Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм)




Скачати 183.47 Kb.
НазваІзгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм)
Дата конвертації20.06.2013
Розмір183.47 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Історія > Документы
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм)

Частина I «Знайомство»
Огляньмося довкола: нас оточує прекрасний і дивовижний світ, який вдень і вночі нищиться його господарями – «образом і подобою Божою». Я розповім вам історію свого життя , з якої ви побачите, як вінець Божого творіння володіє цим світом. Наприкінці війни острів, на якому я живу, був заселений людьми: це були жінки, малі діти, дуже хворі і каліки, які ніяким чином не могли брати участь у війні. Після війни про цей острів начебто забули, але люди, які жили там, пристосувалися і продовжували на ньому проживати. З часом на острові утворилася своя владна структура, яка знищила всю пам′ять про державу, якій цей острів належав, але ця держава продовжувала платити податок. Все це відбувалося таємно і поза законом, про острів не знали навіть мешканці цієї держави, лише влада, яка намагалася всіма способами приховати всю правду. Для неї острів був лише джерелом великого прибутку, хоча невідомо що давав державі цей острів. Від країни, натомість, острів ніякої допомоги не отримував. Так тривало багато років. Зараз острів живе за рахунок консервної фабрики, яка працює при порту. На острові не має ніяких освітніх і культурних закладів, лише міліція. Тут немає ні дитячих садочків, ні шкіл, ні театрів, або клубів, тільки дім пристарілих, який збудували мешканці острова без допомоги влади. Більшість мешканців острова утворили таємний злочинний орден, який переслідує місцевих християн, а тому вони (християни) були змушені втікнути з міста і збудувати свій монастир поза його межами. Після чого влада вже не втручалася в їхні справи. Поваги до ордену також не відкинула, через те, що він легко справлялися з бунтівниками. Громадянам острова під страхом смерті заборонялося його покидати. Тому були збудовані три маяки,один з яких був при порту. Мій дід працював на одному з них. Я жив з ним від свого народження, оскільки моя мама померла при родах, а батько зник, коли поїхав в місто за продуктами. Тому вчився в діда всього, що він вмів. Також я любив читати, хоча книжок мав небагато. Мій дід помер, коли мені було дев′ятнадцять. Коли до маяка прийшли люди, які платили йому гроші, я домовився з ними що буду виконувати роботу старого. Вони погодилися і віддали мені його зарплату. Чомусь з цього часу я їх не бачив – ні їх , ні своєї зарплати. Безглуздо було залишатись тут, тому я продав маяк піратам за невелику суму, декілька підручників і новий одяг. Вони розповіли мені що за островом грамофонами ніхто вже давно не користується, розказали, що таке телевізор, як можна спілкуватися на великих відстаняx за допомогою приладів, розміром як сірникова коробка. Але не всі пірати були такими приязними: «Гей ти, забирайся з відси геть! Дякуй, що ми тобі заплатили. І нікому про нас не розказуй, а то я тебе запам′ятав…», - сказав мені капітан. Я зібрав речі і пішов на автобусну зупинку. Дві години я чекав на автобус та все ж довелося переночувати на лавці. Біля четвертої години ранку я почув звук машини. Прокинувшись я побачив автобус. Зайшовши туди, я побачив, що крім водія нікого не було. Я привітався і сів.

- Гарний в тебе одяг…ти часом не з іншого краю?

- Ні, я вже п′ять років тут працюю і дозволив собі купити цей одяг.

- Ааа…Зрозуміло. А то я вже подумав, що нашим працівникам маяків треба підправити очі.

Добре, що мені не прийшло в голову збрехати, що я нетутешній.

- Ти маєш в місті будинок, чи зупиняєшся в готелі?

- Я живу в готелі, - збрехав я вдруге, відвертаючи погляд від власного зображення у вікні автобуса.

- Тоді я довезу тебе до готелю.

Я здивувався чому водій так одразу погодився мені послужити. Але так чи інакше через дві години я вже був у готелі, у своєму номері. Зачинивши двері, я взявся переглядати речі, які отримав від піратів. Одяг я поклав в сумку. Гроші та підручники поставив у тумбочку. Усе, що залишалося з їжі – це банка консерви і кусень зачерствілого хліба. На щастя у мене був дідів старий армійський ніж, яким я відкрив консерву. Перекусивши, я ліг спати з надією, що завтра знайду роботу і зможу собі дозволити пристойно поїсти.

На світанку я прокинувся від голосів за дверима: «Хто це в нас за п′ять років праці носить такий одяг ?»

- Ти маєш рацію – він справді пірат…

- Або зрадник.

- Виламуйте двері!

Під час цієї розмови я вспів схопити сумку з деякими речами і забігти в другу кімнату. Їм не було важко розвалити вхідні двері, адже вони були старі і майже з′їджені древесними черв′яками. Я знав, що в будь-яку секунду вони можуть зайти в кімнату, де я знаходився, тому почав засувати шафою двері кімнати. Мені не вистачило часу забрати всі речі, які я заховав між одягом. Мало й що мені вдалося взяти з теплого одягу. А це вже середина листопада. Обмотавши шаллю руку розбив вікно. Вистрибнувши з нього, схопився за пожежну драбину, прикріплену до стіни будинку, що був поряд з готелем. Піднявшись на кілька сходинок по драбині, я опинився на балконі. Коли я відкривав двері балкону, ззаду почувся постріл і на мене посипалися осколки віконечка, яке було над дверима. Забігши в кімнату, я побачив багато старих людей, які лежали на розкладушках і матрацах, від страху прикриваючись ковдрами. Тоді я зрозумів, що опинився в будинку пристарілих. Зі сторони готелю до мене донеслися голоси:

- Він що, демон?

- Нічого, все одно знайдем. Пішли доповідати в орден.

Але щось мені не вірилося, що вони так просто від мене відстануть. Замотавшись в шарф і натягнувши шапку, я вибіг з будинку і метнувся, обминаючи людей, за місто. Мені було дуже страшно.
Частина ІІ «В умовах дикої природи»
Переді мною виднілася картина малого поля, а подалі – ліс. Все було в жовтих, коричневих, чорних кольорах… Ніби природа разом зі мною упала у відчай. Я не зупинявся, а продовжував далі бігти до лісу, щоб сховатися від рушниць. Добігши до гущавини, я продовжував гнати, що аж під мною тріщали старі, впавші з дерев гілки, а за мною тільки неслось різнобарвне листя. Від страху я не помічав, як драпаки обдирали моє лице і руки, і врешті, як дерев\\\\\\\'яний корінь, який стирчав із грунту, схопив мене за ногу, і я упав. Аж за деякий час, відпочивши просто на землі, я почав відходити від цього дикого стану. Коли минув шок, почалось паморочитись в голові, та й ноги горіли від того, що солений піт сковзав по ранах, які мені поробили дикі кущі… Мені треба тут побути деякий час, щоб про мене трохи забули, хоча після цього випадку це мало можливо. До кінця дня я зробив собі місце для ночівлі(знайшов яму, форма якої була схожа на гріб, а глибина до метра; накрив її гілками хвої, а в середині постелив сухим мохом). Ніч виявилася з приморозками, тому я майже не спав. На другий день я зумів роздобути вогонь. Коли мені він був уже не потрібний, я в розжарену золу кидав трутовик, і він тлів цілий день, а увечері я знов розпалював вогонь. Вдень жевріти вогню було небезпечно, адже люди могли б побачити з лісу дим.

Через два дні перебування у лісі я з їжі знайшов декілька горіхів, старі гливи і малого вужика в болоті, де я брав воду. Звичайно, я її кип’ятив. Не думав, що мені так знадобиться ця консервна банка!

На третій день свого перебування у лісі я відчував себе загалом краще. Знав де можна шукати їжу, воду. Мені було тепло. В трухлявому дереві я знаходив жуків і личинок, які обвуглені жаром виявилися вже й не такими поганими. А якщо ще з цим випити теплого чаю з хвої, то з’являвся у мене навіть настрій.

Коли я жив з дідом в будинку біля маяка, не помічав того, що побачив за цих декілька днів. Я твердо можу сказати, що навіть трухляве дерево тут живе і має не менше справ за цілий день, ніж я. Все тут набагато складніше, але водночас не так тисне на голову, як люди із цього жахливого міста. Все тут працює і тішиться життям, не зраджує своєму природньому покликанню.

Підвечір, коли я збирався лягати спати, то побачив, як зі сторони міста близько десять чоловік з ліхтарями, чи то факелами направлялися в сторону лісу. Чулося також гавкання собак. Це означало, що я обов’язково повинен бігти з цього місця. Розваливши свій табір, я старався швидко і водночас безшумно просуватися подалі від людей. Опинившись десь за сто метрів від табору, я зрозумів, що за допомогою собак вони так чи інакше мене знайдуть. Я вернувся назад і в жар від вогню накидав хвої з листям. Раптово піднявся густий дим з дуже різким і неприємним запахом. З надією, що він спутає собак, я вирішив знову бігти від переслідувачів. З часом ліс почав рідшати і мені ставало ще страшніше. Зовсім обезсилений я упав і знепритомнів. Не знаю скільки я лежав, але за деякий час мене підібрали люди в підрясниках і забрали до свого монастиря.
Частина III «В монастирі»
Не сказав би, що монахи мене зустріли з великою радістю, зате одразу ж нагодували і тепло вділи. Один брат прийняв мене до себе в кімнату. Тут я живу вже три роки. Цей монастир являє собою велику інституцію. Різні обов′язки чітко поділені між окремими особами. Тут були свої монахи-садівники, землероби та монахи-кухарі, монахи-лікарі, майстри. Я, наприклад, став садівником у винограднику. Тричі на тиждень в спеціальних аудиторіях і бібліотеках всі збиралися для самостійного навчання. Кожен монах вчив те, що йому було цікаво і те, що стосувалося його обов′язків. Таким чином кожен збагачував свою працю необхідним досвідом і знаннями. Таким було життя монастиря святого Юрія.

Так я і живу. Добре вчуся, серед монахів знайшов собі хороших товаришів і почуваюсь тут загалом непогано. Особливо, якщо згадати, як три роки тому я був змушений продати свій дім, віддати свої гроші міським варварам, та ще й втікати від їхніх рушниць. А зараз мені тут тепло і затишно і немає ніякої загрози.

Зимовий вечір. Чується спів монахів вечірньої молитви. На дворі починає сутеніти. Білий сніг, який вкриває землю, дерева і дахи будинків, гарно виблискує під промінням сонця, яке вже заходить за обрій. А я стою біля вікна у своїй кімнаті і зачаровано оглядаю всю цю красу. Час від часу я підходжу до каміну, щоб підкинути хмизу у вогонь.

На другий день, коли на подвір′ї я рубав дрова, то раптом відчув, що за мною хтось спостерігає.

«Невже міська поліція мене не забула за три роки» – подумав я. Легко обернувшись назад, я ледь помітив постать в темному одязі. Промовивши до нього: «Вітаю тебе, брате, у Христі» , я продовжив рубати дрова.

- Звідки ти взяв, що я слуга Христовий?

- А кого ж ще? – з подивом відповів я.

- Ордену, який піклується за мене.

Я зрозумів, що цей чоловік належить до міського ордену, які панують на цьому острові.

- То ти той пірат, якого ми шукали?

- Ніякий я не пірат! – нервово викрикнув.

- То чого ж ти не служиш ордену?

- Не знаю намірів вашого ордену. Три роки я вже служу одному Богу і добре мені поки тут.

- Я за тобою спостерігав. Ти тут працюєш чи не найкраще, але безкоштовно. Вертайся у місто і відчуй справжню повноту життя! Таких людей потребують на фабриці, а ти сидиш із божевільними фанатиками. П’ять днів - працюй, а у два інші - їж, пий і веселися.

- Ну і, звичайно, треба здавати тих, хто не хоче так жити.

- Обов’язково! За це якраз найбільше винагороджують.

- Ось так ви і живете? У вічному бажанні багатства і безконечній ненависті до інакодумців? Я б назвав це скоріше рабством, а не повнотою життя!

- Мені здається, що ти перебільшуєш. Чого б тобі не попробувати? Я про тебе попереджу в місті. А щоб ти був до кінця переконаний, я дам тобі найкращу зброю і житло.

Можливо його слова здалися вам занадто солодкими і зовсім не правдивними, але мені, попри непогане життя в монастирі, так хотілось побачити життя в місті. Водночас я ніколи не жив у такій суворій диктатурі. Надходили сумніви, чи не заплямлю свою душу до звуглених димарів города.

В той час чолов’яга зняв шапку, витер з лиця піт, почав зі старих бичків скручувати нову цигарку.

- Збирай речі.
Частина ІV «В місті»
На другий день я вже був у місті. Пліснява на цегляних будинках, сморід помий, які великими калюжами збирались попри бордюр, вимучені, байдужі люди, які десь спішили, пусті очі в кайданах суєти – ось це, що я побачив із самого ранку, і воно вже навіювало сумнів щодо щасливого життя в такому суспільстві. Щоправда, чоловік, який мене привів у місто, зразу ж поселив мене в якусь квартиру, дав їсти і навіть рушницю. Залишивши мене самого, сказав, що йде домовлятися мені за роботу і що завтра прийде зранку до мене.

Спогади про страшне перше моє перебування у місті не давало мені спокою. Я дуже хотів з кимось поговорити. Під час молитви я почув із сусідньої квартири гуркіт і крики. Дике голосіння чоловіка до якоїсь жінки продовжилося в під’їзді. Я привідчинив двері, щоб подивитися що там відбувається, але поки то робив, чоловік спустився до виходу не зачинивши дверей сусідньої квартири, вони залишились незачинені. Все так раптово закінчилось, як і почалось. Я мушу подивитися, що там сталося. Переборовши страх, я тихенько підійшов до тих дверей, зайшов у коридор. Перше, що я відчув, це солодкий запах жіночих парфумів. В першій кімнаті побачив повно розкиданого жіночого одягу, париків, на столі - деякі прикраси. В другій кімнаті лежала на ліжку майже гола жінка. Вона плакала.

- Сьогодні я не працюю. Забирайся звідси!

Повія. Ось хто вона. Я трохи розгубився, але не пішов. Сівши біля неї, я накрив її голе тіло. Ми довго мовчали. Деколи вона переставала плакати. Потім знову заливалися гіркими сльозами. Витиснувши із себе останні сльози:

- Хто ти? Ти не з ордену?

- Ні. Я недавно тут. Чого плакати стільки?

- Ніби ти ніколи не плачеш.

- За мене моя свічка на вівтарі поплаче, - усміхнувся я.

- Та ти романтик!, - знервовано відповіла.

- Та ні. Імпресіоніст!

Перший раз побачив, як вона хоч ненадовго, але усміхнулася.

- Втікай геть. Тут ти пропадеш. Цей світ ніколи не побачиш у світлі.

- Якщо ти хочеш справді бачити його світлим, то згодом так і буде.

- І як ти хочеш, щоб я це зробила? Подивися на мене: я сорокалітня повія, я змушена це робити кожен день, для всіх я непотріб, але водночас багато кому я потрібна.

- Парадокс. Перестань це робити. Займися тим, що тобі подобається.

- Якщо я перестану, то вони мене вб’ють.

- Мені здається, що вони з тобою це зробили набагато швидше.

- Твоя правда…

- А якщо всі захочуть жити за совістю, то всіх орден винищить?

- Ніхто ще не пробував йти на шлях спротиву.

- Давай ми будемо перші. Ми разом створимо битий шлях для інших.

Жінка змовкла… Я зрозумів, що її вибір залежатиме від моїх слів.

- Одягайся тепло. Я скоро вернуся!

- Ти куди? – здивовано викрикнула жінка.

Я їй нічого не відповів. Зі своєї кімнати я взяв деякі речі і, схопивши міцно її за руку, я повів за місто до морського берега, розказуючи свою історію. А вона? Вона просто слухала.

- Тебе, напевно, відправлять на фабрику. Після того ти вже не будеш таким чистим. Не уявляєш, скільки непотребу в серцях людей. Не хочу себе виправдовувати, але до мене приходять куди гірші люди, ніж я сама. Вони завжди мене навідують, бажаючи все більшої гидоти. Їхнє ставлення до мене все бридкіше. Та і їхнє життя все потворніше. Вони не хочуть знати любові. Вони не хочуть навіть говорити. Вони хочуть завдавати лише біль і бачити, як по твоєму тілі тече кров.

- Значить, не кожен, хто отримав від життя того, що хоче, радий після цього…

Вона знову змовкла. Думаю, якщо б в неї залишилось ще трохи сліз, вона б їх в ту мить виплакала.

- Вибач. Я не мала кому про це розказати. Все марно. Повією я була, повією буду…

- Зупинись! Для чого ти живеш минулим і лізеш у майбутнє, наперед псуєш всю свою долю? Хто може розуміти Божу волю щодо нас?

- Дай собі спокій!

- Коли я знайду спокій для тебе, знайду і для себе! Ти не повинна так страждати.

- Подивись на це море! Яка лілія зацвіте у тій солоній воді?

Я аж підскочив від радості, коли вона це сказала. Звичайно, що вона зі здивуванням дивилася на мене, коли я забіг між тростину.

- Тримай! – у мене в руках у рясці лежали три білі лілії.

- Як?

- Це називається підземними джерелами. Рідкісне явище. Там би і тростина не росла, якби не прісна вода, яка б’є з-під землі!

Такого задоволеного обличчя я не бачив ніколи. Її настрій так різко змінився, що вона на очах розцвіла, як ті білі лілії.

Ми ще довго говорили біля холодного берега. Горів збоку вогонь. Вона пообіцяла змінити своє життя.

На фабриці я проробив до кінця весни. Майже всі люди мене тільки гнітили і навіювали страх. Колишня повія також почала працювати на фабриці. Але їй було дуже важко через осуд і насмішку. Тому вона і найбільше бунтувала проти керівництва і робітників. Недавно її під наказом ордену повісили. Виправдались її «божевіллям». Часто і мені нарікали за споріднені із нею думки та «хвору» поведінку. Таке враження, що пів року я прожив марно. Треба щезнути звідси.

Частина V ‘’Висновок з міста’’
Що може зробити одна брехня? Переглядаючи Біблійну історію, я можу згадати, як диявол брехнею спокушає Адама і Єву в Едемському саду. Взагалі однією із найкращої зброї нечистого - це вирвати людину із вибору добра і зла, на кінець поставити її між неправдою і неправдою. Цей багаторічний досвід вже давно передався самій людині для маніпуляції іншими.

То місто повністю живе брехнею і ненавидить тих, хто хоче жити за совістю. Багато істинних речей замінено на пусті. Любов - це лише приємне почуття, тваринний інстинкт турботи. Віра у Бога і надія на Нього, присвячення життя Йому - тепер це є своєрідним ритмом, особливим стилем життя, який є трохи дивакуватим і приймати його може хто хоче. По суті, істинна віра зараз є тим, що \\\\\\\"мішає насолодитись життям до кінця\\\\\\\". Тому все, що мене оточує, заставляє вірити будь-чому, ба навіть краще консервній банці, ніж Богу. Надія на світле майбутнє тепер є абсурдною. Тепер є надія лише на випивку, або будь-який шанс задовольнити свою грішну похіть. Я прочитав не багато книжок, але навіть в них я зрозумів, що свобода - це жити на своїй землі, займатися улюбленою благою справою, розвивати своє покликання, вільно проявляти свої почуття любові до тих, хто людині є дорогий. На жаль тут \\\\\\\"свобода\\\\\\\" - це робити будь-яку гидоту тоді, коли тебе за це не карають. Не дурно говорять, що раб не мріє про свободу, а про своїх рабів. Відверті історії тепер асоціюються із всяким збоченням. А от розпуста, жахливі наколки, бажання болю і крові тепер є лише проявом свого я.

Це все занадто є протилежним моєму світобаченню. Жити в такому бруді і не заплямитись майже неможливо. З кожним днем я відчуваю все більше страху. Мені набридло боятися. Я віддаляюся звідси. Хочу розібратись. Побути сам. Вертаюся у самітницьке життя. Життя на природі.

На останні гроші я купив рис, копчене м\\\\\\\'ясо та ще деякі дрібниці для подорожі. З ніким не попрощавшись, вирушив з самого ранку в гори. Вершини були скелясті, порослі мохом, повні торфу. Щоб мене ніхто не побачив, мусив спуститися трохи вниз до лісу. Першу ніч я ночував в скелях. Весь час падав дощ і моє пристановище все було у воді. На другий день я накрив скелі зверху торфом і мохом. Вдалось впіймати зайчика і назбирати корінців. Ночувати другу ніч було приємніше. На третій день я вирішив зайнятись будівництвом постійного свого дому. Четвертий день - неділя і я відправився в монастир на Службу, щоб заодно і відвідати старих знайомих. Додому я вернувся не з пустими руками: монахи мені спакували свіжого хліба і козячого молока. Приходив я до них щонеділі . А за місяць я докінчив своє житло. Було воно із дерева, каменю; стіни заліплені сумішшю з глини і сіна. Щодня стоять біля нього десь коло двадцяти пасток на звірів. Риба, личинки, звірі, трави, корінці, ягоди, гриби і ще багато всякої всячини є в моєму животі щодня, і це мене хвилює в останню чергу. Я тут щасливий і спокійний. Живу по волі серця, а не світських традицій. Хоча відчуваю в цій глушині себе чужим, особливо увечері, коли все десь в темноті кричить і рухається.

Навіть коли мені тут добре, я розумію, що не можу жити сам – я людина. Раніше думав, що той, хто може бути щасливим на самоті, є справжньою особистістю, і якщо щастя залежить від інших, то ти раб, ти не вільний. Тепер я розумію, що це не є так. Моє щастя є тоді, коли я ділю його з кимось. Не заперечую, що часом для розпізнання самого себе потрібно побути одному, але довершити місію людини можна тільки в суспільстві. Але як зробити ближнього повністю щасливим, якщо він не хоче пізнати духовних цінностей? Як потішити того, хто ображається за правду? Це мене і мучить, тому що сам розумію, але не можу нічого зробити.

Я вирішив втекти з цього острова. На великій землі мені, можливо, легше буде знайти однодумців.

Я вернувся до рідного дому. Я його майже не впізнав. Вікна хати були розбиті, двері вивалені, а всі кращі речі пропали. Та я сильно не розчаровувався, бо вернувся сюди, щоб непомітно переплисти на берег материка (слідчий маяк ж не працював). При березі був дідів рибальський човен. За ніч я мусив добратися на другу сторону, тому протягом цілого дня прикріпляв вітрило, зробив два весла і просмолив дно човна. Трохи відпочивши, вже з пізнього вечора я вирушив у дорогу. Ще далеко від берега я побачив місто материка, яке горіло яскравим світлом.

Під ранок я заснув і хвилі самі мене донесли до берега.
Частина VI \"Материк\"
Це як інший світ. Все таке високе. Шум, швидкий рух машин і людей так паморочили голову! Мені здавалося, що вони рухаються з однією швидкістю. Всі так кудись бігли, нічого не помічаючи довкола себе. Мені було соромно підходити до них, бо всі здавалися дуже красивими. Але в глибині вузьких вулиць я знайшов чоловіка, який виглядав майже як я. Він сидів на краєчку тротуару із сітчастою сумкою. Підійшовши до нього я привітався. Відповіді від нього не почув, але його великі очі, що втупились в мене, ще пригадую досі.

- Пане, чи не знайдеться у вашій великій сумці малого шматка хліба?

- Ти хто?

- Мене звати Віктор. Я недавно сюди прибув. Ви не маєте чогось поїсти?

- Я? Звідки мені мати. Во бачиш той великий магазин, там і закусочна є. Туди я кожного вечора ходжу по рештки. Піди сьогодні ти, бо щось мене в грудях цілий день пече. Як принесеш, то поділимось.

- Дякую! Я хутко!

Старий нічого не сказав. Просто почав лізти у свою сумку перебираючи якийсь непотріб у ній. Я ж пішов у той магазин. «Нічого собі!»--пройшовши п’ять метрів вперед, я завмер, бо такої краси ще не бачив. Все блищало і світилося різними кольорами. Грала гучна музика і повсюди були розвішані величезні кольорові фотографі. Деякі з них навіть рухались, як живі! Не знаю скільки я стояв. Аж ось якийсь чоловік підкрався позаду. Різко витягнувши дідового ножа, я швидко обернувся. Цей чоловік впав на землю, сильно примружив очі і сказав:

- Двісті доларів!

- Що?

- Двісті доларів я вам дам за ваш військовий рюкзак з часів ІІ Світової.

- Не зрозумів.

- А ще цей ніж…також десь на доларів 150.

Я вернувся до цього старого, що сидів на тротуарі вже переодітий із сумкою повної копченого м’яса, запашних булочок, цукерок і ще всякої незрозумілої всячини.

- Беріть, пане. Я взяв і для вас!

- Ти хто такий?

- Та як? Я підходив до вас недавно. Питався за харчами.

- Ого! Здуріти можна!

- Смачного, пане!

З нової сумки я витягнув все, що купив. Половини з того ми не знали, як і з чим їсти. Ледь не давлячись їжею, старий розказував різні свої фантастичні історії. Я уважно його слухав. Великі зморшки на його загорілому лиці пригадали мені обличчя мого діда. Старий так емоційно розказував, що з-під рук вислизнула пляшка пива. З неї потекло на дорогу свіже шипуче пиво. Старий, незважаючи на неї, далі почав теревенити. Але мені ця мить була така знайома. Поринувши у спогади я перестав слухати старого. Згадав, як ще дитиною колись вибирався з дідом на верх маяка і там ми з ним дивилися на чудові хвилі, освітлені оранжевими променями сонця, яке починало ховатись за горизонт.

«Йо! Ти хотів, певно, пива ковтнути!», - скрикнув старий і піднявши пляшку, почав протирати шийку. Потім, коли зрозумів, що я не хочу, оперся на мене.

- В грудях так щось болить і пече… Певно скоро вже вмру. В тебе в очах горить вогонь. Ти не боїшся, що тут його загасять?

- «Ніхто запаленої свічки не покриває посудиною, або не ставить її під ліжко, а ставить на свічник, щоб світло бачили ті, хто входить». Розумієте?

- Щось від Церкви, так?

- А Церква від Бога!

- Я ходив до церкви, але ніколи там не бачив Бога.

- Розкажу, вам цікаву східню історію.

- Ну давай, може легше засну.

- Жили-були троє сліпців. Вони й зроду не знали, що можна бачити. Давно мріяли дізнатися що таке слон, бо багато про нього чули, але конкретно не могли зрозуміти.

Одного дня добрі люди привели їм великого десь на тринадцять тон слона. Перший сліпець схопив його за хобот, другий за ногу, а третій за хвіст. Від радості вони навіть не попрощавшись розійшлися по світу розказувати іншим людям про слона. Перший говорив, що слон – це така велика змія і через її силу дуже важко ту змію втримати в руках, другий твердив, що слон - це великий стовп який тримає над землею небо, а третій казав, що слон – це мотузка, яка веде до дірки,що дуже смердить!

- Старий попри свою неміч так почав реготати, що аж потупцював ногами. Я сміявся з ним. Коли ми угамувались він сказав:

- Знаєш, Віктор… Тільки коли помираєш, розумієш, яке-то життя неповторне. Як я його просто спалив, бо поставив свою свічку під ліжко. Тільки зараз я розумію, що ніхто крім Бога в цьому світі мене не знає і не любить. Всі лише бачать мене п’яного. А де той, хто би бачив мої всі сльози? Всі лише кивають головою, коли я танцював на одній нозі та кривив смішно обличчя, аби тільки мені дали гроші. Але де той, хто би бачив колись мене, того русявого хлопця, який дерся до окопів з пекельним болем, побачивши, як в повітрі від гранати летять двоє моїх друзів, яким я пообіцяв ніколи їх не залишити? Я п’ять років ходив щодня до церкви просити милостині. Аж-то тепер я зрозумів, чого люди там ходили. В храмі є те, чого нема ніде більше. Ой, як пече всередині! Помираю! Врятуй мене! Я хочу жити!

- Я не встигну добігти за допомогою, пане!

- Ні. Я хочу жити щасливо.

- Проклавши руку до чола відрік: «Хрищається раб Божий Віктор в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Амінь!».Я тільки у відповідь почув останній тремтячий подих. З полегшенням він помер.

Не вдаватимусь до подробиць. Я швидко зрозумів, що острів мало чим кращий за «велику землю». Я просто ходив по вулицях і оглядав все довкола. Заходив у різні будинки, думаючи, що там цікаво. Всі оточуючі мене не помічали. Таке враження, що я невидимий. Перший будинок-- це була картинна галерея. Я попав саме на виставку «генія мистецтва і короля експресіонізму ХХ століття» Амброзія Лінкса . Після побаченого я зрозумів, що розлита пляшка пива у старого бомжа куди красивіше виглядала ніж та розмазана фарба на полотні. Другим приміщенням де я попав був зал міської консерваторії, де грав «майстер-віртуоз гри на фортепіано» Бруно Грей. Незрозуміла комбінація нот заставила боліти мою голову вже на початку виступу. Додало болю гучні оплески із залу і захват усієї публіки. Після цього я вирішив піти на щось сучасніше – кольоровий фільм! Все було так реалістично, що я аж бажав залізти в полотно, щоб врятувати бідолаху-актора від злого собаки, але весь зал так реготав із цього епізоду. Я не розумів, що робиться. Відчув себе у пеклі.

Таке враження, що сміття з вулиці, прикрашене сріблястим бантиком, сучасні люди вважатимуть за щось безцінне і вкрай потрібне. З жахом вибігши із цього дому я зразу ж натрапив у кіностудію. Мені дуже хотілось дізнатись, як-то створюється це дивовижне видовище. Аж ось я натрапив на якогось інтелігентного чоловіка. Я дуже хотів з ним познайомитись. Як тільки я привітався, зразу почав розказувати все, що міг про себе. Він із цікавістю послухав і повів мене за собою. Ми зайшли у дуже простору залу повну людей. . Два якійсь чоловіки мовчки надягли на мене їхні незрозумілі прилади. Пан, який себе назвав ведучим пообіцяв багато успіху, друзів, популярності та уваги від оточуючих, якщо я розкажу про себе привселюдно.

- І так з вами передача «Не перестаю дивуватись». Сьогодні у нас в гостях ще один шизофренік, шедевр для насмішки – Віктор!

- Зал почав сміятись і аплодувати.

- Він запевняє, що донедавна жив на якомусь острові. Ха! Мені вже 43 роки і я про острів своєї країни перший раз чую!

- Люди в залі знову підняли шум.

- Скажіть будь ласка, вам вже біля двадцяти п’яти років. Ви не вчилися ще в жодному навчальному закладі, ви не плануєте поки заводити сім’ї. Ви вірите в чарівний острів, де велику кількість часу прожили в землянці…

Люди в залі сміялись, як божевільні. З того моменту я перехотів всього, що мені пообіцяв пан ведучий.

- Кожна здорова людина в щось вірить.

- Вікторе, особисто я не вірю ні в що надземне, тоді я безумний? – З насмішкою сказав ведучий.

- Навіть у Бога не вірите?

- Ну хіба що наполовину.

- А чи не є безумніше в Нього вірити наполовину?

- Зал іронічно почав видавати насмішку над моїми словами.

- Вікторе, ти здоровий, напевно розумний хлопець. Чому б тобі не служити в ордені?

- Вибираючи святе, маємо розуміти, що з того часу багато шляхів мають бути обірвані.

Ведучий чогось розсіявся. Тоді я помітив, як він торкнувся пальцем навушника.

- В наших дорогих глядачів хвилюють багато питань і…

- Брехня! Ваших «дорогих» глядачів хвилює лише одне питання: хто з нас двох кого зариє в яму! Ваше зборище лише для глузувань і насмішок.

Ведучий тремтячим голосом викрикнув:

- Ізгой! Дивись, що з тобою зробив твій Бог!
- Ви з більшим страхом мене осуджуєте, ніж я слухаю ваш вирок

Всі глядачі в залі завмерли. Ніхто не смів в той час щось сказати.

- Повір, я добре знаю Писання. Пам’ятаєш, коли Адам згрішив, а Бог його спитав «Адам, де ти?», то що, Бог перестав бути всевідаючим? Навіщо Він питав «Адам, де ти?»?

- Скажіть, до того, як ви стали агностиком, чи навіть атеїстом ви вірили у святість Біблії?

- Так, - відповів той.

- Ви вірили, що писання стосується всіх, хто його читає?

- Так!

- Отож подивіться зараз мені в очі, бо я вас питаю, як Адама, який згрішив і ховає своє грішне тіло за тодішнім гримом, боячись, що Бог знає його таким, яким він є: «Адаме, де ти?»! За день свого життя ви отримуєте приблизно 200$, які ви тратите на те, щоб могли на другий день заробити 210$. Cаме так і продали ви життя. А помираючи і не знатимете, що таке життя і навіщо взагалі були вам ці гроші. І ще раз вас питаю: «Адаме, де ти?».

Ведучий остовпіло дивився на мене. Публіка підняла ґвалт, а слуги ордену в ту ж мить схопили мене. Далі все ясно – смерть.

Напевно жила в мені душа якогось дерева. Поверни голову до міського парку. Гілки дерев направлені на південь, де найбільше сонця, хоча нічні ліхтарі тут дають не менше світла, як цей велетень. Знаєш, вони не зраджують сонячному світлу – живому світлу.

З першого разу мало що зрозумієте, я ж не одну чернетку списав. А! Орден… Це люди повні гордості та заздрості – царство цього світу, іншими словами – нічні ліхтарі. Нічого особливого.

Схожі:

Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) icon80. Постмодернізм як визначальний напрям розвитку сучасної культури в Україні
Андрухович, Є. Баран, Н. Зборовська та ін. Одним із провідних теоретиків даного явища є І. Ільїн, який пише про зв’язки постмодернізму...
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) icon2. Характеристика основних функціональних стилів
Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується...
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) icon«Постмодернізм та суспільство споживання» Ф. Джеймсона «Ситуація...
«Мовні ігри» як мінімальна основа соціальних зв’язків в ситуації постмодерну за Ж. Ф. Ліотаром
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconРецензія на новелу «Візити до…» Анастасії Шевчук
Але тут я зустрілася з чимось набагато складнішим і… глибшим, ніж просто нарис чи банальне оповідання. «Візити до…» це не тільки...
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconТеатралізований концерт оди, із жанрів театралізоп^. юго масовою...
Театралізований концерт оди, із жанрів театралізоп^. юго масовою дійства. Цей жанр надзвичайно популярний як в народній, самодіяльній...
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconРозділ перший. Стиль модерн та його вираження в декоративно-прикладному мистецтві

Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconТаблиця з української літератури для підготовки до зно, що містить:...
Таблиця з української літератури для підготовки до зно, що містить: назву твору, його автора, жанр, період літератури та дата написання....
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconПослідовність розміщення елементів у бібліографічному описі для книги
Автор. Назва : підназва : жанр [Вказівка на якісний стан] / Відповідальність. – Місто : Видавництво, рік. – с
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) iconМикола Хвильовий. Новела „Мати” – психологічний твір про життєвий...
Високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка — основне для письменника, без цього І політична "правильність" ніщо
Ізгой(жанр: новела, стиль: постмодернізм) icon24. Жанр філософського роману в англійській літературі другої половини ХХ століття
Філософський роман – великий епічний твір, у якому безпосредьно викладається світоглядна або етична позиція
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка