Пакет матеріалів




НазваПакет матеріалів
Сторінка1/14
Дата конвертації19.06.2013
Розмір1.71 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Географія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

університет імені Григорія Сковороди

ПАКЕТ МАТЕРІАЛІВ


з навчальної дисципліни

загальна педагогіка

для забезпечення

дистанційного навчання

студентів педагогічно-індустріального факультету

Спеціальність « Трудове навчання»

м. Переяслав-Хмельницький 2005

Анотація курсу « Загальна педагогіка»

У вирішенні актуальних проблем, на розв’язання яких орієнтує Державна національна програма “Україна XXI століття: стратегія освіти” та Концепція стратегії розвитку України у XXI столітті (2003), одне з провідних місць належить циклу педагогічних дисциплін, зокрема курсу “Загальна педагогіка”, що має вирішальне значення у професійній підготовці майбутнього вчителя.

Ви взяли на себе відповідальність за тих кого будете навчати і виховувати у XXI столітті, і приступаєте до вивчення науки, яка покликана допомогти вам стати учителем, вихователем. Педагогічна наука є складною, тому що вона вивчає людську особистість. Педагогічна наука є квінтесенцією досвіду навчання та виховання, пройденого тисячами і тисячами поколінь.

Психолого-педагогічний аспект підготовки сучасного вчителя включає:

  • розуміння закономірностей виникнення і розвитку педагогічних ідей у системі світової культури;

  • знання і розуміння взаємозалежностей біологічних і соціальних факторів у розвитку особистості, усвідомлення закономірностей, форм та методів що забезпечують розвиток і формування дитини;

  • розуміння механізмів що лежать в основі сучасної системи навчання, знання закономірностей, принципів, форм, методів та засобів організації навчальної діяльності учнів;

  • знання можливостей сучасних та традиційних технологій і засобів навчання;

  • розуміння зростаючої ролі виховання у загальній системі підготовки дитини до життя;

  • розуміння закономірностей та принципів навчання і виховання особистості;

  • оволодіння закономірностями, принципами, формами, методами та засобами виховання підростаючого покоління;

  • обізнаність з джерелами української народної педагогіки, готовність використати їх у процесі формування морально-духовних цінностей вихованців;

  • розуміння ролі особистості вихователя, учителя в навчально-виховному процесі, його особистих якостей, здібностей у педагогічному спілкуванні з дітьми;

  • обізнаність з історичними тенденціями розвитку вітчизняної школи та педагогіки;

  • розуміння основних тенденцій і напрямків перспективного розвитку та становлення національної школи України.

Курс “Загальна педагогіка” займає провідне місце в системі загальнопедагогічної підготовки студентів педагогічних університетів і сприяє оволодінню майбутніми педагогами теоретичними основами педагогічної науки, готує студентів до осмисленого оволодіння професійними уміннями та навичками.

Бажаємо успіху у вивченні навчальної дисципліни “Загальна педагогіка”!

Автор курсу :


кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Переяслав-Хмельницького ДПУ ім. Григорія Сковороди Скутіна В.І



^ Робоча навчальна програма курсу “Загальна педагогіка”
Модуль I. Загальні основи педагогіки.
Тема 1. Предмет педагогіки.

Предмет та завдання педагогіки, її основні категорії. Структура педагогічної науки. Загальна характеристика логіки та методів науково-педагогічного дослідження.
^ Тема 2. Особистість. Загальні закономірності розвитку і формування особистості.

Поняття “людина”, “індивід”, “особистість”. Розвиток особистості, рушійні сили та закономірності розвитку особистості. Рушійні сили розвитку особистості. Фактори розвитку особистості.
^ Тема 3. Вікові та індивідуальні особливості розвитку та формування особистості.

Поняття про вік. Періодизація вікового розвитку особистості. Кризи вікового розвитку. Особливості вікового розвитку підлітків. Особливості вікового розвитку старшокласників.
^ Тема 4. Цілісний педагогічний процес.

Поняття про педагогічний процес. Педагогічний процес як система. Основні закономірності педагогічного процесу та етапи його реалізації.

Практичне заняття №1.

Практичне заняття №2.

Тематичний контроль по модулю I.
Модуль II. Теорія навчання.
Тема 1. Предмет дидактики.

Дидактика як галузь педагогічної науки. Основні категорії дидактики. Методологічні основи процесу навчання.
^ Тема 2. Суть процесу навчання.

Основні компоненти процесу навчання. Функції процесу навчання. Структура діяльності вчителя у процесі навчання. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів.
^ Тема 3. Наукові основи змісту, методів та форм навчання.

Наукові вимоги і фактори формування змісту освіти. Нормативні документи, що визначають зміст освіти в сучасній школі. Поняття про “методи”, “прийоми”, “засоби”, “форми” навчання як категорії дидактики, їх класифікації. Типи і структура уроків. Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці.

Практичне заняття №3.

Практичне заняття №4.

Тематичний контроль по модулю II.
Модуль III. Теорія виховання.
Тема 1. Суть процесу виховання.

Процес виховання, його специфіка, структурні елементи, рушійні сили. Етапи процесу виховання. Структура процесу виховання. Самовиховання. Перевиховання. Ефективність процесу виховання.
^ Тема 2. Науково-педагогічні основи провідних напрямів виховання

Поняття про методи виховання. Класифікація методів виховання. Основні напрямки змісту національного виховання в сучасній школі: морально-духовне, трудове виховання, естетичне виховання, розумове виховання, фізичне виховання.

Практичне заняття №5

Тематичний контроль по модулю III.
^ Модуль IV. Школознавство.
Тема 1. Основи школознавства.

Наукові основи внутрішньо шкільного управління. Принципи управління освітою. Планування роботи школи. Особливості внутрішньо шкільного контролю. Методична робота в школі. Підвищення кваліфікації та атестація вчителів.

Тематичний контроль по модулю IV.

Підсумковий тестовий контроль.

Питання до іспиту.


^

Методичні вказівки до вивчення курсу “Загальна педагогіка”



Навчальна дисципліна “Загальна педагогіка” є авторською розробкою на основі сучасних підручників з педагогіки. У ній весь навчальний матеріал поділений на модулі, які в свою чергу складаються з окремих тем. Теми викладаються з урахуванням структури процесу засвоєння знань, вмінь та навичок, процесу сприйняття, осмислення, закріплення, узагальнення та застосування.

Курс “Загальна педагогіка” – важлива складова частина системи психолого-педагогічної підготовки студентів вищих педагогічних закладів.

Мета даного курсу – розвинути педагогічне мислення майбутніх вчителів, допомогти студентам оволодіти цілями, змістом, формами та методами педагогічного процесу, забезпечити усвідомлення ними перспективних тенденцій розвитку педагогічної науки що ґрунтуються на кращих національних та світових здобутках в галузі педагогіки; навчити приймати найбільш ефективні рішення в майбутній практичній діяльності, творчо підходити до педагогічної праці.

Курс “Загальна педагогіка” складається з чотирьох модулів: “Загальні основи педагогіки”, “Дидактика”, “Теорія виховання” та “Школознавство”.

У першому модулі розкривається соціальне призначення педагогіки в Україні та історія її розвитку, визначаються мета, завдання та основні категорії педагогіки. Особлива увага приділяється розгляду тем про особистість учнів, розвиток виховання, цілеспрямоване формування особистості; особистість учителя як керівника педагогічного процесу, його професіографічні характеристики, особливості педагогічної діяльності.

Висвітлення наукових основ дидактики має на меті ознайомити студентів із сутністю та змістом основних понять теорії навчання: “освіта”, “процес навчання”, “зміст освіти”, “методи навчання”, “засоби навчання”, “закономірності та принципи навчання”, “форми навчання”. Важлива увага звертається на формування уміння майбутніх вчителів проводити урок в сучасній школі, використовуючи при цьому ефективні методи навчання.

У третьому модулі висвітлюються наукові основи процесу виховання, його сутність, закономірності та принципи. Чільне місце у висвітленні теорії виховання відводиться особистісно-діяльнісній концепції виховання, у відповідності з якою особистість розглядається як свідомий учасник процесу виховання, ефективність якого залежить від рівня самосвідомості особистості, розвитку потреб мотиваційної сфери, формування власної активної життєвої позиції. Важливу увагу приділено розгляду теоретичних основ, морально-духовного, трудового, естетичного, екологічного виховання.

Під час висвітлення теми “Основи школознавства” особлива увага приділяється розгляду сучасного стану системи освіти в Україні, детально розглядаються питання керівництва та управління освітою, методичної роботи в школі та використання передового педагогічного досвіду проведення атестації вчителів.

Кожний модуль включає інформацію, завдання для самоконтролю, проблемні і практичні завдання, контрольні тести, список літератури для самоосвіти. Така структура допомагає краще засвоїти логіку і головні ідеї навчального курсу, формує уміння педагогічного мислення.

На допомогу студенту вміщено словник педагогічних термінів.

Модуль I
Тема1. Предмет педагогіки

План

  1. Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.

  2. Предмет і завдання педагогіки.

  3. Основні категорії педагогіки.

  4. Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими науками.

  5. Методологія та методи науково-педагогічного дослідження.


Література:

  1. Концепція стратегії розвитку України у XXI столітті: К.: МАУП, 2003.

  2. Галузинський В.Ш., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія і історія. К., - 1995.

  3. Євдокимов В.І., Агапова Т.П. Педагогічний експеримент Х.: ОВЦ, - 2001.

  4. Лозова В.І., Торцько Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Х: ОВС, 2002.

  5. Краевський В.В. Соотношение педагогической науки и педагогической практики. М., 1997.

  6. Соловей М.І., Спіцин Є.С. Основи професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя. : К., 2002.



  1. Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.

Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів “paidos” – дитина і “ago” – вести. У дослівному перекладі “paidagogos” – це “поводир дітей”. Педагогами у Стародавній Греції називали рабів, які водили дітей до школи. Поступово термін “педагогіка” став вживатись більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя. Тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

З середини XX століття були внесені корективи до розуміння терміну “педагогіка”, оскільки стало очевидним, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим поряд з терміном “педагогіка” стали вживати терміни “андрагогіка” та “антропогогіка” (від грецького “antropos” – людина і “ago” - вести). Педагогіка розширила свої межі і охопила виховання людини в цілому.

^ Сучасна педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання підростаючого покоління та дорослих. Вона досліджує спеціально організований вплив на світогляд і поведінку дітей, аналізує і досліджує об’єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні зв’язки, причинно наслідкові залежності в ньому. В даному випадку виховання розуміється у його найбільш широкому значенні.

Виховання є загальною і вічною категорією. Воно виникло одночасно з появою людського суспільства. Ще в доісторичні часи в період антропогенезу в результаті пізнання об’єктивного світу люди нагромадили найпростіші раціональні знання про живу і неживу природу, які дозволили передбачити результати діяльності і накопичувати соціальний досвід. Об’єктивна потреба передачі соціально цінного досвіду від старших поколінь молодшим, спонукала до формування шляхів та засобів передачі життєвої мудрості з покоління в покоління.

До моменту виникнення мови передача досвіду відбувалась через знаково-символічні системи (танці, ритуали, настінні малюнки). Виховання дітей здійснювалось шляхом наслідування дій дорослих, поступового включення підлітків до всіх сторін життя сім’ї, роду – залучення до участі в обрядах, полюванні, праці. Виникають перші педагогічні методи і прийоми – показ, приклад, наслідування. З виникненням мови відбувалося формування словесних методів впливу на свідомість – розповіді, пояснення тощо. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій і закріпилися в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості.

Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того, як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто знаннях об’єктивних, наукових.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокрит (460-370 рр. до н.е.), Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322 рр. до н.е.), у працях яких існувало немало важливих думок з питань виховання людини, формування її особистості. У Стародавній Греції розвивається “дидахе” – вчення про педагогічний вплив, яке трактує навчання і виховання як зміну сутності людини, набуття нею нових ознак, удосконалення її натури, а не просте викладання готових знань, тобто виховання готових знань, тобто виховання вже розглядалося як розвиток особистості.

У середні віки педагогічна теорія розвивається у руслі педагогічних ідей філософів-богословів, які мали релігійний характер і були пронизані церковною догматикою. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.), коли відбувався розпад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, серед яких італієць Віттоліно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592).

На початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), який розробив основи теорії організації навчально-виховного процесу у творі “Велика дидактика” (1632р.). Коменський вперше піднявся до усвідомлення наявності об’єктивних закономірностей та принципів навчання та виховання. Педагогічні концепції А.Я.Коменського висвітлені у працях “Материнська школа”, “Всезагальна порада”, “Про культуру природних дарувань”, “Лабіринт світла і рай серця”, “Вихід із шкільних лабіринтів”, “Світ чуттєвих речей у картинках”.

Певний вклад у розвиток педагогічної науки внесли також Джон Лок (1632-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іоганн Герберт (1776-1841), Адольф Дістерверг (1790-1866), Іоганн Генріх Песталоцці (1746-1827), Г.С.Сковорода (1722-1794).

Джон Локк розробляв теорію виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань.

Жан-Жак Руссо автор ідеї природної досконалості дітей, теорії вільного виховання, за якою виховання повинно проводитися за інтересами та бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку.

І.Г.Песталоцці розробив прогресивну теорію морального виховання учнів, розвивав ідеї гуманістичного виховання.

В Україні паралельно відбувалися процеси народження педагогіки в надрах народної педагогічної мудрості. З прийняттям християнства поступово сформувався християнський підхід до вирішення проблем організації навчання та виховання, який передбачає перш за все духовне осмислення життєвих явищ. З часів Київської Русі до наших днів дійшли мудрі настанови з виховання, висвітлені у збірнику законів “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання Володимира Мономаха”, Житіє Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям ченця Ксенофонта”, низка уривків з часописів та листів, де висвітлені описи народних традицій виховання дітей у сім’ях, становлення батьків до своїх дітей.

Вершиною вітчизняної педагогіки стала педагогічна спадщина Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870), автора стрункої і оригінальної педагогічної системи, що охоплює основні проблеми навчання і виховання. Основною ідеєю системи виховання за Ушинським є народність, обумовлена історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Ушинський обґрунтував необхідність створення національної системи освіти і виховання на основі наукових психолого-педагогічних досліджень: “Педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині”. Ґрунтовні праці Ушинського: “Про народність у громадському вихованні”, “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та ін.

У другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля Т.Г.Шевченко (1814-1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Л.Українка (1871-1913). Закарпатський педагог О.В.Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; Х.Алчевська (1841-1920) досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках “Що читати народові?”, “Книга для дорослих”.

У першій половині XX ст. відбувалася розробка ідей виховання людини-колективіста нового суспільства у педагогічних працях П.П.Блонського (1884-1941), С.Т.Шацького (1878-1934), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинський (1918-1970).

А.С.Макаренко перевірив на практиці принципи створення дитячого колективу, розробив методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни і виховання дітей у сім’ї.

В.О.Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання учнів, питання політехнічної освіти, теорії навчання та виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя.

Отже, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними проблемами суспільства у підготовці підростаючих поколінь до життя.

  1. ^ Предмет і завдання педагогіки.

Для визначення педагогіки як науки, необхідно розмежовувати насамперед поняття її об’єкта і предмета.

Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченим.

^ Об’єктом вивчення педагогіки є процес виховання людини. Це об’єкт дослідження також соціології, фізіології, медицини, теорії управління, загальної соціальної, вікової, педагогічної психології.

^ Предмет педагогіки – це ті процеси і явища, які кожна наука вивчає в об’єкті.

Предмет педагогіки:

    1. дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів;

    2. теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів, і форм навчання і виховання;

    3. вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічної теорії;

    4. розробка педагогічної техніки;

    5. дослідження сутності цілеспрямованого розвитку і формування особистості в умовах соціально організованого навчання та виховання.

^ Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення і обґрунтування закономірностей і законів розвитку та формування особистості, розробка на цій основі теорії та методики навчання та виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

^ Завдання педагогіки на сучасному етапі:

  1. вдосконалення змісту освіти;

  2. розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; комп’ютеризація учительської праці; розробка нових і модернізація наявних форм і методів навчання;

  3. виявлення шляхів посилення виховної ролі уроку;

  4. вдосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації і підготовки до праці;

  5. розробка шляхів демократизації та гуманізації життя і діяльності школи.

  1. Основні категорії педагогіки.

До основних категорій педагогіки відносяться поняття “виховання”, “навчання” та “освіта”.

У педагогіці поняття “виховання” вживають у широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, у гранично вузькому педагогічному значеннях.

^ Виховання в широкому соціальному значенні – процес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Оскільки діяльність нерідко буває суперечливою і конфліктною, особистість може не лише формуватись під впливом середовища, а й деформуватись під впливом антисоціальних явищ або, навпаки загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприятливість до цих явищ.

^ Виховання в широкому педагогічному значенні – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу, закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

^ Виховання у вузькому педагогічному значенні – цілеспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів.

Виховання у гранично вузькому значенні – спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, що відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.

Справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і характером.

^ Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання інтегровано вбирало в себе кращі здобутки світової культури, які акумулюються у народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість у всіх сферах життя.

Навчання – це цілеспрямований педагогічний процес організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів по оволодінню науковими знаннями, уміннями та навичками, розвитку творчих здібностей, формування світогляду, морально-естетичних поглядів і переконань, в ході якого здійснюється освіта людини.

Освіта – це процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, умінь та навичок, формування на їх основі світогляду, моральних якостей особистості, розвитку її творчих сил та здібностей.

  1. ^ Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими науками.

Система педагогічних наук – це зв’язки та відношення, що склалися у процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До системи педагогічних наук належать:

^ Загальна педагогіка – вивчає головні теоретичні і практичні питання виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу.

^ Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих) – досліджує закони та закономірності навчання, виховання та освіти, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.

^ Колекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та освіти дітей з різними вадами:

    • сурдопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання глухих і глухонімих дітей;

    • тифлопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання сліпих дітей;

    • олігофренопедагогіка – особливості навчання і виховання розумово відсталих дітей із затримками розумового розвитку;

    • логопедія – особливості навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення.

Галузі педагогіки – військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти.

Історія педагогіки вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти у різні історичні епохи.

Окрема група педагогічних наук – часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

^ Соціальна педагогіка вивчає закономірності та модернізм становлення та розвитку особистості у процесі здобуття освіти та виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ та соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді у процесі розв’язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

^ Науково-теоретична структура соціальної педагогіки:

    • агогіка – наука про вивчення проблеми запобігання відхилення у поведінці дітей та підлітків;

    • герогіка – наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку;

    • андрагогіка – наука про освіту та виховання людини протягом усього життя;

    • віктимологія – наука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.

  1. ^ Методологія та методи науково-педагогічного дослідження.

Методологія – наукове знання про шляхи, способи, методи наукового пізнання, дослідження. Методологічною основою дослідження сутності явищ і процесів педагогічної діяльності є теорія пізнання, яка досліджує вихідні умови і основи будь-якого пізнання, які б уможливлювали гарантію його об’єктивності.

^ Методологічна основа – це науковий фундамент, з позиції якого додається пояснення основних педагогічних явищ і розкриваються їх закономірності. Розрізняють такі її рівні:

    • вищий рівень – філософська методологія, яка відображає світоглядну інтеграцію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу;

    • другий рівень – опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності (систематичний підхід, моделювання, статистична картина світу);

    • третій рівень – конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження у конкретній світу);

    • четвертий рівень – дисциплінарна методологія, що стосується частини науки;

    • п’ятий рівень – методологія міждисциплінарних досліджень.

В основу філософської методології покладено ідеї української народної філософії:

    • безкінечність світу;

    • вічна змінюваність життя;

    • людина у центрі світобудови;

    • культ дитини, людини і природи.

Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване, вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формуванням знання про досліджуваний об’єкт.

^ Метод науково-педагогічного дослідження – це шлях вивчення складних психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктивних закономірностей навчання і виховання.

Групи методів:

      1. Традиційно-педагогічні методи:

  1. педагогічне спостереження;

  2. дослідницька бесіда;

  3. вивчення і узагальнення передового педагогічного досвіду;

  4. вивчення шкільної документації та продуктів діяльності учнів.

      1. Педагогічний експеримент – дослідження явищ навчання і виховання у спеціально організованих і строго контрольованих умовах.

В залежності від поставленої мети розрізняють:

    • констатуючий експеримент, що проводиться на початку дослідження і своїм завданням має вияснення стану справ у шкільній практиці з тієї чи іншої проблеми;

    • формуючий – це впровадження в цілісний педагогічний процес певних експериментальних факторів з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу;

    • контрольний, суть якого полягає у застосуванні апробованої методики в роботі інших педагогів і шкіл.

Методи науково-педагогічних досліджень поділяються на емпіричні та теоретичні.

До теоретичних методів належать:

    • аналіз і узагальнення літератури;

    • побудова програми дослідження (визначення об’єкту. Предмету, гіпотези та завдань дослідження);

    • моделювання;

    • прогнозування;

    • синтез результатів дослідження.

До кількісних методів належать:

1 група – методи обробки результатів спостережень і експериментів:

    • статистичний метод – кількісні підрахунки наявних чи відсутніх якісних даних у певній послідовності;

    • шкалування – присвоєння балів чи інших цифрових показників характеристикам, що досліджуються.

^ 2 група – з метою моделювання, діагностики прогнозування комп’ютеризації навчально-виховного процесу:

    • метод моделювання – це створення і дослідження моделей.

Наприклад, моделювання застосовується для поліпшення планування навчального процесу, управління пізнавальною діяльністю, управління навчально-виховним процесом.

Тема 2. Особистість. Загальні закономірності розвитку і формування особистості.

План

  1. Поняття про особистість як предмет досліджень педагогіки.

  2. Рушійні сили і закономірності розвитку особистості.

  3. Поняття про розвиток та формування особистості.

  4. Фактори розвитку і формування особистості.

Література:

  1. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації // Рідна школа, - 2000. - №1. – с.10-14.

  2. Киян О. Життєвий шлях особистості: теоретичні засади та особливості практичної спрямованості // Рідна школа. – 2000 - №2 – с.33-35.

  3. Липова Л., Морозова Л., Ренський С. Концепція обдарованості та її види // Рідна школа – 2003. - №4 – с.10-13.

  4. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти. Х., - 1999.

  5. Социальная активность личности старшеклассника. К., - 1999.

  6. Царик О. Взаємозв’язок психологічної структури особистості і здібностей // Рідна школа, - 2000. №9. – с.32-35.

  1. Поняття про особистість.

На сучасному етапі розвитку людства головною тенденцією соціального прогресу є посилення ролі людського фактору у соціально-історичному процесі. Іншими словами, в еволюції людства зростає роль і відповідальність кожної людини за свої вчинки, рівень розвитку (інтелектуальний, духовний, фізичний) за рівень моральної вихованості.

Тому завдання вивчення особистостей і можливостей людини, умов та шляхів цілеспрямованого впливу на розвиток її творчої активності стали центром наукового аналізу багатьох галузей знань – філософії, соціології, права і особливо – психології та педагогіки.

Що може людина? Як інтенсифікувати, оптимізувати і активізувати її діяльність по вдосконаленню самої себе та існуючих суспільних відносин? Щоб відповісти на це запитання необхідно дослідити процес розвитку особистості, закономірності її становлення і механізми формування, особливості дії методів педагогічного впливу на формування особистості.

Насамперед необхідно розібратись у основних поняттях “індивід”, “людина”, “особистість”.

Індивід – це окремий представник людського роду Homo Sapiens:

    • специфікою індивіда виступає як тілесна окремість, так і певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній зміст його власного “я”;

    • у психології поняття індивіда використовується для позначення певного рівня у вивченні структури людської психіки, в характеристику індивіда включають темперамент і природні задатки.

В педагогіці суб’єктом виховання є людина.

Людина – це складний феномен: з одної сторони – це біологічна істота, що характеризується свідомістю, володіє мовою, має здатність трудитись, пізнавати навколишній світ і активно змінювати, перетворювати його; з другої сторони – це суспільна істота, яка вступає в соціальні відносини з іншими людьми, і має здатність змінюватись під впливом цих відносин.

Відмінність між поняттями “людина” та “особистість”.

Загальний розвиток людини відбувається по двох взаємопов’язаних лініях:

    • біологічний;

    • соціальний.

Розвиток біологічних задатків та властивостей людини характеризує процес її функціонального дозрівання і закладає основи для успішного психічного розвитку.

    • Процес біологічного дозрівання проявляється у вікових етапах фізичного розвитку та поведінки людини і поєднується з набуттям значної кількості соціальних властивостей і якостей. Отже поняття “людина” синтезує як біологічні, так і соціальні властивості і якості індивіда.

    • Поняття “особистість” розглядається у широкому загальному і вузькому розумінні. Особистість (у широкому розумінні) – це людина, яка розглядається тільки як суспільна, соціальна істота без врахування її біологічної природи.

    • Поняття “особистість” означає суспільну сутність людини і включає сукупність вироблених нею у процесі життя соціальних властивостей і якостей.

    • Лише в соціальному середовищі виробляються у людини мова, навички поведінки, способи трудової діяльності, соціальні властивості і якості.

    • Поняття “особистість” застосовується також у вузькому розумінні. Якщо людина достигає такого рівня розвитку, який дозволяє вважати її носієм свідомості і самосвідомості, здатним на самостійну перетворювальну діяльність, таку людину називають особистістю.

^ Основні ознаки особистості (у вузькому розумінні) :

за Тугаріновим В.П. :

Л.С.Рубінштейн :

- розумність

- свідоме управління власною поведінкою і діяльністю (сила волі)

- відповідальність




- свобода




- власна гідність




- індивідуальність




а також :




- суспільна активність




- міцність поглядів і переконань




- творчість.




Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.

Найважливіша характеристика особистості – індивідуальність.

Індивідуальність – сукупність характерних, відмінних рис, за якими одна людина відрізняється від іншої, що надає їй неповторності.

  1. ^ Рушійні сили і закономірності розвитку особистості.

Особистість є результатом складного процесу соціального розвитку людини. Таке розуміння особистості визначає головний принцип у вирішенні проблем її становлення – принцип розвитку.

Виступаючи як вищий тип руху, розвиток є не простим ростом, збільшенням, а якісним перетворенням, що відрізняється рядом певних закономірностей:

    1. процес розвитку має поступальний характер, при якому вищі ступені повторюють властивості нижчих ступенів розвитку на більш високому рівні;

    2. розвиток характеризується необоротністю;

    3. розвиток являє собою єдність боротьби протилежностей, що є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку.

Перша тенденція передбачає, що розвиток особистості – це єдиний цілісній процес безперервного дорослішання.

Друга тенденція полягає у неповторності, особливості окремих вікових періодів, що вносять свій специфічний вклад у загальній процес формування особистості.

Третя тенденція передбачає наявність у процесі формування і розвитку особистості певних суперечностей, які є рушійними силами розвитку особистості.

Таким чином, розвиток особистості – це взаємопов’язаний процес неперервних кількісних та перервних якісних змін, що відбуваються в удосконаленні нервової системи і техніки у розвитку пізнавальної і творчої діяльності, формуванні світогляду, моральних властивостей і якостей.

Поняття “розвиток особистості” пов’язане з поняттям “формування особистості”.

Формування – означає надати форму, стійкість, закінченість, сформувати певний тип.

Формування особистості – це результат її тривалого розвитку, який передбачає становлення, набуття сукупності стійких властивостей і якостей.

Особистість формується з народження у спеціально організованій дорослими діяльності.

Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності:

    • збудження і гальмування;

    • суперечності емоційної сфери – задоволення і невдоволення, радість і горе;

    • спадкові дані і потреби виховання;

    • рівень розвитку особистості і її ідеал;

    • потреби особистості і моральний обов’язок;

    • домагання особистості і її можливості.

Закономірності розвитку особистості:

    • розвиток особистості має наслідувальний характер;

    • особистість людини розвивається внаслідок впливу на всі сторони її психіки;

    • зміна особистості вимагає зміни ставлення до неї

    • особистість розвивається в діяльності;

    • особистість розвивається під впливом середовища та виховання.

  1. Фактори розвитку і формування особистості.

Фактор – це умова або чинник, що спричиняє ті чи інші явища.

На розвиток і формування особистості впливають природні і соціальні фактори.

Спадковість – сукупність певних задатків, яка отримується від обох батьків і здатна передаватися від покоління до покоління.

Носіями спадковості є гени. Біологічна спадковість визначає ті риси людини, що відрізняють її від тваринного світу, тобто, спільні характеристики людського роду, а також визначає зовнішні і внутрішні відмінності однієї людини від іншої.

Людина успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси, констатацію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри), група крові, резус фактор. Можуть передаватися нащадкам недоліки нервової діяльності батьків, в тому числі і патологічні, що викликають психічні розлади. Спадковий характер мають певні хвороби. Негативно впливають на нащадків алкоголізм і наркоманія батьків. Генетика виявила більше 1500 спадкових аномалій людини.

Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплює в основному вивчення трьох основних проблем – успадкування спеціальних інтелектуальних задатків і здібностей, моральних якостей.

Здібності – такі властивості особистості, які є однією з найважливіших умов успішного виконання людиною певних видів діяльності.

Задатки – потенційні можливості для розвитку здібностей;

    • спеціальні задатки – задатки до певного виду діяльності (музичні, художні, математичні, лінгвістичні, спортивні);

    • гострі дискусії серед вчених викликає питання про успадкування здібностей до інтелектуальної (навчальної, пізнавальної) діяльності.

Вчені-матеріалісти стверджують, що всі здорові люди мають практичну здатність до необмеженого духовного розвитку. Відмінності, які виявляються у типах вищої нервової діяльності змінюють лише протікання мислених процесів, не визначаючи якості та рівня самої інтелектуальної діяльності (М.П.Дубінін). Тому матеріалістична педагогіка робить акцент не на виявленні відмінностей, а на створенні рівних умов для розвитку у кожної людини задатків і здібностей у процесі навчання.

Необмеженість можливостей мозку покладено в основу концепції розвиваючого навчання.

Вчені-ідеалісти вважають доведеним факт наявності інтелектуальної нерівності людей і першопричиною її визначають біологічну спадковість. Зарубіжні педагоги вважають, що навчання лише допомагає визріванню того, що закладено природою і тому повинно йти за розвитком.

Надзвичайно важливим і водночас спірним є питання про успадкування моральних якостей і психіки.

Упродовж десятиліть у вітчизняній педагогіці провідним було положення про те, що всі психічні якості особистості не успадковуються, а набувають у процесі взаємодії організму і зовнішнього середовища, насамперед соціального. Процес соціального розвитку для кожної людини починається з “нуля”. Якою стане людина, цілком залежить від середовища і виховання.

Водночас український психолог Г.С.Костюк вважав, що “дитина народжується з певними передумовами для подальшого психічного розвитку”.

На сучасному етапі свого розвитку генетика виявила вплив поведінки та свідомості людини на генетичний код наступних поколінь. На сьогодні є дані генетики про існування кореляційної залежності між тими чи іншими успадкованими дефектами і відхиленнями у психіці, поведінці, ставленні до норм моралі.

У західній педагогіці домінує помилкове твердження про те, що моральні якості людини біологічно зумовлені (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Фромм, А.Мічерлін). На користь успадкованої зумовленості моральності людини та її соціальної поведінки відкрито висловлюються академіки М.М.Амосов, П.К.Анохін.

Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує особистість можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і родинне (сімейне).

Природне середовище (клімат, різноманітні природні умови і ресурси) впливає на спосіб життя людини та характер її трудової діяльності.

Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати у процесі виховання.

У середовищі особистість соціалізується.

Соціалізація – процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого – активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду.

Серед чинників середовища можна виділити три групи:

  1. макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);

  2. мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення);

  3. мікрочинники (сім’я, дитсадок, школа, позашкільні заклади, релігійні організації, засоби масової інформації).

Виховання – суттєвий фактор розвитку і формування особистості.

Під впливом виховання і самовиховання:

    • відбувається корекція успадкованих внутрішніх особливостей людини (зміни у перебігу нервових процесів);

    • формування моральних якостей особистості.

Функції виховання у розвитку і формуванні особистості:

  1. організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

  2. підбір змісту для розвитку і формування особистості;

  3. корекція впливів, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості;

  4. ізоляція особистості від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Сила виховного впливу полягає у цілеспрямованості, систематичності, кваліфікованому керівництві.

Важливість виховання у тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає вияву її власної волі, натомість середовище діє несвідомо і підсвідомо.

Отже, виховання коректує вплив спадковості і середовища.

Суттєвий вплив на розвиток особистості здійснює власна активність особистості, яка і є важливим внутрішнім фактором розвитку і формування особистості.

^ Тема 3.Вікові особливості розвитку і формування особистості

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Пакет матеріалів icon«Молода наука Волині: пріоритети та перспективи досліджень»
Для участі у конференції Вам необхідно до 1 березня 2014 р надіслати на електронну адресу () оргкомітету пакет матеріалів
Пакет матеріалів iconРеферат (лат referre доповідати, повідомляти) короткий виклад змісту...
...
Пакет матеріалів iconДо комплексної контрольної роботи
Основні гіпотези науки опору матеріалів. Класифікація тіл, що досліджуються в опорі матеріалів
Пакет матеріалів iconТема : Визначення твердості матеріалів
Прилади І матеріали: прилад моделі тк-14-250, міри твердості, мікроскоп мбс-9, зразки матеріалів
Пакет матеріалів iconПакет контрольних завдань

Пакет матеріалів iconЛабораторна робота №3 визначення температурного коефіцієнта питомого...
Опишіть установку для виміру опору зразків провідникових матеріалів при їхніх різних температурах
Пакет матеріалів iconПитання до модулю №1 Запитання І рівня
Сортування матеріалів. Пристрої для сортування Пресування матеріалів. Мета пресування
Пакет матеріалів iconТема: Визначення електричних характеристик провідникових матеріалів
Мета. Провести дослідження залежно від питомого електричного опору від температури, температурного коефіцієнта опору провідникових...
Пакет матеріалів iconУ збірнику матеріалів, які будуть опубліковані до початку роботи...
У збірнику матеріалів інформація може йти з кольоровими картинками (за додаткову плату). Наукова стаття публікується після завершення...
Пакет матеріалів iconМаркетинг план Дар Русинів Знижки для партнерів. 1
Реєстрація. Статус Споживач. Отримується стартовий пакет документів та знижка між продажною та оптовою ціною
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка