Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд




НазваЛекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд
Сторінка4/20
Дата конвертації13.09.2013
Розмір3.56 Mb.
ТипЛекція
skaz.com.ua > Література > Лекція
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Тема: Євген Плужник. Загальний огляд творчості.

Поезії: “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”

Євген Плужник
(1898-1936)

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобiдцi Кантемирiвка Богучарського повiту Воронезькоï губернiï в сiм'ï дрiбного торговця. Вчився у сiльськiй школi, потiм у кiлькох гiмназiях – в Богучарi, Ростовi, Бобровi. 1918 року разом з родиною переïхав на Полтавщину. Пiд час громадянськоï вiйни вчителював у селi Багачка Миргородського повiту на Полтавщинi. Навчаючи дiтей, вiн одночасно поглиблював i своï знання. Але самоосвiта його не задовольняла, i вiн ïде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi. Невдовзi вiн вступає до Киïвського музично-драматичного iнституту iм. Лисенка. Акторськi здiбностi Плужника, його гумор та дотепнiсть цiнують викладачi й товаришi, проро-кують перспективне сценiчне майбутнє.

1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоцiацiï пись-менникiв (Аспис), що об'єднувала тодi всю "непролетарську" лiтературу Киє-ва. 1924 року Плужник стає членом письменницькоï групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "Марс" (майстерня революцiйного слова). На чолi "Марсу", як i "Ланки", стояли Борис Антоненко-Давидович, Валерiан Пiдмо-гильний, Григорiй Косинка. "Марс" вважали за киïвську неофiцiйну фiлiю харкiвськоï ВАПЛIТЕ. Обидвi органiзацiï були розгромленi i лiквiдованi од-ночасно.

Першi украïнськi вiршi Є.Плужника (в гiмназiйний перiод вiн писав ро-сiйською) були опублiкованi 1923 року в киïвському журналi "Глобус" пiд псевдонiмом Кантемирянин (вiд назви рiдного села) – Плужник ще не нава-жився першi поетичнi спроби пiдписати власним прiзвищем.

1926 року завдяки дружинi поета, Галинi Коваленко, вийшла в свiт пер-ша книжка вiршiв Євгена Плужника пiд назвою "Днi". Євген "все писав, пи-сав, – розповiдала вона, – а ми бiдно жили, на шостому поверсi, одна кiмнат-ка, а вiн все писав i засував то в пiч, то пiд матрац. Одного разу вiн вийшов. Викликали його і я собi подумала так: якщо я не зможу оцiнити його поезiю, то викраду. Понесу я Юрiєвi Меженковi, хай вiн скаже – вiн же фахiвець, чи це чогось варте. Потiм Меженко викликає мене до телефону i каже: "Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вiршi такого поета, якого ми в життi будемо довго чекати i дай нам Бог, щоб ми дочекалися".

Через рiк виходить друга i остання прижиттєва поетична збiрка Євгена Плужника "Рання осiнь", яка мала прихильну рецензiю Ю.Меженка, а iнши-ми розкритикована. Збiрка поезiй пiд назвою "Рiвновага", яку Плужник пiд-готував до друку i датована 33-м роком, лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своïми друзями й колегами по перу вiн потрапив у жорна сталiн-ськоï репресивноï машини. Цi вiршi увiйшли до "Вибраних поезiй" Є. Плуж-ника 1966 року. Усього десять рокiв тривала лiтературна дiяльнiсть цього та-лановитого поета.

В украïнську поезiю середини 1920-х рокiв Євген Павлович Плужник увiйшов як спiвець гуманiзму. Поезiï його сповненi трагiчного звучання: про-повiдям класовоï ненавистi й безжальному братовбивству вiн протиставляє iдею абсолютноï цiнностi людського життя, протест проти бездумноï револю-цiйноï жорстокостi. Вiн прагнув конкретного гуманiзму, зверненого до кож-ноï людини, що опинилася у вирi терору й репресiй i була безсилою захисти-ти свою честь, гiднiсть, зрештою, саме життя.

Поет-фiлософ Плужник розкриває протирiччя мiж метою i здобутком, мiж справжнiм сенсом людського життя i його нiкчемними зовнiшнiми вия-вами. Вiдразу пiсля розстрiлу двадцяти восьми "ворогiв народу", серед яких були друзi Є.Плужника по "Ланцi" i "Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до розстрiлу. Ордер на арешт i трус у його квартирi був виписа-ний 4 грудня 1934 року.

Але ще 2 грудня уповноважена секретно-полiтичного вiддiлу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якiй Плужник звинувачувався в тому, що вiн "є членом контрреволюцiйноï органiзацiï, був зв'язаний з нацiо-налiстичною групою письменникiв, вiв контрреволюцiйну роботу. Знав про практичну дiяльнiсть органiзацiï по пiдготовцi терактiв". На пiдставi цього зроблено висновок: "перебування його на волi є соцiально небезпечним", а тому Євген Плужник пiдлягає "утриманню в спецкорпусi Киïвського облас-ного управлiння НКВС".

Арешт Плужник зустрiв спокiйно. Пiсля безпiдставних ув'язнень його колег-лiтераторiв, його власний арешт не став несподiванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пiзнiше було замiнено десятьма роками заслання. Проте десять ро-кiв заслання на Пiвнiч з суворими умовами полярного клiмату та напiвголод-не життя в'язничних казарм для людини, хвороï на легенi, – означали вiрну смерть. Замiна розстрiлу на заслання не давала поетовi жодних шансiв на по-рятунок. Та все ж, того дня, коли йому повiдомили про змiну вироку, вiн зра-дiв. У листi, написаному до дружини пiд першим враженням одержаноï звiст-ки, Євген Плужник писав:

"Галча моє! Це не дрiбничка, що пишу я тобi чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, збе-регла цей лист – найрадiснiший, вiр менi, з усiх листiв, що я коли-небудь пи-сав тобi. Галю, ти ж знаєш, як рiдко я радiв i як багато треба для того, i от те-пер, коли я пишу тобi, що сповнює менi груди почуття радости – так це зна-чить, що сталося в моïм життi те, чому й ти разом зо мною – я знаю – радiти-меш. У мене мало зараз потрiбних слiв – менi б тiльки хотiлося пригорнути тебе так мiцно, щоб вiдчула ти всiм єством твоïм, що пригортає тебе чоловiк, у якого буяє життєва сила i в м'язах, i в серцi, i в думках. Я пишу тобi, а на-дворi, за вiкном, сонце – i менi, ïй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цiлую тебе, рiдна моя, i прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моïх днiв. 28.03.35. Твiй Євген".

До Соловецьких казематiв разом iз побратимами по засланню в ареш-тантських вагонах поет вже ïхати не мiг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках вiн переважно лежав у тюремнiй лiкарнi, зрiдка писав листи на Украïну. Останнiй його лист датований 26 сiчня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружинi лише приписав власною рукою: "При-сягаюся тобi, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. 4 серпня 1956 року постановою Вiйсько-воï колегiï Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасо-вано i справу припинено "за вiдсутнiстю складу злочину".
^ Лірика і філософія в поетичній творчості Євгена Плужника

Євген Плужник – талановитий український поет, письменник, драма-тург, якого не оминули жорна сталінських репресій, він один із тих, кого ми називаємо тепер «розстріляне відродження». Із його біографії знаємо, що ми-тець свідомо уникав політичних питань, не втручався в досить бурхливі літе-ратурні полеміки, ставився до них певною мірою скептично. Можливо, з цієї причини в його поезіях часто бачимо слова «тиша», «тишина», «спокій». Та жорстока дійсність, що вирувала довкола нього (громадянська війна, масовий терор, моральна деградація сучасників), стала врешті його особистою траге-дією світосприйняття. Однак через усі твори простежується провідна думка: людство вистраждає, опам’ятається, одужає.

На час виходу першої збірки «Дні» (1926) Євген Плужник був уже ви-знаним письменником, а сама збірка творів продемонструвала певну опози-ційність стосовно «пролетарської літератури». У сі твори митця вмістилися в три збірки: «Дні», «Рання осінь», «Рівновага» (остання за життя поета не бу-ла видана).

Ставши членом угруповання «Ланка», яке об’єднувало творчі сили, мо-лодий поет разом з іншими намагався поєднати усталені традиції класики та естетичні потреби нового часу, виробивши власний стиль. І до нинішніх днів літературознавці насправді не дійшли однієї думки: був він реалістом чи ім-пресіоністом. Слушно свого часу про нього сказав Віктор Петров (Домонто-вич): «Він поет, хіба цього мало?!»

У своїх творах Євген Плужник тяжів до чіткого контуру малюнка, ви-важеної думки. Ставлення до природи в поета аналітичне: показовими є пара-лелі між її станами й перебігом подій у житті людини: «Сни і споживай Те, що придбало літо…»

Багато поезій сповнені трагічного звучання: класовій ненависті й без-жальному братовбивству автор протиставляє ідею цінності людського життя, висловлює протест проти бездумної революційної жорстокості. Знав, які страшні трагедії пережило українське село, як нещадно громадянська війна нищила і винних, і правих: «Сідало сонце. Коливалися трави. Перерахував кулі – якраз для всіх! А хто з них винний, а хто з них правий! – З-під однако-вих стріх».

Митець прагне гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинила-ся у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. Це, зокрема, спо-стерігаємо у творі «Для вас, історики майбутні…» На відстані все здається більш простим, зрозумілим. Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скро-плював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, – це було життя, спов-нене жаху й болю. Автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родю-чих вільних нив», не забували цього. Показовим є те, що адресатами болю-чих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові чита-ча, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Держдвін, – єдина дійсна життєва реалія, а все інше – лише «слів цвіла полова».
^ Аналіз поезій
Для вас, історики майбутні...”

Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. Це, зокрема, спо-стерігаємо у творі «Для вас, історики майбутні...» На відстані все здається більш простим, зрозумілим.

Людське життя для історії – це тільки мить. А для людини – піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть май-бутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії – це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами.

Якийсь дідок нудний напише, —

Війна і робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював землю своєю кров'ю, віддавав душу боротьбі, – це було життя, сповнене жаху й болю. Ав-тор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не за-бували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Державін, – єдина дійсна життєва реалія, а все інше – лише «слів цвіла полова».
Вчись у природи творчого спокою...”

У поезії „Вчись у природи творчого спокою” утверджується філософ-ська думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа. Тільки в її „творчому спокої” все досконале й гармонійне, тому у творі звучить за-клик шанувати „визнаний взірець” – природу. Євген Плужник ніби втікав від дійсності, заглиблюючись у свій власний світ, але прагнув і нащадкам пере-дати думку про те, що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом. Попри те, що у творах відображено врівноваженість душевного стану ліричного героя, часто відчувається мотив туги за минущі-стю краси.

До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відно-сить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий колово-рот.

Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схи-бити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника „Вчись у природи творчого спокою...”.

У творчому доробку Євгена Плужника небагато інтимних віршів. Один із них «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» проникнутий жалем за далеким, але бажаним коханням. Ліричний герой, споглядаючи осінній пейзаж, прига-дує хвилини, проведені з коханою. Розлука лягла між двома закоханими, але тут, на фоні чарівної і трохи сумної природи, все, здається, завмерло. Вірш ніби зупиняє час, залишаючи в серці героя спогад про відбиток того милого сліду – такого малого й такого великого водночас (адже за ним – усе кохання, люба дружина, подружнє життя).

Є. Плужник поки що мало відомий читачеві як драматург. Ним створе-на п’єса «Змова у Києві», у якій він порушує актуальні й до цього часу, етич-ні, національні, політичні, психологічні проблеми українського народу, зо-крема інтелектуальної еліти.

Твори поета увійшли в українськулітературу як противага літературі соціалістичного реалізму, заклавши підмурівок наступним поколінням, що боролися заради відродження народу, сповідуючи загальнолюдські цінності.

Лекція № 24
Тема: Проза 20-30-х років.
Проза 20-30-х років

Не менш разючі процеси інтенсивного жанрово-стильового оновлення пережила проза 20-х рр., стрімко рухаючись від малих епічних форм (новели) до місткого роману. Однією з її визначальних рис була жага експерименту-вань. Вона проявилася, зокрема, у збірці новел М. Хвильового «Сині етюди» (1923), котра заворожила багатьох талановитих сучасників імпресіоністич-ною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського і водночас видавалася надзвичайно свіжою. Тому не дивно, що значна частина молодих прозаїків О. Копиленко, А. Головко, навіть Г. Косинка) зазнали впливу емо-ційно розхристаної стилістики М. Хвильового, який швидко еволюціонував до жорсткого неореалізму «Санаторійної зони», «Івана Івановича» та «Вальд-шнепів».

Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбут-ньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію» (1928) одив-нював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи – єдиного природного ге-роя у цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Крав землі») до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Но-вою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, початок листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція принаджувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ – крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму». котра позна-чилась і на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкуру-пія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домонто-вича), і на «Фальшивій Мельпоменім Ю. Смолича та інших.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелісти-ка, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набу-вали реалістичної вираз: ності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної сти-лістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, – драма українсько-го села, зумовлена громадянською війною. Тема досить типова для тогочас-ної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору. Так для В. Під-могильного («Третя революція») це традиційна проблема протистояння села і міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних по-дій. Письменник шукав свого шляху в літературі, орієнтувався на європей-ські літератури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитись і на його доробку, як-от на ро-мані «Місто» (1928), Тут розкривається мотив Растіньяка – молодика з про-вінції, охопленого бажанням приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник но-вої молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. Цей персонаж керу-ється потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дій-сності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. За-мість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоана-лізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі циві-лізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв'язував її в аспекті драма-тизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особливо загострене у полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, оберта-ються довкола професора Віктора Савлутинського – прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.

Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зневажливо обіз-вана, за більшовицькою термінологією, «спецами», то ці талановиті книги за-знали нищівної вульгарної критики. До речі, не обминала вона і прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталось із соціально-побутовим романом А. Го-ловка «Бур'ян» 11927), з якого усувалася гірка правда про зловживання пра-вами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостерігатиметься І з наступним романом письменника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш», написаний з дотриманням нор-мативів марксистсько-ленінської естетики, виявився його творчою поразкою. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича та ін., котрі змушені були, з огляду на історичні обставини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

У 20-х рр. з'явився новий жанр – кіноповість, зумовлений потребами кі-нематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), що ви-магало нових сценаріїв, залучало до їх створення письменників (М. Йоган-сен, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.). Йшлося про складне художнє явище, ба-зоване на низці «монтованих» подій, в якому досягається епічна широта зо-браження, необхідна для фільмування. На той час визначились два можливі шляхи в цьому напрямі: камерно-психологічний". (Кавалерідзе) та монумен-тально-епічний з яскравим ліричним забарвленням (О. Довженка). Довжен-ківська лінія виявилася перспективнішою. Розвиваючись на межі прози та фільму, вона віднайшла свою нішу і в літературі, і в кінематографії, почи-наючи із «Звенигори», завершеної О. Довженком 1928 р.
Григорій Косинка. Оповідання: “На золотих богів”, “Мати”
^ ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(1899—1934)

Ось як український літературознавець із США Г. Костюк пригадує один із вечорів 1925 p., на якому Григорій Косинка читав своє оповідання «Політика»: «На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоло-вік років 26-27, трохи присадкуватий, з русявим чу-бом і відкритим простим облич-чям. Став з боку кА-федри, обпершися на неї од-нією рукою, спокійно дивився на переповнену па-лю. Публіка поволі зати-хала. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він загово-рив,заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То бу-ла жива розповідь, напам'ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменни-ків більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам'ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психоло-гічні нюанси горож. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиді-ла, як загіпнотизована».

Звісно, цей унікальний дар молодого автора сприяв ще більшій попу-лярності його творів. Ті коротенькі новели іі оповідання Григорія Косинки вабили актуальністю порушених проблем, жигтевістю ситуацій, яскравими, правдивими характерами українських селян, у душі яких гак глибоко зумів зазирнути письменник. Внутрішній світ героїв, їхне природне прагнення до кращого життя були йому близькі й зрозумілі.
^ Життєвий шлях

Григорій Михайлович Стрілець (таким було справжнє прізвище пись-менника) народився у бідній селянській родині 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці, тепер Обухівського району Київської області. Сім'я не вилазила із злиднів. Батько щоліта мандрував на заробітки, а восени наймався до цу-кроварні. І все мріяв про кращі часи, «про землі вільні», як напише згодом

Г. Косинка.

У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід, оселилися на березі Амуру, навіть хату почали будувати. Та скоро туга за Україною вернула їх назад. Жити стало ще важче. Тепер довелося працювати і найстаршому – Григорію. Полов буряки, тягав плуга, був чорноробом на цукроварні. Спочинком і роз-радою від важкої праці стали для нього книжки. Батько, сам неписьменний, завжди купував їх синові, як тільки виїздив на заробітки. Була то переважно пригодницька література російською мовою. А перша українська – «Коно-топська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка. «Квітчина повість мене дуже врази-ла й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицько-му, – згадував майбутній новеліст, – а про те, що це книжка українського пись-менника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав – "хто ми і чиї ми діти..."».

Ту повість читав Григорій і рідним. А голос мав артистичний, «дзвін-кий і сильний» – його «часто запрошували псалтир над мерцями читати».

Після закінчення початкової школи в .селі Красному 1913 р. працює писарчуком у волості. «Всю систему колишніх управ, всі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку».

У 1914 р. Григорій їде на заробітки до Києва. Мріє вчитися, Але спо-чатку чистить на вулицях черевики – нічого кращого не знайшлося. Невдовзі доля усміхнулася – взяли кур'єром-реєстратором до земської управи. Це да-ло змогу закінчити вечірні гімназійні курси, скласти іспити.

Про життя Григорія Косинки в період визвольних змагань майже нічо-го невідомо. В одній із автобіографій є таке свідчення: «Брав активну участь у боях».

Писати почав із віршів. Невдовзі більш-менш стабільний заробіток да-ли йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба» (орган Української партії ессерів-боротьбистів), «Більшовик». У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалі-стичні ідеї. Чи було це наслідком власних ідейних переконань автора? Певно, що так. Інша справа – в якій мірі усвідомлено і виболено, перевірено життє-вим досвідом. У той час багато українських митців (здебільшого вихідці з пригноблених верств) щиро повірили в оновлююче, прогресивне значення революційних подій в Україні. Але так само більшість із них невдовзі пере-коналася в хибності своїх поглядів. Само життя принесло глибокі розчару-вання.

4 травня 1919 р. н газеті «Боротьба» було надруковано і перший худож-ній твір – невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже ві-домим із журналістських кореспонденцій псевдонімом Косинка. Його взяв Григорій Стрілець за назвою скромних польових квітів – червоних косинців.

Переломним у житті письменника став 1920 р. Для його світобачення то був час прозрінь і творчого зростання. Тоді він вступив до Київського ін-ституту народної освіти (КІНО) і одночасно став членом літературно-мис-тецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкуру-пій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надруковано невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». Гронівці стояли на оновлю-вальних позиціях у мистецтві, виступали за синтез усіх найкращих здобутків, але серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм і футуризм. Чи не там треба шукати джерело своєрідного Косинчиного індивідуального стилю?

Уже після розпаду групи 1922 р. з'являється перша його збірка «На зо-лотих богів», яка відразу привернула увагу читачів і критиків, принесла справжнє визнання. У цей час активно друкусться не лише в газетах «Біль-шовик», «Вісті Київського губревкому», а й у часописах «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція». У 1923 р. в журна-лі «Нова Україна» (Берлін – Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмо-гильного з'являється оповідання Г. Косинки «Анархісти», в якому відтворено складну пореволюційну ситуацію на селі – протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час жив за кордоном, але ще підтримував зв'язки з Україною. Ця подія в того-часних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

У цей час Григорій Косинка стає однією з найяскравіших постатей се-ред київських письменників. Він часто виступає на літературних вечорах, зі-браннях ВУАН (Всеукраїнської академії наук) із читанням своїх творів. Че-рез матеріальну скруту залишає навчання в інституті. Працює редактором у різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, актором на радіо. В 1924 р. знайомиться з майбут-ньою дружиною, студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася йому вірною до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Жило подружжя на Володи мирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору.

В їхньому помешканні часто збиралося вишукане товариство найтала-новитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою «Ланка». Окрім Косинки, туди входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плуж-ник, Марія Галич, Т. Осьмачка. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх нази-вали Косьмачкою.

У 1926 р. «Ланка» перейменувалася у МАРС. Це була не літературна організація, а лише об'єднання митців, які відкрито не протистояли більшо-визмові, але й не стали його апологетами (оспівувачами, ідеологічними ви-разниками), за що їх називали «попутниками». Над усе «марсівці» цінували талант, свободу творчості й ретельно дбали про високу художню якість своїх творів. У 1928 р., після ліквідації МАРСу, Григорій Косинка зізнавався Г. Ко-стюкові; «Кінчилась доба навіть відносної свободи для письменника. Настає, мабуть, час абсолютного панування цензора і наглядача».

Сучасники згадують велику життєлюбність Григорія Косинки, його ве-селу, товарнську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабузництва, ненависть до партійних ортодоксів (він на-зивав їх «мародерами і голобельниками»). Скептично ставився до авторите-тів.

Щоправда, двом «великим» поклонявся, у двох «великих», як зізнавав-ся, вчився – у В. Стефаника, з яким листувався і який називав його «своїм си-ном із Дівич-гори», і у В. Винниченка, з яким також підтримував зв'язки. Ви-соко цінував О. Кобилянську, С. Васильченка, норвезького письменника Кнута Гамсуна.

На багатьох тодішніх літераторів, особливо молодих, впливав М. Хви-льовий. Лише двох митців не торкнулася його запальна романтична іскра – В. Підмогильного і Г. Косинки. Ці митці впевнено йшли своїм шляхом. За це Григорій Косинка постраждав від репресійної влади одним із перших.

Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружиною, він був арештований і ув'язнений до Лук'янівської тюрми. А вже 18 грудня його розстріляли разом із іншими 28 українськими митцями (серед яких ще були К. Буревій, О, Близько, І. Крушельницький, Т. Крушельниць-кий, Д. Фальківський). Сталося це в приміщенні колишнього Інститут) шля-хетних дівчат (перегодом – Жовтневий палац культури, нині – Міжнародний центр культури і мистецтв).

У 1957 р. Григорія Косинку було реабілітовано.
^ Новела «На золотих богів» (1920)

Етюд, або ліричний шкіц – так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр., прагнення письменників швидко відгукнутися на рево-люційні події. Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малюнок, пунктирний штрих – наче ескіз до чогось більшого і ширшого.

За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції. «Читач не розбере – за кого є, власне, автор – а революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина», – писав критик марксистського спря-мування В. Коряк.

Назва «На золотих богів» та й збаналізована вже фраза «Б'ється черво-на селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить ті-лами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів"» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної' авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогиль-ний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом.

«На золотих богів» – не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Все село нийшло «назустріч непроханому ворогу» – піднесено-роман-тичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не біль-ше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крів-цею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», » як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруже-ність, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим ре-френом: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльоза-ми, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки І все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...»

Мовно-стильові засоби лаконічно, але вичерпно передають песимістич-ні настрої переможців, Метонімія «заплакали села» (тобто люди) підкреслює повну відсутність радості від перемоги. Метафора «чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми» означає крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань. Речення «Стоїть пшениця потоло-чена, серпа просить, а вони кров'ю поливають» передає думки хлібороба сто-совно всіх довколишніх подій. У спустошеній селянській душі пробивається несмілий промінець надії: «Вітер кидає пісок з попелом на стару драну свиту, прислухається». Письменник обігрує деталь – «стара свита». У старій свиті стала серед двору Сеньчина мати і голосить. Сподівання потьмарені траге-дією матері та молодої Сеньчиної дружини. їм ввижається образ убитого. Хто їм верне його? Ради чого втрачене це молоде життя? Цей німий підтекст по-силюється вставками з народних пісень про жито, про сивого голуба, що ви-конують сугестивну роль, – навіюють, викликають настрій невиправного го-ря. У цій суцільній печалі матері, вдови, діда Андрія губляться слова «Пше-ницю будем жать, як золото, снопи класти...» і не налаштовують на обнадій-ливе майбутнє.

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недо-сяжні? світило, основа життя на землі та підтримка високого духу – зустріча-ється в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний на-стрій.

Ось «летить сонячною курявою Сенька-кулеметник – осяяний сонцем, він сприймається як герой, лицар, майбутній переможець. Слава йому.

Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчився; «Сонце зди-вовано стало: похитнулись вороги!» – це речення говорить про те, що нелюд-ських зусиль вимагала перемога, дісталася ціною багатьох жертв. Але чи вар-та того? Письменник ніби намагається оцінити події з високості вічних ду-ховних вартостей. «Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило чер-вону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем... Дивіть-ся...» – тут тільки блиск надії на недаремність жертв. Ця картина змінюється іншою: чорна соха в клуні; «...коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до се-бе: "В ногах лазила..."» – це вже як потіха над чужою бідою багатої селянки, яка втратила нажите добро.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який «при-тих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...».
^ Новела «Мати»

Цю новелу М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки. Написана 1925 р. Невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді входила майже до всіх збірок письменника.

Важко сказати, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. У 1925 р. Г. Ко-синка вже працював по редакціях київських часописів, а його мама Наталка Романівна залишалася вдома разом із своїми селянськими проблемами і злид-нями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він ви-ринав у багатьох творах – «На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»...

Новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.

По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства – основи всього життя на землі, уособлення вічного спо-кою, стабільності, захисту душі й тіла.

По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати пере-вагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мо-раль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, мА-тір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінюва-лося як подвиг, найправильніший вибір.

Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є при-родною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє опо-відь від першої особи – Андрія, головного учасника подій. Органічно, непо-мітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих – його враження від побаченого, почутого, пережитого.

Дія відбувається в короткому часі – вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій.

Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію, – «надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стріла-ми на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон». Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою – поляками, удар нагайкою, що різонула «кривавою смугою лице». Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забрали коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!). Андрій мимоволі стас учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «ро-зірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята – десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про ме-ту своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (воро-гів усього святого і світлого), і вирішує помститися – вбити «хоч одного з ар-мії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополя-ків він зможе швидше вернутися до матері – «тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний а радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті». А коли вже буде ндома і довідається про смерть мА-тері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

А зараз Андрій думає лише про маму: «На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль, – він вилітає, ба-читься мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці». Це порівняння підкреслює глибокі пережи-вання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі види-ва – «хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в на-шій хаті», то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима «бігають переля-кані та суворі очі військових».

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив – мотив тривоги, що цементує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер, за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бій-нею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі – вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відсту-пають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть кон-фіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Ан-дрієм докоряє йому: «Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!» Схоже, що Андрій нікому не хоче служити, для нього ні-чого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористатися нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам.

Григорій Косинка – неперевершений майстер батальних сцен. Він не вдається до розлогих описів. Та й жанр новели вимагає граничного лаконіз-му. Два-три речення – і вражаюча картина, подана, доречі, через сприймання Андрія: «Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кА-валерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився і з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним ко-нем графа, що летів у закривавлених удилах...»

Напруження зростає, наближається фатальна розв'язка. Але в новелі ці бойові дії набирають позачасового і поза-просторового буття. Вони скоріше є тлом для найголовнішого – тривога Андрія за життя матері. Так загально-людські цінності піднесені до рівня провідної ідеї.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підси-люють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше кричатиме: «Я – бідний! Не ру-бай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не приве-зу.я лікаря до матері... Смерть – кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лі-карня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза то-го самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похорону матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що і всі люди однакові перед страждан-ням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомагає йому не відступити від життєвої правди. Поведін-ка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, що прийшли визво-ляти цей, народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; ук-раїнські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це – і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлення до зобра-жуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її такі зви-чайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцін-ки, що випливають із самого тексту.

Лекція № 26
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЗалікові питання
Українська література 20—30-х років ХХ ст. Поезія. Павло Тичина. Загальний огляд творчості. Збірка «Сонячні кларнети»
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд icon1. Зробіть загальний огляд давньоукраїнської драматургії
Охарактеризуйте образ повсталого народу в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Прочитайте напам’ять уривок із поеми
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан особливі риси англійського романтизму. Загальна характеристика творчості Байрона
Загальний огляд “східних” поем: “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Облога Коринфа”, “Парізіна”, “Манфред”
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconГригорій Косинка (Стрілець). Загальний огляд творчості. Змалювання...
В українській літературі імпресіонізм наповнився новими відтінками завдяки творам М. Коцюбинського
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життя І творчості Ліни Костенко. Світоглядна...
Будучи уже зрілою поетесою Ліна Костенко звернеться до образів своїх рідних у поезіях «Веселий привид прабаби», «Храми», «Мати»
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЛекція №1 тема: вступ. Історія розвитку анатомії
Билич Г. Л., Крьіжановский ст. А. Біологія. Полньїй курс. В 3-х т том Анатомия. М.: Ооо «Издательский дом «оникс 21 век,», 2002....
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconЛекція Вступ до вивчення дисципліни «Основи правознавства»
Лекція Вступ до вивчення дисципліни «Основи правознавства». Поняття держави І права, їх загальна характеристика
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху поета. Мотиви патріотичної та громадської лірики
Хх століття І сучасності. Свої роздуми про народ, людину І світ, любов І ненависть він виповнив пристрасним духом пізнання, культурно-естетичним...
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан загальний огляд життєвого І творчого шляху Івана Драча Особливості,...
Теліженці, теж має такі версії, навіть романтичні. Одна з них твердить, що колись у давнину село належало яко­мусь татарському ханові...
Лекція №20 Тема : Вступ. Загальний огляд iconПлан Загальний огляд життєвого І творчого шляху В. Симоненка Тематика ранніх творів
Василь Симоненко ще на десяток менше (28). Якщо взяти до уваги, що перших двадцять літ у цих та­лантів, як І у звичайних людей, припадає...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка