План лекційного заняття: Влада як суспільне явище




НазваПлан лекційного заняття: Влада як суспільне явище
Сторінка3/4
Дата конвертації20.06.2013
Розмір0.55 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Географія > Документы
1   2   3   4

^ 4. Поняття та структура політичного режиму. Типологія політичних режимів

Політичний режим (франц. regime, від дат. regimen – управління) є одним із базисних понять політології. Порівняно з категоріями, які розкривають форми держави, – «форма державного правління» і «форма державного устрою» – поняття «політичний режим» є найменш визначеним. Це пов'язано значною мірою із близькістю понять, із тим, що одні і ті явища і процеси політичного життя стосовно чогось одного можуть характеризуватись як форма державного правління, а щодо іншого – як політичний режим. Так, під президентським режимом в одних випадках мають на увазі політичний режим, а в інших – президентсько-республіканську форму державного правління, під парламентським режимом також розуміють й політичний режим, й форму правління. Такий підхід, котрий не розмежовує форму державного правління і політичний режим, по суті, знімає питання про ступінь демократизму держави. Форма правління, сама по собі, може нічого не говорити про демократизм у здійсненні державної влади. Так, у сучасному світі окремі монархії є більш демократичними державами, аніж деякі республіки. Про ступінь демократизму у здійсненні державної влади свідчить саме характер політичного режиму.

Якщо виходити з того, що форма правління визначається відносинами між центральними органами держави, то поняттям «політичний режим» доцільно позначати характер цих відносин, здійснення державної влади в цілому, насамперед в аспекті демократизму цього процесу.

Відповідно, політичний режим визначається як система методів і засобів зі здійснення політичної (державної) влади.

Поряд із поняттям «політичний режим» використовується також й поняття «державний режим» як узагальнена характеристика форм й методів здійснення державної влади в тій чи іншій країні. Хоча політичний режим і державний режим часто визначаються практично однаково, між ними існує і певна відмінність. Полягає вона в тому, ніби політичний режим виходить за межі держави як інституту і охоплює також інші політичні інститути. Він не може бути зведений щодо методів діяльності державних органів, але ж стосується й діяльності політичних партій, масових громадських об'єднань і суспільних рухів, функціонування засобів масової інформації тощо. У цьому значенні політичний режим виступає як функціональний аспект політичної системи суспільства, тоді як державний режим у точному його розумінні характеризує функціонування лише держави. Враховуючи відмінності між політичним та державним режимами, політичною та державною владою, перший із них доцільніше б визначати як систему методів і засобів здійснення політичної влади, а другий – державної. Однак не буде помилковим і визначення політичного режиму через державну владу, оскільки саме вона складає основний зміст і сенс політичної влади.

Виходячи із того, що методи та засоби здійснення державної влади можуть відрізнятися за однакових форм державного правління, окремі науковці вважають, ніби категорія «політичний режим» стосується не форми здійснення державної влади, а її змісту, тобто що політичний режим не є формою держави. Так, російський правознавець К. В. Арановський зазначає, що «політичний режим не можна зараховувати до форм державності. Це змістовна, але не формально-юридична характеристика».

Політичний режим, справді, більшою мірою стосується змісту державної влади, аніж форма державного правління або форма державного устрою. Проте єдина за своєю сутністю та змістом державна влада може здійснюватись різними методами та засобами. Відмінності між методами та засобами визначають різновиди політичних режимів, які стосовно державної влади виступають саме формою, а не змістом.

Оскільки політичний режим виступає функціональним аспектом політичної системи, його структуру складають ті ж елементи, що й структуру політичної системи. Це насамперед політичні інститути – держава та її структурні елементи, політичні партії, громадсько-політичні організації, а також політичні відносини, політичні норми, політична культура у їх функціональному аспекті. Стосовно держави йдеться не просто про структуру, а про характер відносин між її елементами, способи формування органів державної влади, стосунки держави з громадянами, створення нею умов для реалізації прав та свобод особи. Політичні партії виступають елементами політичного режиму не як інститути політичної системи, а у взаємодії між собою, тобто як певна партійна система. Громадські організації є складовими політичного режиму як групи тиску. Саме таке розуміння структури політичного режиму ми знаходимо у відомого французького політолога М. Дюверже, котрий визначав цей режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску».

На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, а теж центрального уряду та місцевого самоврядування; становище й роль громадських організацій і партій; правовий статус особи; законодавча система; співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; економічно-господарський розвиток; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні та культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади. Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури і способи організації установ влади і врядування, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами.

Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність (від лат. legitimus – законний). За прямого значення терміна легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом та спирається на закони. Проте на законах у їх формально-правовому значенні можуть ґрунтуватися й тиранічні, диктаторські режими, засновані на гнобленні мас. Тому існує інше розуміння легітимності політичного режиму – як визнання його масами, яке спирається на їхнє переконання в тому, що саме такий режим є найкращим з усіх можливих і найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам. Таке розуміння легітимності політичного режиму стосується не самого режиму, а його сприйняття масами. Відповідне переконання в масах шляхом ідеологічної обробки може бути сформоване будь-яким режимом. Під час фактичного панування антидемократичного політичного режиму за соціалізму маси були глибоко переконані в тому, ще саме цей суспільний лад є найкращим, і всіляко його підтримували, у тому числі й стовідсотковою участю у виборах органів державної влади з їх одностайним схваленням.

Третій підхід щодо розуміння легітимності політичного режиму об'єднує два попередніх та стосується як самого режиму, так й його відповідності устремлінням мас. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн вважає: принцип легітимності режиму має на увазі відповідність політичної влади тим цінностям, на яких заснований режим. Легітимним є не лише той режим, який провадить у життя власні цінності, а й той, який хоча б у невиразній формі відповідає народним устремлінням; іншими словами, легітимний будь-який режим, що відповідає народному консенсусу. На практиці легітимність політичного ладу проявляється через відповідність походження і дій влади вимогам демократії. За підходу ступінь демократизму політичних режимів стає їхньою найважливішою сутнісною характеристикою і основною ознакою типології, а режим виступає формою взаємодії держави і громадянського суспільства.

Типологія політичних режимів дає нагоду віднайти спільне та відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, залежно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів.

Спроби відрізнити одні держави від інших за формами правління, методами й засобами здійснення влади сягають глибокої давнини. Як уже зазначалось, детальну типологію державного правління здійснили ще давньогрецькі мислителі Платон та Аристотель. Наприклад, Аристотель залежно від кількості правителів держави, від мети, яку вони переслідують, вирізняв шість форм державного правління – монархію, аристократію, політію, тиранію, олігархію і демократію.

Типології Платона та Аристотеля відбивали політичні реалії Стародавньої Греції. Сучасні типології політичних режимів ґрунтуються на досвіді світового політичного розвитку, котрий за найважливішу соціально-політичну цінність висунув демократію. XX ст. пов'язується, із одного боку, з розвитком демократії та досягненням стадії її зрілості, а з другого – з тим, що небаченого раніше поширення набули антидемократичні режими.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один із творців теорії еліт Г. Моска. Виокремлюючи аристократичну та демократичну тенденції у розвитку пануючого політичного класу, перша із котрих полягає у прагненні цього класу стати спадковим, а друга проявляється в оновленні його складу за рахунок представників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одному разі влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип – влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий – ліберальним.

Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії – комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією. Ліберальний режим характеризується більш-менш відмінною організацією виборчої системи. Характерно те, що закон ґрунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, котрі прямо або опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими та відповідальними у своїх діях перед законом. На думку Г. Моски, автократичні режими є більше стійкими, аніж ліберальні, бо останні можуть функціонувати лише за сприятливих умов, як правило, в періоди економічного процвітання та інтелектуального розвитку. Він визнавав, що важко знайти політичний режим, у якому в абсолютно чистому вигляді проявлявся б той чи інший принцип або тенденція, однак був переконаний, що переважання автократії чи лібералізму, аристократичних або демократичних тенденцій слугує фундаментальним критерієм для визначення типу політичної організації будь-якого суспільства.

Г. Моска не довів до кінця свою типологію політичних режимів. Деякі західні дослідники, підбиваючи підсумки його міркуванням, наголошують, що виокремленні Г. Москою два принципи організації влади, комбіновані із двома тенденціями поповнення політичного класу, визначають 4 типи політичних режимів: аристократично-автократичний (абсолютна монархія); аристократично-ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); демократично-ліберальний (парламентарна республіка); демократично-автократичний (президентська республіка).

Істотно розширює і поглиблює знання про особливості здійснення державної влади в різних країнах наближена до наведеної вище типологія політичних режимів залежно від форми правління і з розрізненням політичних і державних режимів. За типологією авторитарні політичні режими пов'язуються з абсолютною та дуалістичною монархією та деякими різновидами президентського республіканського правління, а демократичні – із парламентарною монархією та парламентарною республікою і президентським республіканським правлінням із досконалою системою стримувань і противаг.

Значно різноманітнішими за даних форм правління та типів політичного режиму є державні режими, в основі розмежування яких лежать особливості поділу влади. Так, державний режим в абсолютній монархії, де в руках монарха зосереджена вся повнота державної влади, визначається як абсолютизм. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої та закріплення відповідних функцій за парламентом та наділеним широкими повноваженнями монархом у дуалістичній монархії дають можливість визначати її державний режим як обмежений дуалізм влади.

Поділ влади за умови визнання принципу верховенства парламенту над виконавчою владою у парламентарній монархії і парламентарній республіці визначають притаманний цим формам правління державний режим як парламентаризм. Цей державний режим діє лише за умови, що в парламенті жодна партія не має абсолютної більшості й не може сформувати однопартійний уряд. Причому чим ширшою є партійна коаліція, котра сформувала уряд, тим менш стійкий сам уряд, оскільки тим складніше досягати згоди між партнерами по коаліції стосовно різних політичних питань.

У країнах, де існує дво- або багатопартійна система з однією домінуючою партією і уряди є в принципі однопартійними, парламентарна модель відносин між парламентом та урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль над урядом, та насправді уряд, що сформований партією парламентської більшості, цілковито контролює роботу парламенту. Такий державний режим дістав назву системи кабінету, або міністеріалізму. Отже, за одних й тих самих форм правління – парламентарної монархії та парламентарної республіки – можливі два державних режими: парламентаризм або міністеріалізм. Визначаються ці режими за типом наявної в країні партійної системи.

Найпослідовніше принцип поділу влади діє у напівпрезидентській республіці, коли існують два центри влади – президент, котрий одночасно є главою держави та главою уряду, та формально незалежний від нього парламент. Завдяки цьому таку республіку називають дуалістичною республікою, а притаманний їй державний режим – дуалізмом.

У соціалістичних країнах поділ влади не визнається теоретично. Йому протиставляється принцип єдності влади трудового народу, втіленої в органах радянського типу. Ради поєднують у собі законодавчі й виконавчі функції. Реальна ж влада в радах на кожному рівні належить верхівці апарату комуністичної партії та часто одноособово першому секретареві відповідного партійного комітету. Такий державний режим називають партократичним.

Інакше класифікує політичні режими французький політолог і правознавець Ж.-Л. Шабо. Він вважає, що «в основі класифікації політичних режимів – президентський, парламентський, режими асамблеї та авторитарний – лежить структура відносин між виконавчою і законодавчою владою. У першому варіанті зазначене розрізнення може набувати форми жорсткого поділу. Тоді наявний президентський режим. Якщо ж поділ є гнучким чи обидві гілки влади співпрацюють, то ми маємо справу з парламентським режимом. Баланс у режимах змішаного типу може схилятися на користь органу – носія законодавчої влади (режим асамблеї) чи на користь органу – носія виконавчої влади (авторитарний режим)». Найпоширенішим є поділ політичних режимів за ознакою демократизму на демократичні і недемократичні. Останні поділяються на тоталітарні та авторитарні.

^ 5. Теоретичні засади демократії та тоталітаризму

Поняття демократія є багатогранним:в широкому розумінні – форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у такому: вищий політичний законодавчий орган повинен бути обраний народом; поряд з ним повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування; виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право – загальним; всі виборці повинні мати рівне право голосу; голосування повинне бути вільним; вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином; рішення більшості обмежує права меншості; орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем; держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом.

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає конституціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного політичного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських організацій, у тому числі опозиційних.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зібрань, асоціацій. Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Але демократія – не вседозволеність, не анархія, не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є визначення всіх процедур та процесів прийняття політичних рішень. Демократія вимагає системи державної субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття рішень відповідно до волі більшості, проте з визнанням та поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення стосовно інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського (напівпрезидентського) типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за будь-якої форми державного правління до числа важливих-спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством в демократичному режимі. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби представницької демократії, свої політичні інститути – політичні парти, групи інтересів, засоби масової інформації.

Термін «тоталітарний» (від лат. totalis – увесь, повний та totalitas – цільність та повнота) вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Першими цей термін на початку 20-х років XX ст. ввели до наукового вжитку італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала формуватися однопартійна фашистська система. Та незабаром Б. Муссоліні й сам перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» (також у позитивному значенні) використовували нацистські правознавці в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як негативне політичне явище, яке характеризує не лише фашизм, а й політичний лад в СРСР.

Власне теорія тоталітаризму сформувалась у 50-х роках як наукове осмислення нацизму і сталінізму. У 1951 р. німецько-американський політичний мислитель Ханна Арендт опублікувала тритомну працю «Походження тоталітаризму», в якій містився філософський аналіз тоталітаризму як суспільно-історичного феномену. Вважається, що перша спроба систематизувати ознаки тоталітарного режиму була зроблена американським дослідником Карлом Фрідріхом у доповіді «Унікальний характер тоталітарного суспільства» (1954), в якій він сформулював п'ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризуючого поліцейського контролю з використанням фізичного і психологічного впливу. У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та іншого американського політолога – Збігнєва Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» до цих п'яти ознак була додана шоста – централізоване управління всією економікою.

У наступні роки концепція тоталітаризму набула подальшого розвитку. Було, зокрема, визнано, ніби головною ознакою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об'єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, котре ґрунтується на адмініструванні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління.

Тоталітарними режимами вважаються фашизм та комунізм, а класичними тоталітарними державами – фашистська Німеччина та СРСР, особливо періоду сталінського правління. Основна відмінність між цими різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контролем, проте ґрунтується на приватній власності, тоді як комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечує принципово.

Всеосяжне одержавлення як суспільного життя, так г приватного життя громадян означає відсутність за тоталітарного режиму громадянського суспільства як сукупності недержавних суспільних інститутів та відносин. Держава фактично поглинає громадянське суспільство. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства і його зворотного впливу на державу призводить до того, що держава вдається до довільних експериментів над суспільством, чинить над ним насильство, нехтує права і свободи громадян. За тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на громадську думку.

Авторитаризмом (франц. autoritarisme, від лат. autoritas – вплив або влада) називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Авторитарним політичним режимам притаманні ознаки: скасування або значне звуження політичних прав та свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання законів та виконання непопулярних, але формально легальних вимог. А тому головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади – армія, поліція, служба безпеки тощо.

Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Нейтралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу.

Причинами встановлення авторитарних режимів можуть бути риси загальнонаціонального харизматичного лідера як авторитарної особистості, надзвичайні обставини – соціальні конфлікти, стан війни, стихійні лиха тощо. Об'єктивні підстави авторитаризму можуть бути пов'язані також з активною перетворюючою діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються природними або виправданими в умовах зламу старих суспільних структур, у процесі переходу від традиційного щодо індустріального стану суспільства або від тоталітаризму до демократії. Це пов'язано з здатністю авторитарного правління забезпечити суспільний порядок, особливо в екстремальних ситуаціях, здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні актуальних конкретних завдань.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму, зокрема автономія особи та суспільства в неполітичних сферах, відмова від тотального контролю над суспільством, єдиної загальнообов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається недержавний сектор економіки, держава безпосередньо не втручається в економічні процеси. Пом'якшені типи авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадсько-політичних організацій, проведення виборів до представницьких органів влади. Однак при цьому домінує виконавча влада, апарат правлячої партії зрощується з державним апаратом, переважають силові методи. Це означає наявність за авторитарного політичного режиму суспільства, підпорядкованого державі. В авторитаризмі громадянське суспільство не контролює державу.

Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в історії людства, так і в сучасному світі. Вони встановлюються в умовах абсолютної і дуалістичної монархії, диктатури, правління військових хунт тощо. Авторитаризм означає різке посилення влади глави держави, який так чи інакше виконує і функції глави уряду, фактичне позбавлення парламенту прерогатив контролю за політикою держави, послаблення інститутів тиску на урядову політику, пристосування виборчої системи до потреб режиму особистої влади, зокрема використання референдумів для створення ілюзії єдності народу з главою держави. За сучасних умов авторитарними є політичні режими у так званих суперпрезидентських республіках, які переважають у країнах Латинської Америки, та монократичних республіках, що переважають в Африці. Елементи авторитаризму досить виразно проявляються в багатьох колишніх республіках СРСР, які стали незалежними державами, зокрема в Росії, Білорусі, Туркменістані, Узбекистані, Казахстані. Республіки з президентською й особливо змішаною (президентсько-парламентарною) формами правління взагалі тяжіють до авторитаризму глави держави – президента. Це пов'язано як з обранням президента на загальних виборах, що надає рис харизматичного лідера та дозволяє виступати від імені всього народу, так і з наданням йому широких повноважень.
1   2   3   4

Схожі:

План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади
У первісному суспільстві воля індивіда була підпорядкована волі колективу це влада освячених звичаїв, традицій, це регулювання людських...
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан лекційного заняття: Політика як суспільне явище
Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона формується значно пізніше, ніж економічні І соціальні відносини, а також мораль....
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан проведення лекційного заняття з навчальної дисципліни
Правомірність І допустимість методів психологічного впливу в кримінальному судочинстві
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище icon1. Мова як суспільне явище. Основні функції мови. Зміст І структура курсу ум в школі
Мова як суспільне явище. Основні функції мови. Зміст І структура курсу ум в школі
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан-конспект проведення лекційного заняття тема 1
Навчальна мета: Довести до студентів нормативні положення щодо організації та управління цивільною обороною в Україні
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан проведення лекційного заняття тема №
Навчальна мета: Розкрити та законспектувати питання: поняття, види абсолютних їх значення у правовій статистиці. Визначити основні...
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан проведення лекційного заняття тема №
Навчальна мета: Розкрити та законспектувати питання: поняття, види абсолютних їх значення у правовій статистиці. Визначити основні...
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан Мова як суспільне явище. Суспільна природа мови І мовної діяльності....
Сучасне мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Водночас в історії мовознавства здійснювалися численні спроби...
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconПлан проведення лекційного заняття тема №
Навчальна мета: формування у слухачів теоретичних знань про статистичне спостереження його види та форми. Законспектувати основні...
План лекційного заняття: Влада як суспільне явище iconТема Політика як суспільне явище. Політологія як наука
Об’єкт та предмет дослідження політології. Основні категорії, функції та методи дослідження
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка