Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів




НазваПід час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів
Сторінка2/16
Дата конвертації19.06.2013
Розмір1.91 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Коментар перекладача.

Я із задоволенням перекладав з польської статтю З.Моравського. Завжди приємно впроваджувати а науковий обіг якусь маловідому історичну особу. Тим більше, якщо ця особа народжена на рівненській землі й вона – жінка. Мене охоплювало дещо містичне почуття, коли я уявляв co6i десь у районі Замкової у віконечку карети білий локон Розалії. Біографія Розалії Любомирської ще раз довела мені, що жінка має драматичну долю вже тільки тому, що вона жінка. Наша землячка була звичайною аристократкою другої половини XVIII століття. Вже при народженні - великий життєвий аванс, потім шлюб з нелюбом, потім - кохання i зрада коханого. Великі драми - банальні... Життя, яких тисячі до неї й після неї. Серед драматичної банальності вона не могла прославитись. Щоб стати знаменитою, вона мусила вмерти.

Смерть з придворної дами зробила пророчицю - "Чорнобильську Кассандру". Але Кассандрам ніхто не вірив, навіть, коли вони були живі. Що вже говорити про Кассандру-привид.

Без сумніву, тут, у Рівному чи Млинові, Ополі чи Чорнобилі у неї було значно менше шансів потрапити на гільйотину. Але й значно менше шансів потрапити до icтopiї...
12 ПСІВ
Старий Тлустовський був дивною .людиною. Він влітку і взимку ходив в чоботях, Тлустовський повернувся з півночі. І як говорили недоброзичливці, повернувся трохи божевільним. Він завжди говорив тільки про звірів. Каролик любив слухати про хитрих ведмедів, які ловлять рибу в гірських річках, про оленів, які мали, на думку Тлустовського, жіночі очі. Але найбільше подобалась Карольові історія про 12 псів, які були запряжені в сани. Кожен пес працював, і кожен мав свою частку важкої праці. Якщо попадався лінивий пес, всі 11 псів кусають його. Старий договорився до того, що організація суспільства мусить бути подібною до організації тих 12 псів. Bci йдуть в одному напрямку, - тихо скандував старий, - тому лінивих не повинно бути. Він був переконаний, що звірі розумніші від людей, i тому мають сумні очі.

Каролик теж бачив навколо себе світ тварин. 3вipi часто дивилися на людей з недовірою. Пан Тлустовський переконував Кароля, що звірі не щасливі. Кароль погодився з ним, але вважав, що півні, коні, нещасливі тому, що хворіють. Може тому він вирішив стати ветеринаром. В світі, де не лікують людей, він хоче лікувати тварин. Сусіди позирали скоса.

Коли Кароль приїхав у Вербку з Вільна на канікули, Тлустовського вже не було. Близькі друзі завжди спішать відійти, коли нас нема поруч. Коло занедбаного будиночку з дерев'яним ганком було чути густий запах липи.

Потім був Харківський університет, ветеринарна школа. У Європу увірвався 1848 рік. Починалась Весна народів.

Кароль згадав 12 псів Тлустовського. Працюючі гризуть лінивих? Професор Кароль Клавдій Вишневський повернувся на Поділля, до Вербки.

Скоро його почали поважати не тільки тварини з Вербки, але й корови, воли та коні від Дністра до Бугу. А вчора йому приснився Тлустовський. Він підійшов до Кароля в своїх рипучих чоботях i тихо сказав: "Я задоволений тобою, мій Каролю. Ти не переклав на свого ближнього 1/12 своєї праці. Та не шукай досконалості в цьому світі. Завжди знайдеться хтось, хто не захоче добросовісно тягнути свої сани."
^ ТЕЛЕФОННА КНИЖКА
Прізвища в телефонній книжці містечка Крижопіль на півдні Вінницької області. Барановсыкий, Гурський, Чайковський, Добжанський, Чернецький, Гаєвський, Добровольський, Дембіцький, Кучковський, Крижанівський, М'ясківський, Косовський. Приходили на Поділля з Баранова, убогого містечка, де в старому парку стоїтъ ренесансний палацик, з Баліц, про які мені відомо тільки, що вони десь - біля Кракова, з Томашева, з його вузькими брукованими вуличками...

Зберегли в своїх прізвищах пам'ять про малу вітчизну. Приходили на Подолє. Шукали Долі. Ставали тут механіками, вчителями, монахами, селянами, повстанцями. Жили в бідних будиночках, покритих гонтом i соломою, читали Олександра Грозу i Юзефа Крашевського. Кохали Поділля. Кохали Польщу. Деградували до однодворців.

Зараз їх правнуки почувають себе українцями. Тільки деколи знаходять вони на горищах, серед старих паперів, в скринях, пожовклі фотографії. 3 них дивляться панянки в довгих коричневих сукнях, вусаті чоловіки в плетених кріслах, горді хлопці у військових мундирах. Веселі, сумні, байдужі i... мовчазні.
^ ПАЛАЦ В ОБ0ДІВЦІ
Я приїхав сюди запізно. Я не встиг побачити людей, які жили в тому білому палаці. В бальному залі вже не танцюють затягнуті в корсети пані з дивними зачісками. 3 того вікна вже ніхто не вихиляється в парк, щоб збожеволіти від китиць бузку, покритих дощовими краплями. Зегар на вежі давно зупинився.

Перехожі, які проходять стежкою коло палацу, виглядають дивно, Їх одяг не пасує до барокової брами. Дощ падає тут даремно, адже біля вікна не сидить Кароліна Собанська i не вдивляється в колір його крапель. Березова лавка у вологій алеї втратила сенс...

Палац в Ободівці є реальним творінням архітектури. Але, одночасно, він є геніальним вимислом літератури. Тому кожний предмет тут виростає до символу. Тут все важливе — іржава колодка на потемнілих дверях, тіниста стежка, протяги в довгих коридорах. Тому легенда тут приймається, як правда, а правда - як легенда.

Палац в Ободівці - це Антитеза Повсякденності, Тривіальності, Звичності.
^ ОСТАННЄ БАЖАННЯ СОФІЇ ПОТОЦЬКОЇ
За найкрасивішу жінку в Європі кінця XVIII століття вважали Софію Вітт, за походженням гречанку, народжену в Стамбулі, в 1777 році, "законтрактовану" у матері послом Речі Посполитої Польської Боскампом.

Переїжджаючи до Варшави, Софія Глявані (таким було її дівоче прізвище) затрималась в Кам'янці. Тут з нею познайомився i покохав з першого погляду син коменданта фортеці, майор Юзеф Віттe. В 1779 році прекрасна Софія стала його дружиною. В 1798 році вона вдруте вийшла заміж за найбагатшого польського магната, Станіслава Щенсного Потоцького.

Юліан Урсин Нємцевич, коли побачив Вітт в Кам'янці в 1782 році (було їй тоді 23 роки), онімів від захоплення. Довгі роки Софію прирівнювали до Кнідейської королеви (Венери).

Уільям Аллан, знаменитий англійський художник, який завітав до Тульчина в 1805 році i перебував там близько півтора року, був обеззброєний вродою графині Потоцької. Через багато років, при зустрічі з групою поляків, в Італії, з особливим запалом, згадував про прекрасну володарку Тульчина.

Аллан захоплювався красою Венери Рафаеля, але не міг не признати, що господарка Софіївки була від неї гарніша i миліша.

Хто з прихильників чарівної Софії міг допустити, що закінчить вона своє життя в Берліні, в стражданнях, даремно шукаючи допомоги в найкращих лікарів. В своєму заповіті Потоцька виділила частину спадщини для убогих, аби вони молились за її гріхи.

Про останні хвилини життя Софії Потоцької розповів Анджей Мичельський в книзі "Хвілє часу міньоне", виданій в Кракові у 1976 році:

"Служив у пруськім війську брат мого прадіда. Його вважали найкрасивішим гвардійцем Берліна. Одного разу йому зав’язали очі i закритою каретою довго везли по Берліну. Нарешті наказано йому вийти, по сходах ввели його до якогось приміщення i зняли пов'язку з очей. Він побачив, що знаходиться в багатому салоні, який розділяла на двоє таємнича завіса. Відхиливши завісу, гвардієць став, як вкопаний. На великому ампірному ложі, накритому золотистим покривалом, лежала жінка похилого віку. Гвардієць подумав, що вона нежива. Обличчя її було гарне, але смертельно бліде. Гвардієць хотів вийти, але раптом уста жінки здригнулись, очі відкрились i глянули на нього. Це були дивні очі, як дві зірки блискучі. Гвардієць застиг, вражений. Яким був погляд цієї дами! Через деякий час ледь помітно скинула рукою на знак прощания i ледь чутно шепнула: "Мерсі". Гвардієць випрямився, як струна, віддав честь i відійшов кілька кроків назад. Йому знову зав'язали очі i довго возили по місту, нарешті привезли додому."

Через кілька днів після цієї пригоди, 24 листопада 1822 року, в Берліні померла Софія Потоцька, яку грекинею називали. Її останнє бажання, як говорили в Берліні, було шокуючим: перед смертю хотіла вона хоч раз єдиний подивитись на вродливого чоловіка.


^ ПОДІЛЬСЬКИЙ ПІФАГОР
3 історією нашого Поділля зв'язане життя одного з найоригінальніших поетів Польщі ХVIII століття Станіслава Трембецького. До останніх хвилин поет був поруч з польським королем Станіславом Понятовським в Петербурзі. Смерть монарха поставила його в безвихідне становище. Річної пенсії в 2000 рублів, призначеної йому царем Павлом не вистачало навіть на заспокоєння скромних потреб. А були ще старі борги. І, можливо, закінчив би своє життя знаменитий поет десь в притулку для жебраків, якби не Адам Чорторийський. Весною 1802 року він привіз його на Україну, в Гранів. 3 заздрістю зиркав шамбелян Трембецький на недалекий Тульчин, де був рух. шум, великосвітський блиск. Де була така багата бібліотека!

А потрібно сказати, що господаря Тульчина Потоцького поет знав. Він прославив Софіївський парк в своїй поемі "Софіївка". І отримав за це дві тисячі дукатів. Це був такий гонорар, якого ні один польський поет не отримував i, мабуть, не отримає.

I ось Трембецький в Тульчині. Годинами ходить по кімнаті в халаті, п'є каву, припалює люльку коло свічки, сідає до столу, пише i знову ходить... Або стає коло вікна i слухає горобців тульчинсъких. До обіду працю закінчував. Їв своїх улюблених раків. М'яса не торкався, був вегетаріанцем. Під вечір починав одягатись. Високий, з манерами королівського двору, у неношеному фраці появлявся біля зеленого столика. Тут грав у карти. На переломі 1804 i 1805 років відкрив Потоцький роман свого сина з Софією. В березні 1805 року помер. Розтин показав абсолютно зруйновані нирки. Сучасники пояснювали це надмірним споживанням стимулюючого препарату кантаридана.

В Тульчині почало погіршуватись здоров'я i Трембецького. Особливо стало погано після того, як адвокат Вігурський з Вінниці ударив поета в лице, a потім відмовився від дуелі. Трембецький перестав виходити з кімнати, людей уникав. Занедбаний, в подертій сорочці, неголений відкривав широко вікна тільки горобцям, дробив їм хліб на столі. Птахи літали по кімнаті, сідали на книги, бились за їжу. Поета забули вci. Bci, крім птахів.

Трембецький мовчав. Але якщо починав говорити, то говорив тільки про горобців. Тихим старечим голосом розповідав про 200 птахів, яких знає. Укладав горобину генеалогію, показував горобців-дідів, прадідів, внуків, братів. Коли прийшла осінь, з жалем закривав вікно. Але завжди пам'ятав, що кожного ранку потрібно сипати хліб на підвіконник. Для своїх горобців. В один грудневий день 1812 року горобці вперше не знайшли своєї їжі i нетерпеливо стукали дзьобами в шибку. Труна стояла вже в домінікансыкім костьолі.

...Вдивляюсь у вікна тульчинського палацу. Де воно, вікно Трембецького? Хто знає...
^ ПЕРШИЙ ПОДІЛЬСЬКИЙ ЛЬОТЧИК
Першим поляком, який піднявся в небо на повітряному балоні, був наш земляк, подолянин Ян Потоцький. Серед сучасників він був відомий як мандрівник i автор кількох цікавих книг. Ян Потоцький написав фантастичну повість "Рукопис, знайдений в Сарагосі". Одягався Потоцький по французькій моді. Дитинство і юність провів за кордоном, у Франції та Швейцарії, де отримав хорошу освіту. Французькою мовою володів досконало. По-польськи говорив дуже погано.

Виступав за ліквідацію кріпосного права, був слов'янофілом.

Женився на прекрасній Юлії Любомирській, але мав роман з тещею i підтримував содомістські зв'язки з матір'ю i сестрою. Коли йому набридло життя, вистрілив у голову кулею зробленою із срібного портсигара. На вулицях Варшави появлявся у супроводі Ібрагіма, красивого турка, який був одягнений в фесці, оксамитовому яничарському кафтані, білій як сніг, сорочці з дорогим ятаганом коло пояса, в широченних батистових шароварах. Коли відомий французький аеронавт Бланшар виступав у Варшаві, Ян захотів теж піднятись в повітря. Супроводжував його, як завжди, Ібрагім. Турок не був призвичаєний до таких подорожей, бо перебуваючи в небі, часто згадував аллаха. Піднявшись в небо в білих шароварах, Ібрагім повернувся на землю в шароварах іншого кольору. Самому Потоцькому підйом в небо теж не пройшов дарма. Через кілька днів після польоту, він відвідав салон своєї матері голим, але зате при шпазі коло боку.

Ось як описував цей історичний політ сам месьє Бланшар: "У Варшаві я здійснив свій 36-й зліт в небо. Це сталось о 7-й годині ранку. Своєю присутнісгю зробив мені честь ясновельможний пан граф Ян Потоцький. Він всадив свого турка, який важив 230 фунтів (92 кг), до приміщення, яке знаходалось напроти нас. Ми піднялись в небо над Варшавою на 7-8 тисяч стоп. Через півгодини ми почали посадку”.
^ ПРОГРАНА ПАРТІЯ
Ким він був? Як відповісти на таке питания, коли мова йде про людину, яка разом з Суворовим штурмувала Очаків, з парижанами брав Бастилію, з Стамбулу вивіз жінку португальского консула, на німецьких землях розповсюджував фальшиві австрійські банкноти, був польським шляхтичем, міжнародним картковим шулером, пострахом ярмарок в Бердичеві, володарем будинку гри в Римі, неаполітанським офіцером і політичним в'язнем. Крім того, мав чудовий гумор, чарував людей елегантністю. Ким він був? Називався Ігнаци, прізвище Хадзкевич. Коли він народився - точно невідомо, бо свою метрику він підробив. Потім програв спадщину по батькові. Як поручник сибірсьского полку гренадерів, взяв участь в очаківській кампанії. За відвагу був нагороджений хрестом та чином капітана.

Коли в 1788 році Очаків було здобуто, Хадзкевич вирушив в подорож по Європі. Напрям вибрав банальний: Париж. Адже в 1789 році в Парижі було цікаво. Тут 14 липня Ігнаци повів на штурм Бастилії загін санкюлотів. В 1794 році в повсталій армії генерала Костюшка він отримав погони підполковника. Після поразки повстання втік до віденського паші Пасван Оглу. Після смерті Катерини II пан Ігнаци повернувся в Литву. Потім виїхав до Петербурга, звідти, з дипломатично-шпигунською місією – до Стамбулу. Виїжджаючи з Стамбула, виїхав не сам, а з дружиною португальського консула, мадам Лабраш. Хадзкевич знову опинився у Франції. Громив роялістів, а потім переїхав до Італії. Тут заклав будинок гри, де з великою втіхою обігрував місцевих аристократів.

У 1799 році, під псевдонімом графа Денгофа, пан Ігнаци розповсюджував фальшиві австрійські банкноти. У 1802 році закінчився в нього період війни. Після багатьох пригод при зеленому столику Хадзкевич, врешті-решт, прибув до Тульчина. Адже тут жив молодий Потоцький, для якого гра в карти була найбільшим захопленням. Він став улюбленим товарищем Фелікса Єжи, навіть в подорожах. Поведінка Хадзкевича була оригінальною. Коли гроші, годинник, табакерка падали у нього на землю, він за ними не нахилявся – це належало слугам.

Зустрівши жебрака, ліз в кишеню i кидав йому стільки, скільки міг взяти, байдуже – срібло чи золото. Тим, хто просив його допомоги, ніколи не відмовляв. Одного разу, в Тульчині, прийшов до нього бідний шляхтич i впав на коліна, просячи допомоги. Пан Хадзкевич сказав тому, щоб прийшов вечером. А ввечері, вигравши велику суму грошей, дав їх бідному.

Це він взяв у Фелікса Потоцького за борги села могилівського ключа. А борги Фелікса були величезні. Софія Потоцька оцінювала їх на 600000 червоних золотих, що складає більше 2 тонн дукатного золота. Коли в Тульчині йому вже нічого було роботи, покинув наш край i рушив на Литву. Прибув до Вільна, яке тоді називали "справжнім Ельдорадо шулерів".

Ось як описує Хадзкевича його сучасник: "Був високого росту, вбраний елегантно, в білих шовкових панчохах, в черевиках з брильянтовими пряжками, в чорних коротких штанах, біла оксамитова жилетка i чорний фрак зі стрічкою”. Так він був вбраний в ту ніч, коли виграв півтора кілограма золота.

Kpiм гри в карти, Хадзкевич мав i інші забави. Наприклад, влаштовував для панів райські вечори з паннами веселої вдачі. Або одного разу організував бал горбатих, потім однооких, а іншого разу - кульгавих. Гості на нього не гнівались, бо з'їсти i випити тут можна було не абияк. Але певного разу розгнівалась на Хадзкевича панна Хелховська.

Ця заможна i гарна жінка закохалась в Хадзкевича. A він побився об заклад з приятелями на 500 дукатів, що його о 3 годині дня знайдуть роздягнутого в ліжку панни Хелховської. О другій пан Ігнаци прийшов до неї. Смішив її півгодини, а потім почав скаржитись на біль голови i, нарешті, втратив свідомість. Опритомнівши, почав просити Хелковську, щоб дозволила йому лягти на її ліжко. При цьому плакати, як дитина, почав. Мусила згодитись бідна, а сама побігла готувати чай. Хадзкевич в ліжку розібрався, як до росолу, i накрився ковдрою. Була якраз третя година. Заходять приятелі, відкривають ковдру i бачать, що Хадзкевич заклад виграв.

У 1815 році пан Ігнаци покинув Вільно i осів на Волині. Тут зустрів гарну сільську дівчину, яка Сойка звалась. Хадзкевич так нею захопився, що купив її у пана, даючи взамін анлійського породистого коня. Сойка хотіла з ним вінчатись законним шлюбом. Погодився. Але над паном Ігнаци почали згущатись хмари. Він згадав на Волині прекрасні літа тульчинські, коли так швидко i гладко o6ігрував Фелікса чи Ярослава Потоцьких. А на Волині в цей час підростали молодші Потоцькі, сини Потоцького i Софії – Олександр, Мечислав i володар Немирова — Болеслав. I ось наш Ігнаци почав спонукати їх до гри в карти. Софія Потоцька знала Хадзкевича аж занадто добре. Вона пам'ятала долю Фелікса Потоцького. Переживала за Олександра i Болеслава. Мечислав мати ненавидів, Софія чекала слушного моменту, щоб нанести удар. I він настав. У 1820 році Хадзкевич до нитки обіграв якогось інтенданта Бечаснова. Його арештували. Вітте i Кисельов вжили вcix своїх впливів. I пан Ігнаци поїхав з Київської тюрми до В’ятки, де в1823 році помер. Сойку ще встиг комусь продати. Однак історик Ролле розповідає, що хотіла красуня Сойка врятувати чоловіка. Добилась прийому у царя Олександра. Цар помилував Хадзкевича, але помилуваиня прийшло занадто пізно. Десь в корчмі, у В'ятській губернії, пан Ігнаци, як завжди, сидів за чаркою. Раптом похилився i ударився головою в стіл.

Від чого він помер? Від горілки? Від туги?

^ КОХАННЯ ПРИХОДИТЬ ЗАНАДТО РАНО
Електричка сповільнює хід. Вже хрипкий гучномовець об'явив наступну зупинку. Вже можна розглянути за вагоном обличчя людей, які пропливають мимо...

...Bін належав тепер до безнадійно хворих, які живуть між життям i смертю. Вже не живі, але ще не мертві. Серце билось. Без сенсу, як ніби годинник без стрілок, який продовжує йти. Ще міг трохи ходити, трохи їсти, трохи говорити. Відходив з життя один з найбільших композиторів XX століття, француз Клод Дебюссі.

Коли він вперше почув про наше Поділля? Від кого? Може від сивої літньої жінки а чорній шовковій сукні, на яку була накинута біла шаль. Цю жінку звали Надія Філаретівна фон Мекк. Може від музикантів, скрипаля Владислава Пакульського чи віолончеліста Петра Данільченка. А може від Соні, дочки фон Мекк?

Надзвичайио багатою була фон Мекк. Говорили, що вона була найбагатшою жінкою в Pocії, володаркою двох залізниць. Ti маєтності були розкидані по всій Європі. Але найбільше любила свій маєток Браїлов на Поділлі. Так Клод трапив до Браілова. Тут він побачив щось більше ніж маєток. Це була власна провінція. До неї входили кілька сіл, приватна залізнична станція, старий монастир, прадавні ліси, пасовиська, озеро, річка i поля, поля аж до горизонту. А в середині підносився білий мармуровий палац, оточений клумбами.

На відстані двох миль від палацу знаходився фольварк Сімаки. Тут в червні 1879 року жив Чайковський. Фон Мекк i Чайковський були знайомі 12 років, написали один до одного тисячі листів, два рази вклонилися один одному, але ніколи не перемовились хоча б кількома словами. Саме тут Дебюссі став давати уроки гри на фортепіано Соні фон Мекк, дочці Надії Філаретівни. Молоді люди покохали один одного.

Потім Надія фон Мекк купила маєток Плєшеєво під Москвою i друга зустріч закоханих відбулась там. Читач, мабуть, здогадується, чим могло закінчитись кохання бідного французького піаніста i дочки найбагатшої жінки Росії. В листі до Чайковського фон Мекк писала: "Кожен чоловік закохався б в Соню. Вона молода, гарна i, як на жінку, освічена. А що найважливіше - її чекає велика спадщина. Я не хочу, щоб вибирала Соня. Я хочу такого, якого виберу сама, а Соня його полюбить". За ними почали слідкувати. Клод все рідше мав можливість побачити Соню.

Потім фон Мекки переїхали до Москви. В палаці на Рождественськім бульварі було 52 кімнати. Але бачитись з Сонею i тут він міг дуже рідко. Клод вирішив попросити у мадам руки Соні. Відмовила.

Електричка зупиняється. Напроти мого вікна – залізнична станція. Надпис - Браїлов. Коло станції кілька автомобілістів, далі підвода. На пероні – кілька чоловік i дитина років 3 - 4. Дитина плаче...

...Пройшло багато років. Клод Дебюссі приїхав до Москви. В розмові з пані Кусевицькою він згадав свою юність, Соню. I довідався, що Соня живе в Москві, була заміжня за князем Голіциним. Через два дні Соня нанесла йому візит. Пізнав її по очах. Тільки вони не змінились. Як i тоді – лагідні, сині, хоч i оточені сіткою делікатних зморщинок. Перед ним стояла висока, струнка, незнайома жінка. Одягнена була недбало, але елегантно. Вони говорили про уроки гри на фортепіано, про Браїлов, про його славу, про гру в крокет, про зустрічі. Пробували воскресити романтичну атмосферу тих років. Проте минуло занадто багато часу. Були тепер чужими людьми, яких поєднують тільки спогади давнього, дуже далекого кохання.

Згадали про матір, Надію фон Мекк. Вона сама знищила свое життя. Розірвала стосунки з Чайковським, хоча кохала його. Пережила його тільки на три місяці. Ходили по будинку, який пам'ятав їx молодими. Вигляд малого салону, де колись проходили уроки музики, не викликав нічого, крім невеликої ностальгії. Соня говорила про своїх чоловіків, першого - родича Римського-Корсакова, другого - князя Голіцина. Обидва шлюби були нещасливі. Багатство фон Мекків зникло. У Соні були лише три служанки. На самотність не скаржилась. Схованкою для неї стала політика. Вона боролась за права російських жінок. Темніло. Сніг повільно падав на їх обличчя. Провів Соню до саней. Посміхнулась до нього на прощання. Повертаючись в Париж, Клод майже жалкував, що зустрівся з нею. Ця зустріч дивно нагадала йому прогулянку по кладовищу, на якому зупинились коло могили, де похована їх юність. Більше вони з Сонею не бачились…

…Електричка рушила з місця. Спочатку зникла станція, потім промайнули будівлі, склади, городи. А потім зникло i це.
^ АМЕРИКАНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ
Двенадцать раз вночи гремели пушки,

Двенадцать залпов — вражеский салют,

Разгромленные армии Костюшки

На площади оружие сдают.

(И. Жданов).

Дивись, Костюшко, на нас з неба,

Як в крові ворожій будемо бродити.

Твого меча нам треба,

Щоб Батыавщину освободите.

(Райнольд Суходольський).
На брацлавських вулицях цвіли айстри, червоніли розкішні грона калини, коли в місто в'їхав Тадеуш Костюшко. Тут мали відбутися маневри дивізії князя Юзефа Понятовського Під час цих маневрів дивізія Костюшка показала високий рівень підготовки. Під кінець року дивізія зайняла позиції на кордоні між Дністром i Дніпром. Князь Понятовський виїхав до Варшави. Командування дивізією прийняв Костюшко. 10 травня в Тульчин прибув князь Понятовський. Костюшко зустрів його. В тульчинському палаці висіли під стелями важкі люстри, тремтіла свічка на чорному столі.

Польська мова здавалась особливо дзвінкою в нічному залі. Ніч, чорна i велика, як минуле України, стояла над Тульчином. Десь там, у темряві, до Понятовського i Костюшка підкрадались війська генералів Кречетникова і Каховського, чисельністю майже 100 тисяч солдат. Костюшко пропонував Понятовському своїми 17000 багнетами бити по черзі корпуси ворога. Понятовський не згодився на це. Він поділив свою армію на три дивізії, 18 травня 1792 року армія цариці вступила на Україну. Костюшко почав відступ.

Костюшко був вихідцем з Західної Білорусії - країни єврейських містечок, сухотних ремісників, розорених шляхтичів. Був лютий, i глибокий сніг заглушав дзвін католицького костьолу. Отже, як багато знаменитих поляків, він народився не в корінній Польщі. Прозвище його теж було руське i пішло від руського боярина Костюшка Федоровича. Та й цьому дивуватись не слід. В крові багатьох видатних поляків текла руська (украінська) кров.

Юнаком Тадеуш виїхав до Варшави. Тут він закохується в Людвіку Сосновську. А далі історія стара, як світ. Багатий батько не хоче віддавати свою дочку бідному шляхтичу. В життя Костюшка вмішується король. Король занадто слабкий, щоб вплинути на долю своєї країни, але він ще має сили для того, щоб змінити долю Костюшка. Щоб відірвати його від Людвіки, король Станіслав посилає Тадеуша в Париж. Король хоче зробити його придворним художником. В Парижі в людях народжуються художники. В Парижі в Тадеуші художник помер. Тьмяне світло лежало на полотнах, засихали фарби. Тадеуш міняє майстерню художника на казарму солдата. Пензель змінила шабля.

Потім Костюшко буде воювати за свободу Америки. Вашингтон вручить йому погони генерала. 200000 талеров віддасть цей видатний поляк на визволення американських негрів. В 1794 році, повернувшись до Європи, Костюшко очолить повстання проти Катерини ІІ. Поранений, Тадеуш попадає в полон. Його принесли чотири козаки на носилках, зроблених з пік, одягнутого в селянський одяг. Після смерті ненависної матері Катерини II син її Павло I відпускає генерала.

Решту свого життя Костюшко проводить в Швейцарії. Він прийняв смерть від свого коня, як віщий Олег. А кінь Костюшка був надзвичайно цікавий. Не минав ні одного убогого на вулиці і не рушав з місця до того часу, поки вершник не давав жебраку милостині. До могили труну з тілом Костюшка несли 6 убогих старців. Я деколи думаю: "А що було б, якби пан Сосновський віддав свою Людвіку не за божевільного князя Любомирського, а за Костюшка?.."
^ КОРОЛЕВА БОНА
3 нашим Поділлям пов'язане життя надзвичайно цікавої жінки Середньовіччя - королеви Бони. На пам'ять про рідне місто Барі на півдні Італії Бона перейменувала замок Ров в Бар. Прекрасно описує італійський Барі наш земляк Ярослав Івашкевич в своїй книзі "Подруже до Влох". Описує він i "церкву святого Миколая", де спочивае вічним сном Бона. Є тут і фортеця Кастель дель Монте, яка нагадує мені фортецю в Сороках.

...Прекрасна, ясноволоса Боніта, єдина з дітей княгині Ізабелли, яка. залишилась жива, і Бона Сфорца, королева Польщі. Здається, що це дві різні жінки. Молодість Бони пройшла в Барі, а якщо точніше, то в Неаполі. Нескінченні бали, турніри, полювання. Як кожна любляча мати, Ізабелла хотіла забезпечити для дочки щасливе майбутнє, тобто добре видати заміж. Ізабелла навіть мріяти не могла про такого жениха, як Зигмунт, король Польщі, який недавно овдовів.

Якою вона була? Мабуть, звичайною жінкою, ані дуже розумною, ані дуже дурною. Так каже Івашкевич. Але гарною. В 18 років була невисокою, стрункою блондинкою з чорними очима. Коли вийшла заміж, поповнішала i стала солідною. Народила чоловікові шестеро дітей. Вела здоровий образ життя. Історик Кухович не погоджується з письменником Івашкевичем. Дамо йому слово: "Бона цікавилась культурою, володіла кількома мовами, слідкувала за розвитком науки. Це була велика дама Ренесансу, яка переважала інтелектуально свого чоловіка". Не будемо втручатись в суперечку гігантів. Додамо тільки, що за більш ніж 40 років перебуванкя в Польщі Бона нагромадила величезні багатства, вплинула на розвиток подільських земель.

Польщу вона покидала сумна – розійшлася з сином. Поверталась до Барі. Повергалась до спогадів юності. Поверталась стара, хвора, але багата. Вивозила 450000 дукатів, велику кількість дорогоцінностей. Синові залишила тільки шлюбний перстень з чудовим брильянтом, який називався "3ipкa". До від'їзду вона готувалась давно. Треба признатись нарешті, що дорого коштувала Польщі ця італійська княжна. Чи оцінила вона щастя, яким була нагороджена там? Адже рідко в шістнадцятому столітті знайдеш в Європі королів, які були б такими розумними i добрими, як чоловік Бони, Зигмунт. А що було б, якби ясноволоса Боніта вийшла заміж за кузена, Моро. Доля була б зовсім іншою. За два дні перед смертю Бона зробила заповіт. Все заповідала синові, Зигмунду Августу. Але було зроблено так, що син нічого не отримав.

Злими духами Бони були два її фаворити, Лоренцо Папакода i Каміло Бранкачьо. Саме вони намовляли її покинути Польщу. Історики схиляються до того, що Бону отруїли. Дехто звинувачує в цьому Папакоду.

Свою велич сім'я Сфорца побудувала на кривді. Кривдою закінчилась історія цієї родини, не принесли вони щастя i Польщі. Діти Бони Сфорци мали трагічні долі. Ніхто з них (а було їх шість), за винятком Анни Ягелонки, не дожили до старості.

Найстаршу дочку Бони, Ізабеллу, видали заміж за Яна Запольї, угорського магната, майбутнього короля Угорщини. Однак, ставши королевою не мала спокою i щастя. Син Бони, Зигмунт Август, став королем Польщі. Але чи можна назвати життя його щасливим? Пережив трьох жінок, в тому числі поховав кохану - Барбару. Дітей не мав. Помер у віці 52 років.

Інші дочки Бони вийшли пізно заміж i прийшлось їм нелегко. Софія вийшла за старого, а дві молодші –Анна i Катажина довгий час були старими дівами. Та Анна наслідувала королівський престол, i на ній, 53-літній, раді були одружитись 20-літні претенденти на польський престол. Нарешті вона вийшла заміж за угорця Стефана Баторія, який був на 10 років молодшим від неї. Смутне то було подружжя. Молодша від Анни на рік Катажина вийшла заміж за князя Яна Фінляндського, який потім став королем Швеції. Перші роки шлюбного життя провела з чоловіком у в'язниці. Тут Катажина народила сина, Зигмунта III, майбутнього короля Польщі. Останньою зі сцени сходила Анна Ягелонка.

А нам, подолянам, про королеву Бону залишила пам'ять - славне місто Бар...

^ TPICTAH ТА ІЗОЛЬДА
"Він народився темної ночі у середньовічному замку, серед гуркоту грому i блискавок... Він був рубакою, широкоплечий, з довгими сарматськими вусами... Мати його ненавиділа".

Ти вже приготувався, дорогий читачу, до трагедії, яка має закінчитись смертю головного героя. Можеш заспокоїтись. Наш герой залишиться живим. Вірніше, його вб’є не рука людини, а рука природи. Ми можемо навіть сказати, що йому везло. Бабка його була тільки Снопковською, зате сестра вже Радзівіловою, а він…

Втім, ким став він, дещо пізніше. В житті його було багато парадоксів.

Він був поляком, хоч i народився на Україні. Він хотів йти найпростішою дорогою, але йшов найбільш небезпечною. Він прагнув бути таким домашнім, а був рицарем, стражником кордонів, бродягою. Він врятував Польщу від турків, але не зміг врятувати її від Pocії.

Він був єдиною, мабуть, людиною в Європі, який брав церковний шлюб з однією i тією ж жінкою двічі. А, якщо ще додати до тих двох шлюбів третій, приватний, то мусимо признати, що мало хто женився так, як він.

Жонатий був на жінці, яка подарувала йому шістнадцять живих i мертвий дітей. Як кожен справжній гетьман, він воював i серцем i булавою.

Про відносини його з дружиною, яку звав Марисенькою, Європа вже говорить триста років i, мабуть, ще триста років буде говорити. Його ім'я нерозривно зв'язане з Поділлям. Коли згадують його, завжди згадують Брацлав i Кальник, Бар i Батіг. Під Брацлавом i Кальником він розгромив татар. Ми б не хотіли, щоб у читача склалось помилкове враженмя, що татар було легко розбити.

Історик Гурка пише, що кількість татар разом з жінками і дітьми була близько 200000 чоловік. Правда, у своїх звітах гетьман наводить цифру 160000 татарських воїнів. Але це не повинно нас аж особливо дивувати. Потрібно просто пам'ятати, що в XVII столітті люди любили значно перебільшувати. Не кількістю були небезпечні татари. Були вони грізні своєю організацією i технічною досконалістю. В середині XVII століття майже кожен татарин носив в кишені жилетки нюрнбергський годинник.

В листопаді 1674 року, гетьман забирає у турків Бар, потім Кальник, Брацлав, Рашків. Ми можемо co6i уявити його важку фігуру на коні в яблуках можливо на місці, де зараз стоїть крижопільський універмаг. Проте головний його подвиг в тому, що під Віднем він розгромив турків.

I все ж таки ми будемо мати рацію, коли назвемо його трагічною постаттю. Його любов до дружини своєї, Марисеньки, сучасники i потомки вважали причиною всіх бід Польщі. Але ж він кохав її, кохав насправді. Почуття рідке, надзвичайно рідке серед високої знаті. Його рід догасав безплідно. Першим помер син Олександр в 1714 році. Олехсандр не був подібним до батька так само, як царевич Олексій не був подібним до Петра Першого. Другий син, Костянтин, помер у 1727 році, не залишивши нащадків.

Найдовше жив найстарший, Якуб. Він, як король Лір, бродив по різних країнах, став диваком, і, нарешті, повернувшись до Жовкви, (нині Львівська область) помер в 1737 році. Як i при народженні його батька, під час смерті Якуба шаленіла буря, а годинник, зіпсований під час бурі, бив як навіжений.

А Марисенька, друга героїня трагедії, померла у Франції. Але похована в Польщі. Як це сталось? Існує версія. Однієї травневої ночі 1716 року в монастирі капуцинів у Варшаві хтось постукав. Коли сторож відкрив браму, то не побачив нікого, - тільки чорну дерев'яну скриню. Скриню відкрили i побачили там труну старої жінки з діадемою на чолі. В устах у неї був медальон. На медальйоні - ім'я. Ви вже догадались. Це була Марисенька. ЇЇ поховали коло чоловіка.

От i все. A втім ні, ще не все. Потрібно назвати ім’я цієї неординарної, як ви вже встигли переконатись, людини. Його звали Ян. Прізвище його було Собеський.І був він королем Польщі.
^ ХТО ВИ, ПАНЕ БЖОЗОВСЬКИЙ?
У 1985 році у Варшаві вийшла книга польської дослідниця Марії Дерналович "Юліуш Словацький". Там зокрема писалось: "3 Неаполя Ю.Словацький (геніальний польський поет) вирушив у велику подорож на Схід до Греції, Єгипту, Палесгини, Cipiї. Знайомий Янушевських, Зенон Бжозовський, саме вибирався в ту мандрівку i запропонував Словацькому не тільки свою участь в подорожі, але и грошову позичку на неї”.

Читачу буде мабуть цікаво дізнатись, що таким доброчинцем i меценатом був наш земляк, уродженець із села Соколівки, Зенон Бжозовський. Сім'я Бжозовських варта того, аби сказати про неї кілька слів. Батько Зенона Кароль гербу Беліна народився в Варку. Батько його Фелікс. Останній брацлавський підкоморій. Мати – Текля з Собанських, чешнікувна летичевська.

Навчався в Краківському університеті, де під час повстання Тадеуша Костюшка (1794) взяв активну участь в збройній акції. У 1811 році він став маршалом шляхти Ольгопільського повіту.

В cвоїх великих маєтках на Поділлі Кароль запровадив сільське самоуправління, засновував для селян каси взаємодопомоги, лікарні, притулки, значну частину своїх підданих перевів на чинш або звільнив від панщини. Його любили i цінили за характер i доброту.

15 серпня 1804 року женився на Kcaвері Тшечеській, дочці Антонi, генерала війська польського (помер 27 грудня 1871 року). Кароль Бжозовський помер 1 березня 1862 року в Соколівці. Залишив сина Зенона.

Бжозовський Зенон Ізидор Антоні (1806—1887) народився 12 квітня в Соколівці. Мати його, Ксавера, була подругою Теклі Янушевської, матері Юліуша Словацького. Отримав домашне виховання, потім вчився в Кременецькому ліцеї. Брав участь у польському повстанні проти царизму 1830 – 1831 pp. Потім багато років провів за кордоном, подорожував по Європі. У 1835 – 1836 рр. добивався руки своєї кузини Анелі Моншченської, (Ю.Словацький описав її в творі "Беньовський"), але безрезультатно. Весною 1836 року перебував у Римі, де зблизився з третім польським геніальним поетом Зигмунтом Красінським. Красінський дуже сердечно згадував "Бжозу" в своїх листах до А. Солтана.

Одночасно Зенон заприятелював з Ю. Словацьким в кременецькому ліцеї. Саме завдяки фінансовій допомозі Бжозовського, Словацький зміг здійснити свою подорож на схід. 29 серпня 1836 року Словацький виїхав з Бжозовським з Оранто. Цілий вересень вони жили в Греції. 20 жовтня прибули до Александрії. 3 22 грудня 1836 року по 2 січня 1837 були в Ель - Аріж. У цей час Словацький пише вірш до Бжозовського. Вони розлучилисъ в Cіpiї, звідки Бжозовський поїхав в Константинополь з кіньми, які він купив на Сході. Ще раз зустрілись ці люди у Флоренції в 1837 році. Словацький у листах до матері дуже приязно згадував про Зенона. У 1841 р. після довгих залицянь, у Фривальді, Зенон Бжозовський жениться на Елізі Зофії з Чарториських. Еліза була філантропкою i жінкою дуже набожною, їхнє сімейне життя не було щасливим. Після шлюбу Зенон починає постійно проживати в Соколівці. Кароль залишив своєму єдиному сину величезну спадщину - 30.000 душ.

Як посаг за дружину, він взяв волинські землі. В Польщі в нього був маєток Ліпков, палац у Варшаві, землі над Чорним морем, палац в Одесі. Він, як і його батько вів господарство уміло, лагідно поводився з селянами, здібних вчив рільництву i ремеслам, посилав за кордон, відкривав школи i притулки, лікував, нагороджував за старанність, агітував інших поміщиків за звільнення своїх підданих. Зенон опікувався літераторами та артистами, брав активну участь у роботі комісії по звільненю селян, був маршалом шляхти Балтського повіту. Останнім маршалом Подільської губернії (1861 рік).

Дружина його, Еліза, була патріотичною діячкою. Коли сестру чоловіка Ксаверу з Бжозовських Грохольську вислали в Ярославль за те, що вона допомагала революціонерам, які перебували в сибірському засланні, Еліза замінила її. Незважаючи на слабке здоров'я, на те, що її загрожувала в'язниця або те ж заслання, вона допомагала страждальцям грішми, одягом, книгами, передавала листи вигнанцям, їх сім'ям. Померла вона 5 серпня 1857 року у віці 39 років у Соколівці. Похована на кладовищі в Ободівці, в сімейній каплиці.

Чоловік Зенон пережив її на 30 років, він помер 29 квітня 1888 року в Варшаві. Похований в Ободівці. Некрологи на смерть Зенона Бжозовського надрукували ряд польських газет, в тому числі "Газета львовська", "Нова реформа" та інші. Зенон та Еліза залишили трьох синів - Станіслава, Яна та Кароля.
^ ФОРТУНАТ - ОЗНАЧАЛО "ЩАСТЯ"
Ніхто ні про що не здогадувався. Ще cвіжими були в пам'яті вільнянських студентів його блискучі лекції. Йому дісталось в жиmтi багато тріумфів. Bін любив їх. I ще. Biн завжди перемогав своїх недоброзичливців. І самого себе. Biн багато встиг зробити до того, як вирішив перехитрити себе
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconМолодіжної громадської організації
Молодіжна громадська організація “феномен” (далі — мго “феномен”) є неприбутковою молодіжною громадською організацією, яка на добровільних...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconУ 1997 році, під час своїх перших польових досліджень, мандруючи...
Отже, концепцію, згідно з якою світ побудований на основі трьох елементів, можна вважати універсальною, зате зміст, що виповнює цю...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconВолинський Інститут Підтримки
И місцевого самоврядування, захисту та відстоювання своїх інтересів. Нажаль, саме поняття «адвокасі» розуміють далеко не всі у третьому...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДядько Софрон І Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому...
Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий І якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків І сідали...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів icon1. Вступ до курсу
Даний курс має допомогти студентам якомога краще збагнути природу суспільства І держави, в якій вони живуть, розкрити можливості...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconАлхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші...
Необхідно сказати, що «Алхімік» є символічним твором, на відміну від «Денника Мага», який базувався на реальних подіях
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconПрограма упю перша проба на ступінь пластуна-учасника друже!
Май на увазі, що здача чи перевірка знань в Пластовій Пробі повинні відбуватися в формі ігор, теренових змагів та інших пластових...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДовідки: 066 52 57 664
Криму, високо в скелях, майже на небесах, древній Свято- успенський чоловічий монастир отримав величне звання „Кримського Афона”....
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconКодексу адміністративного судочинства України під час розгляду
Кодексу адміністративного судочинства України (далі – кас україни) під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconСтояння під час молитви
Такі символічні чинності оживляють наші богослужби. Без них вони були б монотонні, холодні І позбавлені життя
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка