Ця книга складається з двох частин. Перша




НазваЦя книга складається з двох частин. Перша
Сторінка1/15
Дата конвертації14.10.2013
Розмір1.85 Mb.
ТипКнига
skaz.com.ua > Історія > Книга
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Андрій Даньків

ЛІМ”

Частина перша

*

Ця книга складається з двох частин. Перша “ЛІМ” і друга “Л2М”. Це, по суті, дві частини однієї історії, але стиль написаного трішки відрізняється, тому що перша писалась восени-зимою 2012 року, а друга літом 2013.

Вступ

Твоє ім’я – найкращий початок, бо з нього все починається. Воно ідеальне, бо зародилось ще при створенні Всесвіту в краплі води. Їй судилось впасти на твої долоні й скотитись по лінії життя у Вічність. Ця краплина – роса, якою вмиваються всі люди зранку, навіть коли ще сплять, ця краплина – Сонце, що випромінює світло й тепло; ця крапля – скупчення галактик, на яких зароджується нове життя або вже зародилось і процвітає. Ця крапля – твоє ім’я. Воно розширюється разом з кругами на воді, воно розширюється у вакуумі, де не чути птахів; воно наповнює собою все, що ще не є заповненим. Кожен, хто насмілився попробувати тебе на смак – відчув смак гіркоти; кожен, хто хотів тебе побачити – був осліплений світлом, а хто доторкався – тонув у тиші… Тиша – ідеальна? Якщо так – тебе можна звати Silens. Вона міцніша за алмаз. Гарніша, ніж рубін з Індії. Чистіша, ніж кришталик ока. Вона глибша за Маріанський жолоб і вища за Олімп на Марсі.

Твоє ім’я коротке, але з кожної букви можна написати роман, який постійно треба перечитувати, щоб відчувати тебе. Бо ти – невідчутна. Ти народжуєш безліч інших імен, а ті заповнюють собою весь простір. Тому ти всюди і ніде, як таємниця, яку знають тільки божевільні й закохані. Бо ти – океан в пустелі, і вода твоя холодна й підсвічується фосфором. Ти як Оазис, як міраж, як піщана буря, як спекотний день на Меркурії і ніч на Плутоні. Але за все треба платити. Ціною є Час, який потрібно назбирати у жменьки й випускати по одній піщинці, тому що він безцінний, як і ти. Безцінна й вічна.

^ Тим, хто хоче тебе почути, потрібно набратись терпіння, дізнаватись по одній букві Твоє ім’я. І перша літера – Альфа. Початок.

1. Перший крок
– Мені подобається кава, – сказав задумливо Кайс, – на дні чашки лежить чорна пустеля, на сипучих хвилях якої можна вгледіти каравани верблюдів–дромадерів. Чорне забарвлення дає їй волога, яка через декілька секунд випарується, і піщинки стануть майже прозорими, як скло. Уявляєш? А вітер може переносити їх на сотні й тисячі кілометрів. Можливо, пилюка на твоєму підвіконні – із Сахари.

Лейла посміхнулась. Його фантазії інколи доходили до такого абсурду, що сонце перетворювалось в коричневе зерно cacao з роду Theobroma. Тому, щоб не допустити знущань над реальністю, вона перебила його:
Хлопче, прокинься. Нам пора!

Він подивився на годинник.

Так,пора…
Вони зібрали речі й піднялись. Це було одне з тих міст, в якому надовго не затримуєшся навіть, якщо прожив у ньому все своє життя. Поспішають люди, поспішають автомобілі, поспішає час. Місто, де будинки здаються знайомими, ніби колись ти їх бачив у сні. А, можливо, дійсно снились? Можливо, все життя – сон, і час–від–часу ми прокидаємось, щоб знов заснути?

Буває ж, що прикладаєш два пальці на зап’ястя, ніби прислухаєшся чи є пульс – і чуєш, як хтось називає тебе по імені. А ім’я твоє , як погана карма (акусала), що виробляє погані наслідки. Вона передається в спадок від попередніх життів, як покарання. Буває ж, що зустрічаєш тільки тінь людини, а коли довго дивишся на неї – зв’являється лице, пізніше тінь набуває контуру й наливається різними кольорами. В сонячному сплетінні запалюється маленький ліхтарик, сяйво якого охоплює все тіло і утворює навколо нього ауру. Буває ж, що зустрічаєш вперше людину, а відчуття, ніби знаєш її дуже давно.

– А є сенс їхати? – запитав Кайс.

– Вирішуй, – відповіла Лейла й зрозуміла, що дозволяти Кайсу щось самостійно вирішувати надто ризиковано, адже для нього, як для дитини, немає заборон, і на першому місці стоїть іграшка, яку побачив секунду назад.

В цей час вони проходили фірмові магазини з модним одягом. Біля них стояли манекени, ніби живі. Ось мама – в довгому платті в квіточку, з довгим темним волоссям і макіяжем, як справжня. Ось її чоловік – добре поголений, в піджаку з краваткою, штани і туфлі. І їхня дитина – дівчинка вся в маму, простягає руку, немов в четвертий або п’ятий раз просить гроші на морозиво. Кайсу пішли мурашки по шкірі. Він продовжував думати, що це могли б бути справжні люди, які працюють так. “Ну нічого дивного! Нормально!”, – запевняв себе він. Далі, на зупинці, чекали своїх автобусів люди, що нічим не відрізнялись від пластмасових. “Але в них є серце. Може, в манекенів теж є? – подумав Кайс, – Лейло, надіюсь в тебе є серце”, – сказав вже вголос, а вона вдала, що не чує, бо говорила по мобільному телефоні з кимось. Його не покидали думки, що після тяжкого робочого дня сім’я манекенів повернеться додому. В їхній квартирі все буде зроблено з пластмаси: стіни, підлога, стеля, вікна, двері, диван, ліжко і т.д. Пізніше сім’я манекенів вечерятиме пластмасовими фруктами, дивитиметься по телевізору пластмасові новини, шоу і фільми. Потім їх чекає пластмасовий сон, будильник, ранок і знов по колу. Пластмасове життя.

В цей час Лейла дивилась на його чоло. Туди, здавалось, одна за одною прилітали й відлітали ластівки, відлітали й не хотіли гніздитись. (Ластівки – символ щастя). Може, через зоряний вітер? Через постійний “витік” плазмоподібних думок?

Вони прийшли на автобусну зупинку. Він нахилився до її вуха, щоб ніхто не підслухав, і пошепки сказав:

– Ці люди простояли б тут вічність, чекаючи чогось, – рохи подумавши додав, – ці люди чекають Вічність.

– А скільки ти готовий чекати? – запитала Лейла півпошепки…

– Ще довше, – зовсім тихо відповів він.

– А ти?..

Вона мовчала.
В автобусі не хотілось ні думати, ні розмовляти, тому вони промовчали всю дорогу, слухаючи гул пасажирів. Головним джерелом шуму були дві жінки старшого віку, які красномовно описували, як правильно треба готуватись до зими, і як сильно одна любила їсти свіжу малину, а друга – варення з малини. Вони сперечались що краще й не могли дійти згоди. Від їхньої бесіди в’янули вуха, як вазони, які довго ніхто не підливав. Як на зло, вони розмовляли голосно, аж увесь автобус дрижав. Кайс подумки проклинав всіх на світі, а Лейла тайком підслуховувала секрети доброї господині.

Вийшли прямо перед вокзалом. Подув сильний, але свіжий вітер. Недавню сонячну погоду змінили сині хмари. Парасолі ніхто не взяв, але вони й не збирались гуляти під дощем, як закохані у парку, бо, по–перше, вони не були закохані, а, по–друге, вони не були в парку.

Кайс зупинився перед входом. Вона стала поряд.

– Що далі? – запиталась Лейла.

Він тільки прикусив нижню губу, дивлячись під ноги.

– Думаю…

– Думати треба було раніше!

На Лейчиному обличчі зв’явилась лукава посмішка. В цю ж мить вона її приховала й також прикусила губу, чекаючи що скаже Кайс.

Під його ногами утворилась скляна підлога, посипана прозорими кульками страху. Замітало пилюкою, ніби почалась піщана буря. Люди кричали: “Ураган, ураган!” – бігали, тримаючись руками за голову. Сама природа підганяла в спину. А коли хтось тисне ззаду – відійти назад і зробити розгін, щоб перескочити прірву, дуже тяжко, якщо й взагалі можливо. Стрибати з місця? Він надіявся, що підскочить і полетить (його стихія Повітря), як завжди робив у складних ситуаціях, коли віддавався на волю вітру, як повітряний змій.

– Кайс, вирішуй сам, що робити! – вона взяла його за руку, обом стало тепло й приємно. Він подивився в її очі – і завмер. Вона теж дивилась на нього. Ураган

навколо них зупинився на одну мілісекунду, яка повільно розтягнулась у секунду, а та вагалась: чи застигати у мармурі часу, чи пролітати кулею. Був ризик зачепити й нехотячи ранити або вбити, тому куля достигла, як вишня, і впала з дерева, що неподалік дивилось на все зі сторони.

Він прикусив губу ще раз:

– Ідем…

– Кайсе!..

– Не переживай. Білети вже придбав. Прямий поїзд №112Л.

– Кайсе…

Він зробив перший крок – і вона змушена була йти за ним.

– Головне не дивись під ноги...

– Як же не дивитись? Тут сходи…



2. Поїзд №112Л
Поїзд вже стояв на пероні.

– Наш №5, – сказав Кайс.

Вони пішли вздовж вагонів і зайшли в свій. Провідника при вході не було (як не дивно), тому вони піднялись, пройшли коридором й натрапили на вільне купе, де й присіли чекати відправлення.

– Маєш курити? – запитала Лейла.

– Ти ж не куриш, – здивувався Кайс.

– Я нервуюсь…

Він порився рукою в кишені й витягнув шоколадний цукерок.

– Тримай, – простягнув їй.

– Дякую.

Вона розкрила обгортку й розламала навпіл. Половину віддала йому.

– Дякую, Лейло.

– Люблю, коли ти так говориш.

– Кожному подобається чути своє ім’я, – відповів він, як гімалайський монах, – воно дається нам при народженні. Воно, як ключ, який відкриває двері до нашої душі… Або іншої. Якщо ти хочеш попросити щось у людини, то не забувай про найпершу ввічливість – назвати її по імені.

– А замок душі неможливо поміняти?

– Не думаю, – коротко відповів Кайс. Він не любив сперечатись: “Інколи люди сваряться, не знаючи причини. Вони забувають, що порозуміння на півтона нижче, а ці скалки й оскомини від емоційної ненаситності”. В цьому він був впевнений на сто відсотків. Він ніколи не говорив того, чого не знав, тому часто мовчав, але його мовчання було сповненим тиші, а не просто подібним на тишу мовчанням. Правда, цей принцип не стосувався фантазії й уяви, коли перед ним відкривалась Безмежність, прямо–пропорційна його душі.

Поїзд зрушив з місця.

– Скільки часу їхати? – запиталась Лейла і подивилась у вікно, прощаючись з цим містом, людьми. Вона дивилась на їхні обличчя: такі різні і в чомусь подібні. В усіх була надія і прихований біль. Так є: хтось радіє, не стримуючи емоцій, підстрибує, весело сміється, а хтось – мовчки вмирає сам в собі. Єдине, що залишається – Надія.

– Може, добу.

– Ого–о–о, – все, що змогла сказати. Цей звук схожий на вантажівку, яка йде на обгін, як звук лайнера, що сигналізує про довгу подорож у відкритий океан. “Головне, щоб не було як в Титаніку”, – думала Лейла. Що там попереду – ніхто не знав, а що було позаду – ще нагадає про себе, як реклама на біг–борді, як дзвінок на мобільний або на домашній, коли піднімаєш трубку – а там тиша, мовчання… “Дешевий трюк”, – подумає Кайс, але чи повірить він в це, коли пізніше “минуле” подзвонить до нього. Всякому трюку передує підготовка, а потім виконання кимось. Не міг же телефон сам себе набрати (значить, чиїсь пальці). Не могла ж тиша сама мовчати (значить, хтось дихав у мікрофон). Так дихають ліси після дощу, так дихають коропи в акваріумі в супермаркетах, так дихають манекени. “А коли телефон мовчить, значить хтось ще не набрався сміливості…”, – зробить висновок Кайс і згадає, що мав до когось подзвонити. “Краще пізно, ніж ніколи” його не стосувалось, тому він так і не подзвонить. Почався дощ.

– Що ти думаєш?

–…Ми – втікачі. Коли нас впіймають ми будемо в’язнями. Я виключила мобільний, але голова болить, ліва рука ниє…

– Це тому, бо погода така…

– Можливо. Я тобі не розказувала? Говорила з мамою тоді, коли йшли на зупинку. Вона сказала: “Цей твій зголоднілий мрійник до добра не приведе. (Чому зголоднілий? Смішно). А приведе до, Боже милий, хай не говорю. Лейло, ну що тебе до нього так тягне? Ти скажи і я зроблю так, щоб ти навік його забула. Відворожу, відчаклую!”.

– Скоріше ти мене заворожила!

– Я сказала їй, що ти мене насилу не прив’язав до себе, а вона чомусь…щось недоговорює…

– Хай би все недоговорювала, – жартома сказав Кайс.

– Ах ти!..

Вони почали боротись, сміятись, лоскотатись й випадково їхні губи, як двоє сліпих, що зустрілись посередині мосту, під яким текла музика, схожа на циганську, доторкнулись один до одного. Спочатку налякано й обережно, потім сміливіше й ніжніше. В той час зайшов провідник, щоб перевірити білети, але швидко розвернувся і зник. Вони помітили, що він заходив, але не звернули уваги. Уривчасте дихання мішало щось сказати. “При–…пи–…ни”, – по складах видихнула Лейла. Все почалось у зворотньому напрямку: лоскотались, сміялись, боролись. Врешті–решт заспокоїлись, сіли за столиком один навпроти одного.

– А білетів в нас то нема! – не стримав сміху Кайс.

– Як нема? – здивувалась Лейла.

– Так, нема, але ми тепер знаємо, що робити, коли провідник прийде знов.
3. Розмова
Вже стемніло.

– Так скоро час пройшов…

– Ти ж знаєш, коли йому весело – один, а коли сумно –він зовсім інший.

– А який він насправді? – серйозно запитала Лейла.

– А яка ти насправді?

– Не знаю…

– От в цьому вся суть. Ми не можемо до кінця зрозуміти себе. Мабуть, і час до кінця також не може зрозуміти який він.

– Але ти порівняв його зі мною, а якщо без порівнянь?

– А ти уявляєш час без порівнянь?

– Так, напевно, – завагалась Лейла, – він завжди йде вперед.

– Це його властивість… Ти бачиш? Без порівнянь неможливо…

На усі складні питання він шукав прості відповіді. Майже завжди тексти різних книг вели його своїми лабіринтами, в кінці яких він знаходив маленьку істину, котра ховалась під кущем і дивилась налякано на нього. Він лагідно гладив її і говорив: “Не бійся, я не завдам тобі шкоди…” Прийшовши одного разу, він не зустрів її на тому ж місці, де вперше побачив. В іншій книзі вона ховалась під деревом, а в ще іншій вона попивала воду з річки, і згодом Кайс перестав її шукати, як Сиддхартха, просто змирившись з думкою, що вона “є”.
– А ти хотів би повернутись в минуле і все змінити, – продовжила Лейла.

– Я хотів би повернутись, але тільки для того, щоб пережити все знову.

– І погані моменти?

– Якщо їх не уникнути, то так. А якщо б можна було змінити щось і тим самим не нашкодити майбутньому такому, яке воно зараз, тобто теперішньому, то ні.

– Але все одно це не можливо… – сказала Лейла.

– Чому ж, – заперечив він, – все можливо. Ось простенький приклад, який я прочитав у котрійсь науково–фантастичній літературі. Колись я захоплювався цією темою. Уяви, що час – це поїзд, який постійно рухається вперед… ти уявила? Ні, навіть не потрібно уявляти: ось ми бачимо як пробігають за вікном дерева, будинки, і т.д. Але поїзд може їхати у зворотньому напрямку, якщо натиснути на потрібну кнопку. Правильно? Так само і з часом. Тільки де ця кнопка? – Він розвів руки в сторону й питально подивився на Лейлу, яка уважно слухала й намагалась зрозуміти його. Або ще один приклад: (в цьому випадку уявляти потрібно) ти безтурботно лежиш на траві, дивишся у небо – десь летять білі хмари. Це час. Він кудись собі летить. Що рухає хмари? Вітер. Що рухає час? Цього я не знаю. Тут потрібна фантазія. Може, час летить за птахами… кожного дня така гонка починається на сході й закінчується на заході.

– Але є одне “але”, – продовжив він, –коли ми повернемось в минуле, – поїзд йтиме по тих самих рейсах. Ми знову будемо бачити ті ж самі дерева, будинки і т.д. Нічого не зможемо змінити.

– Як все складно, – зітхнула Лейла.

– Все просто, – поставив “крапку” в цій розмові після її “коми” Кайс. Він ставив крапки всюди: де треба, і де не треба. Через це його важко було зрозуміти. Він і сам не завжди розумів, що говорив. Аж на другий–третій день (перед сном, після повної релаксації) його думки шикувались в один ряд, зав’язувались логічними вузлами і “ставили крапки там, де треба”. Тоді він розумів себе. Але ніхто не може влізти в чужу голову, душу, діалог із самим собою. В такі хвилини “просвітлення”, посеред ночі, він записував щось у щоденник. І коли зранку відкривав його – бачив сюрреалістичні текстові картини реального життя.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

Ця книга складається з двох частин. Перша icon1. Загальні вказівки до виконання комплексного завдання
Комплексне завдання складається з двох частин. В першій частині студент відповідає на теоретичні питання. Друга частина містить в...
Ця книга складається з двох частин. Перша iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни
Звіт складається з двох частин: текстової та додатків, які повинні бути грамотно виконані, охайно оформлені та зброшуровані
Ця книга складається з двох частин. Перша iconІндивідуальні завдання з дисципліни
Кожен студент виконує індивідуальне завдання по дисципліні “Інфраструктура товарного ринку”. Індивідуальне завдання складається з...
Ця книга складається з двох частин. Перша iconКнига перша
Ця книга – перший художній твір у незалежній Україні про героїчну історію Української
Ця книга складається з двох частин. Перша iconКурсової роботи формується на основі обраного об’єкта предметної...
Методичні вказівки до виконання курсової роботи з дисципліни “Мовні технології інформаційного пошуку” для студентів спеціальності...
Ця книга складається з двох частин. Перша iconПеревірка законів збереження енергії та імпульсу
Обладнання: лабораторна установка, яка складається з двох кульок відомої маси, що підвішені на двох довгих нитках, шкала для вимірювання...
Ця книга складається з двох частин. Перша iconКомплексний бакалаврський іспит освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»...
До змісту комплексного бакалаврського іспиту включено зміст таких дисциплін, як «Практична граматика», «Історія англійської мови»,...
Ця книга складається з двох частин. Перша iconМельник М. В. Про кохання, якого не було, яке є І буде Перша книга...
Перша книга вірші молодого автора, студента ІV курсу Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету
Ця книга складається з двох частин. Перша iconМовленнєвий розвиток в нормі (з/в)
Опишіть з яких частин складається апарат мовлення, та охарактеризуйте їх значимість у мовленні людини
Ця книга складається з двох частин. Перша iconЗадача складається з двох частин. Спочатку вибираємо частину "А"...
Хi згідно з варіантами завдань із використанням циклів while або do while. Аргумент ХI заданий умовами:,, h – крок, тобто величина,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка