Книга перша




НазваКнига перша
Сторінка1/63
Дата конвертації20.12.2013
Розмір5.57 Mb.
ТипКнига
skaz.com.ua > Історія > Книга
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63
Хрещений Батько (Маріо П'юзо)

http://vk.com/with_books

Хрещений Батько

Маріо П'юзо

КНИГА ПЕРША

За кожним великим багатством криється злочин.

Оноре де Бальзак

Розділ 1

Амеріго Бонасера сидів у залі третього кримінального суду Нью-Йорка і жадав правосуддя — покарання хуліганів, що жорстоко покалічили його доньку при спробі збезчестити її.

Суддя, опасистий, суворий чолов'яга, закачав рукави чорної мантії, неначе хотів власноручно розправитися і молодиками, що стояли перед ним. На його обличчі застигла шляхетна зневага. Проте Амеріго Бонасера підсвідомо відчував якийсь фальш.

— Ви вчинили, як останні дегенерати, — безжально проголосив суддя. «Так, так, — думав Амеріго Бонасера. — Тварюки!»

Молодики покірливо схилили голови з елегантними зачісками.

Суддя вів далі:

— Ви вчинили, як хижі звірі в джунглях, і ваше щастя, не зґвалтували бідної дівчини, а то б я кинув вас за ґрати на дванадцять років. — Суддя зробив паузу, зиркнув з-під широких брів на блідого Амеріго Бонасера, потім опустив погляд на стос протоколів слідства, що лежали на столі перед ним. Далі насупився й стенув плечима, ніби вирок, який він збирався оголосити, розходився з його істинним бажанням. — Але, зважаючи на вашу молодість і що раніше ви до суду не притягалися й обидва походити з порядних родин, а разом і через те, що закон у своїй великодушності не керується почуттям помсти, засуджую вас на три роки ув'язнення. Умовно.

Лише набута за сорок років професійна звичка — носити обличчі печаль жалю — стримала Амеріго Бонасера від бурхливого вияву розчарування й обурення. Його вродлива і молода донька ще лежить у лікарні з перебитою щелепою, а ці тварюки мають вийти на волю?! Весь цей суд був комедією від початку до кінця...

На його очах радісні батьки й матері обступили своїх любих синів. О, тепер вони щасливі, тепер вони сміються...

Чорна жовч, невимовна гіркота ринула Бонасера до горла і, здавалося, сочилася навіть крізь міцно зціплені зуби. Він мимохіть підніс до рота білого носовичка. Так він і стояв, мов закляклий, коли обидва винуватці, впевнені, спокійні, усміхнені, вайлувато проходили повз нього навіть не глянувши в його бік. Амеріго притис до губів носовичок й насилу стримався, щоб не закричати.

Слідом йшли батьки та матері цих тварюк. Двоє чоловіків і дві жінки, приблизно його віку, зовні більш американізовані, ніж він. Вони позирали на нього засоромлено, проте у їхніх очах світились відвертий тріумф і зневага.

Раптом знавіснівши, Бонасера нахилився вперед і хрипко вигукнув:

Ви ще заплачете, як я плакав, я змушу вас плакати, як ваші діти змусили мене!

Його носовичок був уже біля очей. Адвокати, що ступали позаду, заквапили своїх клієнтів, збившись у проходах щільною купкою довкола молодиків, які вже обернулись, готові обороняти своїх рідних. Дебелий судовий пристав мерщій загородив собою ряд, у якому стояв Бонасера. Але в цьому, власне, не було потреби.

Протягом усього життя в Америці Амеріго Бонасера вірив у закон і порядок. І процвітав завдяки цій своїй вірі. Та тепер, коли його обпікала образа й наскрізь переймало хиже бажання купити револьвер і пристрелити цих двох телепнів, Бонасера обернувся до своєї дружини, яка ще й досі нічого не зрозуміла, і коротко сказав:

— Нас пошили в дурні. — Потому помовчав і, вирішивши не спинятися ні перед якою ціною, додав: — Доведеться на колінах просити справедливості в дона Корлеоне.

***

У крикливо опорядженому номері одного з лос-анджелеських готелів Джоні Фонтане заливав горе, як буває з ревнивими чоловіками. Простягшись на червоній канапі, він дудлив шотландське віскі просто з пляшки, а потім, щоб перебити присмак, освіжав рота водою, припадаючи до кришталевої вази, повної битого льоду. Минала четверта ранку, і Джоні п'яно марив, як уб'є свою дружину-шльондру, коли та прийде додому. Якщо вона взагалі прийде. Дзвонити першій дружині й запитувати про дітей було вже пізно, а телефонувати котрійсь із колишніх приятельок Джоні соромився — адже його кар'єра котилася тепер униз. А раніше їм було б приємно, вони вважали б за честь, що Фонтане подзвонив їм о четвертій ранку. Він посміхнувся сам собі. Колись пригоди з Джоні Фонтане захоплювали не одну з найбільших кінозірок Америки.

Знову підносячи пляшку до уст, він нарешті почув, як клацнув у дверях ключ, однак не опустив пляшки, доки дружина не зайшла до кімнати й не стала перед ним. Вона видалась йому надзвичайно гарною — ангельське личко, проникливі очі-фіалки, чарівно-тендітне, а проте ідеально збудоване тіло. На екрані її врода ще помножувалась, набувала одухотвореності. Сто мільйонів чоловіків у світі закохані в лице Марго Ештон. І платять, аби лише побачити її на екрані.

— Де в чорта віялася? — запитав Джоні Фонтане.

— З бахурами, — відказала вона.

Марго переоцінила міру його сп'яніння. Нараз він стрибнув через столик для коктейлів і вхопив її за горлянку. Але, нахилившись до її магічно вродливого обличчя, до чарівливих фіалкових очей, Джоні вмить забув усю свою злість і знову став безпорадним. А вона вдруге припустилася помилки, глузливо посміхнувшись, і він підніс кулак.

— Джоні, тільки не в обличчя! — зойкнула Марго. — Я ж знімаюся!

Вона сміялася з нього. Джоні вдарив її в живіт, і Марго упала. Він навалився на неї. Марго важко хапала повітря, і він відчував аромат її віддиху. Джоні бив її по руках і штурхав у тугі стегна, вкриті шовковою засмагою. Дубасив її, як колись давно міцним підлітком у нью-йоркській «Пекельній кухні» лупцював надокучливу малечу. Це були болючі побої, що не лишали, проте, жодних потворних слідів, як ото вибиті зуби чи перебитий ніс.

А втім, він бив її не досить сильно, не міг бити сильніше. Він просто не міг. І Марго глузувала з цього. її парчева сукня високо заголилася, і вона, бавлячись, роз'ятрювала його:

— Ну давай, чого ж ти тягнеш, Джоні, тобі ж від мене тільки цього й треба!

Джоні Фонтане підвівся. Він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але її краса була непереборною. Марго відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилась і стала перед ним. Тоді, мов дитина, що дражниться, пустилась витанцьовувати, приспівуючи: «Не бий мене, Джоні, не бий мене, Джоні»! І раптом майже засмучено, з суворо-прекрасним лицем, мовила:

— Ех ти, нещасний бовдуре. Душив мене, як хлопчисько. Ах, Джоні, ти довіку зостанешся дурненьким романтичним поросям. Навіть кохався ти як шмаркач. Мабуть, і досі гадаєш, що й у ліжку так робиться, як у тих дохлих пісеньках, що ти колись співав? — Марго хитнула головою. — Бідний Джоні. Добраніч, Джоні. — І пішла в спальню. Він чув, як вона повернула ключ у дверях.

Джоні сидів долі, обхопивши голову руками. Болісний, принизливий відчай опанував його. Та врешті життєва чіпкість вихідця з «дна», що свого часу допомагала йому вижити в джунглях Голлівуду, спонукала його підняти телефонну трубку й викликати таксі до аеропорту. Він знає, хто може його врятувати. Він поїде в Нью-Йорк. Поїде до того, хто має силу й мудрість, такі потрібні йому тепер. Джоні поїде до свого хрещеного батька Корлеоне, в прихильність якого вірив твердо.

***

Пекар Назоріне, опецькуватий і шорсткий, як його великі італійські хлібини, запорошений борошном, кидав похмурі погляди то на дружину, то на пишнотілу доньку Катаріну, то на підсобника Енцо. Той уже переодягся в свою форму військовополоненого, з написом зеленими літерами на нарукавній пов'язці. Він тремтів від думки, що сьогоднішня сцена може закінчитися для нього поверненням на Говернорс-Айленд. Один з багатьох тисяч італійських військовополонених, відпущених під слово честі для роботи в американському господарстві, він жив у постійному страху, що його дозвіл на роботу в місті буде скасовано. І тому невеличка комедія, що розігрувалась перед ним, була для нього дуже серйозною справою. Назоріне гримів:

— Це що таке? Може, ти вже зганьбив мою родину, а тепер, коли війна закінчилась і ти знаєш, що Америка викине такого бевзя, як ти, ногою під зад у твоє задрипане село, в Сицилію, лишиш мою доньку з лялькою в пелені на згадку?

Енцо, невисокий, кремезний хлопчина, приклавши руку до серця, запевняв мало не слізно, та й, зрештою, цілком слушно:

— Хазяїне, присягаюся святою дівою, я й на думці не мав так віддячити вам за вашу ласку. Я щиро люблю й поважаю вашу дочку і уклінно прошу віддати її за мене. Я знаю, що не маю права, але як мене відішлють назад до Італії, я вже ніколи не зможу приїхати до Америки. І ми з Катаріною не зможемо побратися.

Філомена, дружина Назоріне, урвала суперечку.

— Облиш ці дурощі! — визвірилась вона на свого тлустого чоловіка. — Хіба не знаєш, що тобі треба зробити? Не відпускай Енцо, переховай його в когось із наших родичів на Лонг-Айленді.

Катаріна схлипувала. Вона була вже нівроку пухкенька, непоказна лицем, з помітними ріденькими вусиками. їй не знайти більше такого вродливого хлопця, як Енцо, не мати більше чоловіка, що торкався б її таємних принад так закохано й шанобливо.

— Коли ні, я поїду і житиму в Італії, — заверещала вона у вічі батькові. — Я втечу, якщо ти не сховаєш Енцо десь тут.

Назоріне пильно подивився на неї. Надто жагуча в нього донька! Хіба він сам не бачив, як вона за прилавком терлася своїми круглими сідницями об Енцо, коли той пропихався позад неї, несучи свіжі, щойно з печі, булки? Якби їх не пильнували, то гарячий буханець цього молодого шибеника давно б уже побував в її печі, — розпусно подумав пекар. Треба якось затримати Енцо в Америці й зробити його американським громадянином. І лише одна людина може це влаштувати. Хрещений батько. Дон Корлеоне.

***

Усі ці люди й багато інших отримали гарно видрукувані запрошення на весілля міс Констанції Корлеоне, призначене на останню суботу серпня 1945 року. Батько нареченої, дон Віто Корлеоне, ніколи не забував про своїх давніх друзів і сусідів, хоча тепер він живе у великому пишному будинку на Лонг-Айленді. Весілля мало справлятися в цьому будинку; свято триватиме цілий день. Безперечно, це буде неабияка подія. Війна з Японією вже закінчувалася, і святкового настрою не захмарюватиме липучий страх за синів, що воюють в армії. Людям потрібне якраз весілля, щоб виявити свою радість.

Отож у суботу зранку з Нью-Йорка потекли приятелі дона Корлеоне, щоб засвідчити йому свою повагу. Вони мали при собі конверти кремового кольору — подарунки нареченій. Ніяких чеків, лише готівка. В кожному конверті лежала також візитна картка, щоб можна було встановити особу дарувальника й міру його поваги до Хрещеного Батька. Чесно заслуженої поваги.

Дон Віто Корлеоне був людиною, до якої всі вдавалися по допомогу й ніколи не верталися з порожніми руками. Він ніколи не кидав слова на вітер, ніколи не закривався полохливою відмовою — мовляв, його руки зв'язані силою, більшою за його власну. І зовсім не обов'язково, щоб ви могли йому чимось віддячити. Необхідно лише, щоб ви самі засвідчили йому свою дружбу. І потім, байдуже — бідний чи багатий прохач, дон Корлеоне візьме близько до серця його турботи. І усуне все, що завдає йому горя. Якої винагороди він потребує? Дружби, шанобливого титулу «дон» та іноді теплішого звернення «Хрещений Батько». І, певне, для засвідчення цієї поваги, а не для якогось там зиску, просто як скромний даруночок — галон вина власного виробу чи кошик наперчених «тараллес», випечених спеціально для окраси його різдвяного столу. Само собою вважається ознакою доброго тону нагадувати, що ви його боржник і що він має право будь-коли попросити у вас сплати цього боргу якоюсь невеличкою послугою.

Сьогодні, у такий визначний день, день весілля доньки, дон Віто Корлеоне стояв при дверях свого будинку на Лонг-Біч і вітав гостей. Усі вони добре були йому знані й на кожного він міг покластися. Багато хто своїм успіхом у житті завдячував донові Корлеоне і з такої доброї нагоди дозволяли собі трохи по-панібратському називати його в очі «Хрещеним». Навіть люди, що прислуговували на цьому святі, були його приятелями. За буфетом стояв давній товариш; подарунком його були, власне, всі напої на весіллі та його велика майстерність у цих справах. Офіціантами були друзі синів дона Корлеоне. Наїдки в саду на столах приготувала дружина дона з приятельками, а одноакровий садочок прикрасили весільними гірляндами нерозлучні подружки молодої.

Дон Корлеоне приймав з однаковим виявом прихильності геть усіх — багатих і бідних, могутніх і мізерних. Він не зневажав нікого — така-бо в нього вдача. І гості так голосно захоплювалися його чудовою постовою у смокінгу, що людина невтаємничена могла б залюбки взяти дона за щасливого жениха.

Разом з ним коло дверей стояли два його сини. На старшого, Сантіно, якого всі, окрім батька, звали Сонні, літні італійці поглядали з підозрою, зате молодші — з захопленням. Як на американця першого покоління, та ще італійського походження, Сонні був високий, майже шести футів заввишки, й видавався ще вищим через свою густу, кучеряву чуприну. Він мав обличчя перерослого купідона — з правильними рисами, але з товстими, гарно вигнутими чуттєвими губами, з ямочкою на підборідді, що надавала обличчю якогось сороміцького вигляду. Сонні був дебелий, мов бугай, і невтомний у любощах. Усі знали, як щедро наділила його природа: дружина-мучениця згадувала про шлюбне ліжко з таким трепетом, як у давнину невіруючі про неминуче боже покарання. Подейкували, що коли він у юні роки навідувався до будинків із сумною славою, навіть найвідчайдушніші й найсміливіші, віддаючи з шанобливим острахом належне його величезній чоловічій прикрасі, вимагали подвійну ціну.

На весіллі декотрі широкороті молоді матрони з пишними стегнами вже міряли Сонні спокійно-упевненими поглядами.

Одначе на разі вони дарма марнували час. Хоч на весіллі були його дружина й троє малих дітей, Сонні Корлеоне сьогодні мав плани щодо Люсі Манчіні, дружки своєї сестри. Люсі, в рожевій сукні, з короною квітів у лискучому чорному волоссі, сиділа в садку за столом, вона добре знала про наміри Сонні, бо пускала йому бісики весь тиждень перед весіллям, а сьогодні вранці біля вівтаря стиснула йому руку. Чи може дівчина зробити щось більше?

Її не хвилювало, що він ніколи не зможе бути такою великою людиною, як його батько. У Сонні Корлеоне була сила й відвага. До того ж він був щедрий, визнавалось, що його серце таких же великих розмірів, як і його кабака. Щоправда, Сонні бракувало батькової врівноваженості, його запальна вдача не раз призводила до необачних вчинків. Хоч він добре допомагав батькові у справах, багато хто мав сумнів, що Сонні стане батьковим наступником.

Таку дитину, як другий син дона — Фредеріко, — його звуть також Фредді, або Фредо, — кожен італієць вихвали до небес. Слухняний, старанний, завжди готовий до послуг батькові, він жив ще в батьківському домі, хоч йому було вже 30 років. Був невисокий, кремезний, не такий вродливий, але все з тією ж корлеонівською головою купідона, кучерявою кучмою над круглим обличчям і повними, гарно вигнутими губами донизу кутиками. Правда, у Фредді губи були не чуттєві, а ніби викарбувані з граніту. Схильний до суворості, він був надійною підпорою для батька, ніколи не перечив йому, не докучав скандальними пригодами з жіноцтвом. Але, попри всі ці чесноти, Фредді бракувало того особистого чару, тієї тваринної сили, такої необхідної, щоб керувати людьми, і вважали, що йому теж не доведеться успадкувати родинне діло.

Третій, наймолодший син, Майкл Корлеоне, не стояв і батьком і з братами, а сидів за столом у найдальшому кутку саду. Але й там його не оминала пильна увага друзів їхньої родини.

Майкл Корлеоне відмовився йти шляхом свого великого батька. Він не мав кудлатої голови купідона, як його брати, і лискуче чорне волосся лежало рівно, майже не завиваючись. Колір його обличчя, чистий оливково-смаглявий колір, був би гарний як для дівчини. Врода Майклова була надто тендітна. Дон Корлеоне свого часу непокоївся щодо мужності свого найменшого сина. Та ці сумніви розвіялися самі собою, коли Майклові минуло сімнадцять.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

Схожі:

Книга перша iconЦя книга складається з двох частин. Перша
Ця книга складається з двох частин. Перша – “лім” І друга – “Л2М”. Це, по суті, дві частини однієї історії, але стиль написаного...
Книга перша iconКнига перша
Ця книга – перший художній твір у незалежній Україні про героїчну історію Української
Книга перша iconМельник М. В. Про кохання, якого не було, яке є І буде Перша книга...
Перша книга вірші молодого автора, студента ІV курсу Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету
Книга перша iconКнига перша. Макар Частина перша. Нічір у час, який звичайні громадяни...
Марти – тоді він зробив свій перший крок угору… сходами, що ведуть униз. Він зрозумів це, коли закохався. Його побудоване на брехні...
Книга перша iconКнига перша
До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а
Книга перша iconЦим виданням представляємо заплановану до друку серію брошур та книг....
Цим виданням представляємо заплановану до друку серію брошур та книг. Перша книга, яку ти, шановний читачу, зараз тримаєш у руках...
Книга перша iconПерелік тестових завдань до комплексних кваліфікаційних завдань з...
Федорів працював у Москві та Львові в. «Пересопницьке Євангеліє» перша українська друкована книга
Книга перша iconКнига перша
...
Книга перша iconА книга-читач-бібліотека; б книга-книжкова справа-читач; в книга-книгоопис-бібліографія
Бібліотечна діяльність здобула офіційне визнання на міжнародному рівні як професія у
Книга перша iconКнига перша
Кілька років тому, оглядаючи собор паризької богоматері чи, точніше кажучи, нишпорячи в ньому, автор цієї книги виявив у темнім закутку...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка