План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів




Скачати 359.9 Kb.
НазваПлан Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів
Сторінка1/3
Дата конвертації20.06.2013
Розмір359.9 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3
Василь Андрійович Симоненко

(1935 - 1963)

План

  1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху В.Симоненка

  2. Тематика ранніх творів

  3. Мотиви та образи збірки «Тиша і грім»

  4. Мотиви та образи збірки „Земне тяжіння”


Василь Симоненко належить до покоління поетів, яких називають „шістдесятниками”. Багатьом талановитим українцям доля відвела на цій планеті часу в обріз. Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Василь Стус прожили по 47 років, Леся Українка - 42, Павло Грабовський - 38. Василь Симоненко - ще на десяток менше (28). Якщо взяти до уваги, що перших двадцять літ у цих та­лантів, як і у звичайних людей, припадає на дитинство та юність, то не так уже й багато залишалося їм на реалізацію своїх здібностей та святу справу активного служіння народові й Україні.

Народився Василь Андрійович Симоненко в перший день після Різдва 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав хлопчик без батька, від якого успадкував лише прізвище, бо вродливий військовий, звівши з розуму сільську красуню Ганну Щербань, так і не оформив з нею шлюбу. Існує легенда, що двоє довірливих сільських дівчат в один день народили синів від офіцера-спокусника, який не одружився ні з однією, ні з другою. На все життя у Василя залишилося незреалізована мрія мати батька, хорошого чи поганого - то вже не мало значення:

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два,-

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова...

Дитинство його було напівголодним, напівсирітським. Мати тяжко працювала, заробляючи на шматок хліба. Їм допомагали дід та баба, які дуже любили свого кмітливого внучка. Їхню любов і турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. дідусеві присвятив сердечного вірша „Дід умер” та оповідання „Дума про діда”.

Добрий і розумний дідусь Федір Трохимович старався заміняти кмітли­вому внучкві батька. Цей старенький самоук ніколи не ходив до школи, але навчився читати й писати, спостерігаючи за грамотними своїми ровесника­ми в дитинстві, любив книжки, знав історію рідного краю, переказував ма­лому легенди, співав пісні. "Василько пішов у діда, - підкреслювала ненька. - Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником". Мати надзвичайно любила свою єдину дитину, хоча за каторжною працею в кол­госпі й не бачила світу. Не тільки материним, але і його дитячим ручкам прийшлося крутити важкі жорна, щоб змолоти борошно на хліб насущний.

Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." Весною чи восени - то ще нічого, а взимку - то біда. Повоєнні ж зими були люті. А пальто у Васі - пошарпане, чоботи - диряві. Тільки ніколи ні разу він не запізнився на перший урок... Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, добрим і сердитим. Але більше всього добрим. Доб­рим і щедрим”. Неподалік від рідного Василевого села було знамените дже­рело, яке у 1908 році відвідав М.Коцюбинський і описав цю подорож у но­велі "Як ми їздили до криниці". Через капличку, яка муляла очі сталіністам, збиратися у цьому місці заборонили. Та підлітком Симоненко часто навіду­вався на руїни маленького храму й пив воду з кринички, а у 1962 році тут уперше прочитав присутнім свого вірша “Лебеді материнства”. Сумлінність і відповідальність як основні риси характеру підкреслювала й учителька математики: „... Якось зарядила хуртовина. В той день наша школа затихла, бо підвозу тоді не було. І раптом на шкільному по­розі з'явилася снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов лише Ва­силько. На уроках був серйозний - аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не чита­ли стільки книжок, як наш найкращий учень”. Директор школи теж не міг не помітити новачка: "...Я пригадую 1949 рік, коли Василь вступив у 8 клас нашої школи. Скоро він стає членом клубу двох гуртків - літера­турного і фізичного. Любив математику. Якось був вечір зустрічі з наши­ми випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було при­вітання гостям і подяка вчителям”. Коли Василя запитували, чи не краще йому покинути навчання, чи не важко щодня туди й назад долати довгу дорогу, він заперечував перше питання, а на друге відповідав: “Та чому там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад верта­юся, то всі пісні переспіваю”. Улюбленою піснею малого Симоненка була народна співанка з такими словами:

Ой по горі, по горі

Вівчар вівці зганяє,

На ґирлиґу злягає

Та й на хлопців гукає...

У 1952 році В.Симоненко закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка.  Складні повоєнні часи, матеріальна убогість накладали відбиток на студентів, але не були до­мінуючими. Борис Олійник пише: "Жилося нам матеріально нелегко. Ми - діти війни, і переважна більшість із нас були напівсиротами: у того - батька нема, в того - матері. Одягалися далеко бідніше, ніж зараз. Але хай мені пробачать сьогочасні студенти, ми на те якнайменше звертали уваги... Мріяли, писали..." Щоб якось видертися із злиднів, із хронічно­го безгрошів'я, а при тому ще й набути газетярського досвіду, Василь Симоненяо погодився працювати секретарем університетської багатоти­ражки. Серед однокурсників Василь вирізнявся внутрішнім аристокра­тизмом. "Василь був у всьому красивою, чистою людиною, правдолюб­цем, безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників”, згадує Ілля Бердник. З теплою посмішкою на худорлявому обличчі, він до всіх ставився привітно й доброзичливо. Коли ж розпізнавав у комусь брехуна, хитруна чи нікчему, кидав лише одне слово: "Пігмей". Є.Сверстюк робить дуже влучний висновок: "Симоненко гидував духовними карликами й паяцами. Він просто йшов на повен зріст, він красиво йшов, як його '"Перехожий” - і дивився перед себе мужніми очима мужицького сина. Стежка його має чарівну силу випрямляти горбаті душі". На тлі однокурсників він завжди видавався набагато старшим психологічно. У характері Снмоненка не було награності, бравади, напускної пересиче­ності життям. Микола Сом згадує: "На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників". Василь ніколи не хва­лився любовними походеньками, як це робили його друзі, навіть міг осмикнути декого за зневагу до дівчини чи за спробу її обдурити. Сам Василь про період гуртожитського вузівського життя писав у вірші "Мені здавалась пошлою й бридкою":

Мені здавалась пошлою й бридкою

Бравада напускна безвусих юнаків,

Що вечорами, пригасивши світло,

Несли в кімнатах плітки еротичні,

Розповідали про сумнівні вчинки.

І смакували голосно й цинічно

Свої любовні втіхи й насолоди...

Я не хотів про тебе

Розповісти завзятим брехунам,

Які б моє кохання осміяли.

Коли Симоненко почав відвідувати вузівську літературну студію, його обрали старостою. Серед найкращих друзів поета – Микола Сом Юрій Мушкетик, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Василь Шевчук, Бори­с Олійник, Петро Засенко, Володимир Коломійєць, Олесь Лупій, Бо­рис Рогоза, Іван Власенко, Олекса Мусієнко, Анатолій Перепадя та інші. Уже тоді, на зорі юності, в день власного двадцятиліття, Симоненко передбачав недо­вговічність свого земного життя:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

А в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Моє життя - розтрощене корито,

І світ для мене - каторга і кліть!

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Отримавши в 1957 році диплом, Симоненко влаштувався жур­налістом у газеті „Черкаська правда": "Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси..." Працював також власним кореспондентом у "Молоді Черкащи­ни" та центральній "Робітничій газеті". Нариси і статті Симоненка викли­кали широкий резонанс, молодь і старше покоління високо поціновували і його поезії: "За шість років черкаської дороги, - пише М.Сом, - він устиг зробити так багато, як ніхто із сучасних поетів. Щоправда, його сатиричні, гостросюжетні твори рідко друкували столичні газети та журнали, а саме ім'я поета замовчувала літературна критика". Поет відчував на собі тоталі­тарний тиск і передбачав наступ реакції. В одному з листів він із сарказ­мом писав: "Ніяк не дочекаюся, коли нас розженуть. Вожді вагаються." Євген Сверстюк наголошує, що таке передчуття тоді мав кожен з його та­лановитих сучасників. "Шістдесятники виламувались з-під цього трафа­рету, і ті, що виламувались, почали впізнавати й поважати один одного. Але розпізнавальною прикметою тоді була передусім бирка, поліційний ярлик і кагебістський хвіст, який тягнувся за кожним, хто "посмів". Таких рано чи пізно чекала розправа: „Тоді ходили розносники чуток... Кого звільнили з роботи, кого викликали, кому рукопис зарізали, а кому вкоро­тили до невпізнання... Той самогубством покінчив... Тому дисертацію за­вернули, тому прописки не дали... Того скоротили, а того збираються ско­рочувати... Того з університету виключили, того до виставки не допустили, а тому зарізали вже готову роботу після першої верстки." Знаючи все це, Василь Симоненко не збирався сходити з раз і назавжди обраного шля­ху. Хто приходив у гості до молодого журналіста, мав знати й сповідувати або хоч поважати п'ять його заповідей:

1. Знати мову, якою пишеш.

2. Стати освіченою людиною.

3. Не бути байдужим до оточуючих.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Мати те, що від Бога, - талант.

Ще восени 1956 року під час проходження переддипломної практики в газеті «Черкаська правда» В.Симоненко познайомився із своєю майбутньою дружиною – Людмилою Павлівною (дівоче прізвище Півторадня). Вони одружилися 27 квітня 1957 року. Палке кохання створювало той душевний настрій, яким переймається і ліричний герой його віршів «Закохана», «Одинока матір», «Дума про щастя», «Там у степу схрестилися дороги» та ін. Після смерті чоловіка Людмила Павлівна так і залишилася вірною їхньому коханню, померла вона 29 грудня 1996 року. 22 лютого 1958 року в сім'ї народився син – Лесь (Олесь). Його не захопила літературна діяльність, він працював слюсарем. На запитання: «Чому так сталося?» - відповідає: «Важко в такій великій і мудрій галузі, якою є література, «відкривати нові острови». Все майже відкрито. Бути ж нахлібником на літературній ниві я просто не бажаю. Краще чесно робити те, що дає можливість продовжити добротворне життя на землі. А навколо літературне стовпотворіння є й без мене кому робити».

У 1960 році у Києві був заснований Клуб творчої молоді. На суспіль­но-політичній арені з'явилася ініціативна громадська інституція, в яку переважно входила високообдарована молодь. В.Симоненко не особли­во поохочував просвітянську діяльність, хоча й не відмовлявся їздити на виступи у зрусифіковані райони України. До того ж він жив у Черкасах і у столиці бував лише наїздами. Проте разом із Аллою Горською, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Василем Стусом та ін. він став душею і окрасою цього Клубу. В Клубі йому доручили відпові­дальну ділянку роботи, залучили до роботи в комісії, яка мала перевіри­ти чутки про розстріли у енкаведистських катівнях і відшукати місця по­тайних поховань жертв сталінського терору, разом з художницею Аллою Горською, яку пізніше брежнєвські посіпаки зарубали сокирою на дачі у її свекра. Василь Симоненко натрапив на слід таких поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у районі Биківні. Саме на місці останнього поховання мирних жителів, знищених сталіністами, В.Симоненко й А.Горська стали свідками страшного вандалізму: діти грали у футбол людським черепом. Після побаченого поет написав вірш "Пророцтво 17 року”, де прямо заявив про винуватців небаченої жорсто­кості й сіячів байдужості та нігілізму в незміцнілих молодих душах. З болем йшлося тут насамперед про безневинні жертви, яким несть числа:

Мільярди вір зариті у чорнозем.

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала на заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними.

Навколо нього стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень. Василь Симоненко болісно відчув і усвідомив, що за „відлигою” не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. Вірші Симоненка знімалися з друку, думки розцінювалися як політична крамола. Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті. Та він продовжує творити, з’являються все нові і нові твори.

Відкрив читачеві Симоненка-поета, яе це часто буває, випадок. Навесні 1962 року в Черкаси з Києва приїхала Надія Павлівна Лісовенко - редактор провідного столичного видавництва. Під час зборів літературної студії при газеті "Молодь Черкащини” Василь Симоненко дуже влучно аналізував написане колегами та молодшими друзями. Не­сподівано гостя запитала:

“ - А у вас є написані вірші? .

- Звичайно, є, - відповів Василь.

- Багато?

- Та сотні три набереться.

- То чи не принесете мені їх завтра?

- А що з цього вийде?

- Ви принесіть, а там побачимо. Може, щось і вийде".

З легкої руки Надії Лісовенко поезії потрапили в руки відомого літературознавця й критика С. Крижанівського, який дав їм високу оцін­ку, а вірші "Жорна" та "Дід умер" назвав геніальними. У 1962 році вийшла перша збірка поета “Тиша і грім” з передмовою С.Крижанівсь­кого, який наголошував на новаторстві поета, який "йде не стільки шля­хом винаходу нових художніх форм - що теж надзвичайно потрібно, бо мистецтво ні в чому не терпить одноманітності і застою, - скільки в сфері нових художніх ідей". У листі до друга від 19 вересня 1962 року Симоненко розкривається ще однією гранню: виявяється, він виношу­вав намір учитися в аспірантурі й писати кандидатську дисертацію під керівництвом С.Крижанівського.

Симоненко, починаючи з 18 вересня 1962 року, почав також вести надзвичайно цікавий щоденник. Ось лише кілька витягів:

"Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

- Тату, хто це?

- Сталін. Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

- А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз - через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники. 19. 09. 62”. (Єдиний син письменника Олесь згадував, як батько грався з ним, малим, розповідав казки, читав вірші, і робив це дуже цікаво й майстерно. Навіть казку "Цар Плаксій та Лоскотон” написав для свого хлопчика за одну ніч. Не дивно, що й розмовляв з малою дитиною біля пам'ятника Сталіна на такі небезпечні політичні теми - заздалегідь вихо­вував Олеся патріотом і борцем проти зла у державному масштабі).

"Немає нічого страшнішого за необмежеиу владу в руках обмеже­ної людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля і люті:

- Я вам зроблю новий 33-ій рік!

Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника. А цей же дурень однією своєю ідіотською фразою знищить наслідки роботи десятків розумних людей. Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь грати... 16. 10. 62.".

"До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона од­нак занизька для нормальної людини... Треба написати поему про Геростата. Це зараз дуже актуально. Земля кишить геростатами. 21.10.62". (З цього приводу Є.Сверстюк пише: "Як бачимо, Василь у 1962-му пішов далі, ніж ми в 1992-му. Геростат йому "ввижається майже з кожної три­буни". Його великі духовні тривоги витворили совісливий симоненківський світ дзвонів, що б'ють на сполох").

"Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично, нам заборонили виступати на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції. 6. 07.63.

8 січня 1963 року у Спілці письменнихів України в присутності автора відбулося обговорення творчого доробку молодого поета. Головував Максим Рильський. Коли схвильований Симоненко тихо продекламував своїх “Мо­нархів", зал вибухнув оплесками. Ще б пак, присутні добре зрозумили підтекст вірша, з узагальнень вилущили зловісний образ Сталіна та його сатрапів:

Диктатори, королі, імператори.

Мліючи в димі хвальби,

Роззівляли пащі, мов кратери,

І гукали:

- Ми - символ доби.

- Хто не з нами, той проти Бога.

- Хто не з нами, той проти всіх,-

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять.

Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джордано,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

А далі звучали поезії "Перехожий”, "Злодій", які були зустрінуті ще з більшим захопленням. Євген Сверстюк відразу виокремив Симоненка з літературного середовища того часу: “У нас у літературі немало хвацьких хлопців, які афішують, наслідуючи Єсєніна, свою любов до стріхи, навіть до волів. Це затишні, самовдоволені віршовані спогади замшілого обива­теля, який не знає ціни оспіваних мозолів, зате знає ціну свого комфорту... Симоненко - єдиний поки що поет; що викристалізувався в провінції і вніс свій струмінь у поезію - струмінь оголеної правди і непідкупної чес­ності". Цей вечір став етапною подією для молодого митця. Він сам по­вірив у великий талант, подарований йому Богом.

Для тоталітарної системи такий правдолюб був небезпечний: “Василя Симоненка по-звірячому "обробили", а точніше - прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах”. Очевидно, вказівка зверху знайти причину для затримання журналіста Симоненка таки існувала, че­кали тільки на привід. І коли 27 серпня 1962 року на вокзалі в Черкасах Василь вичитав буфет­ниці, яка в робочий час зачинила кіоск і не хотіла продати його другові цигарки, і підкликав двох міліціонерів, щоб засвідчили факт зневаги до покупця, ті почали вимагати від Симоненка документа. Журналістське посвідчення подіяло на них, як червоне полотнище на бика під час кори­ди. Міліціонери скрутили Василеві руки й машиною повезли його з облас­ного центру в районний - містечко Смілу, де цілу ніч били Симоненка. Довідавшись про арешт товариша, другого дня, 28 серпня 1962 року, в райцентр прибули журналісти й визволили Василя. Ось що відразу впало їм в очі: "Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повер­нувся до нас і закотив рукава сорочки:

- Ось подивіться.

Ми жахнулися: всі руки були в синцях. - А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні, з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.

- За що? - вихопилося в нас.

- Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнути­ся. Руки пекло, як у вогні. Кажу: "Що ж ти робиш, гад?" Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині..."

Не тільки все його тіло, а й, напевно, душа була в синцях. Убити не вбили, та здоров'я підірвали суттєво, наносячи удари по нирках. Мабуть, внаслідок цього биття у Симоненка й невдовзі розвинувся рак, від якого він дуже швидко помер. Злочинна розправа над В.Симонеиком не була винятком. За подібним сценарієм розігрувалися останні хвилини життяжурналіста Євгена Шинкарука, художниці Алли Горської, композитора Володимира Івасюка.

Хоч з багатьох записів ясно, що смерті Симоненко не боявся, передчував її заздалегідь, ще будучи повністю здоровим, але він все-таки жалів, що не встиг до кінця усього доробити, відбутися як великий поет. У одному з передсмертних листів до двоюрідного брата О.Щербаня, військового журналіста, який учився у Львові, але служив у Баку, Василь писав: "...А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий і дещо Симон зробив би ще, аби тільки хоч трохи сили вернулися." У долі він просив не так уже й багато: "Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене - більше, ніж достатньо."

Друзі навідувалися до умираючого кожного дня, та якось так виходило, що не вони його підгримували й розраджували, а він їх. Євген Сверстюк наводить такі дані про Василеве лікування й про його останні дні: "Найближчої неділі я поїхав з групою друзів (М.Коцю­бинська, Л.Світлична. Р.Корогородський). Василь лежав у пустельній но­менклатурній лікарні, в окремій палаті і спокійно усміхався з подушки. Він іронічно розповідав, що тут лікуються ті, що прокрались і перечіку­ють грозу, що тут і лікарів справжніх нема - які хворі, такі й лікарі, - коли потрібен справжній лікар, то привозять із загальної лікарні. Василь гово­рив охоче, дотепно й нещадно. Правдивість - це взагалі ознака справж­ності таланту. У нього правдивість була акцентована, загострена прагнен­ням перекричати навколишню облуду й німоту. У нашу затишну атмосфе­ру щирості й одвертості раптом увійшла незнайома жінка, привіталась і запитала: "Можно мне присутствовать или здесь собрались только один националисты?" ... Ми подивились на Василя і заспокоїлись. Він відповів, що можна, що це, власне, та сама компанія, бо "це моя цензорша черкась­ка"... Він пояснив нам, що завдяки цій жінці в черкаських газетах надру­ковано багато крамольних віршів. А такі його публікації вже позитивно впливають і на київських редакторів. Коли я пізніше переглянув у хаті Василя Симоненка відкладені газети з його публікаціями, то був ураже­ний: там були вірші, яких у Києві навіть не насмілилися б подавати до друку. ...Цензорша, російська національність якої засвідчувала непри­четність до українського націоналізму, без особливого ризику йшла на зух­вале співчуття і потурання кругом підозрілому Симоненкові. Випадок рідкісний серед того проклятого племені митарів". Життєрадісність не покидала Симоненка ні на мить. Та й передчуття невідворотності не поки­дало. У переддень смерті, 12 листопада, коли поету стало значно гірше, він написав листа до президії правління Спілки письменників України. Спонукала його до написання турбота про матір, зовсім безпомічну са­мотню людину:

"Шановні товариші і старші друзі!

Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, не зважаючи на це,змушена вдовольнитися роллю "утриманки". Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця про­шу Вас не допустити того і, коли це можливе, виділити їй з коштів Літфон­ду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті.

Всі авторські права на мої писання належать моїй сім'ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні.

^ 12 грудня 1963 р. В. Симоненко ".

Досить довгий час вважалося, що помер Василь Симоненко 14 груд­ня 1963 року. Навіть О.Гончар наводив саме цю дату: "Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, в Шевченковім краю 8 січня 1935 - 14 грудня 1963. Ці дати обрамляють його життя. І не тільки біографічно пов'язаний він з самою серцевиною української землі: для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він - за прикладом найкращих наших поетів - синівською відданістю їй віддя­чив, напруженим, чесним горінням душі". Але мати поета Ганна Федорів­на Щербань наводила іншу дату: "Треба виправити одну серйозну помилку. Скрізь пишуть, що Вася помер 14 грудня. А він же помер у нещасливий день - 13 грудня... Біля одинадцятої години вечора... Якраз тоді, коли я пішла із лікарні додому...” Похорон став велелюдним. Старенька вчитель­ка з Лубен у своєму виступі назвала Симоненка рідним синочком Шевчен­ка. Хтось поклав у труну видані при житті дві книжечки Василя - поетич­ну збірку “Тиша і грім" та книжечку для дітей "Цар Плаксій і Лоскотон". Та Микола Сом вихопив ці видання, коли забивали домовину, й віддав їх синові поета Олесеві, кажучи: "Сьогодні ми ховаємо Василя Симоненка, а не його поезію!" Поховали його у Черкасах. Через кілька днів представни­ки вдади прийшли зі справжнім обшуком до домівки митця, але друзі вже до того, ще під час похорону, забрали Симоненків архів. Значна частина творів була передана за кордон. Найбільш патріотичні й викривальні вірші прозвучали по радіо “Свобода”. Кадебістам залишалося тільки зі злості кусати кулаки, але вони не могли просто так залишити справи. Одного разу до матері Василя заявилися люди в цивільному, які шантажем заста­вили її переписати вже готовий текст листа до „Літературної України”, прямо заявляючи, що коли Ганна Щербань не виконає їхньої вказівки, дер­жава перестане виплачувати їй пенсію. Ми не можемо осуджувати згорьовану селянку за те, що вона пішла на цей крок, адже прекрасно розуміємо, що Василева мати стала знаряддям й іграшкою в садистських руках систе­ми. До того ж, лист написаний так велемудро й “політичне грамотно”, що відразу відпадає припущення про те, що так могла мислити й викладати думки на папері звичайна старенька, згорблена колгоспним стажем і згорьована передчасною загибеллю єдиного сина сільська людина: "...Мій син був комуніст, і тому я звертаюся до Центрального Комітету Комуні­стичної партії України з тим, що мене дуже турбує. Я краще, ніж будь-хто, знаю свого сина. Ріс він без батька, закінчив сільську школу з золотою медаллю, навчався в Київському університеті, і все, що він мав, дала йому Радянська влада. Я бачила й чула, як його вірші з виданих книжок читають і односельці, і молодь шкіл, студенти інститутів, і я, зазнавши великої втра­ти, втрати єдиного сина, жила єдиною втіхою, що сина мого шанують і що наша Радянська влада не забула його сім'ї. Але раптом мені кажуть сусіди, що вірші й щоденники мого сина передають закордонні радіостанції. Я була дуже здивована, як вони туди попали. На похорон і після похорону приїжджали з Києва його товариші Іван Світличний, Анатолій Перепадя та інші - всіх я не знаю - були з Львова і з Києва, і вони просили в мене синові рукописи. Я думала, що віддаю їх у чесні руки, що синові товариші передадуть їх у Спілку письменників, а виявилось не те. Вони їх привлас­нили, пустили по руках, і це мене дуже образило. Я розумію, що мій син де в чому міг помилятись, але ж він писав щоденник для себе, а не для того, щоб його читали й тлумачили, як кому заманеться. Я це осуджую і прошу взяти до уваги мою щиросердечну заяву. Ганна Щербань". Пізніше друзі Василя, зустрічаючись із нею, застерігали надалі нічого подібного не ро­бити, не ганьбити імені сина, а вони допомагатимуть Ганні Федорівні ма­теріально. Мати В.Симоненка померла 29 березня 1998 року.

Другу збірку "Земне тяжіння", яку при житті Василь тримав у руках як верстку, але не надіявся бачити у друці без купюр, вида­вали скоропостижно у 1964 році. Старалися зробити відповіддю на публі­кації творів Симоненка за кордоном, своєрідним спростуванням того, що цей митець при житті ущемлявся цензурою, а після смерті стане заборо­неним у СРСР. З цією ж метою у 1965 році й зверхньо подарували мерт­вому поетові премію імені ТШевченка: Василеве лауреатство вже не ста­новило загрози. До тріскучих "брежнєвських заморозків" ще встигла у Львові вийти збірка Симоненкових новел "Вино з троянд" (1965) та у столиці - книжечка "Поезії" (1966), казки „Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), „Подорож в країну Навпаки” (1964). А тоді почали робити все, щоб погаси­ти світло поетового слова. Наступна книжка "Лебеді материнства" побачи­ла світ аж у 1981, а через чотири роки були перевидані "Поезії".

  1   2   3

Схожі:

План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху поета. Мотиви патріотичної та громадської лірики
Хх століття І сучасності. Свої роздуми про народ, людину І світ, любов І ненависть він виповнив пристрасним духом пізнання, культурно-естетичним...
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху Івана Драча Особливості,...
Теліженці, теж має такі версії, навіть романтичні. Одна з них твердить, що колись у давнину село належало яко­мусь татарському ханові...
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху Майстер поетичного слова
Вінграновського останніх майже не було. Його зразу ж визнали Мет­ром, поетом з великої літери. Микола Вінграновський автор понад...
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан Загальний огляд життєвого І творчого шляху Б. Олійника Мотиви...
Олійника та його ровесників. Родина евакуватися не встигла. Він розділить долю тих, кого згодом назвуть «дітьми війни»: голод, руїни,...
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconЛекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд
Тема: Вступ. Загальний огляд: „українське Відродження” – унікальне культурно-соціальне явище 20-х років ХХ ст.; літературний процес...
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан особливі риси англійського романтизму. Загальна характеристика творчості Байрона
Загальний огляд “східних” поем: “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Облога Коринфа”, “Парізіна”, “Манфред”
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconПлан загальний огляд життя І творчості Ліни Костенко. Світоглядна...
Будучи уже зрілою поетесою Ліна Костенко звернеться до образів своїх рідних у поезіях «Веселий привид прабаби», «Храми», «Мати»
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconЗалікові питання
Українська література 20—30-х років ХХ ст. Поезія. Павло Тичина. Загальний огляд творчості. Збірка «Сонячні кларнети»
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів icon1. Зробіть загальний огляд давньоукраїнської драматургії
Охарактеризуйте образ повсталого народу в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Прочитайте напам’ять уривок із поеми
План Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів iconМайстер-клас "5 кроків пліч-о-пліч у цінності та ролі "
Майстер-клас "Майстерня майбутнього" (ведучий Віталій Климчук, використання методів позитивної психотерапії та психодрами у роботі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка