Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.)




НазваТема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.)
Сторінка1/5
Дата конвертації25.09.2013
Розмір0.58 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы
  1   2   3   4   5




ТЕМА 2
Політичні особливості і наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.)

1. Захоплення українських земель литовськими і польськими феодалами (друга половина ХІV ст.)
Протягом тисячоліть Україна була фундаментом таких могутніх політичних формувань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд – господар власної долі – справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розвивалися на Україні, перебували на авансцені культурних і суспільно-економічних подій усієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серцевину важливих політичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься у таких далеких столицях, як Варшава, Москва чи Відень.

У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди – Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православного митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Росії та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника.

У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово, утворене від «Русь». Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х рр., під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.

До 1350-х р. Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. У 1362 р. українсько-литовське військо звадало поразки татарам у битві на Синіх Водах. Ця перемога поклала початок звільненню українських земель від татарського панування. Українці перемогли татар на 18 років раніше ніж це зробили московіти в Куликоській битві. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.

На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.

Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Хоч які були солідні завоювання литовців на Україні, більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала справити експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий (1320-1370 рр.), відновивши середньовічну польську монархію.

У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб білоруських та українських земель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Лише через дев'ять днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя князівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Зробив він це під приводом захисту католиків краю, якими переважно були городяни-німці. Але все вказує на те, що Казимир заздалегідь планував цей крок, іще у 1339 р. уклавши угоду з Людовіком Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні України.

Зате для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як норовливі галицькі бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. За це останній неохоче визнав обмежену зверхність польського короля. Ще більшу загрозу польським намірам у Галичині й на Волині становили литовці. Оскільки син Гедимінаса Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички між поляками й литовцями за галицько-волинські землі був готовий. Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою папи, зображали своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматиків – православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських взаємин.

У 1349 р. в результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще не змогли надійно закріпитися на своїх величезних завоюваннях в Україні. Завоювання ці охоплювали близько 52 тис. кв. км із населенням 200 тис. чоловік і збільшували землі Польської корони майже на 50 %.

У згаданому пакті з Людовіком Угорським Казимир погоджувався на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Віце-королем Людовік призначає довіреного васала Владислава Опольського й насаджує по всій Галичині угорських урядників. Однак те, що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка через два роки рішуче й остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни серед своїх нових підданих. За прикладом останніх правителів Галичини Казимир називав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї й далі ходила своя монета. Але з'являлися ознаки того, що з давнім життям було покінчено. Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від узятих перед «православними схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. Папа тільки й чекав цього. Католицька церква, що, завдячуючи королівській щедрості, незабаром перетворилася на найбільшого в Галичині землевласника, безпосередньо підтримувала намагання підірвати православну церкву.

У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом по всій землі стали виникати монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що лишилося від гордого колись Галицького князівства.

Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життяУкраїни.

 

^ 2. Кревська унія
З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом).

У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом із виконанням інших умов зобов'язався навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать – надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією, за Вітаутаса Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично робив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул. І хоч ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князівства.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій Великого князівства.

Отже, умови Кревської унії такі:

1. Литовський князь Ягайло у 1386 р. одружувався з польською королевою Ядвігою і обирався польським королем;

2. Ягайло охрещувався у католицтво;

3. Він обіцяв охрестити у католицтво своїх підданих;

4. Він повинен був звільнити польські і литовські землі, захоплені німецькими лицарями;

5. Ягайло обіцяв приєднати на вічні часи литовські та українські землі до Польщі.

  1   2   3   4   5

Схожі:

Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconТема 3 Українська козацька держава (друга половина ХVІІ ст.)
Козацько-селянські повстання в Речі Посполитій (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconЛекція №1-2
Внесок українських педагогів в теорію фв (друга половина ХІХ перша половина ХХ ст.)
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) icon1. Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи...
...
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconСемінар 1
Люблінська унія. Її соціально-економічні й політичні наслідки. Включення українських земель до Польської Корони
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) icon1 Політичні аспекти утворення, розвитку І занепаду держави Україна...
Очно не з’ясовано. Приблизно з середини І тис до н е старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності І почала...
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconРозвиток українських земель під владою російської та австрійської...
Тичних перетворень кінця XVIII ст припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток...
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconПлан Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток в Наддніпрянщині...
Соціально-економічне та громадсько-політичне життя в українських землях підвладних Російській імперії (кінець ХVІІІ – початок ХХ...
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) icon1. Битва під Синіми Водами та її історичне значення для українських земель
Переяславська Рада та українсько-російський договір 1654 року, їх наслідки для українського народу
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) iconСт. Загальні розміри 22,7 Х 8,4 Х 3,36 м. В 1956 обкладений цеглою. 1946 — 1983 половина будинку
В 1956 обкладений цеглою. 1946 — 1983 половина будинку належала сім’ї Бориса Тена (Миколи Васильовича Хомичевського) (1897 — 1983)...
Тема 2 Політичні особливості І наслідки передування українських земель під владою іноземних держав ( друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст.) icon1. Господарство держав Межиріччя та Давнього Єгипту
Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка