Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик)




Скачати 194.9 Kb.
НазваПредмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик)
Дата конвертації19.06.2013
Розмір194.9 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Література > Документы

  1. Предмет і завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик).


Кожна справа колись починається і має час тривання. Отже, має свою історію. Українська журналістика також. За час звідколи з’явився друком перший на українських теренах часопис “Gazette de Leopol” (1 січня 1776 року) минуло понад 230 років. Не так і багато. Але достатньо, аби за цей час створити історію української журналістики. Із тих сотень і тисяч видань, які народжувались і тривали, закривались кимось чи самі вмирали – з різних причин. Або й не народжувались, але так само вписали себе в цю історію. Отже, видання періодики на теренах України, випуск українських періодичних видань за межами України – є предметом розгляду нашого курсу.

Завдання курсу – знайомство із цими виданнями, особливостями їхнього існування, їхньої місії, впливу на суспільне життя з метою застосування цих знань у майбутній практиці журналістській, видавничій, життєвій.
Українські дослідники ІУЖ.

Симон Наріжний (30.01.1898, с.Сокілка ……. р-н на Полтавщині – 23.07.1983, Сідней, Австралія). Кобеляки – комерційна школа (1917), істфак Полтавського університету (1918), заочне навчання, водночас праця в полт газеті “Рідне слово”. 1922 – еміграція разом із дружиною і тримісячною дочкою у Чехію. Український Вільний Університет у Празі (1922-26).

Багато праць з історії України, але стосовно нашого предмету, то слід назвати дві праці: “Українська преса” (Подєбради, 1934) і “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами” (Прага, 1942).

Із 1930 року життя його тісно пов’язано з Музеєм Визвольної Боротьби України у Празі. Музей зберігав документи української дипломатії УНР, УД, ЗУНР; матеріали січового стрілецтва; матеріали про діяльність українських товариств на еміграції: політичних, наукових, культурних, спортивних, преса, книги… 29 червня 1939 року відбулося відкриття власної будівлі Музею, зведеного способом толоки. Лютий 1945-го – авіабомба американського бомбардування на порозі Музею. Перспектива більшовицького “визволення”: всі виїхали на захід, а Наріжний лишився – 40 тонн матеріалів Музею не міг кинути напризволяще. Боротьба за Музей тривала три роки. У квітні 1948 року, коли у Чехії до влади прийшли комуністи, шість вантажних машин таємно вивезли рукописи Музею в невідомому напрямку Ніхто нічого не знав. Лиш тепер відомо, що машини НКВС забрали ті документи не для наукового, а для оперативного вжитку. Роззосередили по різних архівах Союзу: технічно опрацьовані, але засекречені, практично недоступні навіть для фахових дослідників.

Симон Наріжний жив у Празі за “Нансенівським паспортом” до 1950 року, далі змушений був виїхати. До смерті він так і не довідався про долю Музею. На надгробній плиті подружжя Наріжних викарбувана фраза із Біблії Блаженні гнана за правду.

1999 року у видавництві ім..Олени Теліги вийшла друком головна праця Симона Наріжного “Українська еміграція”.
Аркадій Животко (1890, Воронезька область – 14.06.1948, Мюнхен, Німеччина). Петербурзький університет – 1917, член Української партії соціалістів-революціонерів. Після ІІІ універсала ЦР (7.11.1917) – земське зібрання в м.Острогозьку (нині Воронезька область) він, голова місцевої управи, проводить одностайне бажання: приєднатись землям Вороніжчини до УНР. (а в Єлисаветграді?)

1918 – Кам’янець-Подільський, уряд, секретар редакції газети “Життя Поділля”. Співпраця з міністром освіти УНР Іваном Огієнком, Головою Директорії Симоном Петлюрою дали можливість згодом написати чудові праці з історії укржур, зокрема “С.Петлюра – журналіст”.

Листопад 1919 – уряд УНР переходить кордон на захід. Животко – на Волині, м.Кремінець, одружується з Олександрою Черновою. 1923 – вже в Чехії. Працював у ріхних українських установах, виїжджав на проживання в Ужгород (“Преса Карпатської України”), повертається в Прагу: з 1930 року із заснуванням архівної установи “Український історичний кабінет” – до кінця життя пов’язує з нею свою долю. Фонд архівних документів нараховував 78875 одиниць, фонд періодичних видань – 69497 чисел газет і 1116 річних комплектів журналів, починаючи від 1859 року. Результат – праця “Історія української преси” (1946, Регенсбург). Перевидання: Мюнхен, 1989-1990; Київ – 1999.

“Перевершити Животкову працю поки що нікому з дослідників історії української журналістики нині не вдалося” – Микола Тимошик.
Інші, сучасні, дослідники: Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик.

П.М.Федченко “Преса та її попередники” (Київ, “Наукова думка”, 1969)

“Історія української дожовтневої журналістики” (О.Дей, І Моторнюк, М.Нечиталюк, Н.Радванська, Л.Суярко, П.Федченко, Й.Цьох, В.Яременко, П.Ящук – Львів, Університет, 1983)

“Преса боротьби й ідеї” (західноукраїнська публіцистика першої половини ХХ століття) – Львів, 1994.

На зов Києва (український націоналізм у ІІ світовій війні) – збірник статей, спогадів і документів. – К.: “Дніпро”, 1993. – 544 с.

Лихо з розуму (збірник матеріалів уклав Вячеслав Чорновіл). – Львів: “Меморіал”, 1991. – 344 с.

Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років. – К.: “Либідь”, 1995. – 224 с.

Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні (середина 1950-х – початок 1990-х років). – К.: видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 720 с.

  1. Попередники періодичних видань (походження термінів газета, преса, журналістика; прообрази періодичних видань у стародавньому світі: Єгипет, Греція, Римська імперія, Китай; попередники періодики – літописи, хроніки, рукописні видання середніх віків; початок ери друкарства).

Журналістика – не що інше, як усвідомлений збір і поширення інформації, коментування її. Це явище сягає дуже давніх часів, ще з Древнього Єгипта, тобто з ІІ тисячоліття до н.е.:

1750 рік до н.е., епоха фараона Тутмоса ІІІ на папірусі зафіксовані статті про дії єгипетського уряду. Зберігся не один такий папірус, отже це не разовий випуск, а періодичний – всі вони зберігаються у Луврі (Париж, Франція). Грецький історик Геродот також згадує про якусь “сатиричну газету”, спрямовану проти фараонів.

Філіппіки – рукописні листки, запальні виступи оратора Демосфена проти македонського царя Філіппа, поширювались по всій Греції і дошкуляли не менше, ніж зброя батькові майбутнього володаря світу Олександра Македонського.

Найближчими до прообразу сучасної періодики є зразки Стародавнього Риму. Імперія мала величезні простори на берегах Середземного моря, тому мала потребу в інформації: що діється у провінціях і давати вказівки на місця. Імператор Юлій Цезар у 50 році до н.е. звелів обнародувати акти, які затверджував сенат. Акта сенатус – на покритих гіпсом дерев’яних дошках чорною фарбою писали промови в сенаті чи постанови. Дошки вивішувались у найлюдяніших місцях для прочитання. Копіювались і відправлялись у провінції. Часом і на пергаменті. Згодом такі інформаційні дошки стали випускати щодня (акта діурна), називались вони по різному, а суть одна: відомості про життя імперії – війна, свята, суди, літературні й театральні новини... Складали акта діурна квестори (держслужбовці), стежив за регулярністю виходу прокуратор чи інший спец чиновник. Аж до IV століття нашої ери існували акта дурна, до нас не дійшло жодного примірника. Лиш згадки у творах багатьох римських істориків та письменників.

Китай: 713 рік – рукописна газета Ді чао (придворні копії) при імператорові Сюань-цзунь (епоха Танської династії) – початок китайської преси. Газета містила копії імператорських декретів, урядових постанов і доповідей. Згодом зявилась придворна хроніка, новини про нагородження, призначення і т.п. Згодом ді бао (придворні відомості), цзінь чао (столичні копії), цзінь бао (столичні відомості, вісник) виготовлялись ксилографічним способом (різьба на дереві й тиражування). Лиш у Пекіні, тому – Пекінська газета (перша в світі друкована газета виходила неперіодично, з 1361 року – тижневик, з 1804 – щоденник). До XIX століття була єдиним у Китаї періодичним виданням.

Газетаgazetta (італ. дрібна монета, яку платили за читання газети); термін пішов у обіг після виходу в світ “Gazette” (газетт) Теофраста Ренодо у Франції 1631 року.

Преса – від французького press (стискання, тиск) – періодичні публіковані видання, газети, журнали. Прес, преса, пресинг, прес-пап’є – одного походження, одного кореня.

Журналістика – від фр. jour (день), див. також акта діурна – періодичні видання; літературно-публіцистична діяльність в газетах, журналах, на радіо й телебаченні; професія журналіста.



  1. Початки періодичних друкованих видань у Європі (ХVІІ століття: Німеччина, Англія, Франція, Данія, Чехія, Угорщина, Росія, Італія, Польща, США). Народження української друкованої періодики іноземними мовами: французькою, польською, російською.

Початок друкування у Європі: ^ Йоганн Гутенберг – німецький друкар, заснував першу друкарню в Страсбурзі 1438 року. Але необхідно було іще понад два століття, аби винахід запрацював на повну силу. Перша друкарня в Литовському князівстві – Франциск Скорина, білорус, у Вільно, 1522. Постійна друкарня у Львові – 1573 рік (до цього видав дві книги у Бєларусі: Євангеліє і псалтир), 1574 видані “Азбука” і “Апостол”.

Газети в Європі: Франція (див. вище). Хоча “Gazette” (газетт) Теофраста Ренодо 1631 року не була першою друкованою газетою в Європі: Францію випередили Німеччина, Англія, Італія, Нідерланди, Швейцарія. Найдавніші з відомих газет слід вважати дві газети з однаковою назвою “Авізо реляціон одер цайтунг” (avviso – італ. повідомлення; relation – лат. донесення; zeitung – нім. газета) – на початку ХVІІ століття у Страсбурзі та Аугсбурзі – збереглися примірники 1609 року. Повна назва страсбурзької газети виглядав так: “Відомості про всі видатні й варті уваги події, що відбулись у Верхній і Нижній Німеччині, франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Валахії, Молдавії й Турції в нинішньому 1609 році”.

Німеччина: 1 січня 1660 – “Neueilaufen Nachrichten von Krieg und Welthandeln” (Щойно одержані вісті про війни і світову торгівлю) – щодня, крім неділі; на її базі у 1661-1663 – “Leipziger Zeitunq” – перша друкована щоденна газета у Європі і в світі.

Данія: 1663 – “Europeische wochentliche Zeitunq” (Копенгаген, німецькою мовою). Через три роки перейшла на мову данську “Данске Меркуріус”.

Австрія, імперія Габсбургів – у ХVII-XVIII століттях стали виходити газети німецькою, чеською й угорською мовами.

Англія: 1621, Лондон – “^ Уіклі ньюс фром Італі, Джормані...” (щотижневі вісті з Італії, Німеччини іт.д.).

Італія, під іспанським гнітом – 1604, “Акти Римської Академії”; 1618, “Акти римського суду” – перша в світі юридична газета. Обидві виходили на латині.

Польща: німецькомовна тижнева газета в Гданську “Wochenzeitunq”, 1619; “Меркуріуш польскі” – тижневик у Кракові з 3 січня 1661 року. “Дзеннік патріотични політикув” – 1792, Львів, українець Микола Гарасевич, перша щоденна польська газета.

США: перші невдалі спроби у останніх десятиріччах ХVІІ століття; квітень 1704 – тижневик “^ Бостон нью леттер” (Бостонські нові листи), перша щоденна газета в США вийшла у Філадельфії 1783 року.

Росія: 16 грудня 1702 – “Ведомости московського государства”, які заснував цар Петро І; наступне число через 10 днів під назвою “Юрнал, или поденная роспись, что в мимошедшую осаду под. крепостью Нотенбурхом чинилось сентября с 26 числа в 1702 году” – в перші роки назва була нестабільна, змінювалась майже з номера в номер. Лише в 1904 році назву узагальнили як “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и во иных окрестных странах”. Газета друкувалась церковнослов’янським шрифтом до 1710 року. Тираж її коливався від 30 до 4000 примірників, і то не збільшувався, а зменшувався (ч.10 у 1703 році мало наклад 4000 примірників, в наступні роки по 200, а ч.2 в 1724 – 30 примірників). Газета не була популярна, причин багато: мало освічених, незвичка читати, одноманітність матеріалів, неоперативність матеріалів, нерегулярність виходу – 1703 – 39 випусків, 1705 – 46, далі періодичність падала: у 1717 – всього 3 числа вийшло. Перші десять років газета виходила в Москві, а з 1711 – і в Петербурзі. Після смерті царя-засновника газета припинила своє існування на 4-ому числі 1727 року.



  1. Перші українські періодичні видання на східноукраїнських землях (“Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Харьковский Демокрит”). Українські альманахи як замінники журнальної періодики (“Украинский альманах”, “Утренняя звезда”, “Запорожская старина”, “Киевлянин”, “Ластівка”, “Сніп”, “Молодик”).

На українських теренах преса з’явилась через приблизно півтора століття. Тож 17-18 століття, повідомлення про події, що відбувались в Україні і відгуки на них треба шукати в пресі зарубіжній: французькій, німецькій, англійській та ін. Зокрема про національно-визвольну війну 1648-1654 під проводом Богдана Хмельницького, чи розгром гетьманом Іваном Виговським московського війська під Конотопом... До речі, Виговський почав друкувати універсали для козацької старшини, в яких окрім наказів подавались і поточні новини.

1709 – Полтавська битва. Перші утиски українського друкованого слова царем Петром Першим : “...На ново жодних книг, окрім церковних попередніх видань, не друкувати; але і ці церковні старі книги за такими ж церковними книгами виправляти перед друком з тими великоруськими друками, щоб жодної різниці й особливого наріччя в них не було”.

Чи могла з’явитись за таких умов укрпреса на східних українських землях?

А на Західній Україні... 1 січня 1776 – тижневик французькою мовою “Gazette de Leopol” (власник і видавець Chevalie Ossoudi). Рік видавався: на 4 сторінках. Переважно це хроніка подій у Європі. Але й в Україні: перенесення столиці України з Глухова до Києва; причини зруйнування Запорозької Січі – зробити торговельний шлях на Дніпрі безпечним від запорожців (проросійська точка зору).

Харків-Одеса-Київ – послідовність з’яви періодики у Східній Україні. Осередки освіти і торгівлі найбільшою мірою вплинули на розвиток преси. Університет у Харкові – 1804, у Києві – 1834.

^ Харьковский Еженедельник” – 1812, університетський книгар, професор філософії Йосиф Лангнер, редактор Карл Нельдехен (обидва німці, які рік тому прибули в Харків і слабо знали реалії нашого життя, а тому й допускали багато прикрих фактичних і граматичних помилок у газеті). Але перша газета мала колосальний успіх! Вийшло з 4 травня до 20 липня 12 чисел (тираж 600 примірників при 25 передплатниках): “...в тутешньому краї дуже мало людей, що цікавляться такими творами” – це така офіційна причина. А насправді: німці при відкритті газети просили дозволу не в Санкт-Пітері, а в Харкові, у губернської влади, та коли столиця довідалась, що в якійсь периферії виходить газета – nie pozwoliam! – і харк. губ-тор отримав по шапці.

Отже перша спроба – не зовсім вдала, однак – не без користі на майбутнє. У січні 1816 року у Харкові почали виходити одразу два журнали:

//^ Порівняймо: у 1816 році в усіх провінційних містах Росії виходило 7 літературних журнали – 2 з них у Х.//

щомісячний “Харьковский Демокрит”, вийшло 6 чисел (журнал сатири та гумору, видавала літ група – “шайка рифмачей”, до якої входили й редактор Василь Маслович – другий після Котляревського, хто писав художні твори живою українською мовою і публікував, Іван Срезневський та Квітка-Основ’яненко) та

^ Украинский вестник”, формат 10х15 см (видавався щомісяця чотири роки; розділи “наукові статті” – “красне письменнство” – “харківські записки”: вів Кв-Осн, краєзнавство – “суміш”, листування з читачами... ініціатор росіянин Срезневський, редактори росіяни студенти Євграф Філомафітський і Розумник Гонорський). Головний зміст журналу – історія України, етнографія, географія, спомини, література. Перше число: праця директора Чернігівської гімназії М Маркова “Гетьман Хмельницький” (з продовженням в наст. числах). А ще іст. огляд Іллі Квітки “О Малой России”... спогад швейцарця Вернете та Гесс де Кальве про Григорія Сковороду, про Новгород-Сіверський... байки Петра Гулака-Артемовського укрмовою “Пан та Собака”, “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі”, “Тюхтій та Чванько”... //П.Г-А домігся відкриття першої в Росії кафедри польської мови і в день відкриття виголосив промову, в якій закликав розвивати усі словянські мови, українську зокрема – це було сміливо так казати в той час.// ПЕРЕДПЛАТА. 1-ий рік – 350 при роздавали даром. Зате 2-ий рік – наклад 500 примірників, а передплата – 297 (самоокупний). В інших народів: у чехів “Casopis Narodniho Musea” (Прага, 1827 – наклад 436), у росіян “Москвитянин” (Погодін, 300), а “Отечественные Записки” – у 1820 почав виходити й припинив існування через брак передплатників, відновився геть згодом... “Украинский вестник”– офіційно заборонений за небажаний напрям.

Була спроба відновити часопис: у 1824 році виходить “^ Украинский Журнал” (ред. Олександр Склабовський), але протримався лише 2 роки: вийшло 48 чисел до 5 друкованих аркушів кожне (тираж 600 примірників). Настала доба аракчеєвщини, на порозі стояв рік 1825 – Декабристи, а 1830 – польське повстання. Тому – понад 30 років на Сх.Україні не з’явиться жодне періодичне видання.

Виходили газети, але українськими їх назвати важко.

Перша щоденна газета почала виходити в Одесі у 1927 році й має тривалу історію – аж до 1893 року – “^ Одесский Вестник”.

У Києві перший часопис появився 1935 року – “Киевские Объявления” (виходили тільки в січні – впродовж контрактових ярмарків).

З наказу російського уряду в 1838 році в усіх губерніях почали виходити “^ Губернские Ведомости” (Київ, Чернігів, Харків, Житомир, Одеса, Катеринослав, Полтава) – через відсутність інших періодичних видань ГВ були єдиним місцем публікації тутешніх матеріалів і навіть художніх творів укр. письменників. Газети існували до 1917 року.

Однак українство не дрімало: періодику заступають альманахи: “^ Украинский Альманах” (1831), “Утренняя Звезда” “Запорожская Старина” (Ізмаїл Срезневський, син професора), “Кіевлянин” (М.Максимович, 1840-41, дві книжки у Києві і третя в Москві 1950), “Ластівка” (1841, Петербург, під редакцією Є.Гребінки): надруковані твори Тараса Шевченка “Причинна”, “На вічну пам'ять Котляревському”, перша глава “Гайдамаків”, твори Котляревського, Квітки, Гребінки, Левка Боровиковського, Віктора Забіли та інших українських письменників. “Полюбіте же, земляки нашу ластівочку, читайте її швидко, бо незабаром може прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати “Ластівку”?!” – із прикінцевого слова до читачів альманаху. Довго солов’їв довелося чекати. Іще два Альманахи: “Сніп” Олександра Корсуна у 1841 році та три томи “Молодика” Івана Бецького у Харкові (том 1 – рос.твори, 2 - “Український відділ”, упорядкований Миколою Костомаровим, 3 – наукова проза, історичні документи).


  1. Преса в Західній Україні. Перші спроби Маркіяна Шашкевича видання альманахів. Гурток національно-культурного відродження “Руська трійця” і його альманах “Русалка Дністровая” (1836, Будапешт). “Зоря Галицька” – перша українська політична газета (1848-1857). Метаморфози видання.

Вкінці ХVIII століття Галичина внаслідок першого поділу Польщі, 1772, опинилась у складі Австрії, згодом Австро-Угорської імперії. Надії були на цісаря Йосифа ІІ. Тижневик французькою мовою “Gazette de Leopol”(1 січня 1776). По смерті цісаря наступила взагалі реакція, яка тривала теж понад 40 років. Відродження української періодики в Зах.Україні ми пов’язуєм із іменем Маркіяна Шашкевича, точніше національно-культурного гурту “Руська трійця”: іще Яків Головацький та Іван Вагилевич перші спроби 1830 і 1834 років – невдалі (Шашкевич рано помер, 1811-1843, Вагилевич згодом перекинувся до поляків). Ні у Львові, ні у відні не можна було надрукувати укр..книжку. Аж у Будапешті 1936 року вийшов альманах “Русалка Дністровая”: народні пісні, оригінальні твори поезії й прози, переклади та “Старини” (історико-документальні матеріали). РТ мала клопіт із виданням: допитувала поліція, а наклад 1000 примірників розійшовся частково (200 примірників до пересилання у Львів, де 800 було конфісковано поліцією). Директор поліції: “Досить маємо клопоту й з однією національністю (поляками), а тут ці божевільні хочуть вернути мертву руську національність”. Сподівання на періодичність не справдились, аж лиш через 10 років у Відні брати Головацькі випустили два випуски альманаху “Вінок русинам на обжинки”.

1848 – Європою прокотилась хвиля революцій, відома в історії як “весна народів”: 22.04.1848 року була скасована панщина в Галичині, у травні проголошено Конституцію. Свобода, скасування цензури для українських видань (у той час у Галичині виходило 15 польських газет, жодної української), загальне піднесення. Пробуджувались до національних справ і українці А-У. 15 травня 1848 року вийшло у Львові перше число тижневика “Зоря галицька” – як політичного органу “Руської Ради Головної”. Газета існувала 10 років (5 редакторів), не раз міняла своє політичне лице (від народного, національного, до реакційного, москвофільського – через що і втратила авторитет у передплатників), мала 4000 тиражу, з 1849 року виходила двічі на тиждень. Тиражі польських газет сильно впали. За 5 років у Львові, Відні, Будапешті й Чернівцях стало виходити 11 укр.часописів.


  1. ^ Журнал “Основа” Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша (1861-1862).

Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична, антикріпосницька організація, створена на межі 1845-46 років у Києві; проіснувало 14 місяців, у березні-квітні 1947 року розгромлене. Шевченко отримав найбільше – 10 років із забороною писати й малювати. До кінця 50-их років пригас суспільний рух в Україні. Пантелеймон Куліш із 1856-57 року видає у Петербурзі “Записки о Южной Руси” – два збірники наукових праць (про самобутність української мови, опис укр.побуту, укр.пісні М.Максимовича з нотами) та художніх творів (“Наймичка” Шевченка – написана 1945 року, без підпису друкується, як знайдена в альбомі якоїсь панночки щоб обійти цензуру, оповідання “Орися” Куліша). У 1857 році він уже має власну друкарню з видавництвом. Т.Ш.:Як би мені хотілося, щоб ти зробив свої ЗОЮР постійним періодичним виданням на кшталт журналу”.

Але до журналу було іще далеко. Куліш також про це мріяв і 23.10.1858 подає прохання до міністра наросвіти, а відповідь отримує від начальника жандармського відділу князя Долгорукова: “издание журнала отклонить”. Хитрий Куліш: то я видам альманах! Під такою ж назвою – “Хата”(1859), 215 сторінок (поезії Шевченка і Якова Щоголева, байки Гребінки, прозу Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Іродчукакуліша...) Альманах прихильно зустріли: це була підтримка Куліша в намірах видавати журнал.

В червні 1860-го отримано дозвіл видавати “^ Основу” (назву й програму придумав Куліш і був керманичем часопису, хоча офіційним редактором Василь Білозерський, шурин Куліша – чиновник відділу державної канцелярії). Місячник, формат 23х15 см, обсяг 22-24 аркуші.

1) красне письменство;

2) історія;

3) народопис, мовознавство, побут;

4) освіта і виховання;

5) географія, народознавство, медицина;

6) сільське господарство, промисловість, торгівля;

7) урядові розпорядження щодо України;

8) бібліографії, рецензії на видання;

9) вісті, дописи, з уст народу іт.ін.

Співробітники: Микола Костомаров (Ієремія Галка), Михайло Максимович, Володимир Антонович, Тадей Рильський, Марко Вовчок, Леонід Глібов, Номис (Симонов Матвій) та інші. Твори цих діячів публікувались у журналі; відомі згодом як народні пісні “Повій, вітре, на вкраїну” Степана Руданського, “Стоїть гора високая” Глібова... АЛЕ НАСАМПЕРЕД твори Шевченка: “Чернець”-“Іван Гус”-“Ой три шляхи”-“Неофіти”- “Назар Стодоля”-“Щоденник”, спогади про Шевченка... Далі: літературно-критичні статті Куліша, історичні студії Костомарова, Максимовича; 8 листів Івана Мазепи до Петра Першого; “Листи з хутора” Куліша – проблеми стосунків зрусифікованого міста з українським селом; Тадей Рильський “Несколько слов о дворянах правого берега Днепра” (характеристика шляхти в Україні)...

Журнал заводив полеміку з іншими часописами, великоруськими “День”, “Современник”, “Русское Слово”, “Русская Речь”; єврейським “Сион” (Одеса), польським “Czas” – переважно на теми міжнаціональних стосунків.

Українці дуже чуло сприйняли звістку про вихід ОСНОВИ – з Криму, Кавказу. Москви, Казані, Астрахані приходили відгуки.

*“Слава Богу, що випряли вже ОСНОВУ. Може, і верстат уже поставили? – писав Т.Лебединцев Шевченку. – Нехай же тчуть на здоров’я. Та коли б добре ткали, щоб виробити матерію на сорочки доброї двадцятки, бо зовсім обідрана і тіло навіть світиться, материне світло”. І з Галичини обізвались:

*“Звістка о виходящій ОСНОВІ, – писав Я.Головацький у квітні 1961 Кулішеві, – прошибнула цілу країну нашу і зо всіх сторін попитують мене, як би можна достати тую книжку”.

Появу “Основи” по різному зустріли в Росії. Два журнали прихильно: “Отечественные записки” і “Современник” (з 1836 видавав О.Пушкін, у 1847-66 М.Некрасов й І.Панаєв). Категорично негативно “Вестник Западно и Юго-Западной России”. Так само по різному оцінили цю подію представники російської суспільної думки: Павло Катенін, який за різними джерелами дав на видання від 8 до 20 тисяч рублів, за що журнал існував; М.Чернишевський, О Пипін позитивно – Іван Тургенєв (у листі до Марка Вовчка) іронічно: “Дали мені 4 номери ОСНОВИ, з яких я міг зробити висновок, що вище малоруського племені нічого немає в світі, і що ми, великоруси – погань і нікчемність. А ми, великоруси, гладимо собі бороду, всміхаємося та думаємо: нехай діти бавляться, поки молоді. Виростуть – подумають. А тепер ще від власних слів п’яніють – і журнал у них на такому гарному папері, і Шевченко такий великий поет... Тіштеся, тіштеся, малі діти...” І вже зовсім вороже – проф.Мих.Погодін, публіцист Мих.Катков, ред..газ. “Московские Ведомости”; квінтесенція в анонімному голосі на ім’я кн.Долгорукова, нач.ІІІ охр. Відділу: “З праху Шевченка зродилася ціла банда завзятіших сепаратистів і ненависників Росії. Тепер головне гніздо їх у Києві, але декотрі з них склали групу навколо ОСНОВИ, де від кожної майже статті тхне революцією і відділенням Малоросії”.

На 10 числі 1862 року “Основа” припинила своє існування. Причина не одна, найкраще про це мовив О.Кониський: “в її завчасній смерті винні не одні вороги нашої мови та цензурні устави, але і сама українська громада... Сподівались на підтримку української шляхти, та ба...


  1. Черниговский листок” Леоніда Глібова (12.07.1861 – 6.08.1863) – жертва Валуєвського указу (1863). Видання газети “Киевский телеграф” (1859-1876), Емський указ (1876) і репресії проти українського друкованого слова.


Ініціювали “Черниговский листок” члени гуртка літераторів, яких очолював професор гімназії Леонід Глібов (сформовані довкола “Черниговских губернских ведомостей” – Глібов тут за 7 років опублікував 35 своїх байок). Довго чекали дозволу – 4 місяці через усі цензурні комітети. За програмою такі відділи визначені в газеті тижневій: літературний; вісті й чутки; популярно про с/г, промисловість, торгівлю, медицину; бібліографія; об’яви, запити... Регулярно виходив лиш до осені. Брак коштів, брак співробітників, прискіпливість цензури – постійні паузи. До 6.08.1863 – вийшло 61 число. Автори: П.Куліш – вірші, прозу, наукові статті; Олександр Кониський – кореспонденції, рецензії, дорожні нариси, поезії; історик О.Лазаревський, О.Маркович... Найбільше – Глібов: байки, фейлетони, театральні рецензії, поезії укр. і рос. мовами – псевдоніми, криптоніми...

Тижневик друкував літературні твори й наукові статті українською мовою, стояв на позиції, що діти мають навчатись мовою рідною – то ставав об’єктом нападок “Московских ведомостей” Каткова, одеського “Сиона” та інших монархічних видань.

Арешт народовольця І.Андрущенка і лікаря С.Носа 10.07.1863 в Чернігові з відозвами “Землі і волі” та листами Глібова – змушений був 23.08 дати підписку при припинення видання газети. Глібова звільнили із роботи у гімназії.

Киевский телеграф” (1.07.1859 – 16.06.1876) Приватна газета. На кінець 50-их років ХІХ століття в Україні видавалась одна напівофіційна газета “Одесский Вестник” (офіційні, зрозуміло, в кожній губернії). Приватна газета як капіталістичне підприємство – нове явище (такою у 1876 році стане газета “Елисаветградский вестник” М.Хороманського). До липня 1874 рокуліберальний період іі розвитку: гасла свободи друку, безтенденційності, часом опозиційності до монархічного “Киевлянина” В.Шульгіна, “Вестника Западной и Юго-Западной России” К.Говорського...

1863 рік – у Росії видавалось 124 приватних періодичних видання, “Киевский телеграф” особливо серед них не виділявся. Аж поки його не перекупила дружина професора-українця з ворожим ставленням до українства п.Гогоцька – невідомо з яких спонук до редакції вона запросила діячів “Української Громади” Володимира Антоновича, Павла Житецького, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського, Хведора Вовка, Якова Шульгина... Редагував газету фактично Ю.Цвітковський: газета пішла шляхом ідей Кирило-Мефодіївського братства. Але вже у січні 1875 року український дух видання відчула і цензура, і влада. Чоловік Гогоцької намагався вплинути на дружину, а потім звернувся безпосередньо до Мих Юзефовича – українець, помічник куратора Київської шкільної округи, голова Археографічної комісії: фактично ворог усякого українського руху.

Власниця змушена була поставити перед редакцією ультиматум – відмовитися від націоналізму. Члени редакції наприкінці 1875 року покинули часопис. В “інших руках” часопис прийшов незабаром до занепаду.

А ще нападки й доноси реакційної російської преси на КТ не минули марно: ІІІ відділ імператорської канцелярії 30.07.1875 поставив умову перед редакцією – вивести з її складу провідних українських діячів. Була створена урядова комісія, яка розслідувала українську діяльність КТ (висновки цензурного відомства “вся літературна діяльність так званих українофілів мусить бути віднесена до прикритого тільки пристойними формами замаху на державну єдність і цілісність Росії”) – висновки стали фактично спонукою до оприлюднення Емського указу 18.05.1876 від царя Олександра ІІ.

Схожі:

Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЯків щоголів, Степан руданський, Євген гребінка, Олександр кониський,...
Жан, Євген плужник, Гео шкурупій, Терень масенко, Леонід первомайський, Леонід гребінка, Іван нехода, Микола нагнибіда, Ігор муратов,...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЖивотко А. П. Історія української преси / Упоряд авт. іст біогр. Нарису та приміт. М. С. Тимошик
Самостійна робота, питання до екзамену та література до курсу «Історія української видавничої справи»
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЕкзаменаційні вимоги з «Історії української культури»
«Історія української культури» як наукова та навчальна дисципліна: мета, предмет, завдання та структура курсу. Джерела та історіографія...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЕкзаменаційні питання з курсу «історія україни»
...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЕкзаменаційні питання з курсу «історія україни»
...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconТеми лекційного матеріалу, за якими буде модульний тестовий контроль
Екскурс з історії української культури: Д. Багалій, І. Огієнко, І. Крип’якевич, Д. Антонович
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconІван Котляревський «Наталка Полтавка»
Гетьман Павло ТетеряПолковник Яким СомкоПолковник Васюта ЗолотаренкоГетьман Січі Іван БрюховецькийШрам (справжнє прізвище Чепурний)Михайло...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconВступ. Предмет І завдання курсу “Історія України”. Найдавніша історія України
Мета: Визначити предмет І завдання курсу “Історія України”. Встановити взаємозв’язок історії України з іншими соціально-гуманітарними...
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconЗ курсу «історія української культури» Виконати 1 реферат на семестр з презентацією
Поняття про предмет, об’єкт І основні завдання курсу «Історія української культури»
Предмет І завдання курсу. Українські дослідники історії української журналістики (Аркадій Животко, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Павло Федченко, Василь Яременко, Микола Тимошик) iconВасиль Яременко. На замовлення вічності
Короткий словник історичної термінології, що вживається в «Повісті врем’яних літ»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка