Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд




НазваЛекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд
Сторінка8/20
Дата конвертації13.09.2013
Розмір3.56 Mb.
ТипЛекція
skaz.com.ua > Література > Лекція
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20
Тема: Драматургія 20- 30р.р. ХХст. (загальний огляд).

Драматургія

У 20-х рр., крім псевдотеатру, спеціалізованому на агіт-ках, у яких прославлявся міфологізований месіанізм пролетаріату, діяли про-фесійні театри, зосереджені на художньому покликанні.

Один із них переосмислював сценічну традицію, обравши собі психо-логічно-побутовий напрям, що втілювався, – це театр ім. І. Франка, очолюва-ний Г. Юрою. Другий – обстоював експериментальні вистави, реалізовані та-лановитим режисером Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного реалізму, який спромігся прилучити український театр до висот світового. Йдеться про славетний «Березіль» (1922 – 1935). З його переїздом до Харкова (19261 почалася нова епоха в національній драматургії. Щасливою її сторін-кою були творчі контакти між Лесем Курбасом та М. Кулішем. Трупа «Бере-золя» прагнула цілком сучасного репертуару, осучаснювала класичну спад-щину Софокла, В. Щекспіра, Б. Шоу, І. Франка та ін., але того виявилось об-маль. її не влаштовували п'єси реалістично-побутового спрямування. Лесь Курбас змушений був переробляти для сценічних потреб поему «Гайдамаки» Т. Шевченка, роман Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс».

Тому появу М. Куліша на обрії модерного українського театру було сприйнято як навдивовижу своєчасну. Драматургові теж поталанило, адже йому трапився режисер, спроможний на прочитання художніх текстів, відпо-відне їхній жакрово-стильовій специфіці. Вже перша психологічна драма М. Куліша «97», в якій мовилося про трагедію голодомору 1921 р., поривала з нормативами традиційного театру, хоча події в ній розгорталися на побутовій основі. Одначе з'явився новий тип героя, втілений у неоднозначному образі Мусія Копистки, характер якого розгортався у сконцентрованій парадоксаль-ній ситуації, М. Куліш утверджувався в жанрі трагікомедії, суголосному ек-спериментальним, доволі ризикованим пошукам європейської «нової драми», схильний був як до гіркотної сатири («Народний Малахій», «Мина Мазай-ло»), так і до напруженої трагедії («Патетична соната», «Маклена Граса») з багатоплощинним трактуванням фатальних явищ життя.

До жанру трагікомедії зверталися й інші драматурги, як, приміром, Я. Мамонтов, котрий написав п'єсу «Республіка на колесах» у перебігу полемі-ки з Лесем Курбасом, обстоюючи своє розуміння сценічного мистецтва. Мо-дерні віяння драматургії 20-х рр. позначились і на традиційних жанрах, нада-ли їм свіжого колориту. Це стосується, зокрема, мелодрами на тему любові між людьми, які опинилися в різних, взаємоворожих «класових» таборах («Яблуневий полон» І. Дніпровського). Свою дорогу торував І. Кочерга. Ви-користовуючи традиційні жанри, він свідомо ущільнював зображувані реалії в умовних формах драматичного сюжету, висвітлював події крізь призму фі-лософського узагальнення. Головна його мета — ідея, втілена в гостроконф-ліктну ситуацію, що часто завершується несподіваним фіналом («Фея гіркого мигдалю», «Марко в пеклі» та ін. П'єси «пролетарських» драматургів тих літ нічим не збагатили української літератури, крім хіба творів талановитого Я. Галана, який, перебуваючи під впливом символізму та експресіонізму, спро-мігся написати неординарні драми (наприклад, «Дон-Кіхот з Еттенгайму», 1927).
^ Микола Куліш. Загальний огляд творчості.

П’єса „Мина Мазайло”:гостра сатира на новітніх міщан, що втратили глибинні знання вікових традицій народу, його культури, мови, поваги до них
^ Микола Куліш
(1892—1937)

Від Чаплинки до Соловків

Драматург Микола Куліш жив в епоху колосальних історичних потрясінь. Коли він був підлітком, Росією прокотилася революційна хвиля 1905 – 1907 рр, Перша світова війна запопала його у 22-літньому віці, покликавши спочатку на фронт, а потім у криваву січу класових битв... Для творчості доля визначила М Кулішеві всього десять років. Наприкінці 1934 р. його забрали енкаведисти і відправили на Соловки. Додому він уже не повернувся.

Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб на долю цієї обдарованої людини – романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців «розстріляного відродження» 20-х рр., який раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівецьці-ну людського життя, знищує цвіт національної культури, а заразом – погли-нає й ідеали його, Миколи Куліша, юності, молодості... Хлопчик з «україн-ського Техасу». Влітку 1932 р. М. Куліш разом із Ю. Яновським мандрував степами рідної Херсонщини. Побували вони й у містечку Олешки, де минали підліткові літа і юність Куліша, довго блукали просторами неповторного, пропахлого різнотрав'ям і сонцем українського півдня. Микола Гурович бага-то згадував; розповідав Яновському про свою степову Чаплинку, пригоди ди-тячих літ, про молодість, яка розчинилась у вихорі громадянської війни... Юрій Яновський тоді якраз обдумував своїх «Вершників». Перегодом оті Ку-лішеві оповіді оживуть на сторінках цього роману... Селянський син із села Чаплинка на Херсонщині (народився 6 грудня 1892 р.), Микола Куліш змалку звідав найми, і тільки в дев'ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але широкоплечий, кмітливий і впертий чабанець, якого природа наділила прекрасною пам'яттю, дивував учительку своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок. По-тяг до навчання мав настільки великий, що місцева інтелігенція зібрала для нього 100 крб. і у вересні 1905 р. він подався вчитися до Олешків.

Мати череп рік померла. Звідтоді довелося Миколі покладатися на власні сили, витривалість, почуття гідності та на свої виняткові здібності. Квартирував у добрих людей, потім якийсь час мешкав у притулку для сиріт. Згодом його пригорнула родина олешківських інтелігентів Повелів (один із предків її, француз по крові, був покараний за зв'язки з декабристами довіч-ним засланням в Олешки). Дітей тут учили співу, грі на фортеп'яно, віолонче-лі. Разом із братами Невелями, шкільними друзями М. Куліш влаштовував музичні ії театральні імпрези, сам брав у них участь. На вечірки приходили гімназисти, вчителі... Це був новий для селянського хлопця світ. Тут він зако-хався в Антоніму Невель, майбутню дружину. Туг навчався грати на скрипці. Сперечався з друзями про прочитане, ділився враженнями від творів Мольє-ра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського...

У 1909 р. Микола закінчив чотирикласну школу і вступив до 5-го класу приватної гімназії. Саме там починає виявлятися його художній і літератур-ний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карика-тури. І навіть диригує гімназійним хором! «Був він душею і розумом зовсім ие подібний до всіх, кого я тоді знала, – згадувала пізніше Алтоніна Куліш. – Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недоскона-лого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце».

Мабуть, о тій порі Микола Куліш був схожий на свого героя з «Пате-тичної сонати» Ілька Югу – романтичного юнака, який жив любов'ю і мрія- – ми, що 8 них відбивалися душі прекрасні поривання...

Влітку 1924 р. він вступив до історико-філологічного факультету Ново-російського (Одеського) університету. Невдовзі почалася перша світова вій-на.

«Блакитні й червоні мрії мої...» Замість університетських аудиторій – чотири місяці казарм, навчання в Одеській школі прапорщиків. Після її закін-чення Миколу Куліша відправляють у розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його: друзі, з якими вчився в школі прапорщиків, воюють на фронті. Куліш не витримус і просить, щоб його теж відправили на фронт.

Ішов 1915 рік. Під Смоленськом М. Куліша було тяжко поранено. Смерть чигала зовсім поруч, але доля вберегла його. У 1916 р. Куліша знову призначають на службу при штабі полку. «Миколу любили в штабі і в полку, — згадувала дружина. — Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на ге-нералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п'єси на "злобу дня", що їх виконували вояки, переодягаючися, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал...».

А тим часом війна добігала кінця. Заворушення в Росії перекинулись і на армію, там почали створюватися революційні комітети. Делегатом на вій-ськовий з'їзд, що мав відбутися в Луцьку, обрали й штабс-капітана Миколу Куліша. Висока революційна хвиля підхопила його, запаливши ідеєю соці-ального й національного визволення України.

В «Автобіографії» 1921 p. М. Куліш писав про себе, що на той час він «політично слабко був розвинений. Співчував есерам». Але в цьому не було нічого дивного: саме партія соціалісгів-революціонерів у 1917 р. була най-численнішою в Україні, оскільки її програма відображала інтереси селянства. А загалом, 1917 – 1919 pp. з їхньою надзвичайно складною мозаїкою партій-них програм, зіткненням інтересів різних суспільних станів, революційними катаклізмами, наростанням національно-демократичкого руху були дуже не-простою порою для політичного самовизначення молодого українського ін-телігента селянського кореня.

Миколу Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі. Одним із перших у своєму полку в березні 1917 р. він перейшов у револю-ційний табір, працював у полковому комітеті. Ось як зафіксував сам пись-менник хроніку тих незвичайних літ в «Автобіографії»:

«На початку 1918 року повернувся в Олешки, де приєднався до групи місцевих більшовиків і лівих есерів. Був обраний головою міського викон-кому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні 1918 р. за гетьманщини був арештований і відправлений до в'язниці, де зна-ходився до листопада. У період української Директорії за наполяганням олешківського соціалістичного блоку (більшовики, меншовики, есери) став членом Олешківської міської управи. В 1919 році від травня до червня був членом Дніпровського повітвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. В липні того ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської ор-ганізації КП(б)У і формував Дніпровський селянський полк (згодом 517-й ра-дянський стрілецький полк 58-ї дивізії. З полком брав участь у боях проти де-нікінців, починаючи з Херсона, Миколаєва і до Києва. У листопаді 1919 був відряджений полковим осередком у тил білих для формування повстанських ревзагонів. Пішки пройшов Київську, Волинську, Подільську і Херсонську губернії.

В лютому 1920 року був членом Дніпровського повітового ревкому і головою повітового раднаргоспу, офіційно вступив до партії КП(б)У в липні 1919 р.

Шкода, що М. Куліш так і не завершив свого автобіографічного роману «Тимофій Леміш», розпочатого ним ще 1918 р.! Тоді він іще не знав, що не проза, а драматургія стане його головним покликанням. На все коротке твор-че життя...

Роздоріжжя. Після громадянської війни М. Куліш працює переважно на ниві освіти. Організовує дитячі садки і школи, укладає український буквар «Первинка»... А влітку разом із дружиною, малими Олею та Володимиром переїздить до Одеси, де йому кілька років доведеться працювати інспектором губернського відділу народної освіти. Завантаженість службовими обов'язка-ми була настільки великою, а потяг до творчості ставав таким сильним, що Куліша чимраз дужче тягло до Харкова, де вирувало літературно-мистецьке життя.

«В Одесі мені холодно», – писав він на початку 1925 р. Проте саме тут, в Одесі, було завершено першу велику п'єсу – «97», розпочату ще в Олешках.

Переїзд до Харкова ускладнювався тим, що Куліш був... „солдатом пар-тії", а значить, залежав від рішень губернських партійних органів. Саме з цієї причини у квітні 1925 р. він опинився в степовому Єлисаветграді. М. Кулішу доручили очолити місцеву газету "Червоний шлях". Уже другий рік здійсню-валася політика українізації, і він мак вдихнути життя в цю, як він писан, «напівмертву газетку» Писав статті й фейлетони, організував передплату, пропагував українську мову й культуру, долаючи при цьому скепсис обива-телів... А вечорами схилявся над сторінками нових своїх комедій – «Отак за-гинув Гуска» та «Хулій Хурина». Жиїтя в закугковому Єлисаветграді давало чимало матеріалу для творів саме комедійного жанру. «Люба моя, кізячно-болотяна провінція»,—іронізував і зітхав водночас Куліш.

І все ж у серпні 1925 р. він переселився до Харкова і нарешті дістав можливість зосередитися на літературній праці. Навіть більше, незабаром він стає однією з чільних постатей у культурному і громадському житті тодіш-ньої столиці УРСР.

Кулішева драма. Колії Микола Куліш із родиною поселився у крихітній квартирці старого двоповерхового будинку на Михайлівській площі, у Хаар-кові визрівала атмосфера гострих політичних дискусій. Вони точилися і в лі-тературному середовищі. В центрі їх опинилися статті й памфлети найпопу-лярнішого українського прозаїка 20-х рр, М. Хвильового про шляхи розвитку національної культури. М. Куліш став на його бік. У січні 1927 р. був обра-ний президентом ВАПЛІТЕ.

Період з 1927 р. до 1933 р. був для нього часом душевного сум'яття, Втома, про яку він 1924 р. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповни-лася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою пожов-тневих років з її численними «гримасами». Співець комуни, М. Куліш бачив, що «село живе в злиднях дуже погано її брудно». Бачив, відчував: множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включно з духовною. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіозних, ідей. У суспільстві – як у мешканців «Санаторійної зони» М. Хвильового – наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об'єктом переслідувань.

На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро; природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з великодержавною пихою чи холуйством обива-телів-малоросів.

Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококультурною і гор-дою. Але – як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на ол-тар якої покладено молодість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадува-лася кривава сталінська диктатура? "Я люблю революцію й боротьбу. Я люб-лю партію, бо тільки на її шляхах зачатки нопого життя (хай яке далеке від нас це життя)", – писав М. Куліш до коханої жінки 1925 р., ще коли жив у Єлисаветграді. І був цілком щирий у цьому своєму несподіваному (з огляду на жанр і адресатку послання) зізнанні.

Він узагалі жив і творив «без брехні і фальші». Тим гострішою була внутрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що «червоні зорі» починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причет-ності до практики впровадження соціалізму, яка оберталася вакханалією те-рору, війною влади з власним народом. У таких людей, як М. Куліш, не мог-ли не з'явитися тяжкі сумніви («Що відбувається? І хіба за це лилася кров на громадянській?»), але ж віра в партію давно заступила віру в Бога! Дії ж Бога оскарженню не піддягають. Значить, так треба; партія не помиляється; шукай помилки в собі, а не в ній...

І Куліш теж мучився, розкаювався, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди... Вже після самогубства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голодомору, морального терору, який звалився на нього піс-ля появи пес «Народний Малахій» та «Патетична соната», а також у зв'язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжально ревізує власну твор-чість...

У певному розумінні М. Куліш був глибоко релігійною людиною – він вірив у революцію, партію, соціалізм. Але він був і митцем, щирим, талано-витим художником слова. Сідаючи за письмовий стіл, уже не так покладався на постулати своєї віри, як вслухався в голоси самого життя, ставав провідником тих голосів. Вони звучали в його п'єсах, створюючи складну і драматичну симфонію. І виявлялося, що було в ній те, що суперечило плоским постулатам віри, адже реальне життя завжди багатше за його ідеологічні інтерпретації. За письмовим столом Куліш-комуніст відступав перед Кулішем-художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси— драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.
«Без брехні і фальші». Творчість
«На межах революції» («97», «Комуна в степах»)

Куліш-драматург починається з п'єси «97», яку він задумав ще в Олешках 1923 р., а завершив в Одесі 1924 р. Усе, що передувало цьому творові, було лише пробою голосу.

9 листопада 1924 р. прем'єрну виставу за п'єсою М. Куліша показав Харківський театр їм. І. Франка. Успіх вона мала неабиякий. Про п'єсу заговорило все місто. Драма швидко завоювала місце і в репертуарі багатьох інших українських театрів. Чим же був викликаний небувалий успіх твору нікому досі невідомого автора?

По-перше, 1924 р. український театр вимагав нового репертуару—талановито написаних п'єс, у яких відбилося б не придумане, а реальне життя, яке вирувало в Україні після потрясінь 1917—1920 рр. Воно буквально «просилося» на сцену.

По-друге, такою ж потребою жив і глядач, для якого театр був одкровенням, можливістю безпосереднього спілкування з мистецтвом слова, акторської гри, режисерської майстерності.

По-третє (це, може, найголовніше!), сама п'єса М. Куліша була мовби гарячим шматком життя —глядач знаходив у ній сувору правду про українське село під час голоду 1921 р., колоритні сільські типи, сповнену трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.

Конфлікт у «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку змальовував Куліш. У його творі зіштовхуються дві сили —комнезамівці й сільські багатії. Одні (Мусій Копистка, Серьога Смик, підліток Вася Стоножка та їхні спільники) захищають «совєцьку владу, которая за нашого брата стала і стоїть», як каже столітній дід Юхим. Інші (Гиря, Годований, дід з ціпком) добиваються повернення старих порядків, а з ними —й свого багатства.

Втім, є й ще декотрі, «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». Є ще й такі, як секретар сільради Панько: той колись у повстанцях ходив, а тепер—заграє з куркулями, по суті—продається, прислужує їм. Революція, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будні ж розчаровують Панька.

Конфлікт загострюється тим, що розгортається він за трагічних обставин. Голод викошує село; доходить і до людожерства.

Сюжет Куліш свої п'єси мав цілком реальну основу. Голод 1921 р, на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод.

У М. Куліша йдеться саме про цей момент пожовтневої історії. Кульмінацією в п'єсі є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Дев'яносто сім незаможників дають свою згоду на експропріацію золотого хреста й чаші. Але боротьба триває, ось-ось спалахне куркульський заколот. Авторитет радянської влади досить примарний. У кількох сценах диктатура пролетаріату — основний інструмент революції — постає як синонім насилля та беззаконня. Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб. А що сказати про Мусієве проголошення самого себе головою ревкому? І чого більше в його туманних поясненнях — наївності, самовпевненості чи простуватого селянського лукавства? Можна сказати, що Копистка діє під тиском жорстоких обставин. Можливо, в нього й справді немає іншого способу вберегти односельців від куркульської розправи. Звідки йому знати, що саме ці обставини и виникли тому, що законом стало насилля, логіка диктатури витиснула право, про яке допитуються односельці...

Автор симпатизує Копистці. Привабливість «97» великою мірою —у привабливості Мусія, діда Юхима та його онука Васі, Серьоги Смика. Драматург із неабияким знанням селянської натури змалював цих простих українських степовиків, які потяглися до нової влади, як до своєї надії. Багато над чим вони ще не задумуються, керуючись швидше здоровим глуздом і соціальним інстинктом.

М. Куліш розумів, що його п'єса "мимоволі вийде трошки агітаційною". Так воно і сталося. Але тільки до певної міри: надто живими і яскравими постали у драмі її герої. Письменник уважав, що фінал у ній повинен мати трагічний кінець. Але авторської волі враховано не було. Науково-репертуарна рада наполягала, щоб драма «97» мала щасливе закінчення. Це було перше, але далеко не останнє, насилля над драматургом. Мотив його був із тих, якими користувався й Кулішів Мусій Копистка: «Так треба»...

Своєрідним продовженням "97" була п'єса «Комуна в степах» (1925). Сюжетна інтрига в ній пов'язана з тим, як вирішиться питання; буги чи не бути комуні? Як і в «97», М. Куліш удався тут до різкої поляризації персонажів. Зіштовхуються колишнє (його уособлюють Вишневий, якому належав хутір, і «червоний куркуль» Ахтительний) — і теперішнє (захисниками нового життя виступають комунари).

Комуна в М. Куліша—це щось більше, ніж просто по-новому організований господарський осередок. Це ще й мрія—подібно до «загірної комуни» в М. Хвильового. Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком.
«Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)

Розчарування М. Куліша в «голубій мрії» посилювалося наростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х рр. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеиим. У 1929 р. Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме "Міщанство і українізація". Комедію цю свого часу хтось Із критиків назвав «філологічним водевілем» —-малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 р., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Поспішає змінити своє «невдале» прізвище (на «благородне» російськеї службовець Мина Мазайло, в особі якого бачимо тип «колишнього українця», малороса за своєю суттю. Як мщно вкоренилося в ного психіці, що українське — то «третій сорт», що відмова від свого, українського є способом вирватися з «плебейського» стану. І страждає, мучиться чоловік, з усіх сил намагається пошвидше стати Мазєніним,—просто як Мартин Боруля з його ідеєю-фікс; будь-що мати дворянське звання.

Страждає Мина ще й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,— а цього Мині терпіти вже зовсім несила.

Мокій спочатку зворушує своїм щирим і трохи кумедним за формою захопленням рідною мовою, Хвильовим, Тичиною, Довженковою «Звенигороюн. Але щось у його (і його друзів) комсомольському ентузіазмі є таке, що змушує насторожитися: може, ота запаленість ідеєю «всесвітньої нумерної системи»? Мовляв, навіщо взагалі якісь прізвища, нехай «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера»...

Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'язку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З'являється дядько Тарас з його категоричними судженнями. У 1918 р. він носив у Києві жовто-блакитний прапор, а тепер веде суперечки з Мокієм, який для нього—«радянський українець», і особливо—з Мотроною Розторгуевою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій».

Тьотя Матя з Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами—живе втілення великодержавної пихи. Прикмети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації) так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упізнаєш у їхніх словах і манерах... синдром усе тієї ж Кулішевої тьоті Моті з Курська.

Лесь Танюк мав рацію: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності — від "хатнього" українського націоналізму до великоросійського шовінізму».

Серед його драматичної спадщини важливе місце посідає комедія «Ми-на Мазайло». Розчарування М. Куліша в радянській дійсності посилювалося зростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20 – 30-х pp. уже бу-ло зрозуміло, що полі¬тика українізації згортається. Міщанство раділо цьо-му, ставало войовничо-самовдоволеним. Наприкінці 1928 р. Куліш написав комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, стало «міщанство і українізація». Поява твору відразу ж стала подією літературно-мистецького й духовного життя. Уже навесні, в березні та квітні 1929 року, комедію було поставлено в багатьох театрах – у Дніпропетровському театрі ім. Т. Г. Шев-ченка, Курбасівському «Березолі» (Харків), театрі імені Івана Франка, яким керував Г. Юра (Київ). Протягом року п'єсу «Мина Мазайло» було надру-ковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і «європеїстських» укра-їнських видань кінця 20-х років XX століття – гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рік), а пізніше, все у тому ж 1929р., п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.

Після постановки й публікації комедія швидко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. Так, масштабний естетик М. Хвильовий оцінював комедію «Мина Мазайло» як «епохальне» для української літератури художнє явище. А Остап Вишня говорив про п'єсу як про «надзвичайної краси річ», рівень же художньої довершеності Кулїшевої роботи у цій комедії вважав недосяжним не тільки для критики, але йдля колег-письменників, і відзначав: «Про автора не говоритимемо: це вище за нас».

Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, в яко-му переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національ-ним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас), насичена дотепними, пародійними, карикатурни-ми, фарсовими сценами. У творі активно використано широкий діапазон жи-вої і тому колоритної мови, що рельєфно відбиває специфіку духовних та на-ціональних цінностей основних персонажів. Образи Мини та Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають як ду-ховні антитези.

З перших же рядків твору ми дізнаємось про конфлікт у сім'ї Мазайлів: батько, службовець тресту «Донвугілля» Мина Мазайло, соромиться свого «малоросійського» походження, бачить причину всіх своїх негараздів і не-здійснених мрій у своєму прізвищі, тому бажає змінити його на російське. Страждає Мина ще й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фан-тазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем, – а цього Мині терпіти вже зовсім несила; дочка Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину. Розрахунок у Рини про¬стий: подруга Уля зіграє зако-хану – Мокій захопиться нею, а захопившись, він відійде від «своїх україн-ських фантазій», тоді батько оформить собйй родині нове прізвище – вони не будуть соромитися старого, українського прізвища, і конфліктну ситуацію в родині буде знято. Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'яз-ку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З'являється щирий українець дядько Та-рас зі своїми категоричними судженнями і дискутує з Мокієм, який для нього – «радянський українець», і особливо – з Мотроною Розторгуєвою, яка спеці-ально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «ук-раїнських фантазій». Тьотя Мотя з Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами – живе втілення великодержавної пихи. Прикмети її українофоб-ства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації, напри-клад, чого вартий хоча б такий аргумент: «этого не може бути, потому шо этого не може буть нікада») так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слу-хаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упі-знаєш у їхніх словах і манерах... синдром тієї самої Кулішевої тьоті Моті з Курська.

Отже, як бачимо, велику увагу в творі привертають репліки й діалоги персонажів, наприклад, коли Уля розігрує з себе завзяту українофілку. Вони дають підстави узагальнювати, що «Мина Мазайло» – філологічно вишукана п'єса, в якій не тільки подається жива й колоритна розмовна мова, але й від-кривається невичерпне багатство української лексики та мовної мелодійно-сті. Цілком вмотивованим постає той нюанс, що краса й мелодійність укра-їнського слова розкривається у п'єсі Мокієм, який глибоко відчуває поетич-ність рідної мови, її розмаїту інтонаційну палітру. Репліки Мокія є своєрід-ною мікролекцією для читачів про відтінки й нюанси національного слово-вжитку. Тому цю комедію свого часу хтось із критиків слідом за самим Ку-лішем і назвав «філологічним водевілем» – малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови, адже українізація, що велася з 1923 p., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість пи-тання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Новаторство М. Куліша-драматурга виявляється ще й у тому, що події твору розвиваються за принципом «навпаки»: наприклад, поведінка Улі пе-рестає бути грою і переростає у глибокі інтимні почуття, бо ідеї Мокія вияви-лися значно більш дієвими, ніж передбачала Рина. Комічність ситуації поси-люється тим, ідо Рина не відчуває цих змін і хоче вірити, що закохався тільки Mокій. За;логікою комізму,, її. нетерпіння щодо якнайшвидшого втілення свого плану тільки зростає, і вонаі, звертаючись до подруги, прохає її;: «Мені' здається, що він закохався:.. Принаймні, закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба щоб він взагалі: не українською мовою мріяв,, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що, тобі стоїть?». Або несподіваність розв'яз-ки, коля після довгоочікуваної зміни прізвища Мокій звільняється з роботи. Як ми бачимо у фіналі сцену побудовано, і це один із найулюбленіших при-йомів М. Куліша, за принципом контрасту: прихильники зміни прізвища че-кають на одну інформацію, що її: прочитає Губа, а він вичитує ту, на яку во-ни не розраховують. Утворюється несподівана й шокова)для; певної; групи персонажів ситуація. Мовчання Мин» Мазайла перегукується з «німою сце-ною» із Гоголевого «Ревізора», що підкреслює і в'їдлива репліка дядька; Та-раса. Мотив зміни прізвища, розпочатий у першій: єцєні: комедії, проходить крізь усе 4 сюжетне поле й майстерно завершується: в останній сцені: п'єси. Трансформація гри пов'язана в комедії «Мина Мазайло» а трансформацією інтонацій. На початку та в: кульмінаційні мо¬менти розгортання колізії «Ри-на — Уля= — Мокій» драматург активно використовує комічно-лукаві тони; й інтонаційні відтінки. У завершальні епізоди цієї лінії Куліш; уводить інто-нації мінорності. Із жартівливого розіграшу митець поступово створив ніжну й елегійну історію про стосунки й: почуття двох молодих людей. Елемент гри персонажів виконує важливу роль у структурно-композиційному каркасі: ко-медії. Він є чинником сюжетної перспективи, дозволяє змінювати й регулю-вати інтонаційно-ритмічну напругу, висвітлювати духовні; контури персона-жів:, змальовувати дійових осіб у непередбаченому й несподіваному розвит-ку, загострювати конфліктну динаміку. Гра виступає одним: з основних, ху-дожніх прийомів:, на яких побудовано різноманітні аспекти Кулішевої коме-дії: «Мина Мазайло». А фінал інтимної фабули в п'єсі має ще й філософський підтекст: любов: може роз¬початися з гри, проте гра навряд;чи стане вищою за кохання. Нахил до філософічності – ще одна відмінна якість Кулішевого драматургічного мислення, що з особливого виразністю відчувається у «На-родному Малахієві», «Патетичній; сонаті», «Вічному бунті», «Маклені Гра-сі». Бути художником для; М. Куліша означало бути творцем: духовних доль, особистісних почуттів, інтелектуальних сюжетів та: інтонаційних колі-зій.

Отже, «Мина Мазайло» – це комедія, де висвітлюються різні аспекти такого явища, як українізація. Але це є лише найпершим, найочевиднішим враженням від п'єси, враженням, побудованим за «принципом айсбергу», бо «Мина Мазайло» – це ще й філософський твір про трагікомедійність життя, про комедійний трагізм людських доль, про широкий спектр безпосередніх і непростих людських характерів, про вічну силу кохання. Мав рацію Лесь Та-нюк, коли зазначав: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну са-тиру на міщанство в цілому, на філістерство (тобто обивательську відста-лість) як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упе-редженості й зверхності – від «хатнього» українського націоналізму до вели-коросійського шовінізму». Автор поставив у п'єсі важливе для України пи-тання: бути чи не бути українській нації? Тому немає нічого дивного, що для тогочасної влади цей твір виявився небезпечним, і як наслідок – він був забо-ронений, а сам драматург – звинувачений у буржуазному націоналізмі і стра-чений.
^ П’єса „Мина Мазайло”

1923 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло», темою якої є мі-щанство й українізація. Свою комедію письменник створив на «живому ма-теріалі», чкий дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філоло-гічним водевілем» – малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться пе-реважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки ук-раїнське суспільство готове гаяти Україною. Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи нама-галися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв ко-медії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змі-нити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його пра-вильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішен-ня Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї про-блеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його.

Тьотя Мотя обурена поведінкою Мокія, не розуміє, як на будівлі вокза-лу! можна було написати українською «Харків» (навіщо ви нам іспортілі го-род). На її погляд, українців та української мови нема, усе це – вигадка, і вза-галі «прілічнєє бить ізнасилованной, нежелі українізированной». Ії расист-ська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних тверд-женнях. її мова і не російська, і не українська, засмічена словами-паразитами, уособлює російський шовінізм. Отже, дуже багатий філологічний матеріал у п’єсі містять дискусії, в яких наступальні операції ведуть тьотя Мотя і дядько Тарас.

Усі герої п’єси причетні до процесу українізації. Головні антагоністи - батько й син Мазайли. Мину підтримують дружина Килина Трохимівна, донька Рина, тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, вчителька Баранова-Козино, а Мокія - дівчина Іля, дядько Тарас з Києва та два комсомольці, які вважа-ють, що в майбутньому прізвища взагалі відімруть. Усю трагікомічність си-туації письменник передає через філологічний конфлікт, але п’єса викликає не тільки сміх, а йпримушує замислитись, адже в ній змальовано реальні по-дії і реальна ситуація 20-х років XX століття, коли держава дозволила зміню-вати прізвища, і тисячі радянських людей рвали зв’язок з минулим, зі своїм корінням, відхрещувались від дідів і прадідів.

П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» – це сатира на міщанство, кри-тика будь-якої національної упередженості й зверхності від українського на-ціоналізму до великоросійського шовінізму.Доля української мови, як і доля нації, в усі часи складалась непросто. Які тільки культури не намагалися пі-дім'яти їх під себе й поглинути. Українську мову не визнавали («не было, нет и быть не может»), калічили неправильною вимовою, призначали для хатньо-го чи провінційного вжитку, надмірно вживали іншомовні слова, хоч не бра-кувало українських синонімів. У роки радянської влади, до прикладу, в пов-сякденному спілкуванні можна було почути просто анекдотичні «мішані» ви-слови. Та й хіба тільки в ті часи...

Усе це спадає на думку, коли читаєш п'єсу Миколи Куліша «Мина Ма-зайло». У ній відтворено ситуацію, що склалася в родині Мазайлів у 20-ті ро-ки минулого століття, у період українізації. Голова родини Мина, як і його дружина та дочка, мають цілу «трагедію» із прізвищем, яке «як віспа» у їх-ньому житті, бо як не крути, а «Мазайли» – та й годі! Це ж так не звучить і не пасує для «благороднього» дому. Сором що написати, що вимовити. З'явля-ється намір змінити осоружне прізвище на більш «пристойне», на зразок «Тюльпанов, Розов, де Розе, фон Лілієн». Проте комизиться старший син Ма-зайлів, бо він, як на гріх, захоплюється українською мовою, як і всім україн-ським, а тому до смішного болісно реагує на всякі диверсії проти. «І досади тобі на цілий день».

Поміж батьком і сином – Рина, молодша дочка Мини, яка прагне вгаму-вати сімейний конфлікт, підтакує батькові у тому, що «Мока збожеволів від укрмови», намагається відвернути брата від його чудернацьких вподобань і демонстрацій протесту. Для цього вона вмовляє подругу Улю «закохати в се-бе» навіженого брата, щоб зайняти його думки і почуття сильнішою при-страстю, ніж українофільство.

Протилежні сторони здобувають кожен по «союзникові»: Мока із залу-ченою на його бік Улею – дядька Тараса, який дуже нагадує Винниченкового героя з оповідання «Уміркований та щирий» («Геть, чортова кацапня, з на-ших українських тюрмів!»); решту Мазайлів – учительку російської, не менш категоричну у відстоюванні своєї позиції.

Урешті-решт виходить «багато шуму» майже з нічого. Щиро кажучи, читаючи п'єсу, я насміялася від душі, хоч це мав би бути сміх крізь сльози. По-перше, тому що змальовані «філологічні баталії» таки доводять персона-жів до справжніх неврозів. По-друге, гірко, що боротьба за гарну, милозвуч-ну українську мову мала стати таким неприроднім фарсом.

Власне, я не так давно зрозуміла розкіш спілкування чистою мовою – українською чи іноземною. Бо ж грамотне, вишукане усне мовлення людини неабияк впливає на те, як її слухають. А тим часом що доводиться іноді чути на вулицях! Які жахливі мовні «вінегрети», недоладності, той же суржик. Причому люди вже не відчувають цієї неоковирності, звикли до неї, та й бай-дужі. Бо ж, як вважається, є стільки більш насущних житейських проблем, то ж чи народові та урядові до таких дитячих забав, як якась там «культура спіл-кування». А на телебаченні? А у пресі? А в державних установах?

Ми продовжуємо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворо-жує іноземців, що за мелодійністю звучання вона посідає друге місце у світі після італійської. А функціональність, вживання її у різних галузях людсько-го життя? Із цим у нас, носіїв української мови, очевидні проблеми.

І в цьому полягає актуальність п'єси Куліша, її доведеного до гротеск-ності конфлікту. Нашій державі потрібні освічені українці – політики, пере-кладачі, науковці з різних галузей, хороші вчителі, щоб ми виходили зі свої-ми надбаннями на світовий рівень, вивчали іноземні мови, але майстерно во-лоділи і пишалися рідною. І тоді ніяка універсалізація міжнародного спілку-вання не перешкоджатиме іноземцям поважати нашу культуру і нас самих.


Лекція № 30
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

Схожі:

Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЗалікові питання
Українська література 20—30-х років ХХ ст. Поезія. Павло Тичина. Загальний огляд творчості. Збірка «Сонячні кларнети»
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд icon1. Зробіть загальний огляд давньоукраїнської драматургії
Охарактеризуйте образ повсталого народу в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Прочитайте напам’ять уривок із поеми
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан особливі риси англійського романтизму. Загальна характеристика творчості Байрона
Загальний огляд “східних” поем: “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Облога Коринфа”, “Парізіна”, “Манфред”
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconГригорій Косинка (Стрілець). Загальний огляд творчості. Змалювання...
В українській літературі імпресіонізм наповнився новими відтінками завдяки творам М. Коцюбинського
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життя І творчості Ліни Костенко. Світоглядна...
Будучи уже зрілою поетесою Ліна Костенко звернеться до образів своїх рідних у поезіях «Веселий привид прабаби», «Храми», «Мати»
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЛекція №1 тема: вступ. Історія розвитку анатомії
Билич Г. Л., Крьіжановский ст. А. Біологія. Полньїй курс. В 3-х т том Анатомия. М.: Ооо «Издательский дом «оникс 21 век,», 2002....
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЛекція Вступ до вивчення дисципліни «Основи правознавства»
Лекція Вступ до вивчення дисципліни «Основи правознавства». Поняття держави І права, їх загальна характеристика
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху поета. Мотиви патріотичної та громадської лірики
Хх століття І сучасності. Свої роздуми про народ, людину І світ, любов І ненависть він виповнив пристрасним духом пізнання, культурно-естетичним...
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху Івана Драча Особливості,...
Теліженці, теж має такі версії, навіть романтичні. Одна з них твердить, що колись у давнину село належало яко­мусь татарському ханові...
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів
Василь Симоненко ще на десяток менше (28). Якщо взяти до уваги, що перших двадцять літ у цих та­лантів, як І у звичайних людей, припадає...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка