. — P. 61 passim.
«Ужинок душ»: розбіжність декларацій і щоденних практик
Не секрет, що думку про повальне віровідступництво православної знаті вже на зламі XVI-XVII ст. історикам підказали яскраві тогочасні пам'ятки, складені войовничими опонентами з протиборчих таборів — переважно людьми церковного кола3. Проте розмірковуючи над ступенем їхньої достовірності, варто не забувати очевидного: інтереси кожної з Церков виборювалися в жорсткій конкуренції кількох християнських обрядів, які змагалися між собою на українських теренах Речі Посполитої, де ортодоксальному католицтву, як і по всій державі, протиставляли себе протестанти (кальвіністи, антитринітарії і, набагато меншою мірою, лютерани), а монополії ортодоксального православ'я, окрім католиків, загрожували ті ж таки протестанти та «з'єднані православні», себто уніати. Свого роду «речовим доказом» досягнень/втрат для кожної з Церков були душі «людей великих» — князів та маґнатів, і саме тут створювалося широке поле для перебільшень, які з часом набули статусу достовірного свідчення, а, крім того, були ретроспективно перенесені з вузького маґнатського прошарку на весь шляхетський загал. Зіставлю для прикладу лише два з багатьох можливих зразків такої публіцистичної гіперболізації: рахунок здобутків Католицької Церкви в «Щоденнику» єзуїта Яна Велевицького4 і більш-менш паралельне в часі оплакування втрат Православної Церкви у відомому «Треносі» Мелетія Смотрицького.
3 Наприклад, можна згадати М.І. Костомарова, який у щойно згаданій праці «Южная Русь...», подавши низку відповідних цитат із полемічних текстів, одразу по тому формулює висновок: «Таким образом, все дворянство отпадало от веры народности; в Руси исчезал деятельный, свободный класс, который мог путем законным и правильным постоять за святыню старины своей» (Костомаров Н.И. Исторические произведения. — - К., 1989. — С. 195).
4 «Щоденник» обіймає 1579-1639 рр.; опублікований у п'яти томах: Ks. Jana Wielewickiego SJ. Dziennik spraw domu zakonnego oo. Jezuitów u ś. Barbary w Krakowie / Scriptores Rerum Polonicarum. Vol.7, 10, 14, 17. — Kraków, 1881 — 1899; останній том поза серією: Kraków, 1999. Далі я посилатимусь на них, відповідно, як на томи 1-5. Про Велевицького див.: Poplatek J.Jan Wielewicki і jego Diariusz // OiRP. — 1969, t. XIV. — S. 59-88.
Спершу звернімося до свідчень о. Велевицького, котрий на сторінках «Щоденника» реґулярно фіксує «ужинок душ» [fructus animarum], на який спромоглися члени Товариства Ісуса на території Польської провінції у наверненні «єретиків» (протестантів) та «схизматиків» (православних). Ті й другі обраховуються з підкресленою цифровою точністю і зазвичай нарізно (абсолютна перевага числа навернених «єретиків» промовисто засвідчує, куди було спрямовано головне вістря зусиль), хоча трапляються і змішані цифри, як-от: «60 почасти єретиків, почасти схизматиків» [60 partis haereticorum, partis schismaticorum] (t. 2, p. 33). Але і в цій ретельній бухгалтерії натрапляємо на розбіжності. З одного боку, кількість новонавернених, коли вірити «Щоденникові», мала бути просто ґрандіозною, перевищуючи багато сотень осіб, ба — автор інколи й рахує їх саме так, на сотні в межах року: prope centum (t. l, p. 113); plusquam centum (t. l, p. 132). З другого боку, коли доходить до прикладів навернень не абстрактних іновірців (типу schismaticus quidam, haereticus nobilis тощо), а конкретних осіб, — перо автора відразу пробуксовує. Це добре видно з посмертних панегіриків на честь видатних єзуїтів Польської провінції, зокрема Бенедикта Гербеста і Петра Скарги (t. l, p. 178-80; t. 3, p. 72-86). Скажімо, Гербест, за Велевицьким, трудився у місіях на Галичині, Покутті й Поділлі «з подиву гідним ужинком душ і конверсією дуже численних єретиків і схизматиків» [cum admirabili animarum fructu et plurimorum haereticorum, schismaticorumque conversione]. Приклад же цього admirabilis fructus наводиться один-єдиний, і то дотичний лише «єретички» Ельжбети Радзивилівни. Те саме — в життєписі Петра Скарги, який, за автором, навернув стількох «єретиків» і «схизматиків», що їх навіть «нелегко порахувати» [non facile est numerum inire: t. 3, p. 80]. Коли ж доходить до реальних імен, то ця незліченність редукується до чотирьох польських маґнатів, причому двоє з них були подружжям. Як і в попередньому випадку, всі навернені — протестанти. Отже, виникає сумнів, чи справді оті знамениті єзуїти досягли аж такого великого «ужинку душ» серед православної аристократії (чого, за логікою, не мав би оминути о. Велевицький), чи це — не більше, ніж риторичний паралелізм, тобто риторична фігура повторення схожого5, де вислів «єретики і схизматики» просто складає неподільну пару.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45

Схожі:

Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconУкраїнські землі у складі Литви та Польщі Суспільні рухи кінця XVI —30-х рр. XVII ст
М. Грушевський. Ця точка зору хибує на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упродовж двох століть, сповнених напруженої історичної...
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconДержавний історико-культурний заповідник у м. Белзі Основні положення
Урочище "Замочок" – колишній княжий город із підгороддям; 2 Середмістя, де знаходиться низка пам'яток архітектури XVII ст., цінна...
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко icon1 Розвиток ідей душевного здоров’я в давній українській людинознавчій культурі
Київської Русі; січового І братського шкільництва; епоха «золотого віку» української культури другої половини XVI – першої половини...
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconПоясніть причини виникнення піратства в різні часи. Охарактеризуйте його географію у XVI-XVII
Поясніть причини виникнення піратства в різні часи. Охарактеризуйте його географію у xvi—xvii ст й тепер
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconТематичний план змістового модуля № теми
Розвиток освіти І педагогічної думки в епоху українського Відродження (XVI – перша пол. XVII ст.)
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconРеформація в Європі (XVI-XVII ст.)
Сказкин С. Д., Чистозвонов А. Н. Реформация в Швейцарии // История средних веков в двух томах / Под ред. С. Д. Сказкина. — 2-е изд....
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconПлан Соціальна цінність історичних знань. Поняття історії І її предмет дослідження
Відповіддю на ці запитання можне бути усвідомлення того, що минуле – «наш власний світ», І без нього немає сучасного
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко icon№ Наука як система уявлень про світ
Двнз “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко icon2. Балет як жанр придворної культури XVI і XVII століття
Ймовірно, придворні танці існували стільки ж, скільки королі І королеви. Різноманіття танцювальних форм включало в себе народні,...
Паралельний світ дослідження з історії уявлень та ідей в україні XVI-XVII ст. Наталя яковенко iconСучасні підходи до підручника з історії в Україні Поліна Вербицька,...
Україні, але й у інших країнах Європи. Наше завдання сьогодні спроба поставити питання про вироблення загальних критеріїв підручника...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка