Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет




НазваМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет
Сторінка3/14
Дата конвертації19.06.2013
Розмір2.51 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
^

Глава 2. СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА СТРУКТУРА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА



2.1. Сутність і структура середовища міжнародних економічних відносин

Міжнародні економічні відносини формуються і розвиваються під впливом певних умов і факторів, що утворюють середовище міжнародної економіки. Оскільки розвиток МЕВ залежить як від внутрішніх рушійних сил, так і від чинників, що впливають на нього ззовні, вирізняють внутрішнє і зовнішнє середовище МЕВ.

Внутрішнє середовище міжнародної економіки – це структура МЕВ, закони їх функціонування і розвитку. До нього відносять зовнішньоекономічну діяльність окремих суб’єктів господарювання і країн в цілому, регулювання міжнародної економічної взаємодії, форми і рівні МЕВ, внутрішні тенденції і закони розвитку міжнародної економіки (див. тему 1).

Зовнішнє середовище міжнародної економіки – це система зовнішніх (по відношенню до суб’єктів МЕВ) умов реалізації різних форм і видів МЕВ та факторів, що визначають напрямки розвитку й особливості МЕВ. За характером впливу зовнішнє середовище поділяється на:

- умови і фактори прямого (безпосереднього) впливу, що утворюють інфраструктуру МЕВ (міжнародні правові норми, міжнародні організації, торговельні представництва, комунікаційні мережі тощо);

- умови і фактори непрямого впливу (науково-технічний прогрес, політична, демографічна, соціально-економічна ситуація тощо).

За сферами впливу зовнішнє середовище МЕВ має природно-географічну, політико-правову, економічну, технологічну і соціокультурну складові (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

^ Структура зовнішнього середовища МЕВ

Складові

Умови і фактори, що впливають на розвиток МЕВ

природно-географічне середовище

- розмір території країни,

- географічне розташування країни,

- кліматичні умови,

- наявність або відсутність природних ресурсів,

- наявність водних шляхів сполучення тощо

політико-правове середовище

- політико-правовий режим країни,

- модель управління економікою,

- адміністративні методи регулювання,

- політична стабільність, рівень політичного ризику,

- членство країни у міжнародних об’єднаннях тощо

економічне середовище

- домінуючі відносини власності,

- тип господарського механізму,

- економічний потенціал країни,

- рівень і диверсифікація науково-технічного розвитку,

- рівень розвитку інфраструктури,

- рівень життя населення,

- ступінь розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни, її міжнародна спеціалізація тощо

технологічне середовище

- рівень енергетичного забезпечення країни,

- наявність розвиненої транспортної мережі,

- інформаційне забезпечення економічної діяльності,

- можливість втілення у виробництво високих технологій

соціокультурне середовище

- структура населення за статтю, віком, професійним і національним складом,

- рівень освіти, медичного забезпечення,

- мова, релігія,

- ставлення до праці,

- особливості історичного розвитку,

- національні традиції, культурні цінності, норми поведінки,

- особливості ділової етики тощо


Що стосується природно-географічного середовища, то наявність чи відсутність тих чи інших природних ресурсів у різних країнах, а також особливості їх кліматичних умов створюють об’єктивні передумови формування та поглиблення системи міжнародного поділу праці, а отже, й впливають на розвиток МЕВ. Забезпеченість ресурсами нерідко залежить від розміру території країни. Невеликі країни, як правило, мають меншу кількість і різноманітність природних ресурсів і вузький спектр кліматичних умов, тому вони гостріше відчувають потребу у спеціалізації. Визначальну роль у розвитку МЕВ також грає розташування певної країни відносно інших країн, регіонів, транспортних шляхів тощо.

Політико-правове середовище формується, насамперед, державою як провідним суб’єктом МЕВ. Політико-правовий режим країни характеризується способами і порядком формування владних інститутів, ступенем реальної участі громадян в управлінні державою, способами вирішення соціальних і політичних конфліктів, що виникають у суспільстві. Сучасні політико-правові режими варіюють між демократією і тоталітаризмом. Отже, розвиток МЕВ багато в чому залежить ще й від взаємної адаптивності політичних устроїв, зокрема, демократичних і недемократичних.

Модель управління економікою залежить від типу соціально-економічної системи та може бути ліберальною або директивною. Крім того, за будь-якої моделі управління держава застосовує адміністративні методи регулювання (ліцензування і квотування експорту й імпорту, введення валютних обмежень, встановлення особливих вимог до товару, упаковки та маркування, накладання ембарго на зовнішньоекономічні операції, введення економічних санкцій тощо) задля захисту національного ринку від іноземної конкуренції, сприяння експорту, вирівнювання торгівельного і платіжного балансів і т. ін.

Адекватна реалізація принципів міжнародної економіки можлива лише в стабільному політичному середовищі. Часті зміни у правовому полі, загострення соціальних конфліктів, виникнення загрози політичного перевороту, конфіскації, націоналізації, обмеження конвертування валютних надходжень змушуватиме суб’єктів МЕВ згортати свою діяльність.

Важливим фактором політико-правового середовища МЕВ є також членство країн у міжнародних об’єднаннях, що обумовлюється спільністю інтересів як наслідок подібності географічного положення (країни Чорноморського економічного співтовариства), природних ресурсів (ОПЕК), історичної долі (країни Британської співдружності, СНД), соціально-економічного розвитку (ОЄСР, Бенілюкс), спільності конкурентів (ЄС), спільності війського будівництва (країни-члени НАТО). Подібні інтеграційні процеси, з одного боку, сприяють розвитку економічних відносин між країнами, які є членами таких організацій, але з іншого – створюють перешкоди економічним відносинам між країнами, що належать до різних угруповань.

Економічне середовище МЕВ є сукупністю економічних факторів, які утворюють основу функціонування та розвитку міжнародного обміну товарами, руху робочої сили, капіталу та валюти. Причому при визначенні економічного потенціалу враховується не тільки наявність ресурсів, а й можливість їх ефективного використання, оптимальність розвитку відтворювальної, галузевої, територіальної та зовнішньоекономічної структур. Економічно розвинені країни мають можливість більш активно діяти на міжнародній арені з метою забезпечення економічного зростання, стимулювання свого експорту та імпорту необхідної їм сировини і деяких кінцевих товарів. Крім того, ці країни мають більші можливості захищати національних виробників, надаючи їм субсидії та використовуючи митні тарифи та нетарифні методи.

В сучасних умовах велика увага приділяється технологічній складовій середовища МЕВ. Стан наукових досліджень, розвиток засобів виробництва техніки і технологій, енергетичне, транспортне та інформаційне забезпечення країни відіграють велику роль в розвитку МЕВ. Розвинені країни, як правило, експортують кінцеві товари, а країни, що розвиваються – сировину, енергоресурси, напівфабрикати. Розвинена система комунікацій, транспортних мереж прискорює розвиток як національного виробництва, так і ЗЕД.

Соціальне середовище МЕВ характеризується різноманітністю окремих шарів населення, соціальних груп за демографічними, расовими, національними, професійними, релігійними та іншими ознаками. Крім того, кожна країна і народ мають свої культурні традиції, стереотипи поведінки, особливості виховання, ціннісні орієнтації, норми та заборони. Ігнорування соціокультурних особливостей може суттєво гальмувати розвиток МЕВ.

Зрозуміло, що усі складові середовища міжнародної економіки є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. До того ж умови функціонування і розвитку МЕВ є досить різноманітними не тільки на різних етапах розвитку людського суспільства, а й в умовах одного і того ж історичного періоду.

^ 2.2. Класифікація країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку та її критерії. Міжнародні інтегральні оцінки економічного

розвитку країн

Різні міжнародні організації розробляють власні класифікації країн світу. Згідно підходу ООН, всі держави поділяються, за рівнем соціально-економічного розвитку, на дві основні групи: розвинені країни та країни, що розвиваються. Деякий час після розпаду СРСР та соціалістичного блоку держави, що входили до їх складу, називали країнами з перехідною економікою, проте зараз вони позбулися особливого статусу і ввійшли, за рідким виключенням, до числа країн, що розвиваються.

Основним критерієм поділу є рівень ВНД (або ВВП) на душу населення, проте до уваги беруться і такі фактори, як галузева структура економіки, ступінь розвитку ринкових відносин, рівень прав та свобод в суспільному, економічному та політичному житті.

Для оцінки економічного розвитку країн світу може бути використано багато показників, проте, взяті окремо, вони не дають повної картини. Тому, задля збільшення об’єктивності, використовують інтегральні оцінки, засновані на врахуванні декількох важливих показників.

Індекс розвитку людського потенціалу (розроблений ООН) розраховується як середнє геометричне трьох індексів:

  • рівня життя (валовий національний дохід на душу населення в доларах США за паритетом купівельної спроможності);

  • освіти (враховуються середня тривалість навчання та очікувана тривалість навчання);

  • здоров’я (очікувана тривалість життя при народженні).

Серед 169 країн, по яких розраховувався індекс у 2010 р., Україна посіла 69 місце.

Індекс розвитку людського потенціалу, скоригований з урахування нерівності (розроблений ООН) віддзеркалює втрати в людському розвитку через нерівність в галузях охорони здоров’я, освіти та доходів.

Індекс гендерної нерівності (розроблений ООН) показує гендерні диспаритети в репродуктивному здоров’ї, в області розширення прав і можливостей та участі в ринку робочої сили.

Індекс багатовимірної бідності (розроблений ООН) вказує на депривації, яких зазнають родини в галузі охорони здоров’я, освіти і рівня життя з урахуванням того, як ці позиції накладаються одна на одну.

Міжнародний інститут розвитку менеджменту (м. Лозанна, Швейцарія) здійснює дослідження конкурентоспроможності країн світу, враховуючи стан економіки, ефективність уряду, стан ділового середовища та стан інфраструктури.

Фахівці Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія) визначають рейтинг глобальної конкурентоспроможності країн за такими складовими: інститути; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров’я і початкова освіта; вища освіта і професійна підготовка; ефективність товарного ринку; ефективність ринку праці; рівень розвитку фінансового ринку; технологічна готовність; розміри ринку; рівень розвитку бізнесу; інновації.

Аналітики Світового банку оцінюють ефективність державної діяльності за шістьма напрямами: урахування думки населення і підзвітність державних органів; політична стабільність і відсутність насильства; ефективність роботи уряду; якість законодавства; верховенство закону; стримування корупції.

Американським дослідницьким центром The Heritage Foundation спільно з газетою The Wall Street Journal проводиться дослідження економічної свободи на основі оцінок свободи бізнесу, свободи торгівлі, фіскальної свободи, участі уряду, монетарної свободи, свободи інвестицій, фінансової свободи, права власності, свободи від корупції, свободи праці.

Розвинені країни – економічно і технологічно розвинені країни з високим рівнем матеріального і нематеріального добробуту громадян, яким притаманні високий ступінь соціальної захищеності населення, широкі громадянські права і свободи, великі можливості для реалізації здібностей особистості.

ООН відносить до числа розвинених 44 країни та території. З них 28 є членами Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Провідну роль в групі розвинених країн виконують держави так званої «великої сімки» – США, Канада, ФРН, Франція, Італія, Великобританія та Японія.

Валовий національний дохід на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) в розвинених країнах – членах ОЕСР в 2010 р. в середньому складав 37077 доларів США, а в інших розвинених країнах – 42370 доларів США. Середньосвітовий показник був учетверо менший: 10631 долара США.

При населенні, що становить близько 1/6 світового, розвинені країни виробляють 82 % світового ВВП (з урахуванням паритету купівельної спроможності валют – 58%). Основні технологічні, економічні і гуманітарні досягнення людства концентруються в розвинених країнах.

У 70–80-х рр. 20-го століття в розвинених країнах Заходу відбулася радикальна структурна перебудова економіки: здійснено перехід до ресурсозберігаючих технологій, проведено технічне переобладнання підприємств (перш за все промислових), відбулася стрімка комп'ютеризація виробництва та основних сфер суспільного і приватного життя.

Новий технологічний устрій (постіндустріальний) не витіснив повністю старий (індустріальний) – без матеріального виробництва неможлива будь-яка економіка – проте на перший план вийшла сфера послуг, в тому числі науково-технічних, в якій концентрується біля ¾ зайнятих і виробляється приблизно ¾ ВВП. В промисловості продовжують розвиватися перш за все високотехнологічні наукомісткі галузі. Матеріалоємні й трудомісткі виробництва переміщаються в країни, що розвиваються, з дешевими ресурсами. За межі розвинених країн виносяться і екологічно шкідливі, «брудні» виробництва (металургійні, нафтопереробні, нафтохімічні, целюлозно-паперові тощо).

Розвиненим країнам притаманний демократичний політичний устрій. Людина, її права та гідність визнаються найвищою цінністю. В цих країнах вдалося досягнути приблизного балансу соціально-економічних сил та врівноважити інтереси основних соціальних груп. Економічна діяльність протікає в умовах конкурентного ринку, тобто ринку, для якого характерні лише мінімальні обмеження свободи економічної діяльності. Ринкове саморегулювання органічно доповнюється регулюванням. Держава активно регулює економічні процеси з метою забезпечення високих і стійких темпів розвитку країни, а також заради соціального вирівнювання.

Метою соціального вирівнювання (яке найбільш послідовно впроваджується в ЄС) є зближення рівнів добробуту всіх членів суспільства, що передбачає: забезпечення прийнятного життєвого рівня для непрацездатних членів суспільства; тимчасову підтримку безробітних; зниження ступеню нерівності доходів всіх членів суспільства; фінансування державою (зазвичай часткове) соціальної інфраструктури; створення умов для зростання і реалізації людського потенціалу, аби кожний міг одержувати високий дохід.

Поширення нових технологій, здатних різко скоротити як забруднення навколишнього середовища, так і потреби в непоновлюваних ресурсах, та підвищена увага збереженню навколишнього природного середовища поки що не дозволяють в повній мірі забезпечити гармонійну взаємодію між людиною і природою, але дають надію, що відносний баланс таки може бути досягнутий в майбутньому.

Водночас, незважаючи на позитивний довгостроковий тренд розвитку, розвинені країни стикаються з низкою внутрішніх та зовнішніх проблем. Зберігає актуальність питання захисту глобальної екології та збереження природних ресурсів світу. Демографічна криза (через недостатню народжуваність та зростання середньої тривалості життя) та приплив іммігрантів загострюють проблему соціального захисту, зокрема пенсіонерів та безробітних. Погіршуються стосунки з іншим світом (зокрема ісламськими країнами), який не хоче бути постачальником дешевих ресурсів та споживачем занадто дорогих високотехнологічних товарів; не бажає беззаперечно сприймати західні цінності та ліберальну ідеологічну доктрину. Світова фінансово-економічна криза, що розпочалася в 2008 р., послабила позиції розвинених країн та збільшила економічну роль деяких держав, що розвиваються (зокрема Китаю).

В середовищі розвинених країн сформувалися три основні економічні центри: ЄС, США та Японія. З урахуванням паритету купівельної спроможності на долю ЄС та США припадає по 20% світового валового продукту, Японії – 6%.

В конкурентній боротьбі за ресурси, ринки та сфери впливу кожен з основних центрів має свої сильні сторони.

ЄС спирається на:

  • великий господарський потенціал (демографічний, виробничій, науково-технічний);

  • високу місткість внутрішнього ринку;

  • масштабні наукові дослідження та розробки;

  • величезні закордонні капіталовкладення;

  • тісні зв’язки з колишніми колоніями в Африці, Тихоокеанському та Карибському басейнах;

  • ідеологію соціального вирівнювання;

  • поєднання свободи підприємництва з активним державним регулюванням;

  • невисокі військові видатки.

США використовують:

  • величезний господарський потенціал (природно-сировинний, демографічний, виробничій, науково-технічний);

  • велику місткість внутрішнього ринку;

  • видатні масштаби концентрації та централізації виробництва і капіталу;

  • великомасштабні наукові дослідження та розробки;

  • величезні закордонні капіталовкладення і утворену на їх базі «другу економіку» за межами країни;

  • ідеологію відповідальності кожної особистості за свій успіх;

  • широку свободу підприємництва;

  • особливу роль долара як світової валюти;

  • політичне та військове домінування в світі.

Японія будує свої успіхи на тому, що:

  • більше заощаджує та інвестує;

  • широко використовує невеликі фірми;

  • скуповує кращі наукові досягнення світу та ефективно запроваджує їх у виробництво;

  • має унікальні традиції співробітництва (між найманими працівниками та фірмами, між керівниками та підлеглими, корпоративні союзи між концернами та ін.);

  • застосовує кейрецу – специфічне об’єднання великих копаний з малими та середніми;

  • сповідує ідею колективних зусиль заради спільного процвітання;

  • здійснює індикативне регулювання економіки;

  • має низькі військові видатки.

В становленні Японії як потужного економічного центру особливу роль відіграло державне регулювання, завдяки якому вдалося максимально зосередити обмежені ресурси на найбільш перспективних напрямах розвитку.
^ 2.3. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються

Країни, що розвиваються (КР), – це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи. Вони займають майже 70% території Землі, їх населення становить понад 80% усього населення земної кулі. Валовий внутрішній продукт (ВВП) сягає близько 28% загального світового обсягу. До країн, що розвиваються, відносять держави, які часом значно відрізняються одна від одної, проте мають такі спільні риси, проблеми та інтереси, котрі дають підстави об’єднувати їх в одну підгрупу. Цими рисами є :

  • залежне становище в системі світового господарства;

  • багатоукладний характер економіки;

  • в цілому (за винятком деяких країн) усе ще низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості, сільського господарства, виробничої та соціальної інфраструктури порівняно з промислово розвинутими країнами з ринковою економікою.

Виділяють три підгрупи країн, що розвиваються: найрозвинутіші країни, середньо розвинуті та найменш розвинуті. Найбільш динамічні з них це, насамперед, нові індустріальні країни (НІК) Південно-Східної Азії та Латинської Америки (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика) – НІК першого покоління; Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі – НІК другого покоління; Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія – НІК третього покоління; Філліпіни – НІК четвертого покоління. До цієї підгрупи входять також деякі країни Перської затоки – Катар,Кувейт, ОАЕ, а також Багами, Бермуди.

Для НІК характерна експортна орієнтація виробництва, поступовий перехід до розвитку капіталомістких і наукових галузей, активне використання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) і зростаюча участь у вивезенні капіталу.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК – Organization of Petroleum Exporting Countries, OPEK) – міжнародна організація, створена для проведення узгодженої політики на світовому ринку нафти у вересні 1960 р. Спочатку до складу ОПЕК увійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об’єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973-1992), Габон (1975-1994). Країни-члени ОПЕК контролюють близько двох третин світових запасів нафти. Їх частка у світовому видобутку нафти складає 40%, у світовому експорті – 50%. У 1968 р. було створено регіональне нафтове угрупування – ОАПЕК, у який ввійшли арабські нафтовидобувні країни.

Ці організації взяли під контроль ціни на нафту. Нафтові родовища країн ОПЕК характеризуються винятково високою продуктивністю. Тому витрати виробництва при видобутку нафти тут дуже низькі. Собівартість близькосхідної нафти в середньому в 19 разів нижче, ніж у США. Поряд з нафтовою промисловістю в останні роки більш швидкими темпами розвивається гірничовидобувна промисловість, чорна і кольорова металургія, металообробка, а також сфера послуг ( особливо Кувейт і Об’єднані Арабські Емірати).

Протягом останніх трьох десятиліть (з кінця 1970-х рр.) одним із світових лідерів за темпами економічного зростання був і залишається Китай: у середньому близько 10% щороку. Поставлене в 1980 р. завдання збільшити до 2000 р. національне виробництво товарів і послуг в 4 рази було вирішено достроково в 1995 р.

Початок перетворення економіки Китаю, як і в багатьох інших країн, що розвиваються, пов'язаний зі здійсненням політики імпортозаміщення, результатом якої стали: підвищення темпів економічного зростання, формування внутрішнього ринку, скорочення сфери централізованого матеріально-технічного постачання й розподілу по картках, істотне скорочення чисельності голодуючого населення,прихід транснаціональних корпорацій, виникнення нових галузей промисловості, розвиток сфери послуг. Зростаючий приплив іноземного капіталу і його орієнтація на зовнішні ринки привели до вибору нової стратегії і тактики розвитку – переходу до експортної орієнтації народного господарства. Успіхи економічного розвитку Китаю віддзеркалюються в зростанні обсягів промислового виробництва багатьох видів продукції. Китай є світовим лідером у виробництві вугілля, сталі, цементу, зерна, м’яса, бавовни, знаходиться на передових світових позиціях із виробництва електроенергії. У середині 90-х рр. КНР став третьою державою у світі за обсягом річного виробництва ВВП, а на початку 2000-х рр. – другою після США. Він також вийшов на третє місце в світі за обсягом експорту (5,9% світового експорту).

Передові міжнародні корпорації розглядають Китай як найбільш перспективний світовий ринок. За оцінками фахівців, місткість китайського ринку перевищує 300 млрд. дол. Китай активно залучає іноземний капітал, зокрема, прямі іноземні інвестиції складають близько 50  млрд. дол. США (2-е місце після Франції). Він займає друге місце після США за кількістю підприємств з іноземними інвестиціями. На їхню частку припадає 7,5% промислових підприємств і майже 19% виробленої продукції (у незмінних цінах). На таких підприємствах працює до 20 млн. чоловік, що забезпечують виробництво біля 15% ВВП. У свою чергу, розширюється експорт китайського капіталу (за неофіційними даними досягає 50 млрд. дол. США).

Початок індустріального розвитку Латинської Америки відноситься до середини 1950-х років. Основою форсованої індустріалізації було імпортозаміщення, середньорічні темпи росту становили 6,9%. До середини 1970-х років Латинська Америка стала індустріальним урбанізованим континентом із сучасними галузями промисловості. При цьому залишалася архаїчною структура аграрного виробництва й суспільних відносин на селі. З кінця 1960-х років країни Латинської Америки збільшують запозичення капіталів на ринках розвинених країн, ростуть і прямі інвестиції. Державна політика спрямована на співробітництво із ТНК. Політична демократизація відкрила шлях до подальшого розвитку континенту. Почалося здійснення неоліберального проекту постіндустріалізації континенту за підтримки МВФ за моделлю «наздоганяючої модернізації».

Склалася специфічна «латиноамериканська модель» розвитку. Її особливими рисами є значна зовнішня заборгованість, вузькість внутрішнього ринку, сировинна орієнтація на міжнародних ринках. В останній час спостерігається розвиток внутрішнього ринку й економічна інтеграція країн Латинської Америки.

Поряд із підйомом нових індустріальних країн, країни ОПЕК, Китаю спостерігається зростання кількості країн, які відносять до числа найбільш бідних. Сьогодні їх нараховують 47, у т.ч. 32 розташовані у тропічній Африці, 10 – в Азії, 4 – в Океанії, 1 – в Латинській Америці. Всі держави Африка, за винятком ПАР, відносяться до групи країн, що розвиваються, причому більшість із них – до підгрупи найменш розвинених. За багатством й розмаїттям природних ресурсів це найбільш забезпечений регіон світу: йому належать найбагатші запаси золота, алмазів, металів платинової групи, великі запаси урану, азбесту, графіту, залізних руд, а також ряду кольорових, рідких і рідкоземельних металів, дорогоцінних мінералів, нафти, газу й інших корисних копалин. Африка займає провідні позиції на світовому ринку за такими металами, як ванадій, літій, берилій, тантал, ніобій, германій. Ґрунтово-рослинні ресурси континенту можуть забезпечити продовольством 1,5 млрд. жителів.

Разом з тим за рівнем соціально-економічного розвитку це найменш розвинений і найменш динамічний регіон, загальна питома вага країн Африки (без ПАР) у світовій економіці становить близько 1,5%. Особливо відсталим є субрегіон Тропічної Африки. Інший субрегіон – Північна Африка (Алжир, Лівія, Єгипет, Марокко, Туніс) - має економічні показники, які в 2-4 рази перевищують рівень Тропічної Африки. Характерна риса господарської діяльності – багатоукладність і змішані форми власності. Причому передові сучасні уклади не стали домінуючими, а державний не став ефективним. Державні підприємства характеризуються низькими показниками – низька конкурентоспроможності продукції, дефіцит коштів, висока залежність від імпорту техніки й технології, дефіцит кваліфікованих кадрів. Перевага традиційних укладів в аграрному секторі обумовлює низьку продуктивність екстенсивних землеробства (часто монокультурного) і тваринництва на основі архаїчних форм і примітивної матеріально-технічної бази. У зв’язку з цим триває й загальна деградація природного середовища (опустелення, виснаження ґрунтів , ерозія тощо).
^ 2.4. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країн з перехідною економікою

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних до ринкових методів господарювання. Це - колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Maкедонія, Албанія; азіатські країни - Китай, Монголія і В'єтнам. Країни з перехідною економікою також називають транзитивними перехідними економіками, або емерджентними (англ. emergence — виникнення, поява нового) країнами, де з’являються ознаки, що не властиві їх попередньому стану.

Перехідна економіка означає трансформацію централізованої неринкової моделі економічного розвитку з жорсткими командно – адміністративними методами управління у економіку, в якій ринковий механізм функціонування поєднується з методами державного регулювання. Перехідні економіки як регіон світової економіки мають за мету визначення свого місця і функцій у міжнародній економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі.

Країни з перехідною економікою неоднорідні за своїм соціально-економічним розвитком (рівнем технології, структурую економіки, рівнем життя населення) та політичними уподобаннями. Реформування економіки на ринкових засадах стимулює постсоціалістичні країни до економічної інтеграції, що все більше набуває глобального характеру. Проте вектори інтеграції в різних країн неоднакові. Всі європейські держави перехідної економіки (крім Росії) стратегічною метою вважають вступ до ЄС. У Центральній Європі в 1992 р. була підписана Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю. ЇЇ підписали Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина ('Вишеградська четвірка'); згодом до них приєдналися Румунія й Болгарія. Ця організація стала проміжною моделлю, яка полегшила вступ цієї групи країн до ЄС. Ще в 1989 р. Європейський Союз розробив програма PHARE (економічна допомога реформуванню) для Польщі та Угорщини; згодом вона поширилася на Чехію й Словаччину. Нині ці країни вже є членами ЄС.

На теренах колишнього СРСР у 1991 р. утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка поєднала 12 з 15 колишніх радянських республік (Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україну). Головною метою СНД передбачалося співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та культурній сферах для всебічного й збалансованого економічного й соціального розвитку держав-членів. Таке співробітництво має перетворитися на Економічний союз, угоду про його створення підписано в 1993 р., але до реалізації цієї мети ще далеко. Для успішної інтеграції на просторі СНД є чимало об'єктивних умов. На початку 90-х років ще зберігалися виробничі зв'язки між підприємствами колишніх республік СРСР. Тривалий процес територіального поділу праці в межах Союзу утворив механізм доповнення, кооперації між економіками союзних республік.

Необхідно було пристосувати цей механізм до нових умов, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. До того ж відсутність мовного бар'єру, культурні, навіть сімейні зв'язки сприяли, здавалось, успішному розвитку інтеграції. Проте насправді цей процес іде з великими труднощами. Цілями задекларованого Економічного союзу є стабільний розвиток економіки країн-членів, утворення спільного економічного простору, спільне здійснення економічних проектів, розв'язання екологічних проблем. Функціонування Економічного союзу означало б вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили між країнами СНД.

Передбачається здійснення узгодженої політики в сферах грошово-кредитних відносин, бюджету, цін і оподаткування, митних тарифів. Зараз економічна інтеграція в СНД, по суті, знаходиться на стадії зони преференційної торгівлі. Тому шлях до Економічного союзу пролягає через проміжні стадії: зону вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок товарів, послуг, капіталів і робочої сили - валютний союз. В 1994 р. було підписано Договір про утворення зони вільної торгівлі. Він передбачає поступове скорочення митних зборів і утворення в майбутньому міждержавної економічної ради. Було підписано низку документів, які конкретизували цілі Економічного союзу й розробляли механізм його дії в різних сферах. Проте багато з важливих рішень про зміцнення інтеграційного процесу в межах СНД залишаються тільки на папері.

Країни з перехідною економікою входять також до деяких економічних організацій Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Так, членами Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (АТЕС) є Китай і Росія. В Організацію економічного співробітництва (ОЕС) Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан входять спільно з Афганістаном, Іраном, Пакистаном і Туреччиною. основними напрямами співробітництва країн - членів цієї організації, яка утворилася ще в 1985 р., є: промислове й технічне співробітництво; енергетика; сільське господарство; транспорт і комунікації; навколишнє середовище й охорона здоров'я; освіта, наука й культура; боротьба з наркоманією. В’єтнам і Монголія входять до Азіатської організації з питань продуктивності (АОП). В’єтнам є також членом Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

^ 2.5. Оцінка соціально-економічного розвитку України.

Визначення місця України в сучасній системі світового господарства

Сучасна Україна – одна з великих країн Європи. За кількістю населення вона займає шосте місце в Європі, поступаючись лише Російській Федерації, Німеччині, Великобританії, Італії. А за площею поступає лише Росії.

За розміром ВВП на душу населення Україна є 40 економікою світу. Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного розподілу праці, що забезпечує розвиток та зростання багатства суспільства. Така інтеграція сприяє формуванню ефективної структури економіки країни, вирішує комплекс екологічних проблем, що можуть бути розв'язані спільними зусиллями та відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об'єктивні можливості для таких процесів. До них насамперед належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці.

Місце України у світному господарстві визначається її природно-ресурсним потенціалом (в цьому відношенні країна знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни, приміром, Японія, Італія), демографічними передумовами (значні трудові ресурси – у працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято близько 22 млн працівників, трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти, питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29% населення), геополітичним положенням (досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці). За обсягом внутрішнього ринку Україна не поступається багатьом країнам світового господарства. Так, у системі міжнародних порівнянь за критерієм «розмір внутрішнього ринку» Україна посіла в 2010 р. 30-е місце зі 133 країн. Водночас за обсягом внутрішнього ринку, розрахованого на одну особу населення, Україна значно поступається європейським державам. За цим критерієм Україна посіла 71 – ше місце.

Входженню України як повноправного партнера у світове господарство перешкоджає, по-перше, відсутність системного підходу до міжнародної інтеграції та співпраці, по-друге, недостатній рівень доступу українських товарів і послуг до зовнішніх ринків, по-третє, недостатнє використання потенціалу торгово-економічного співробітництва з країнами СНД, іншими перспективними партнерами й регіональними інтеграційними об’єднаннями, Вадами економічної інтеграція є низька конкурентоспроможність продукції українських товаровиробників на світових ринках. З промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%.

Крім того, окремі товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам, наприклад, окремі види металургійної промисловості. Негативним моментом міжнародних зв’язків України є значне переважання в експорті країни паливно-сировинної групи; низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті; незначна частка в експорті товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародне співробітництво; отримання валютних надходжень (до 40%) за рахунок експорту продукції чорної металургії, яка дорівнює майже 30% загального обсягу виробництва.

Упродовж усього періоду незалежності українській економіці притаманний високий рівень відкритості. В 2007 році він складав 94,8 %, значно вищий ніж в Євросоюзі, де він складав 26,4 %. В процесі переорієнтації торгових потоків під впливом недостатності структурної перебудови в Україні сформувалася нераціональна модель міжнародної спеціалізації, що характеризується домінуванням частки групи чорних металів і виробів із них (32,3 %). В товарній структурі експорту основні товарні групи складають сільгосппродукція (18,7), механічне обладнання, машини та механізми (12, 6 %), мінеральні продукти (9.8%), продукція хімічної галузі промисловості (6.3 %) та таке ін. Низьким залишається диверсифікація географічної структури торгівлі. Основним експортним ринком залишається Російська Федерація з часткою 21,9 % у 2009 році. Для існуючої моделі міжнародної спеціалізації негативним є рух торгових потоків технологічних товарів – із країн ЕС, а експорт технологічної продукції здійснюється у країни СНД і Азії.

У сфері міжнародних фінансових операція України, починаючи з 2005 р., була зроблена спроба перейти від моделі експортнооріентованної розвитку до моделі імпортнооріентованого споживчого капіталізму. Але внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи (2008 р.) ця модель зазнала поразки. Серед окремих фінансових операція відбуваються такі основні тенденції: здійснюється досить виразний висхідний тренд зростання позитивного сальдо (що є типовим для економік, які знаходяться на етапі здогоняючого розвитку); у сфері портфельних інвестицій спостерігаються неадекватні процеси – українські компанії та інвестори проводять операції майже виключено з українськими цінними паперами, в той час як операції з іноземними цінними паперами на іноземних фінансових ринках знаходяться у тіні; дуже мізерними залишаються обсяги операцій з українськими цінними паперами, які дають право на участь в капіталі (що пов’язано із закритістю більшості українських компаній); головним чинником руху коштів за статтею «портфельні інвестиції» є операції з українськими борговими цінними паперами, тобто робляться все нові зовнішні борги під заставу українських цінних паперів. З проблемою міжнародних економічних відносин тісно пов'язана проблема зовнішнього боргу України. Станом на 1 червня 2011 року зовнішній борг України досяг 58,167 млрд. дол.

Основне завдання реформи міжнародної інтеграції та співпраці спрямоване на вироблення цілісної й збалансованої зовнішньоекономічної політики, підвищення конкурентоспроможності й інвестиційної привабливості економіки України.
^ Запитання для самоконтролю

1. Що таке середовище МЕВ? Яка його структура?

  1. Охарактеризуйте вплив на розвиток МЕВ природно-географічного, політико-правового, економічного, технологічного та соціального середовищ.

  1. Які інтегральні оцінки економічного розвитку країн вам відомі?

  2. Дайте загальну характеристику соціально-економічного стану розвинених країн.

  3. Назвіть особливості національних економік ЄС, США та Японії.

  4. Визначте загальні риси соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються?

  5. Які соціально-економічні особливості характерні для країні з перехідною економікою?


Рекомендована література

Герасимчук, В.Г. Міжнародна економіка [Текст] : навч. посіб. / В.Г. Герасимчук, С.В. Войтко. – К. : Знання, 2009. – 302 с.

Дахно, I. I. Свiтова економiка [Текст] : навчальний посiбник для вузiв / I. I. Дахно - 2-ге вид., перероб. та доп.. - К. : ЦУЛ, 2008 . - 277 с.

Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов: пути к развитию человека [текст] / Пер. с англ. ; ПРООН. – М. : Издательство «Весь Мир», 2010. – 244 с.

Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна державаэкономика [Електронный ресурс] // Державна служба статистики. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.hua/

Колесов, В. П. Международная экономика [Текст] : учеб. для студ. вузов / В. П. Колесов, М. В. Кулаков ; Московский гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. Экономический факультет. - М. : ИНФРА-М, 2009. – 473 с.

Любецкий, В. В. Мировая экономика [Электронный ресурс] : Учебно-методический комплекс / Московский институт экономики, менеджмента и права ; Центр дистанционных образовательных технологий МИЭМП / Выпускающий редактор С. А. Дубок. – М. : Центр дистанционных образовательных технологий МИЭМП, 2010. – Режим доступа: http://www.e-college.ru/xbooks/xbook006/book/index/index.html?go=index*title.htm. – Заглавие с экрана.

Міжнародна економіка [Текст]: навч. посіб. / Білоцерківець В.В., Завгородня О.О., Лебедєва В.К. та інші / за ред. А.О. Задої та В.М. Тарасевича. – Д. : Вид-во ДУЕП, 2010. – 339 с.

Новий курс: реформи України. 2010-2015 рр. [Текст] : Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця. – К. : НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с.

Савельєв, Є. В. Мiжнародна економiка [Текст] : пiдручник : / Є. В. Савельєв - 3-тє вид., перероб. i доп. – К. : Знання, 2008. – 622 с.

Солонiнко, К. С. Мiжнародна економiка [Текст] : навчальний посiбник / К. С. Солонiнко. – К. : Кондор, 2008. – 380 с.

Фiлiпенко, А. С. Мiжнароднi економiчнi вiдносини: теорiя [Текст] : пiдручник для вузiв / А. С. Фiлiпенко. – К. : Либiдь, 2008. – 406 с.

Чуприна, О. О. Міжнародні інтегральні оцінки як інструмент аналізу місця та перспектив України в сучасному світі [Текст] / О. О. Чуприна, О. А. Чуприна // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Економічна теорія та право. – 2010. – № 2. – С. 82-91.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни київський національний...

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconРобоча навчальна програма
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни полтавський національний технічний університет
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, Молоді та спорту України
Розроблено та внесено: Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет icon1, Покарання як основна форма реалізації кримінальної відповідальності
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни таврійський національний університет
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний технічний університет України
Правове регулювання суспільних відносин в умовах демократизації Української держави
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconНавчально-методичний посібник з навчальної дисципліни
...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconНавчально-методичний посібник з навчальної дисципліни
...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний...
Трансформація аксіосфери інформаційного суспільства з позицій сучасного соціогуманітарного знання
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни полтавський...
Психолого-педагогічні дисципліни, охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях”
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний університет
Другий відкритий Всеукраїнський дебатний турнір Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка