Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів




НазваПід час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів
Сторінка7/16
Дата конвертації19.06.2013
Розмір1.91 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16



^ ІЗ ЩОДЕННИКА
24 жовтня2008 р

Я прочитав, що контрастне співставлення двох об’єктів (людей, подій, країн) веде до небезпечних спрощень. Був згодним з цим. Нині, 24 листопада, я запитую: чому цей вольовий акт (співставлення) обов’язково повинен вести до спрощень?
26 жовтня 2008 р

Читаю в якомусь виданні про наявність загальнолюдських якостей: доброти, гуманізму, терпимості, співчуття, оптимізму. Але ж загальнолюдськими якостями є також: зло, антигуманність, нетерпимість, песимізм. Вони мають таку саму вагу в історії…
2 грудня 2008 р

Залишаючись істориком, стаю фізиком. Притягування і відштовхування – стан відносин Польщі і України. Вацлав – останній русин на польському престолі, Владислав Ягайло – перший «москаль» на троні Польщі.
5 грудня 2008 р

Читаю статтю польської дослідниці К. Матвєйчик «Варвари коло воріт Сходу. Напади запорізьких козаків та безпека і розвиток чорноморського узбережжя Туреччини до середини XVIIст. Спроба розпізнання». Протиріччя вже в назві. Визначення особливого через загальне («козаки» через «варвари»). Помітні дві тенденції: 1) козаки посилювали Порту Оттоманську; 2) козаки її послаблювали. Яка перемагала?

Здається, поняття «варвари» на даний час не можна вважати концептуально визначеним. «Варвари» не тотожні «варварам». Яких «варварів» має на увазі пані Катажина?

Цікаві цифри: Найбільшу ціну платили за полонених черкесів – 1000 цесарських корон. На другому місці поляки (600 корон), потім – абхази (500к.), за наших русинів і козаків – 400 корон, за грузин - 300. Симптоматично, що за німців, угорців, венеціян давали найменше, вважаючи їх за поганих робітників. Протиріччя між назвою статті та її змістом: стаття більш об’єктивна та правдива, ніж її назва.
12 грудня 2008 р

Християнство, щоб перемогти, використало не християнські методи.

Читаю д. і. н. Чмихова: «Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоловічого і жіночого начала, аналогія між спермою і яйцеклітиною, зачаття нового етносу et cetera». Якась гінекологія!
16 грудня 2008 р

Кожен народ, як Нарцис – закоханий тільки в себе…
18 грудня 2008 р

Хутшабаті, і самшабаті… В грузинській мові серед днів тижня – 5 субот. У росіян неділя – це «воскресенье», а цілий тиждень що – «умиранье». Тиждень, у них «неделя» - тобто 6 днів нічого «не делать»: У нас на те, щоб нічого не робити – тільки один день – «неділя».
20 грудня 2008 р

Ярославна з «Слова о полку Ігореві», і Нестан Дареджан з «Витязя в тигровій шкурі ». Перша закликає природу, щоб сприяла її Ігорю, а також воїнам його. Грузинка закликає коханого йти походом на ворога і не визволяти її.
21 грудня 2008 р

Ідемо через населений пункт. Його назва – Сонячне, означає, що всі інші населені пункти несонячні. Але цинічні пасажири звикли не вірити назвам населених пунктів, таким умовним…
22 грудня 2008 р

Роздягання і одягання – дві сторони одного явища. Роздягаючись, людина опускається (чи піднімається) до себе справжньої. Одягаючись, людина «на – ряд – жається» (приводить в себе в порядок ).

Поляк скаже «Ale sie, wy stroil». Така асоціація, ніби став у стрій.

25 грудня 200 8р

Католицьке «Боже Народзенє». Яка ясна назва. Для зрозуміння російського «Рождества» уже потрібен контекст, а українське «Різдво» взагалі далеко відійшло від первинного змісту…
26 грудня 2008 р

Педагогічна термінологія (тренінг, інтеракція, група, гра, диференційований підхід) все більше нагадує психотерапевтичну практику доктора Морено. Вчитель-психотерапевт, учень-пацієнт…
31 січня 2009 р

Вчора у розмові з двома Андріями і Марійкою, висловив думку, що гетьмани (і не тільки вони) XVII ст. - фігури барокові. В їх характерах переплітаються пафос, динаміка, масштаб, химерність, світло і тінь.
2 лютого 2009 р

Читаю правильні слова про історичне значення Галицько-Волинської держави.

- Захистила від завоювань та асиміляції південну і західну гілки східних слов'ян.

- Сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

А «чужа» держава не сприяє цим благородним факторам? А бездержавні народи, які не асимілювались (цигани, євреї), а державні народи, які асимілювались (скіфи, сармати)?
6 лютого 2009 р

Прочитав статтю Ю. Рудницького «Кого зрадив Ярема». Копія гірша оригіналу, тобто книги польського дослідника Яна Відацького «Князь Ярема».

Не розумію, що таке «внутрішня самотність» князя? А що таке «зовнішня самотність». Як дослідив автор ( Ю. Рудницький), «антикатолицьке повстання селян і козаків під проводом Павлюка і Острянина спровокувало там промосковське духівництво…

Чи було це повстання тільки «антикатолицьким»?
9 лютого 2009 р

Україна. Капіталістичні відносини – в економіці, державні – в політиці, а капіталістична ідеологія відсутня.
10 лютого 2009 р

Чи стимулює християнство нинішній «капіталізм з українським обличчям?».
16 лютого 2009 р

Сподобалась фраза з Корану: « Чорнила вченого і кров мученика мають рівну цінність перед небом».
4 березня 2009 р

Порівнюю Україну та Іспанію. Ця романська країна відкриває Американський континент. Україна відкриває лише Дике поле. Іспанські ідальго переселяються в Америку, українська шляхта – в католицизм. Щоб змінитися, їм не потрібно міняти холодну Європу на теплу Америку. Ренегатство – як спосіб комфортного буття. Маленьке Дике поле народжує більший міф, ніж величезні американські простори. Вся історія Речі Посполитої так чи інакше зав’язана на піонерах Дикого поля. Чого тільки вартий Самійло Лащ чи В. Сіцінський зі своїм «Не позвалям».
21 травня 2009 р

Попалась на очі «патріотична» стаття кандидата філософії К. про українську історію: «Унікальність Українського народу… в тому, що на відміну від усіх без винятку народів світу лише він зазнав такого тривалого, безперервного іноземного поневолення, що розтягнулася на сім з половиною століть. Нічого схожого не зазнав жоден інший народ відтоді, як виникло людство».

Нутром чую «тлетворний» вплив посередньої публіцистики. Один з 7 гріхів філософа (історика також) – апріорність мислення. Як філософ, пан К. історії не знає. Це не дивно. Дивно, що як історик (бо постулює себе таким), не знає філософії. Глибока думка М. Драгоманова: «відповідно приказці, що погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було, все таки (московське) царство було певною організацією громадських сил, до котрої пристала й наша Україна і котра все ж таки виповняла й наші національні задачі з того часу як історія склалась так, що ми самі собі не могли їх виповняти». Отакий собі діалог філософа К. і українського мислителя…
4 червня 2009 р

У відношенні «історик» – «історія» присутня третя величина: особистість того, кого досліджує, його апріорні симпатії та антипатії…
24 червня 2009 р

Мені симпатична думка А. Уайтхеда: «всі сторони (Галілей, інквізиція, нютоніанські астрономи) висказували важливі істини, які відносились до питання про рух Землі й Сонця.

Згоден з А. Уайтхедом, що характеризувати весь зміст релігійного світогляду як фантастичний чи ілюзорний було б не історично та односторонньо. Але характеризувати зміст наукового світогляду тільки як реалістичний, теж було би неправильно. В науці теж зустрічаються ірраціональні елементи, догми, віра в чудеса, поклоніння авторитетам, боротьба з інакомислячими, є свої єретики і правовірні, є інквізиція...

Знання є у вірі, віра є у знаннях.
5 вересня 2009 р

Читаю у Д. Соколова («Вторая мировая»): «бездарно виграна війна» (про перемогу СРСР над Німеччиною).

Значить, про німців можна сказати так: «талановито програна війна».
19 вересня 2009 р

Їду в маршрутці. Згадую Літенгберга: «Усомнись». Дві дороги до Заболотного. Одна – коротка, друга – довга. Функціонують обидві, обидві мають переваги, обидві потрібні...

Якщо древні елліни – діти, то це дорослі діти. Як діти, вони задають питання, як дорослі, відповідають на них.
8 жовтня 2009 р

Не зовсім згоден з Кара – Мурзою: «Риночне суспільство веде боротьбу з релігійним почуттям». Одночасно і веде і старається його реанімувати. Воно (почуття) йому (суспільстві) і потрібне, і не потрібне одночасно.
4 грудня 2009 р

Попередник М. Коцюбинського Т. Шевченко також писав про війну. Але це була війна з «ляхами», «москалями», і так би мовити, «зовнішня війна». У Коцюбинського ця війна «домашня».

Світ, в якому народився М. Коцюбинський, був затишним, простим і симетричним. Хата його нагадує хату Заболотного. І народились вони майже одночасно, перший в 1864 р., другий – в 1866 р. В тому ж році – день народження ще одного Михайла – Грушевського.

Важливі для України ці 60 – рр. XIX ст. Велику роль зіграли ці «шестидесятники».

Дві скульптури М. Коцюбинського. Погруддя на території музею. Молодий, чубатий, схожий на Григора Тютюника. Він дивиться на дев'ятиповерхівки, які оточують і «тиснуть» на музей – маленьку хатку під зеленою бляхою.

Другий Коцюбинський – на проспекті. В європейському костюмі, з підкрученими вгору тонкими вусами. Так би виглядав десь в еміграції матрос – потьомкінець Г. Вакуленчук, якби уцілів в 1905 р. Цей Коцюбинський – європеєць, естет, Оскар Уальд, з гвоздикою в петлиці піджака.

Його біологічне життя тривало 49 років. Він таки був Поетом, бо давав багато, а брав менше. Це скоротило його фізичне існування. Його ритм подібний до життєвого ритму Т. Шевченка (47 років), В. Липинського (49), Л. Українки (42).
5 грудня 2009 р

Три зустрічі Сергія Параджанова.

В житті цього режисера вінницька земля відіграла доленосну роль. Перший раз він зустрівся з Ігорем Савченко, своїм учителем в інституті кінематографії, уродженцем Вінниці, в 1947р. Той навчив Сергія, можливо, прийомам і методам професії.

Друге побачення С Параджанова з Вінниччиною, вірніше з вінничанином М. Коцюбинським, відбулось в 1964р., коли знімався фільм «Тіні забутих предків»

Третя і остання зустріч датується 1 липня 1974 року, коли він прибув до колонії 39 Губника, Тростянецького району Вінницької області.

Перша зустріч зробила С. Параджанова майстром, друга зустріч – генієм, а третя – мучеником...
28 грудня 2009 р

Причини падіння і розпаду Київської Русі В. Ключевський бачить ... в антагонізмі багатих і бідних, у величезних багатствах, накопичених правлячим класом за рахунок пригнобленого населення.

Деякі наші історики, критикуючи цього історика, не помічають головного, що він сказав, вірніше, як він застеріг...
5 січня 2010 р

Читаю в журналі «Історія в школах України (№10,2008) статтю І.Б.Гирича. Він пише: серйозно клаліфікувати гайдамаків і опришків, О.Довбуша і Кармелюка як лише розбійників і грабіжників (Л. Зашкільняк), це лише частина історичної правди. Бо тоді треба визнати, що дії польського панства щодо українського селянства були справедливими і чесними. Не уявляю, щоб англійські або швейцарські автори підручників писали про Робін Гуда або Вільгельма Теля як лише про здирників і бандитів». Згоден з цими пристрасними словами. Їх потрібно говорити все частіше.

Згадую, як на науковій конференції в Житомирі к.і.н. Д. доводив, що Кармелюк - банальний злодій, який почав свій безславний шлях з «крадіжки кількох пудів воску з католицької каплички». Гирич пише що «вже за часів незалежності була захищена дисертація про Кармелюка, звичайного бандита, написана без знання історичних реалій на підставі «об’єктивних джерел царських судових установ, генерал-губернаторських і поміщицьких архівних фондів». І далі схвильовано: «А хіба в цих джерелах дії Устима Кармелюка могли бути потрактовані інакше, ніж бандитизм? А як же написані кров’ю – серця слова Т. Г. Шевченка: гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории. Брешеш людоморе»

Чому же нині українські «патріоти» співають ту ж пісню, що й царські апологети? Можливо, тому, що відбулась «реставрація приватних власників, а ті як вогню бояться Спартаків, Уотів Тайлерів, Разіних і Пугачових, Довбушів, Гонт, Залізняків і Кармелюків ? Доріжка, на яку ступили Д. і Ко дуже слизька. Це добре розуміє Гирич: «Тоді варто вже йти далі і війну під проводом Хмельницького трактувати як зрадницьку – згідно з польськими джерелами». Не один історик погодиться і з іншою його думкою: «Від такого «об’єктивізму» один крок до виправдання шляхетських утисків, які мали не лише соціальний, а й національний характер».

І ще одне: «Романтики мали рацію, коли у ставленні до героя виходили зі ставлення до нього самого народу».

Монолітного позитивного відношення до О.Довбуша і У.Кармелюка не було і в ті романтичні часи 18-19ст.

Хто застрілив Довбуша? Народ в особі Дзвінчука? Хто зрадив Кармелюка? Народ в особі Олени Пробкової?

Пам’ятаю, як їхав з Космача після відвідин музею О.Довбуша, автобусом до Коломиї. Земляки Олекси поділилися: одні вважали його героєм, другі називали його бандитом і розбійником.
10 січня 2010 р

Часто чую постулат, що у розв’язанні другої світової війни в однаковій мірі повинні Сталін і Гітлер. Мені здається, що причина другої світової війни – в сукупності масивних фундаментальних чинників. Стосовно пакту Ріббентроп-Молотов легковажно застосовується принцип Post hoc ergo propter hoc (після того, значить, по причині того).
26 січня 2010 р

Читаю італійський підручник Джованні Гаети «Ідеа скуоля». На сторінці 185 «Іль брігантаджо» («Розбійництво») автор не спішить назвати італійських розбійників з Півдня ні «соціальними бандитами» ні просто «бандитами». Зате синьйор Гаета спішить показати причини, які породили цей соціальний протест. «Селяни провінцій Фоджя їли такий хліб, який не їли навіть собаки». Він наголошує, що розбійництво – це дикий і брутальний протест селян проти постійної бідності, проти постійного безправ`я.

Чому в Україні мало таких, як Джованні Гаета?

^ САРМАТИЗМ ЯК РЕНЕСАНСНА УТОПІЯ:

УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ
У статті робиться спроба показати особливості польського утопізму, його український аспект. З'ясоване значення сарматизму для польсько-українських відносин, етапи його розвитку.
Важливість на сучасному етапі та в історичній перспективі зміцнення польсько-українських відносин актуалізує врахування досвіду польського сарматизму у його відношенні до України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що поняття «сарматизм» не має однозначного трактування в історичній літературі. Т. Маньковський вважає сарматизм польським варіантом європейського бароко, Ч. Хернас – одним з напрямів у світогляді, культурі, мистецтві XVII ст. Російський дослідник Тананаєва Л.І. стверджує, що сарматизм в тому розумінні, яке склалось нині в польській науці – це синтез історично-визначеної ідеології та матеріальних форм побуту і культури, народжених нею і маючих силу зворотної дії [1, с. 18]. Не цілком безперечною здається точка зору дослідниці, де вона протипоставляє утопії Бекона і польського сарматизму. На нашу думку, в цих ідеологічних конструкціях було багато спільного. Держава Бенсалема у Ф. Бекона – це своєрідна ідеалізація англійської абсолютистської монархії [2, с.25] так само, як наприклад, «Роксоланія» С. Кльоновича.

Дослідженню «українського аспекту» в польському сарматизмі сучасні вчені приділили недостатньо уваги. Продуктивною є думка Тананаєвої, що землі Червоної Русі виявились одним з важливих джерел сарматизму (вірніше, це погляди польських істориків, з якими дослідниця погоджується). Проте ця точка зору потребує свого розвитку. Не висвітлена також українська складова в польській «сарматській» літературі.

Тому метою нашого дослідження є більш ґрунтовне вивчення наявності «українського сліду» в польському сарматизмі, більш детальна і глибока атрибуція його, як утопії (шляхом порівняння його з західноєвропейськими утопіями). Автором робиться спроба показати еволюцію сарматизму, висуваються деякі гіпотези.

Чи існував сарматизм як утопія, а якщо існував, то чи правомірно його порівнювати із західноєвропейським утопізмом? Таке порівняння цілком можливе, якщо врахувати, що мова йде про суспільно-політичну думку суспільств, які знаходилися на різних стадіях соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. Одночасно немає підстав абсолютизувати ці відмінності.

Щоб краще зрозуміти сарматизм, потрібно врахувати, що після включення Галицького князівства до Польської держави, в контактній зоні Мала Польща (Краків) – Галичина (Львів) складався новий «рухомий» тип світогляду – українсько-польський синкретизм. Це було прикордонне утворення, яке не можна віднести ні до одної, ні до іншої культури, хоча воно й складалося зі співвідношень польських та українських елементів. В рамках цієї «двоетнічності» здійснювалася творча діяльність представників польської ренесансної культури. Було б помилкою розглядати цей синкретичний світогляд, як набір «усереднених» і ідейних орієнтацій. У реальному житті була присутня різноманітність змішаних етнічно-світоглядних форм, яка обумовлювалась нестійкістю соціально-політичної та ідейно-культурної ситуації в країні. Н. Яковенко називає парадоксом те, що «конструкторами тяглості руської історії стали не русини» [3,с. 41]. На нашу думку, така песимістична картина опирається на методологічну помилку, бо не враховує саме цієї етнічної синкретичності.

Сарматизм – утопія, з точки зору «класичного» утопізму формалізується погано. На перший погляд, «Утопія» Т. Мора, «Zywot czlowieka poczciwego» М. Рея, «Роксоланія» С. Кльоновича, суттєво відрізняються, хоча для побудови цих конструкцій використані однакові матеріали: філософські елементи, релігійні компоненти (античні та християнські), соціально-психологічні стереотипи, епітети, метафори, протиріччя, парадокси, симпатії та антипатії, звички, помилки, забобони.

В «Животі» було яскраво показано ідеал шляхтича-поміщика, який живе у спокої та достатку, в гармонії з природою і власною сутністю. «Поетичний» утопізм корелює з утопізмом «політичним». Якщо поет М. Рей абсолютизує шляхту, ідеалізуючи її, то політичний письменник С. Ожеховський абсолютизує шляхту, виводячи її з міфічних сарматів. До повернення до традицій предків закликав і Ян Кохановський в «Згоді» (1562р.). В своїй творчості він створив, фактично, дві утопії:

1) утопію, проектовану на потойбічний світ;

2) утопію, яка відображала гармонійну суспільні та людські стосунки цього світу.

Його шляхтич у своєму маєтку переживав «золотий вік». Але і М. Рей і Я. Кохановський не тільки славили минуле. Вони «консервували» теперішнє. Не можна цілком погодитися з думкою, що пошуки і бачення джерел щастя в щоденному житті – це ренесансова репліка на середньовічну локалізацію «щасливої країни» в потойбічному світі. Не можна хоча б тому, що в середні віки теж робилися активні спроби розмістити ідеальну країну на землі. Італієць Дольчино хотів встановити «царство рівності та справедливості» в 1305 – 1307 рр. Прагнули побудувати тисячолітнє царство боже в Чехії таборити в 1420 році.

С.Ф. Кльонович теж свідомо не пропагував свій утопізм. І все ж його можна назвати представником так званої «географічної утопії». Він локалізує своє досконале суспільство не в якомусь видуманому місці, а в реально існуючій, хоча й ідеалізованій країні. Ідеалізованій не в тому сенсі, що тут мешкають надумані, ідеальні люди. До речі, С. Кльонович звертає більше уваги на житті селян, які мають і свої достоїнства і свої вади. Його «Роксоланія» ідеальна тому, що її структура і порядок змін не потребують. Цим львівський поет скоріше подібний до деяких утопістів епохи Просвітництва (Б.Х. Фейхоо -і- Монтенегро, Р.О. де Верто, В.А. Сомов). Правда, у останніх ця ідеалізація носить дещо демонстративний і декларативний характер, а у С. Кльоновича вона вмонтована в структуру і тематику твору. Назва країни – «Роксоланія» теж видумана, як і назва країни Т. Мора, Т. Кампанелли. Але, якщо англієць бере назву грецької мови («не існуюче місце»), то С. Кльонович утворює його з етноніма «Роксолани», що ще раз підкреслює його «сарматизм».

16 століття – століття народження трьох українських держав. Дві утопічних – «Роксоланія» С. Кльоновича і «Польща нижня» П. Грабовського, і одна справжня – Запоріжська Січ.

Досить розповсюджена думка, що «гораціанського» громадянина – поміщика «змінив на посту» рицар – християнин тільки в 17 столітті. А як же бути з таким письменником як Семп-Сажинський (1550 – 1581), який в своїх творах розкрив образ рицаря. Якщо рахувати, що він був сучасником М. Рея, Я. Кохановського, С. Кльоновича, то напрошується думка про дві тенденції – шляхтича – поміщика і шляхтича – рицаря. В XVI ст. рицар – християнин теж цілком «легітимний» і кочує з поетичних творів до творів політичних.

Протягом лише двох років (1594 і 1595) у суспільну свідомість було вкинуто два проекти – Київського єпископа Юзефа Верещинського і ксьондза Петра Грабовського. Їх об'єднувала тема antemurale (передмур'я) оборонного Польщі, а це ідея, як пише Н. Яковенко, «виразно продиктована сарматизмом». Типологічно трактат П. Грабовського «Польща Нижня» ближчий до західноєвропейських утопій, ніж «Роксоланія» С. Кльоновича. По-перше, він не ідеалізує стару дійсність, а творить нову. Але це тільки на перший погляд. Автор «Польщі Нижньої» прагне перетворити Україну у величезну фортецю Польщі, а дорогу до реалізації мети бачить у військовому осадництві [4,с. 38]. Пропозиція П. Грабовського у порівнянні з меморіалом Ю. Верещинського є ширшим проектом, який пов'язує справу оборони українських кордонів з їх польською колонізацією. Тут ми бачимо вплив практики (освоєння дніпровського Низу козаками) на теорію («Польща Нижня» П. Грабовського).

Як і західноєвропейські утопісти (причому до Т. Кампанели польський священик виступає попередником) П. Грабовський проголошує для мешканців «Польщі Нижньої» (читай – Запоріжжя) гасла егалітаризму.

Тільки ті знищують приватну власність, а польський утопіст її обмежує, цим він стоїть ближче до устрою Мюнстерської комуни (Німеччина, 1525). Те, що цей мотив притаманний різним часовим і національним конструкціям, може свідчити тільки одне: в їх основі лежить християнство протестантського характеру. Отже, король буде надавати людям одного стану однакове майно, щоб «жоден нерухомості більше не набував і тримати не міг, так, як різниця в багатстві породжує численні злості і злочини» [5,с. 39]. Тут важливий вплив на католика П. Грабовського «польських братів» - аріан, які активно проповідували відмову від багатства і майнову рівність. Але не можна ігнорувати і другий варіант. Можливо, П. Грабовський «лагітимізує» в польській політичній думці певні егалітарні взаємини членів перших Запорізьких Січей.

В деяких утопічних конструкціях поети уступали прозаїкам.

Пекалід апелював до сарматської легенди «центр якої... переносить до Острога: саме звідси беруть початок войовничі алани, і саме тут розташовувалось їхнє первісне гніздо». Меховіта стверджував, що «алани – це народ, який мешкав в Аланії, «області Сарматії Європейської, коло річки Танаїс (Дон)». [6 с. 81] Таким чином, Пекалід досить вільно обходиться з локалізацією цього племені. Чому він вибрав саме аланів? Може, тому, що етноніми «сармати», «роксолани» вже були «дискредитовані» в XVI ст.? Можливо, вони краще відповідали творенню образу «рицаря-християнина», притаманного польському бароко? Як би там не було, в його творі, як і в «Роксоланії» С. Ф. Кльоновича, теж помітні ознаки утопії. Тут, як і в останньому, є похвала благодатній природі міста та його околиць. Проте, якщо Кльонович описує тільки один щасливий народ (русинів), то Пекалід зупиняється на 12-ти. Автор багаторазово підкреслює мотив непроминущої безпеки – самого клімату, головною ознакою якого є «благодатна помірність», худоби, що пасеться без сторожа, пастуха, що «убезпечений від засідок, спочиває у затінку». Зрозуміло, що йдеться тут не про саму природу і клімат, а про те, що вони символізують, перш за все, стабільність. Автор «Камен Борисфенських» проектує сарматський міф, як пише Н. Яковенко, на саму тільки Русь – Україну, ігноруючи решту усталених членів «сарматського клубу».

Згадаємо, що польський поет Клеменс Яніцький виніс Русь за рамки Сарматії ще в першій половині XVI ст.

Він заперечував «сарматську» (в географічному аспекті) єдність українців, росіян, поляків, яку проповідував М. Меховський (і М. Стрийковський). Сарматією К. Яніцький називав лише Польщу, сарматами тільки поляків [7,с.42]. Теза про слов’ян –родичів вже була присутня в «Трактаті про дві Сарматії», але тільки у творчості К. Яніцького ця кровна спорідненість була оформлена ідеологічно через термін «сестриця» (Русь – сестриця Польщі) Він буде мати довгу часову тяглість, і ще ідеологи польського повстання 1863-1864 рр. будуть його використовувати. «Камени Борисфенські» - твір багато в чому епігонський. Для періоду Ренесансу це звучить як похвала. Епігонство сприяло інтеграції та наступності культурного процесу. Київ «Роксоланії» та «Каменах» вражаюче подібний. Смисловий паралелізм спостерігається у пересказі легенди про Київ як Трою, і у відношенні до неї. Одночасно Київ «Роксоланії» і Київ «Камен» не тотожні. В першому випадку Київ – це мрія, в другому – це реальність.

Але повернемось до подібностей. С.Ф. Кльонович писав: «Є ще багато людей, що шукають тут залишків Трої, тільки ця казка пуста не до вподоби мені [8,с 54]

В «Каменах» читаємо: «дахи Києва - дахи, в яких (неосвіченому) натовпу цілком безпідставно ввижається Фригійська Троя»

С.Ф. Кльонович наголошував:

«Знаєте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу [9,с. 55]

А в «Каменах» замість назви міста вживається слово «Urbs» написане з великої літери – так називали Рим.

Утопізму в «Каменах» мало, але подібні вони і до «Роксоланії» і до творів Пекаліда, Ю. Верещинського своєю увагою до міста [10,с 82]. Це «дворівнева» увага до міста Києва і до Міста – як явища ренесансної культури.

Таким чином, людина Речі Посполитої, як і взагалі людина Ренесансу, творила образ ідеального суспільства і держави. У цьому був задіяний, перш за все, сарматизм. Він генетично пов'язаний з таким феноменом, як українсько-польський синкретизм. Закономірності виникнення і розвитку «сарматського» утопізму пов'язані зі специфічним заломленням «загального» Ренесансу в рамках розвитку Речі Посполитої, після Люблінської унії. Поруч, паралельно з територіальним та економічним освоєнням України (особливо після 1569 року) йде її «літературна» колонізація. Тому існує утопія з українським «обличчям», а не з польським. Спостерігається закономірність – одночасно з географічним просуванням на Схід суспільно-політична думка Речі Посполитої теж стає все більш «орієнтальною».

Шимон Старовольський висунув ідею перебудови діяльності шляхом морального відродження особи. Ми вже бачимо не «колективний портрет» сарматів, як у К. Яніцького і С. Кльоновича , а «сарматські» портрети.

Отже, спостерігається певна схема, з рештою, спрощена. Сарматизм XVI ст. акцентує увагу на колективі, сарматизм XVII ст. – на особистості. Як же відбувається знаття цього протиріччя? Рицар ставить інтереси колективу вище, ніж свої. Сарматизм XVII ст. не заперечує колектив, тільки наголошує, що він складається з індивідів. Своєрідний архаїзм (ідеалізація рицарства) детермінований складними відносинами Польщі та України. Українські степи мало колонізувати, їх ще потрібно завоювати. Польська суспільна думка вважає, що з цим краще справиться рицар, а не зем'янин. Окрім мужності, сарматизм присвоює «римські цноти» - республіканізм, любов до волі та громадянські свободи.

С. Ф. Кльонович називає Львів центром Роксоланії, Пекалід в 1600 році столицею призначив Острог, а в 1620 році головним містом став Київ. Чим систематичніше українські землі інтегруються до Речі Посполитої, тим більше українська «Сарматія» відокремлюється від польської. Потерпівши поразки на польських та українських землях, сарматизм не зник. Хорватський дослідник Нікола Црнкович пов'язує походження хорватського народу з іранськими племенами, коли пише, що вони «здійснили тисячолітню мандрівку від… Індії до Ірану, а потім до Північного Причорномор'я». Тут про хорватів почув Геродот, але записав їх як сарматів. В цьому винна грецька мовна реторта… [11, c. 145]

Перераховані вище ознаки сарматизму як утопії можуть свідчити про його можливу причетність і до раціональної науки (історії) і до соціокультурних утопій епохи Просвітництва.

Сарматизм 16 ст. любить природу, сарматизм 17 ст. – закони природи (республікалізм і громадянські свободи).

Чи можна провести генетичний зв'язок сарматизму з міфом про козака Вернигору, який був прихильником польсько-української дружби. Якщо врахувати, що саме сарматизм створив ідею кровної спорідненості українців та поляків, то підстави для такого твердження є. Не можна погодитися з думкою К. Найлора, що сьогодні ідеї польсько-української дружби не існує. [12,с 2.51] Адже утопії мають звичку здійснюватися.

Багаторічна зосередженість думки на сюжетно визначеній домінанті – Україна була важливою передумовою збагачення польської національної свідомості.
^ РОЗКЛАД РУХУ
РОЗКЛАД РУХУ



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Схожі:

Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconМолодіжної громадської організації
Молодіжна громадська організація “феномен” (далі — мго “феномен”) є неприбутковою молодіжною громадською організацією, яка на добровільних...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconУ 1997 році, під час своїх перших польових досліджень, мандруючи...
Отже, концепцію, згідно з якою світ побудований на основі трьох елементів, можна вважати універсальною, зате зміст, що виповнює цю...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconВолинський Інститут Підтримки
И місцевого самоврядування, захисту та відстоювання своїх інтересів. Нажаль, саме поняття «адвокасі» розуміють далеко не всі у третьому...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДядько Софрон І Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому...
Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий І якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків І сідали...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів icon1. Вступ до курсу
Даний курс має допомогти студентам якомога краще збагнути природу суспільства І держави, в якій вони живуть, розкрити можливості...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconАлхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші...
Необхідно сказати, що «Алхімік» є символічним твором, на відміну від «Денника Мага», який базувався на реальних подіях
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconПрограма упю перша проба на ступінь пластуна-учасника друже!
Май на увазі, що здача чи перевірка знань в Пластовій Пробі повинні відбуватися в формі ігор, теренових змагів та інших пластових...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДовідки: 066 52 57 664
Криму, високо в скелях, майже на небесах, древній Свято- успенський чоловічий монастир отримав величне звання „Кримського Афона”....
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconКодексу адміністративного судочинства України під час розгляду
Кодексу адміністративного судочинства України (далі – кас україни) під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconСтояння під час молитви
Такі символічні чинності оживляють наші богослужби. Без них вони були б монотонні, холодні І позбавлені життя
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка