Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів




НазваПід час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів
Сторінка1/16
Дата конвертації19.06.2013
Розмір1.91 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



ЄВГЕНІЙ ГОДОВАНИЙ

 
 
СЛОВ’ЯНСЬКИЙ АЛЬБОМ
 
 

 


 


 

2010 рік  


БІОГРАФІЧНІ ЕТЮДИ

Пам’яті матері присвячую
ВІД АВТОРА
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією i красою своїх регіонів. Завжди в таких випадках я згадував про Поділля. Є в ньому багато речей, насправді гарних, таких, як палац Потоцьких в Тульчині чи замок в Хмельнику. Але силу i красу мого краю, вибачте за трюїзм, складають перш за все люди. І ті, що нині мешкають тут, i тi, від яких залишився слід, ідея, спогад.

Частіше Поділля було об'ектом мілітарних операцій. Історія мого краю є великим батальним полотном. Проте мені можуть закинути докір, що в ній, цій історії, було i багато відносно мирних періодів. Я абсолютно з цим згоден.

Тому i зосередив головну увагу на XIX столітті. Саме тоді на Поділлі появляються воістину ренесансні постаті – Михайло Коцюбинський, Данило Заболотний. Саме XIX століття є маточником для багатьох подільських письменників, вчених, художників. Для українців, поляків, євреїв. Цей вибух талантів явився історичною потребою, логічною необхідністю. Культура України завжди була багатонаціональною. Поділля було частиною України.

Вирок icторії оголошено. Люди, про яких я пишу, назавжди залишаться вмонтовані в моє Поділля, як різні включения в авантюри, які своїм мерехтливим блиском придають йому красу i неповторність. Вони зробили багато хорошого для української землі. Подільські поляки - особливі поляки. Вони народжувались, жили серед українського народу, знали його традиції та культуру, добре розмовляли на українській мові, гарно співали українських пісень.

Я щиро вдячний варшавському інституту iсторії імені Тадеуша Мантейфеля, який надав можливість працювати над "Польським біографічним словником".

Який був принцип моїх селекцій історичних персонажів? По -перше, щоб вони були поляками. По - друге, щоб життя їх було пов'язане з Поділям, або з Волинню. По - третє, щоб вони були соціально значимими. По - четверте, щоб були вони переважно маловідомими або взагалі не відомими історичній свідомості українця.

Тільки після переходу через це чистилище мої персонажі могли з'явитись на сторінках І розділу цієї книги, з дещо претензійною назвою "Біографічні етюди". Проте слово "етюд" мені подобається в тому сенсі, що це частина майбутнього, ще не написаного твору.

Я не прагнув писати біографії. Мені хотілось скласти мелодію, нюанс, тенденцію. Це я робив не завжди об'єктивно. Так буває завжди, коли говориш про людей, які поступово починають тобі подобатись…


^ БАГДАДСЬКИЙ EMIP 3 ПОДІЛЛЯ
Дуже важко писати про Вацлава Жевуського, в якому переплелись католик i мусульманин, араб i поляк, ротмістр i eмip, екзотичність i звичайність. Тому я робити цього не буду, а спробую коротко описати свої враження про нього.

Мене здивував спочатку той факт, що син польського гетьмана Северина Жевуського, ортодоксального католика i учасника Торговицької конфедерації, ротмістр австрійського війська, Вацлав, став мусульманином та еміром Алеп - Багдаду i еміром Тадж - уль - Фехру. Якщо врахувати, що eмip - це правитель i князь, то можна зробити обережний висновок, що був Вацлав тільки арабським князем, але ніяк не правителем цих благословенних земель. Потім я зрозумів, що факт переходу християнина в мусульманство не такий вже унікальний. До мого земляка це з успіхом робили цілі народи, наприклад, боснійці. Як тут не згадати канонічний приклад нашої землячки з Рогатина Насті Лісовської, яка стала мусульманкою трохи раніше від Вацлава, бо ще у XVI столітті. Та й в XIX столітті вчинок сина польського гетьмана був не одиноким. Поляк Чайковський носив титул Садик - паші, а паша - це вищий сановник i генерал.

Те, що Вацлав Жевуський виїхав у подорож на Схід, теж не дивина. Європейці завжди любили мандрувати на Сх1д, небезпідставно вважаючи, що їx там чекає багато цікавого. Таємничий схід притягував Юліуша Словацького i Зенона Бжозовського. Справедливості ради потрібно відзначити, що вони виступають тут як епігони нашего героя.

Навіть той цікавий факт, що Вацлав Жевуський вів у "Подільській пустині" кочове життя, як бедуїн, після певних роздумів не здається вже таким оригінальним. Різка опозиція "осідлий – кочівник" не мала рації. Кожен номад мав елементи осідлості, i кожен осідлий часто кочував. Європа все більше стає схожею на кочовий табір. Є професії, які носять бшьше кочовий, ніж осідлий, характер. Як тут не згадати артистів, спортсменів, політиків, торговців, військових.

Вацлав Жевуський проявив послідовність до кінця. Після битви польських повстанців з царським військом генерала Рота під Дашевом, (нині Іллінецький район Вінницької області) він пропав безвісті, як бедуін в Аравійській пустелі.

Але й тут критичний читач може зауважити, що багато людей на землі не залишили по coбi могил. Тоді чому я написав про нього? Може тому, що людина завжди повинна мати свій Схід i завжди прагнути до нього? А може, за саму імпровізацію, якою було життя еміра Алеп - Багдаду?

Чи був він прибульцем з іншої планети? Мабуть, ні. Він був нормальним, може, занадто нормальним для того, щоб виконувати якісь ролі (pотмістра, шляхтича, пана), які йому нав’язало суспільство. Але роль бедуїна - це теж роль. Людина, яка кочує у своєму білому бурнусі між Немировом, Уманню i Тульчином, перестає бути бедуїном i стає диваком. Це не значить, що вона перестає бути справжньою.


^ МОГИЛА В ПОГРЕБИЩАХ
Я ніколи не був у Погребищах, хоча цей населений пункт знаходиться так само у Вінницькій облаеті, як i мій Крижопіль. Назва цього міста надзвичайно пасує польському повстанцю 1863 року Роману Бнінському, бо саме тут його в 1912 році погребли...

Він народився в Звягельському повіті, Волинської губернії (нині Новгород-Волииський район Житомирської області). Подільські навчальні заклади були досить популярні серед польської молоді i тому не дивно, що Роман закінчив Вінницьку гімназію. 3 Вінниці чи Немирова уci дороги, як правило, вели до Києва, вірніше, до Київського університету святого Володимира. Після закінчення університету Бнінський поїхав до такого милого серцю поляка Парижа i закінчив там загальні курси. Я добре не знаю, що криється під цим терміном, але не думаю, що після фундаментальної київської освіти вони могли щось додати. Повернувшись з Парижа, Бнінський продав свій маєток В. Швейковському.

1863 pік став для нього переломним. В цьому році він одружився з Вацлавою Собанською, гарячою польською патріоткою i багатою спадкоємницею Петра Собанського, маршала Ямпільського повіту. Разом з дружиною обмундирував кавалерійський ескадрон, на чолі якого i бився під керівництвом Платона Крижановського. В битві під Булаєм 15 травня 1863 року Роман Бнінський був кілька разів важко поранений. Попав в полон. Спочатку його засудили до смертної кари, яку потім замінили на 20 років каторги. Покарання відбував в Усолью, куди до нього приїхала дружина. Варто запам’ятати прізвище цієї "польської декабристки" – Вацлава Бнінська з Собанських. 3 Усолья подружжя переїхало до Іркутська, а потім до Тобольска, Астрахані, Херсона, Одеси. Саме до Одеси прийшло височайше розпорядження про негайний виїзд Бнінських з Російської iмперії, без права повернення. Спочатку вони виїхали в Сілезію, - під Вроцлав, а в 1873 році переїхали до Кракова. Після коронації Миколи II подружжя Бнінських отримало право повернутися в Російську імперію. В 1899 році вірна подруга i супутниця вигнанця померла. Вона залишилась в Кракові. Він повернувся до Вацлавівки, де проживав його молодший син Гілярій.

9 листопада 1912 році у віці 86 років він помер. Роман зробив свій вибір, коли йому було 37 років. Коли йому було 86 років, він про це не пожалів...
^ ПОМИЛКА ПАРИЗЬКОГО ХІРУРГА
Невідомо точно, коли він народився. Якщо в 1839 році, то прожив 29 років. Якщо в 1841 - то 27. І хоча ми маємо дві дати його народження, висновок один. Він помер молодим. Зразу напрошується легке пояснения цього факту. Чому тут дивуватись, адже був Антоні революціонером, a ті, як відомо, живуть не довго. Але Юр’євича вбила не революція. Його вбила медицина.

Він побачив сліпуче українське сонце в Сичівці, в Уманському повіті, наймолодшим сином Гілярія i H. Опочинської, колись власників сіл Росоші i Кожухівки. Якщо допустити, що Росоша i Pocішки - одне i теж, то з цим населеним пунктом пов'язане життя двох революцюнерів - українського i польського, Гонти i Юр'євича.

Стою на тихій тінистій немирівській вулиці. Двоповерховий будинок в класичному стилі. Колись тут була гімназія. Ось в ці двері кожного ранку входив малий Антоні. Потім - друга київська гімназія, історико-філологічний факультет Київського університету. Система педантично, впевнено, на високому науковому рівні готувала собі вірних ворогів, вірних друзів. Поляки Тадеуш Рильський i Володимир Антонович інтегрувались в систему. Антоні Юр'євич її відкинув. Ворог системи виглядав симпатичним чоловіком. Говорив тихо, але швидко и переконливо.

На початку травня 1863 року він став на чолі одного з повстанських загонів. Вранці 8 травня 21 юнак, добре озброений, вирушив на двох фурманках з Києва. Селяни кількох навколишніх сіл приймали їх доброзичливо, але без ентузіазму. Повстанці роздавали їм "Золоту грамоту", де було оголошено про звільнення селян.

В селі Соловйовка, Радомишльського повіту, молоді поляки зустріли рішучий опір селян. Можливо, їх натравили піп i відпочиваючі в селі царсъкі чиновники. Можливо, тут зіграла роль ненависть українського селянина до польського пана, Можливо...

Коли поляки складали зброю, пролунав постріл. Провокаційний. Загинуло 12 повстанців. Тих, що залишились, повезли до Брусилова, Житомира, Київської фортеції, Антоні Юр’євича помістили в другу башту цитаделі. Він почав рити підземний тунель. 15 січня 1864 року Юр’євич втік. Зараз в Косому капонірі шпиталь. Люди з військовою виправкою, в синіх халатах. Фарбовані лавочки. Відвідувачі — жінки i діти. Лікарі кудись спішать...

Виходжу на бульвар Лесі Українки. Більше половини холодного зимового місяця потрібно було Юр’євичу, щоб опинитись в Константинополі, цій Мецці польських вигнанців. Про що думав Едмон Дантес, коли втік з цитаделі на острові Ів? Про помсту. 3 Константинополя Антоні відїжджає в Бельгію. Він мстить царському уряду. Помста називається політичною діяльністю. Боротьба з системою вимагає філософських знань. Мармурові сходи університету в Гандаві. У кінці 1867 року знову починають боліти солов’ївські рани. Україна не хоче випускати зi своїх страшних обіймів. В 1868 році Антоні Юр’євич їде до Парижа. Він має надію. Операція буде не складною. А після неї буде довге житгя, сповнене боротьби. Те, що не вдалось зробити жандармському ротмістру під Соловйовкою, зробив паризький лікар. Його помилка в нескладній хірургічній операції стала фатальною.

Biн лежить на постелі, оббитій шовком. Лежить в чорному сюртуці. Свічка блідо светить на його спокійне, біле обличчя, тонкий ніс, русяву борідку. В темному кутку кімнати мовчки сидять чоловіки. І лише дві жінки нахилились над ним. Це Польща i Україна.
^ ХУДОЖНИК 3 ОРДЕНУ БАЗИЛІАНІВ
Складається враження, що вci Гурські були художниками. Принаймні, зараз піде мова ще про одного Гурського, Проспера, який теж був представником цього виду мистецтва. Він народився у селі Лисянка, в околицях Киева. В 1830 з відзнакою закінчив базиліанську школу в Умані. Тут же почав викладати малюнок. Все своє життя (а прожив він 75 років) він був вчителем малювання. Мандрівним вчителем малювання по українських селах. Малював українські села, тини, пасіки, хутори акварельними фарбами або кольоровою крейдою. Його малюнки прикрасили "Шумки i думки" Mixaла Заводзінського. Проте шедевром його став "Альбом краевидів Житомира та його околиць", який прискіпливі житомиряни з радістю подарували самому Юзефу Крашевському на ювілей в 1879 poui. Проспер Гурський ілюстрував твори Богдана Залеського, Тараса Шевченка, Владислава Сирокомлі, Юзефа Крашевського. Деякі його пейзажі мали у себе Олександр Гроза, Юзеф Крашевський. Помер Гурський в Житомирі, встигнувши зробити дуже багато для відображення України в мистецтві. Єдине, чого він так i не встиг зробити – це одружитися.
^ ПЕРШИЙ ПОДОЛЯНИН НА МОНБЛАНІ
Я знайшов його портрет в "Icторії польської нації після розподілів", виданій у Варшаві в 1904 році. Там він стоїть разом з батьком – Вацлавом Єловицьким та братами: Едвардом i Євcтaxiєм. Едвард нвродився в 1803 році в Губнику (нині у Тростянецькому районі Вінницької області). Вивчав інженерну справу у Відні. У 1831 poцi він став на чолі повстанців Гайсинського повіту. Під Михайлівкою генерал Колиска надав йому звання полковника, начальника артилерії, яку здобули у росіян в битві під селом Обідне (Немирівський район). Після повстання був ув'язнений у Львові i Берні. Едвард брав участь у віденському повстанні 1848 року. По наказу маршала Віндішгреца розстріляний.

Євстахій Єловицьккй теж народився у Губнику у 1806 році. Навчався в Кракові, потім як простий солдат служив в ескадроні. Відзначився героїзмом під Дашевом.

Олександр Єловицький народився у Губнику. В 1820 році він закінчив гімназію у Вінниці. Потім вступив у Краківську академію, на філософський факультет. В 1825 році повернувся до Губника. В 1830 році Олександр Єловицький поспішив з допомогою хворим на холеру. В листопадовім повстанні з батьком i братом воював під Дашевом, Тивровом, Обідним. Був ад’ютантом - секретарем генерала Б. Колиски.

Потім Олександр півроку жив у Львові. 1833 рік. Швейцарія. Він піднімається на Монблан. Стає меценатом Адама Міцкевича. Дуже любить коней. В 1847 році Олександр Єловицький, повстанець, вчений, борець з холерою, альпініст став священиком. Сповідав А. Міцкевича.

В 1877 році О. Єловицький помер в Римі. Йому присв'ячували свої вірші Норвід, Богдан Залєський, Станіслав Висп'янський.
^ BЧИTEЛЬ СЛОВАЦЬКОГО 3 ТУЛЬЧИНА
Гіполіт Блотніцький народився в 1792 році в Тульчині. До хреста його тримали учасники Торговицької конфедерації, в тому числі и бригадир Злотніцький. Батько Гіполіта, Ігнатій, саме в конфедерації призвичаївся до гулянок i марнотратства. Bci свої' маєтки він прогуляв, а дружину відвіз до брата. Врешті, став звичайним волоцюгою.

У 6 років Гіполіт захворів. Його віддали до отців капуцинів в Куну. Потім ще 2 роки він провів у Барі, у базиліанів. Ще пізніше він навчався у вінницькій гімназії, i в Кременці. Правда, навчання не закінчив, почав працювати адвокатом у Вінниці. Саме у Вінниці почалось його нещасливе кохання до Коженьовської.

У 1814 році Гіполіт вступає до Віленського університету. Як пише "Біографічний словник", проводить тут два по два роки. Проводить не дарма. Стає кандидатом філософії. Пише вірші в псевдокласичнім сталі. Перекладав з англійської повість Гольдсміта "Вакефельдський вікарій." Гіполіт показав себе як здібний домашній вчитель. Т.Янушевський порекомендував його на посаду гувернера Юліуша Словацького пані Бекю. Як потім згадував Блотніцький, Юліуш "був плаксою, чутливим, розпещеним матір'ю хлопчиком, запальним." Вплив на свого учня наш тульчинець мав великий. Одинець писав, шо "поки Словацький був під опікою Гіполіта Блотніцького, я ніколи не бачив в ньому пихи, яка потім почала все частіше виходити на яв."

Зимою 1822 року його порекомендували Адаму Чарторийському у Вільні на посаду канцелярського чиновника управління освіти. Потім він їде до Петербурга вчитись російської мови. Рік Блотніцький був канцеляристом в міністерстві освіти при міністрі князі Голіцину. В 1823 році повертається до Пулав. Блотніцький залишився вірний Адаму Чарторийському. Він став його особистим секретарем, щоб розділити долю сім'ї Чарторийських. Гіполіт супроводжував князя Адама у вcix його закордонних подорожах. В 1827 році він став гувернером малого князя Вітольда. Одночасно приймав участь у формуванні литовсько - руського легіону. Блотніцький служив в ньому капітаном – ад’ютантом, був нагороджений орденом Віртуті Мілітарі. Потім виїхав з родиною князя до Кракова.

Активно створював Союз национальної єдності, виступав за сильний монархічний уряд. Помер 24 лютого 1886 року в готелі Ламберт, у віці 94 років. Похований далеко від рідного Тульчина, на кладовищі Монморансі.
^ ПОДІЛЬСЬКИЙ BEPECAЄB
Він народився в тому році коли загинув Стефан Бобровський. Народився 28 лютого в Красносільці на Поділлі. Середню школу закінчував в Одесі, а медичний факультет в Київському університеті. Після закінчення навчання в 1888 році повернувся до Одеси, почав практикувати як xipypr. В 1890 - 1902 роках був ординатором міської лікарні. Як лікар - xipypr брав участь в російсько - японській війні. Свої враження Гурський Казимір (саме так його звали) передав у книзі "Спогади." Варто відзначити, що він її ілюстрував сам. У 1917 році Гурський кілька тижнів був головою польського виконавчого комітету в Одесі. В 1918 році став на чолі ліквідаційного комитету власності польських військ, роззброених австрійцями. Належав до партії національної праці в Україні. У 1919 році був ув’язнений, як заручник. В Польщу він приїхав в 1920 році.

У 1932 році Гурського, начальника відділу опіки над дітьми в Mіністерстві праці i суспільної опіки, було нагороджено Кавалерським хрестом Полонія Рестітута. Ще одне захоплення було в цієї неординарної людини - живопис. Він почав регулярно займатись ним в 40 років, вже як відомий xipypг. Перед першою світовою війною він зробив виставку своїх картин в Одесі i Варшаві, в знаменитій Захенті. У 1914 pоці, під час перебування в Закопаному, подружився з відомим англійським письменником Конрадом Коженьовським. В Закопаному Гурський виконав його портрет. В 1936 році він переклав працю Марітена "Мудрість i мистецтво."

Помер Казимір Гурський у Міляновку 27 листопада 1943 року. В тому, що він народився в pік, коли загинув Стефан Бобровський, я бачу певну історичну справедливість.
^ ПОЕТ, ЯКИЙ НЕ СТАВ ПОЕТОМ
Я вагався, перш ніж виписати його прізвище з "Польського біографічного словника", виданого в Кракові у 1937 pоці. Чи буде цікавим його життя для шановного читача? Адже в його біографії не було трагізму революцюнера, не було навіть драматизму богемного митця.

Він народився 22 лютого 1872 року на Поділлі. Батько Густава помер в Коломиї. Залишились дружина з трьома синами: Густавом, Мечиславом i Броніславом. Вона змогла дати їм освіту. Густав закінчив гімназію в Коломиі, потім юридичний факультет у Львові. Тоді молоді шляхтичі вважали, що світу потрібні право i медицина. Право врятує його від беззаконня, медицина вилікує.

Та Густав не став юристом. Разом з братом Мечиславом вiн зробив кілька наукових подорожей до Вроцлава, Познані, Будапешту, Трієсту, Венеції, допомагаючи брату в наукових дослідженнях. Потім повернувся у власний маєток Тростянець у Снятинському повіті. П’ять років Густав господарював на землі. Врешті поїхав до Львова. В 1899 році він отримав посаду в банку. Але важко хворий, повертається до Тростянця, де i помер 19 вересня 1900 року.

Життя Гроховського Густава, як пише "Бюграфічний словник", було однією смугою внутрішньої боротьби. Під впливом багаточисленних життєвих поразок, не маючи сил для опору, він втратив вipy в майбутнє, прагнучи тільки спокою і тиші. Від віршів, які він писав, залишалось не багато. Але вони свідчать про поетичний талант. Деякі вірші - про кохання, але більшість - про безконечний смуток. Густав в смерті бачив єдиний порятунок від своїх страждань i розчарувань. Він планував написати історичну повість про похід М. Мелецького на Волощину в 1572 році. 3ібрав навіть історичні матеріали, але до написания повісті так i не приступив.

Самі по собі ці факти, тобто та обставина, що представник правлячого класу так i не влаштувався в житті, а також і та обставина, що він багато страждав - все це ще не робить життя Густава Гроховського настільки цікавим, щоб включити його до книги "Біографічні етюди", або щоб воно могло так само зацікавити читача, як - признаюсь в цьому - зацікавило воно мене.

Абсолютно виключний інтерес, який представляє для нас Гроховський Густав, заключаеться в його нереалізованості як поета. Це тургеневська "зайва людина" на польському, вірніше на польсько — українському грунті. Як нам здається, його доля не є лише його особистою індивідуально-романтичною долею. Можливо, що слово "трагічний" не можна застосувати до Гроховського, - трагізму в його долі, мабуть, немає. Але, у всякому разі, в ній присутній гострий драматизм. Може, перебільшенням буде вважати долю нашого земляка "загальною долею." Але Базарових, Обломових, Печоріних, Гроховських в XIX столітті було надзвичайно багато. Саме так я відношусь до Густава Гроховського.
^ ОСТАННЯ ДУЕЛЬ
Я біографію Стефана Бобровського не буду тут відтворювати повністю. Про нього колись написав мій науковий керівник професор Марахов. Я тільки спробую визначити своє відношення до нього. Стефан Бобровський народився 22 квітня 1841 року в Тереховій, як пише "Біографічний словник". Григорій Марахов говорить про Терехово, Махновськоі парафії, Бердичівського повіту. Мені здається, що це нинішня територія Вінницької області, Козятинського району. Це дає мені можливість впевнено назвати пана Бобровського своїм – досить близьким земляком. Справедливості ради слід відзначити, що місця ці були знамениті не тільки як батьківщина нашого героя. Трохи раніше, в 1648 році, в цих місцях відбулась знаменита битва Яреми Вишневецького з Максимом Кривоносом.

Дороги багатьох шляхетських хлопчаків вели в той час до містечка Немирова, "подільських Афін", вірніше до знаменитої Немирівської пмназії. Без перебільшення можна сказати, що була вона справжньою кузнею кадрів для боротьби з існуючим режимом. Тут отримали початкову ocвiтy та виховання такі визначні діячі польського повстання 1863 - 1864 років, як Антоні Юр'євич, Михайло Штурм, Симеон Доманський. Найбільшу політичну кар'єру серед випускників Немирівської гімназії зробив Стефан Бобровський. Під час польського повстання 1863 - 1864 poків він займав посаду начальника міста Варшави, голови Центрального національного комітету, який виконував функції Тимчасового уряду.

Та й рід Грабовських славний визначними людьми. Це – i знаменитий український поет Павло Грабовський. Це i Амброзій Грабовський, вчений, дослідник древньої польської icторії. Тут був граф Станіслав Грабовський, син короля Станіслава Августа від його морганатичного шлюбу з Єлизаветою Грабовською. Перелік Грабовських прикрашає i Стефан Грабовський, генерал i міністр. В повстанні брав участь Грабовський Юзеф (1826-1899), який був зв'язаний з мілленерами. Мілленерами називалась група інтелігенції i ліберальної буржуазії, яка була прихильником органічної праці, легальної боротьби за національну свободу. Вони відкладали боротьбу за незалежність на 1000 років, звідки i назва. Бобровський не подав руки Грабовському, за що той викликав Стефана на дуель. Відбувся суд честі, який вирішив, що Стефан Бобровський повинен стрілятись з Грабовським. Цим самим начальнику міста Варшави було підписано смертельний вирок. Бобровський був на стільки короткозорим, що на відстані трьох кроків ледве розпізнав людину. Куля Грабовського попала прямо в серце 22 - річного юнака.
^ НАДПИС НА ПАМ’ЯТНИКУ
Пам'ятник в парафіальному костьолі Радзиміна. Напис: "Едварду князю Любомирському, власнику Радзиміна, засновнику офтальмологічної лікарні в Варшаві, у віці 27 років померлому 26 лютого 1823 року i спочиваючому в цьому костьолі присвячують земляки". Досить інформативний текст, без фальшивих, затертих слів. Але занадто лаконічний...

Читачу, який знайомий з класичною литературою XIX століття, з Чайльд-Гарольдом, Онегіним, може буде легко уявити Едварда Любомирського. Накинутий на одне плече плащ, профіль гордо відкинутої голови, нерозчесаність каштанового волосся... Він народився 1796 році в Дубні, Волинської губернії, в сім'ї князя Михала, генерала часів останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Після закінчення варшавського ліцею служив при посольствах в Відні, Берліні i Лондоні. Коли мати залишала в спадщину маєток Радзимін під Варшавою, Едвард повернувся. Він загинув на дуелі з поручником Грохольським в 1823 році. Весь маєток залишив на доброчинні цілі. Едвард Любомирський видав кілька книг: "Рицарські думи," "Статистичний i політичний опис Англії."

Чи помітили ви, що ті, які гинуть на дуелі, встигали зробити багато хорошего для людей? Князь Едвард Любомирський не виняток. Він ще встиг відкрити у Варшаві офтальмологічний інститут. Вірніше, дати власні кошти на його відкриття.
^ НАШІ ЗЕМЛЯКИ - ДОВГОЖИТЕЛІ
Їм присвячена велика стаття в цікавій книзі Романа Калети "Сенсації з давніх років", яка видана в 1980 р. Тут зустрічається якісь Якуб Загент з Волині, який, маючи 100 років гарцював на коні, як молодий. Пані Воловська, жителька Брацлавського воєводства, у віці 128 років, кожного дня ходила до костьолу, який знаходився на відстані двох кілометрів від її дому.

Волинський шляхтич Пиво жив 124 роки, а його брат, теж Пиво - 115 років. "Газета Варшавська" за 6 квітня 1774 року писала: "Недавно з Вінниці повідомили, що у володіннях ясновельможних князів Четвертинських помер один чоловік, іменем Панас, у віці 120 років." Дворяни, які супроводжували князя Адама Чарторийського в його подорожі на Подділя в 1783 році, зустріли селянина, якому було 120 років. Нємцевич розповідав, що той старець, як уві сні, пам'ятав часи Яна Казиміра (50 - 60 pp. XVII ст.), а в поході під Відень приймав участь, як машталір гетьмана Сенявського i розповідав цікаві обставини iз тієї битви.
^ КОРИСНА ДРУЖБА
Його доля багато в чому подобна до долі моїх персонажів. Він, як i вони, народився в Україні, в Білій Церкві. Як i вони, здобув в Україні фундаментальну освіту - гімназії в Умані i Житомирі, університет - у Києві. Але в його долі є i не типове. Гожковський Мар'ян ще в дитинстві втратив батьків. I після університету він поїхав не на Схід, не в Париж, а в Афіни, що, безперечно, свідчить про його витончений смак. Там він вивчав мистецтво i древньогрецьку літературу. Потім, цілком логічно, поїхав до Італії.

Коли Мар'ян їхав за кордон, то всю свою колекцію історичнкх документів, рідких книг, перстнів i картин залишив Константину Володкевичу. Той не зумів зберегти ці раритети. Колекція згоріла. Гожковський поїхав до культурної столиці Польщі - Кракова. Та невдачі переслідували його i там.

Щоб якось вижити, Мар'ян змушений був, за посередництвом Яна Матейка, продати давньоруську ікону ХІІ століття. Він входить до редакції журналу "Час", стає віце-головою товариства допомоги вбогим. У 1872 -1883 роках працює у музеї Чарторийських. Гожковський був не тільки поляком. Щоб якось прославити свою Батьківщину, у 1883 році Мар'ян починає видавати "Рутенеа", польський журнал про Україну.

Його тicнi стосунки з Матейком почались ще в 1876 році. Він був повіреним великого художника в справах школи, мистецтва, а також у власних справах. Вирішував його родинні i матеріальні проблеми, навчав французької мови сина Матейка, Тадеуша. Під впливом Гожковського Матейко намалював кілька картин: "Вернигора" (1883), "Марина Мнішек на Волзі" (1885), "Кирило i Мефодій" (1885), "Богдан Хмельницький і Тугай-бей під Львовом" (1885).

"Присяга Богдана Хмельницького на підданство Росії" (1886), малюнки до іконостасу в костьолі святого Норберта в Кракові. Ян Матейко відтворив Мар'яна Гожковського в картинах "Утоплена в Босфорі"(1880), "Вернигора" (1883), "Битва під Грюнвальдом" (1878). Дружину пана Мар'яна Матейко намалював олівцем. Гожковський не залишився в боргу. Він зібрав 243 картини Матейка, продовжував писати дослідження про Україну. В 1898 році вийшла його праця з дещо довгою назвою; "Ян Матейко, епоха його літ до кінця днів художника", з щоденника, який вівся протягом 17 років. До цих пір вона є джерелом інформації про Матейка.

Наведених фактів цілком досить, щоб зробити висновок, що ця дружба була корисною i для Полыці, і для України. Тому цей етюд я так назвав.
^ ГЛИБОКІ КАЛОШІ
У центрі Варшави, у великій книгарні на Алеях Єрусалимських мені трапилась невеличка книжка. Вірші були непогані, але дещо старосвітські. Так писалось в XIX столітті. Більшість їх було присвячено Богу. Частина віршів була написана в стані екзальтації, iнші були явно слабкі. Але були поруч рядки про свою довіру до світу, про білий пісок на дні старої криниці, про снігові замети, на яких під світлом місяця іскрились сніжинки, про скромні квіточки рум'янку на подільському лузі. Я прочитав прізвище на м'якій обкладинці. Ванда Гриневич. 3 фотографії на мене дивилась літня жінка. Вона була далека, неприступна, німа, як всі жінки з фотографій. Я впізнав її. Вона була моєю землячкою з села Городківка. Я бачив її тільки раз. Біля старовинного костьолу, в брамі, я зустрівся з сільською жінкою в білій хустині i в глибоких калошах. Невлаштована, неблагополучна, вона несла відро і ганчірку. Не мала приватного життя. Служила Богу. I розмовляла з ним віршами…
^ ЄВГЕНИЯ ПАЛЄЙ
Важко нині знайти газету, яка б не друкувала гороскопів. Нелегко знайти людину, яка хоча раз їх не читала. Деякі в них навіть вірять. Але мало хто знав, що одна з найбільш популярних польських астрологів, хіромантів, народилась на Рівненщині, в Сарнах.

Освіту вона здобувала в Острозі, її гороскопів чекали, як вироку. У першій світовій війні пані Євгенія втратила ліву руку i праву ногу. Це дало їй право називатись дев'яностовідсотковим інвалідом. 3 1926 року вона почала жити у Варшаві. Тут навчалась астрології у майстра. Його знала Варшава - Старжа-Дзєржбицький. Потім в її житті появився Шіклер. Але не той, німецький. Це був варшавський Шіклер.

Шіклер - Школяр. Це він її навчив, що "все є записане" i ніхто від долі не втече. Навчитись читати i писати мусить, на жаль, кожен сам. Долі потрібно i належить допомагати. Євгенія активно допомагала долі.

Вона приймала відвідувачів в кімнаті, де все було веселим, бо добре розуміла, чого хоче від неї мода. Чорного кота i скляної кулі, цих постійних атрибутів гадання, тут не було. Пані Євгенія мала добрий смак. А ще - вона була веселою. Клієнти, правда, хотіли бачити її більш демонічною, її сміх лікував. Один з постійних клієнтів казав: "замість того, щоб йти до аптеки, йду до пані Гені – її сміх мене лікує". Люди не завжди знали, з чого сміється Євгенія Палєй. Але кожним третім її клієнтом був чоловік. Сюди постійно приходило 6 канадців, взагалі багато відомих людей. Розмови з клієнтами або, скоріш з пацієнтами, мучили її. Важко прийняти в свою душу чужі сповіді. Але знала, напевно, що сповідь визволяла її.

Пані Євгенія ворожила по долоні, по рисах обличчя i на картах. Вона не любила шарлатанів, не вірила в духів, ходила до костьола. Найбільше любила читати журнал "Право i життя". Часом згадувала Сарни. I деколи бачила уві сні Остріг; вона йде по вулиці Бельмаж. Травень. Цвіте білий бузок...
ДОЩ
Людина в мансарді вслухалась в дощ. Безпристрастний дощ 1916 року. Він, Антоні Березовський-Гриневич, забув своє життя. Пам'ятав дощі. Вони супроводжували його завжди. Теплі, прозорі дощі дитинства. Після дощу він любив ходити з мамою піщаними стежками i доторкуватись долонею до вологих стовбурів сосен, які пахли смолою... Він пам'ятав холодне петербурзьке моросіння.

Здаєгься, що i тоді, в Парижі, коли він стріляв в Олександра ІІ,
теж падав дощ. Hi-ні, він пройшов трошки раніше. Він пам’ятав виполоскані травневою зливою паризькі вікна, сонячні плями на хвилях, вагу промасленого револьвера, запах промоклого сукна мундирів гвардійців. На островах Нової Каледонії дощ падав регулярно два рази вночі. Щирий, безжалісний... Він провів там 20 років. На каторзі Антоні почув, що вбито Олександра ІІ. Але полегшення не було. Відчув навіть жалість. Співчуття до людини, розірваної бомбою.

Листи до Нової Каледонії йшли дуже довго, отож, коли померла його мати, він ще кілька років отримуваа від неї звістки...
^ ЧОРНОБИЛЬСЬКА РУЖА

КНЯГИНЯ РОЗАЛІЯ ЛЮБОМИРСЬКА ПЕРЕДБАЧИЛА

КАТАСТРОФУ АТОМНОЇ ЕЛЕКТР0СТАНЦІЇ
Розалія Любомирська з Ходкевичів. Одна з найкрасивівшх полячок станіславської епохи. Власниця Чорнобиля. Звинувачена у дружбі з королевою Франції Mapiєю-Антуанеттою, страчена в Парижі за наказом Робесп'єра. ЇЇ привид довго являвся жителям Чорнобиля та околиць, застерігаючи їх: тікайте звідси, вам загрожує небезпека. Доля її нам цікава ще й тим, що вона була дружиною Олександра Любомирського, власника Рівного.

Цю таємничу історію розповідає автор, в жилах якого тече кров Любомирських. "Під час Чорнобильської катастрофи в квітні 1986 року я перебував у знаменитій московській клініці мікрохірургії ока професора Федорова. У відповідній анкеті я згадав дівоче прізвище своєї матері, з роду Любомирських. Коли сталася аварія, я, завдяки радіоприймачеві, знав, що у Польщі, як i в інших країнах, заборонили випасати корів на луках, а також вживати свіже молоко. Московське телебачення передавало, що в Україні ніякого випромінювання немає, всі себе добре почувають. Увечері до мене заговорила прибиральниця, бабуся в білому фартусі, до якого була прикріплена якась військова медаль.

- Чи правда, що ваша мати з роду Любомирських? – запитала вона.

- Правда, - відповів я з подивом.

- Ну то я вам щось розповім. По матері я полячка, по
батькові – українка. Народилася в Чорнобилі. Там ночами лякала
людей княгиня Любомирська, власниця Чорнобиля та інших
міст. Вона тримала голову під пахвою й кричала до людей: тікайте,
бо тут страшні речі творитися будуть.

Я слухав розповідь 6a6yci з різними почуттями. Через кілька днів повернувся до Варшави i забув про нашу розмову. Якось один з кузенів нагадав мені про Чорнобиль, i я почав шукати додаткову інформацію на цю тему. Багато цікавого про свою героїню я довідся з книги "Обличчя i Жінка", виданої в 1935 році у Львові Станіславом Василевським.

Розалія належала до знаменитого i заможного роду Ходкевичів. Народилась вона у Млинові (нині смт. Млинів Рівненської області). Молода і гарна блондиночка з синіми очима робить добру партію: виходить заміж за князя Олександра Любомирського, власника Piвного. Проте жити поруч з набагато старшим чоловіком їй нудно, вона тікає до столиці. Разом з Юлією Потоцькою i Барбарою Косовською вважаеться "найгарнішою жінкою королівства". Поети складають про неї вірші. Гетьман Северин Жевуський писав:

Серед товариства, у колі коханців

Весела i мила у швидкому танці.

Любила ти славу, i була щаслива,

Як ніжна троянда, колюча й зваблива.

(переклад Є. Годованого)

Чоловік Розалії їде до Франції. Вона вирішує супроводжувати його з метою "пильного рятування здоров'я". У Парижі почувала себе як риба, випущена з акваріуму у великі води. У революційному Парижі -шаленіючому, розгульному, але прекрасному, проживало багато поляків. Гарна, розумна, освічена, Розалія швидко ввійшла в коло придворних, її в Парижі називали "весняною принцесою". Розалія заприятелювала з мадам Дюбаррі, коханкою Людовіка XV. Там вона познайомилася з Талейраном. Королі та їхнє оточення любили та цінували Розалію за вроду, веселу товариську вдачу. Чоловік давно повернувся на батьківщину, а вона шаленіла в Парижі, навіть не думаючи повертатися в Польщу. Повернулася до Ополя під тиском фінансових проблем, протягом двох років була зразковою дружиною i народила сина.

До Варшави Розалія приїхала в квітні 1791 року, під кінець Великого Сейму. Після прийняття конституції 3 травня вона з'являється в біло-амарантовому кунтуші в ложі королівського театру, а на другий день - у костьолі Святого Хреста. Цим дещо театральним жестом вона завоювала серед варшав'ян величезну симпатію i популярність. У ці ж травневі дні наша модниця вперше, мабуть, у своему житті закохується. Його охороняє дипломатичний паспорт, вона - абсолютно безборонна. У січні на ешафот піднімається Людовік XVI. Винахід пана Гільйотена не висихає від крові ні вдень, ні вночі.

Об’єктом її переживань став наймолодший сенатор Великого Сейму, освічений, мудрий, гарний i дуже заможний Тадеуш Мостовський. Його посилають до Франції. Там він, як прихильник французької революції, мусить вивчити питання причетності революції до польської справи.

У 1792 році Мостовський виїхав до Лозанни. За ним поспішила закохана княгиня Розалія, а за нею закоханий у неї офіцер Адам Бронец. Вони перебуваютъ "у Швейцаріях", але восени до влади в Парижі приходять якобінці. Мостовський має з ними хороші стосунки, тому вирішує їхати до Парижа. Розалія їде разом з ним. Тадеуш попереджує її, що там може чекати велика небезпека, Розалія не слухає його i разом зі своїм англійським камердинером, французьким кухарем їде до Парижа. Bci аристократи світу дякували Богові за те, що їм вдалося живими втекти з Франщї. А ці двоє в пік терору переходять франко-швейцарський кордон.

Мостовський охолов до Розалії. Він повертається до Варшави. Сама вона, очевидно, знову в когось закохана, залишається. Пані Дюбаррі допитують кати Робесп'єра. Вона звинувачує Розалію у контрреволюційній діяльності, яка полагала в тому, що Любомирська дружила з королевою, її заарештовують i тримають у тюрмі Петіт Форс. Кожного дня звідти вона проводжає своїх подруг на ешафот.

Поляки роблять все, щоб звільнити землячку. Посилають навіть до Костюшка, щоб втрутився. Нічого не допомагає. Тим часом вже багато місяців Ружа з Чорнобиля страждає у вологій камері, її переводять до інших в'язниць. Вона та її подруги гідно переносять нещастя. Перуть свої шовки i мусліни в тюремних коритах. Діляться, як скарбом, залишками пудри чи помади. Свої зачіски змінюють на коротко стрижене волосся а ля віктім (жертва). В'язниця змінює Розалію; вона стає поважною, її листи до друзів сповнені простоти і тепла. До земляків, паризьких демократів, які просять за неї у Робесп'єра, пише: "Я не заслужила вашої уваги, але тепер, у в'язниці, я навчилася любити свою Вітчизну".

Залицяльник Любомирської князь де Тремуль підкупив сторожу, щоб випустили її з в'язниці. Проте i це не вдалося. На другий день він загинув на гільйотині. А потім прийшла i її черга. Через 27 днів після її смерті було страчено на гільйотині Робесп'єра.

Розалія Любомирська була, мабуть, єдиною представницею польської аристократії, страченої під час французької революції. Було їй тоді 26 років. Її суворий i гнівний чоловік твердив, що Розалія стала жертвою власної легковажності. Інші її сучасники вважали, що пройшла вона через життя, як того вимагала епоха: весело, щедро, легковажно, але за велінням свого доброго серця.

На закінчення цієї незвичайної історії знову зацитуемо Станіслава Василевського: "В мить, коли в Парижі падав ніж гільйотини на шию власниці Чорнобиля, в нижних кімнатах млинівського палацу відчинились в анфіладі всі двері. Мати Розалії сиділа коло столика. Здивована, встала i почала йти анфіладою. Bci двері перед нею відчинялися. В останніх вона побачила привид своєї дочки з головою, відокремленою від тіла".

Пані з Чорнобиля, несучи голову під пахвою, являлась мешканцям цієї місцевості та її околиць протягом довгих, довгих літ, закликаючи їx до втечі, бо загрожує їм велика небезпека. Про те, що в Чорнобилі лякає княгиня Любомирська, говорили ще кілька поколінь після її смерті.

Що можна додати до цієї історії? Xі6a тільки одне: я повинен перепросити бабусю з клініки професора Федорова. Несправедливо звинувачувати її в поганих намірах”.

Здіслав Моравський, "Газета Львівська", 1999 р.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconМолодіжної громадської організації
Молодіжна громадська організація “феномен” (далі — мго “феномен”) є неприбутковою молодіжною громадською організацією, яка на добровільних...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconУ 1997 році, під час своїх перших польових досліджень, мандруючи...
Отже, концепцію, згідно з якою світ побудований на основі трьох елементів, можна вважати універсальною, зате зміст, що виповнює цю...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconВолинський Інститут Підтримки
И місцевого самоврядування, захисту та відстоювання своїх інтересів. Нажаль, саме поняття «адвокасі» розуміють далеко не всі у третьому...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДядько Софрон І Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому...
Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий І якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків І сідали...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів icon1. Вступ до курсу
Даний курс має допомогти студентам якомога краще збагнути природу суспільства І держави, в якій вони живуть, розкрити можливості...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconАлхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші...
Необхідно сказати, що «Алхімік» є символічним твором, на відміну від «Денника Мага», який базувався на реальних подіях
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconПрограма упю перша проба на ступінь пластуна-учасника друже!
Май на увазі, що здача чи перевірка знань в Пластовій Пробі повинні відбуватися в формі ігор, теренових змагів та інших пластових...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconДовідки: 066 52 57 664
Криму, високо в скелях, майже на небесах, древній Свято- успенський чоловічий монастир отримав величне звання „Кримського Афона”....
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconКодексу адміністративного судочинства України під час розгляду
Кодексу адміністративного судочинства України (далі – кас україни) під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим...
Під час своїх мандрівок по Україніу я зустрів патріотів Буковини, Слобідської України, Криму, Галичини. Вони слушно гордилися історією I красою своїх регіонів iconСтояння під час молитви
Такі символічні чинності оживляють наші богослужби. Без них вони були б монотонні, холодні І позбавлені життя
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка