Міністерство вищої освіти урср




НазваМіністерство вищої освіти урср
Сторінка1/22
Дата конвертації20.06.2013
Розмір3.54 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
МІНІСТЕРСТВО ВИЩОЇ ОСВІТИ УРСР

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ їм. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

М. І. МАРЧЕНКО

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

(з давніх часів до середини XIX ст.)



ВИДАВНИЦТВО КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 1959

Вступ.

Термін «історіографія» вживається у двох значеннях. З одного боку, він означає писання історії зведених курсів, систематичних викладів про історичне минуле тієї або іншої країни народу, монографічних досліджень, статей, присвячених певному питанню, тощо. З другого боку. історіографія як предмет має ширше значення - вона вивчає історію історичних знань, .історію науки про розвиток людського суспільства та історичної думки чи то в цілому, чи окремого якогось народу.

За останній час в російській радянській історичній науці вже зроблено спробу з'ясувати питання про Історіографію як предмет взагалі та висвітлити, зокрема, питання російської історіографії. Маються на увазі дослідження М. Л. Рубінштейна «Російська історіографія», колективна праця «Нариси історії історичної науки в СРСР»1, дослідження Л. В. Черепніна ”Російська історіографія До XIX ст.” 2. в яких найбільш ґрунтовно і вірно розглядається дане питання.

Історіографія як предмет є взагалі складовою частиною історичної науки - вона розвивалася у нерозривному зв'язку з історичними знаннями та історичною наукою, що зародилася ще в ранній період розвитку культури і освіти й розвинулась на основі вчення марксизму-ленінізму як наука про об'єктивну закономірність Історичного процесу.

Завдання історіографії налягає в тому, щоб показати, як відбувалося нагромадження історичних знань, як розширювалось коло історичних понять і уявлень, як запроваджувалися : вжиток нові історичні джерела, що були доступні історикам .певної епохи. Головне ж завдання цієї галузі науки полягає з тому, щоб показати, як розвивалися погляди представників та ідеологів певного класу на історичне минуле, показати, як. у працях окремих істориків, в історичних напрямках та школах ; зображалися ті чи інші суспільні події, як ці події з'ясовувались з соціальних класових позицій свого часу. Адже відомо, що історики певних епох і країн прагнули осмислити ті чи інші події у відповідності з їх розумінням явищ. суспільного життя. у відповідності з їх світоглядом, який великою мірою залежав від своєрідності епохи і країни, в якій вони жили.

Отже, історіографія розглядає розвиток історичних знань та історичної науки в зв'язку з суспільним розвитком, боротьбою класів і, особливо, у зв'язку з боротьбою в галузі ідеології. Предмет історіографії є складовою частиною історії суспільної думки певної епохи.

На історіографії окремої країни позначаються національні особливості цієї країни, своєрідність розвитку Історичного життя її народу. Так, українська історіографія відзначається своєрідними особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави. Де кінця XII ст. — приблизно до розпаду Русі на феодальні князівства — ці особливості були в основному спільними для всіх майбутніх трьох східнослов'янських народів — російського, українського та білоруського, що відображено в спільних історико-літературних пам'ятках та у народній творчості. Протягом XIII ст., а особливо від початку XIV ст. і далі, риси історичного Процесу поступово вимальовуються все ясніше і чіткіше; все яскравіше виступають риси українського національного характеру, що знайшло своє. відображення в українських письмових історичних пам'ятках, поруч з білоруськими та литовськими. Події з української історії продовжують відображатися а пам'ятках історіографії Північної Русі і навпаки, що є свідченням спільного походження українського і російського народів.

Історіографію Київської Русі ми подаємо в стислому огля­ді, оскільки це питання достатньо висвітлене авторами праць російської історіографії, на які ми посилаємося.

Період другої половини XVI і XVII століть є періодом велетенської епопеї соціальних рухів і національно-визвольної боротьби українського народу з його зовнішніми ворогами: Кримським ханством, Туреччиною і шляхетською Польщею. Ці процеси залишили глибокий слід у пам'ятках народної творчості, літератури, мистецтва, а також історіографії. Визвольний і культурний рух тих часів відображено у широкому колі козацьких літописів і різного роду хронік, автори та складачі яких висвітлювали важливіші події, звичайно, з точки зору ідеології тогочасних освічених верств козацтва, старшини і духовенства. Цей період можна назвати добою розквіту української культури, зокрема української козацько-старшинської історіографії. У пам'ятках історичної літератури цієї доби відображено найславніші сторінки історії українського народу, його визвольні прагнення, боротьбу з зовнішніми ворогами та іншими гнобителями, виявлено у повному розквіті національні риси та особливості українського народу.

Успіхи в розвитку історичних знань України XVII і першої половини XVIII століття характеризуються введенням істориками у вжиток відносно великого числа джерел. Історичні твори вже другої половини XVIII ст., являють собою переважно компіляції і систематизацію того, що дали попередні історичні вивчення.

В історіографи України до XIX ст. критика джерел і науковий, дослідницький підхід до них майже відсутні. Наукове застосування джерел і науково-критичний підхід до вивчення історії України починається десь з другої третини XIX ст. і набуває широкого розмаху та наукового значення у пореформений період.

Слід сказати, що в галузі дослідження історії російської історичної науки були зроблені певні кроки у XIX і на початку XX століття За останній час радянська історіографічна література поповнилась рядом синтезованих курсів (згаданих вище), окремими книгами і статтями про історичні погляди М. В. Ломоносова, О. М. Радіщева, декабристів, О. І. Герцена, В. Г. Бєлінського, М. Г. Чернишевського та ін. Дослідження ж історії історичних знань і історичної науки України і до цього часу не зайняло ще належного місця у працях радянських істориків. Досі, якщо не вважати деяких, далеких від науки, націоналістичних емігрантських видань, немає систематизованих праць з цієї галузі. Статті та розвідки з окремих питань української Історіографії, надруковані в дореволюційних періодичних виданнях («Киевской старине», «Чтениях общества Нестора летописца», «Чтениях Одесского общества истории й древностей», «Записках Наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка у Львові» тощо), можуть служити, в кращому разі, лише мате­ріалом для створення синтезованих праць.

У 20-х роках відомий історик акад. Д. І. Багалій зробив спробу написати систематизовані «Нариси української історіографії». Але йому вдалося надрукувати, у вигляді уривків, лише два невеликі випуски. У першому випуску автор подав огляд письмових пам'яток Русі XI—XII століть, у другому— зробив спробу проаналізувати козацькі літописи XVII—XVIII століть, зокрема літописи Самовидця, Граб’янки і Величка. Невеликі за обсягом «Нариси» Багалія носять джерелознавчий, а не історіографічний характер.

У цій книжці робиться спроба стисло подати огляд головних Історичних письмових пам'яток та у загальних рисах з'ясувати історичні погляди Їх авторів, починаючи від давніх часів до середини XIX ст. Тобто дана праця присвячується історіографії періоду феодально-кріпосницької епохи, причому центр уваги автор переносить на історіографію першої половини XIX ст.

Головні етапи розвитку історичних знань та історичної науки в основному відповідають періодизації загального процесу української історії. Розвиток історичної науки в основному відбиває загальну періодизацію історії України, хоч не завжди і не цілком збігається з нею. В кожному з періодів спостерігається успадкування, а також великого мірою продовження та наслідування здобутих попередниками знань і наукових досягнень, запозичених і успадкованих ними від попередніх поколінь істориків.

У цьому виданні ставиться мета в загальних рисах показати виникнення, розвиток і поступове нагромадження історичних знань України дореформеної епохи, відображених у величезному багатстві пам'яток української історичної літератури, в зв'язку з соціальною боротьбою і національно-визвольними прагненнями народу. У викладі матеріалу зберігається в основ­ному хронологічна послідовність, відповідно до часу появи того чи іншого історичного твору, хоча в окремих випадках є відступи від цього принципу. Так, наприклад, історіографію періоду визвольної війни українського народу (1648—1654рр.) і возз'єднання України з Росією та періоду другої половини XVII ст. подано відповідно до значимості пам'яток. Тут па перше місце поставлено найголовніший історичний твір того часу — літопис Самовидця. Так само в історіографії XVIII ст. на останнє місце поставлено другорядну літературу, мемуари тощо.

Оскільки українська Історіографія досягла значних успіхів у першій половині XIX ст., цьому періоду присвячується більша частина даної книги. Незважаючи на класову дворянську обмеженість, тенденційність, а в ряді випадків реакційність поглядів у деяких Істориків України, українська історіографія Дореформених десятиліть підготувала грунт для дальшого, більш глибокого дослідження історичного минулого України у дореформений час — новий період розвитку буржуазної історіографії і революційно-демократичних напрямків в українській історіографічній думці.

В умовах посиленої боротьби з кріпосництвом і самодержавством, в умовах національно-визвольного руху точилась гостра боротьба в галузі ідеології, у тому числі в історичній науці та історичній думці. Провідною силою у цій боротьбі виступала передова російська і українська демократична інтелігенція. Ідеї декабристів, Бєлінського і Герцена робили великий вплив на кола представників української історичної думки першої половини XIX ст.

В силу таких обставин історичного життя українського народу з'являються науково-критичні історичні та філологічні дослідження Максимовича І Бодянського — натхненників показу прогресивних сторін всеслав'янської спільності в історичному процесі нашої вітчизни взагалі і в історії України зокрема.

Дореформений період в історії України висунув на чільне місце революційно-демократичний напрям у розвитку української історичної думки в особі Т. Г. Шевченка. Великий український народний поет Т. Г. Шевченко не був істориком за фахом, але він виробив власні оригінальні революційно-демократичні погляди на минуле, сучасне і майбутнє українського народу. Його інтереси до минулого, до історії українського народу були нерозривно зв'язані з боротьбою проти кріпосництва й самодержавства, за визволення працюючих від усякого соціального і національного гніту. Революційні погляди Шевченка на минуле, сучасне і майбутнє України зробили величезний революціонізуючий вплив на дальший розвиток революційно-демократичної історичної думки на Україні.

Певне місце у цій книзі приділено західноукраїнській історіографії До XVIII ст. вона подана у вигляді коротких характеристик західноукраїнських історико-літературних пам'яток, поряд з українським матеріалом, а кінець XVII) ст. І першу половину XIX ст. висвітлено в окремому стислому огляді творів найголовніших галицько-українських істориків.

В окремих важливих питаннях автор книги приділяє увагу представникам братньої російської і польської історіографії. Так, наприклад, при розгляді питань про історіографію другої половини XVI і першої половини XVII століття подано стислий огляд польської і частково західноєвропейської мемуарної літератури, яка стосується історії України. Так само розглядається спільний розвиток української і російської історіографії при показі діяльності археографічних установ і наукових товариств першої половини XIX ст.. археографічної діяльності І. О. Мусін-Пушкіна, М. П. Румянцева, П. М. Строєва, діяльності польських істориків у зв'язку з виданнями Одеського товариства історії і древностей, Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів тощо. Особливий інтерес щодо висвітлення питань історії України становить російська і польська історіографія другої половини XIX ст.. У першій половині XIX ст. російські і польські дворянські історики, стоячи на великодержавних позиціях, не відокремлювали українського історичного процесу від російського або польського і не визнавали самобутності українського народу як такого.

У книзі не зачеплено питання про ранні твори представників буржуазної історіографії, зокрема М. І. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського та інших, хоча вони й виступили з першими своїми працями у 40-х роках минулого століття. На думку автора, визначальним для історичних концепцій Костомарова і Куліша, а також близьких до них націоналістичних напрямків в українській історіографії був період підготовки й проведення буржуазних реформ та дальші пореформені десятиріччя. Завданням же автора є показ історіографії феодально-кріпосницької епохи. Він вважає, що від Костомарова і Куліша починається нова, буржуазна українська історіографія. Дослідження її, поглиблена критика знайде своє. місце в наступи книзі, що готується автором.

Дана книга не претендує на вичерпне дослідження поставлених проблем. Автор ставить своїм завданням певною мірою з заповнити лише прогалину в цій галузі науки. Адже ще немає синтезованої праці з української історіографії. Потреба в такому узагальненому дослідженні давно назріла. Дореволюційні буржуазно-націоналістична історіографія в особі М. Грушевського і його так званої «школи» не могла розв'язати цього завдання не лише в силу об'єктивних умов, в яких вона діяла й внаслідок своєї класової буржуазно-націоналістичної обмеженості. Суб'єктивістсько-ідеалістична однобічна спрямованість націоналістичних концепцій не могла бути ключем до розв'язання провідних питань історії історичної науки України.

Українська націоналістична еміграція за рубежем і до цього часу чинить злісну справу фальсифікації історичного минулої України. Буржуазно-націоналістичні прислужники іноземної імперіалізму фальсифікують історіографію України, прагну використати всякого роду фальсифікацію історії як засіб наклепу на Радянську Україну і Радянський Союз.

У Сполучених Штатах Америки і в Західній Німеччині, , отаборилося націоналістичне охвістя, у післявоєнні роки вид на значна кількість пасквілів на історію українського народ Такою фальсифікацією історії України і наклепом на український народ є, наприклад, видана націоналістичними емігрантами в Мюнхені і Нью-Йорку «Енциклопедія українознавства». В ній у спотвореному висвітленні подано прогресивне минуле України, піднесено як ідейне озброєння націоналізму все те, що заважало і заважає поступові вперед по шляху будівництва комуністичного суспільства.

Явною фальсифікацією з тих матеріалів, що вилають у Західній Європі та Америці, є різного роду статті, розвідки а значні за своїм розміром книжки з історіографії, на зразі «Огляду української історіографії» колишнього гетьманського міністра Д. Дорошенка та надрукованої в кількох частин; англійською мовою в Нью-Йорку «Української історіографії Ця писанина є далекою від завдань науки і являє собою злісний наклеп на історичні традиції та культурну спадщину українського народу. Вона є не чим іншим, як пропагандою буржуазного націоналізму, розрахованою на те. щоб ввести в оману чесних людей, які опинилися в еміграції. Подібні пасквілі на історію українського народу ширяться в угоду західні європейському і американському імперіалізмові його найм тами з метою пропаганди війни проти Радянського Союзу, метою посіяти ворожнечу між народами нашої країни.

Книгу повинен був завершувати розділ про революційні демократичні погляди на історичне минуле України великої поета-революціонера Т. Г. Шевченка.

У зв'язку з тим, що автор раніше видав окрему книжку „Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка» (вид-во «Радянська школа», К., 1957, 195 стор.), яку слід вважати складовою частиною даної праці, цей розділ в монографію не ввійшов.

Відтворення історії України у творчості Шевченка, своєрідні погляди поета на минуле, сучасне і майбутнє українського народу, які відображені у його творах, поклали початок революційно-демократичному напрямку в українській історичній думці. Недаремно появу творів Т. Г. Шевченка реакційна ро­сійська великодержавна і українська націоналістична критика зустріла вороже. Та де не перешкодило величезній популярності серед народу поета та його творів, зокрема історичних поем. Шевченкова творчість сама по собі була народною, у ній вилились споконвічні волелюбні мрії українського народу.

Ворожа критика Т. Г. Шевченка спочатку була пронизана відвертою злістю, злістю до «поета-мужика» з боку ідеологів українських поміщиків і реакційної буржуазії, особливо агентів Ватикану у Західній Україні. Наприкінці XIX і на початку XX століття, в добу імперіалізму, буржуазно-націоналістична реакція прагнула взяти твори Шевченка на своє ідейне озброєння. Націоналістичні критики і літературознавці вихолощували з творчості поета революційну душу — ідею класової боротьби, ідею показу боротьби проти кріпацтва; вони прагнули наділити Шевченка рисами релігійності, смиренності й покори.

Перед другою світовою війною найбільше піддавалися фальсифікації твори Шевченка — саме твори історичного змісту — в західноукраїнській буржуазній критиці. Виразною фальсифікацією були пронизані публіцистичні виступи, статті, розвідки І книжки керівника одної з буржуазно-націоналістичних «шкіл» у мовознавстві, літературі та історії в Галичині і Буковині, колишнього професора Чернівецького університету Степана Смаль-Стоцького. Смаль-Стоцький надрукував у Варшаві в 1934 р. пасквіль на твори Шевченка, переважно історичні, під назвою: «Тарас Шевченко (інтерпретація)». Для фальсифікаторської «інтерпретації» з метою антиросійської пропаганди Смаль-Стоцький обрав такі твори поета, як «Чигирин», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Великий льох», «Чого серце плаче», «Посланіє» («До мертвих і живих»), «Ой чого ти почорніло зеленеє поле», «Бували войни і військові і свари», «Варнак», «Марія», «Між скалами неначе злодій», «Якби ви знали, паничі», «Сон» («Гори мої високії») та «Думи».

Історичні твори Т. Шевченка приваблювали націоналістичних «інтерпретаторів» найбільше тому, що саме в них поет найвиразніше виступає як патріот своєї Вітчизни, як людина, що полум'яне любить свій народ і ненавидить його ворогів. Палко люблячи Україну, Шевченко не переніс найменше крихти нелюбові на працюючих інших націй. Це разюче било і б'є по ворогах дружби між народами, б'є по українських націоналістах і великоросійських шовіністах.

Творчість Т. Г- Шевченка, особливо його історичні поеми стали також предметом фальсифікації для . сучасних буржуазних націоналістів за океаном. Протягом І952—1955 рр. заходами так званої «Української вільної академії Канаді у видавничій спілці «Тризуб», у Вінніпегу, вийшов з друку «Кобзар» Шевченка у 4-х томах, з яких три томи становлять собою різного роду націоналістичні фальсифікаторські інтерпретації, коментарі, примітки та ін. В цьому заокеанському виданні націоналісти зобразили Шевченка як християнського ідеаліста за світоглядом, як романтика в літературі, а в погляді на історію — як виразника ідеї безкласовості української нації.

Фальсифікація прогресивних явиш, історичного минуло властива всім ідеологам реакційної буржуазії табору сучасного імперіалізму. Радянській історичній науці, яка стоїть на твердому .ґрунті марксистсько-ленінського вчення про історію людського суспільства, немає потреби приховувати факти е історії, погіршувати або прикрашувати її. Об'єктивний, правдивий показ закономірностей суспільного розвитку, в тому числі розвитку історичної науки, викриває будь-які фальсифікації та викривлення Історії, сприяє глибокому і правдивому пізнанню Історії народу.

Автор висловлює Подяку рецензентам акад. Академії на УРСР І. П. Крип'якевичу, доктору історичних наук проф. П. Лаврову, кандидату історичних наук доц. В. А. Дядиченку їх критичні зауваження до даної праці.

^ ЧАСТИНА ПЕРША

І. ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В СТАРОДАВНІЙ РУСІ (XI—XII століття)

Великий, більш як тисячолітній період стародавнього життя східних слов'ян і Русі був спільним в історії трьох братніх народів — російського, українського і білоруського. Київську Русь з Її високою ранньофеодальною матеріальною і духовною культурою справедливо називають колискою цих народів.

Представники буржуазної Історіографії, виходячи з своїх класових позицій, фальсифікували питання спільного походження споріднених слов'янських народів, їх культури, в тому числі історичної творчості стародавньої Русі. Великодержавна Історіографія не знаходила місця в цьому ранньому періоді історичного розвитку для українського та білоруського народів І заперечувала будь-яке відношення культури» Київської Русі, в тому числі історичних знань, до пізнішої культури і зокрема історіографії України. Українські буржуазно-націоналістичні Історики з неменшою тенденційністю відкидали спільну основу, на якій утворилися І розвинулися російський, український та білоруський народи і їх культура. Така тенденційність істориків обох націоналістичних таборів — російського великодержавного і українського націоналістичного знайшла своє відображення також в історіографії.

Радянська Історична наука своїми успіхами за сорок років будівництва соціалізму відкинула суб'єктивістські упереджені погляди буржуазних істориків на місце Київської держави її історичних знань XI—XII століть в історичному процесі трьох споріднених народів. Історична література, як і всі інші галузі культури Київської Русі, в однаковій мірі є великим надбанням братніх російського, українського та білоруського народів.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Міністерство вищої освіти урср iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України
Спеціаліст” на основі базової вищої освіти (освітньо-кваліфікаційний рівень „Бакалавр”)
Міністерство вищої освіти урср icon4. Сутність ступеневої підготовки фахівців сну ім В. Даля Ступневість
Ступневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів (окр) фахівців на відповідних етапах (ступенях)...
Міністерство вищої освіти урср iconВідповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють...
Систему вищої освіти складають: вищі навчальні заклади всіх форм власності; інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі...
Міністерство вищої освіти урср iconПогоджено” Директор центру заочної та вечірньої форми навчання
Програма з Педагогічної підготовки конкретизує опп вищої освіти за напрямом підготовки 0305Філологія та є складовою системи стандартів...
Міністерство вищої освіти урср iconЗаконукра ї н и
Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі вищої освіти. Він встановлює правові, організаційні, фінансові...
Міністерство вищої освіти урср iconЗаконукра ї н и
Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі вищої освіти. Він встановлює правові, організаційні, фінансові...
Міністерство вищої освіти урср iconМіністерство освіти І науки україни департамент культури І туризму...
Харківському національному університету імені В. Н. Каразіна, Північний корпус за адресою: м. Харків, площа Свободи, 6, 3 поверх,...
Міністерство вищої освіти урср iconПитання до іспиту (заліку)
Декрету від 14лютого 1919 року "Про суд", а з 28 червня 1922 р., згідно Постанови вуцвк, "Про затвердження Положення про прокурорський...
Міністерство вищої освіти урср icon1. загальна характеристика вищої освіти
У вищих навчальних закладах реалізується модель вищої професійної освіти, що націлена на підготовку особи до виконання професійної...
Міністерство вищої освіти урср iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни тернопільський...
Програма державного комплексного кваліфікаційного екзамену з напряму підготовки 030508 „Фінанси І кредит” підготовлена відповідно...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка