План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади




Скачати 427.99 Kb.
НазваПлан Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади
Сторінка1/3
Дата конвертації27.06.2013
Розмір427.99 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Географія > Документы
  1   2   3
Політична влада

План

1. Влада як суспільне явище.

2. Структура та типологія політичної влади.

3. Політична влада в Україні.

1. Влада є складним за сутністю і багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Зароджувалась вона як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відображення потреби спільноти у збереженні своєї цілісності. У первісному суспільстві воля індивіда була підпорядкована волі колективу - це влада освячених звичаїв, традицій, це регулювання людських взаємин способом заборон (табу), ритуалів. Плем'я саме було владою, виступаючи у складі його членів джерелом влади.

З історичним розвитком відбувається відокремлення влади від населення, її відчуження від індивідів, формування самостійного апарату влади. Зокрема, відбувається зосередження влади та функцій керівництва у руках військових начальників, племінної верхівки, формується спеціальний апарат управління, який стає згодом однією з головних ознак держави.

Якщо у первісному суспільстві головними засобами громадського підпорядкування були родові звичаї і традиції, то у подальшому ними стають моральні норми, закони, правила, принципи, ідейні мотиви тощо. Таким чином, якщо у первісному суспільстві управління загальними справами не виокремлювалося у самостійну галузь суспільної практики, не було відстороненим від безпосередніх потреб, інтересів членів роду, то у подальшому через воєнну демократію родоплемінного зразка і до сучасних національних держав,

відбувається поступове зосередження влади в руках обмеженого кола людей (військових начальників, племінної верхівки, чиновництва), формується спеціальний апарат управління, який стане згодом однією з основних ознак держави, одним із чинників відчуження індивідів від розв’язання загальносуспільних справ.

Державна влада стає найпоширенішим і найрозвиненішим видом влади політичної. Разом з тим, політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами - політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування, які є формами політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона грунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними. Отже, влада функціонує в різних сферах суспільства, а також на різних рівнях його структури: суспільному, асоціативному та персоналізованому. Її справедливо називають центральною категорією політології. З нею пов'язано чимало понять і термінів: автократія - самовладдя, аристократія - влада знаті,

бюрократія - влада чиновників, демократія - влада народу, меритократія – влада здібних, найгідніших, охлократія - влада натовпу, партократія - влада партії, плутократія - влада багатих (від імені грецького бога багатства Плутоса), теократія - влада духівництва, технократія - влада фахівців, тімократія - влада майновитих, анархія - безвладдя, монархія - єдиновладдя, олігархія - правління невеликої групи людей.

Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Оскільки основні види влади - економічна, соціальна, духовно-інформаційна, сімейна - розрізняються залежно від засобів їх здійснення і мають специфічні особливості, то й політична влада має притаманні лише їй особливості і засоби здійснення.

Зокрема, можна виділити такі основні її особливості: верховенство, публічність,

моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів.

Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, або взагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів. Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. Вона реалізується від імені і в межах всього суспільства. Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного

центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Такима центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами - підприємствами,соціальними фондами, засобами масової інформації тощо.

Легальність політичної влади означає її законність щодо існування та застосування нею примусу. Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Вона використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові і політичні норми.

Багатоманітними є функції політичної влади. Вони збігаються з функціями політики, найважливішим засобом здійснення якої є влада, а в кінцевому рахунку -з функціями різних політичних інститутів. Найважливішою функцією політичної влади, як і політики, є керівництво та управління суспільством в цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного і політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. В результаті реалізується така функція політичної влади як інтеграція суспільства на основі врахування і узгодження соціальних інтересів.

Однією з важливих функцій політичної влади є оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які володіють політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак, при цьому вони повинні зважати на інтереси і потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного і соціального протистояння. Забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з головних функцій політичної влади.

Таким чином, політичне керівництво та управління суспільством, соціальна інтеграція, оптимізація політичної системи, забезпечення політичної стабільності є основними функціями політичної влади. Загальні організаційні та регулятивні функції політичної влади конкретизуються в політиці у багатьох видах політичної діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань, виконавців, їх підборі, орієнтації в політичних і неполітичних ситуаціях тощо.

Проведений аналіз політичної влади як суспільного явища дає можливість дати їй таке визначення: політична влада - це є здатність суспільних груп та індивідів, які їх представляють, впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю з допомогою різних засобів - волі, авторитету, права, політичних норм, насильства.

В історії існувало декілька форм влади. Французький політолог М.Дюверже говорить про три історичні форми влади: анонімна влада, "розпорошена" серед членів примітивного суспільства; індивідуалізована влада, яка виникає з ускладненням процесів розподілу праці і появою нових видів діяльності; інституціалізована влада, що опирається на діяльність спеціальних інститутів, які виконують певні функції. Доповнюючи типологію М.Дюверже, можна виділити четверту історичну форму влади, яка сформувалась в кінці ХХ ст. – „наддержавну” владу, представлену законодавчими (Європарламент) та виконовчими (Комісія Європейських співтовариств) інститутами, владні повноваження яких розповсюджуються на європейських країн.

Перші дві історичні форми влади є додержавними (потестарними) і носять неполітичний характер. Третя форма влади називається інколи державно-публічною, а четверта - над-державною, є власне політичною владою.

Говорячи про причини виникнення влади, необхідно зазначити, що у психологічному плані влада виникає через природну схильність однієї частини людей до володарювання, а іншої до підкорення. А в соціальному плані вона випливає з соціальної та ролевої неоднорідності суспільства, незадоволеності інтересів певних соціальних груп, необхідності їх узгодження, поділу праці на управлінську та виконавчу тощо. Будучи багатоманітним суспільним явищем, політична влада знаходить своє відображення в різних наукових концепціях, серед яких основними є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.

Зокрема телеологічна (від грец. "elos, teleos - мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. Влада розглядається не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодія людини з довкіллям. Йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Отже, ця концепція вказує на цілеспрямований характер влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Реляціоністська (від франц. relation - відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, як суб'єктно-об'єктні відносини, коли суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Виділяють три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами і розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта (Дж.Френч,Б.Рейвен). Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів (П.Блау, Д.Хіксон). Згідно концепції розподілу сфер впливу владні відносини в кожному окремому випадку є

пануванням - підкоренням. Стверджується, що у масштабі всього суспільства існує баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки вони міняються своїми ролями. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а політик рядовим виборцем тощо.

Системна концепція влади (Т.Парсонс) розглядає владу як властивість і атрибут макросоціальної системи. Будучи системотворчим елементом політичної системи вона з'єднує всі її елементи в єдине ціле. Необхідно відзначити, що системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.

На противагу системній концепції влади, яка в поясненні феномену влади йде від політичної системи до індивіда, біхевіористська (від англ. bihaviour - поведінка) концепція розгдядає її у зворотньому напрямі. Розглядаючи владу як відношення панування і підкорення, вона головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі влади: силова, ринкова та ігрова. Перша базується на тому, що головним мотивом політичної поведінки людини є прагнення до влади, а через неї досягнення різних благ. Друга будується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На неї поширюються відносини попиту і пропозиції.

Ігрова модель влади розглядає владні відносини як своєрідну гру, яка відбувається за певними правилами.

У поясненні мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Пояснення владних відносин психологічними мотивами є головною особливістю цієї концепції. Для прикладу, стверджується, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності.

Існують також інші концепції влади - інструменталістська, структуралістська, конфліктологічна та інші, кожна з яких розкриває якусь особливість чи сторону влади.

2. Влада як суспільне явище має свою структуру. Вона включає в себе такі компоненти: джерела влади, суб'єкти влади, об'єкти влади, ресурси влади, функції влади.

В якості джерел влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, престиж, соціальний і політичний статус, знання, інтерес, таємниця . На думку американського футуролога О.Тоффлера сила, багатство і знання є найвагомішими джерелами влади. Влада, яка будується на силі є нижчої якості, на багатстві - середньої, а на знаннях - найвищої якості і ефективності.

Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи та установи. Існує також інша класифікація владних суб'єктів, котра поділяє їх на первинні і вторинні: первинним суб'єктом за демократичного правління є народ - єдине джерело влади в державі; вторинні суб'єкти носіїв влади є малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками, політичні лідери.

Об'єктами влади є суспільство, клас, етнос, група, індивід. До об'єктів політичної влади відносять всі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, духовну, науково-технічну тощо.

До ресурсів влади належать суб'єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та інші. Їх роль у різні періоди може змінюватися.

До суб'єктних ресурсів влади належать такі особисті характеристики суб'єкта влади як політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність, рішучість, авторитет та інші.

Політичні ресурси влади базуються на наявності розвинених політичних партій, ефективно діючих державних механізмів, його кадрового потенціалу, розвиненої політичної культури.

Економічні ресурси влади полягають у розвиненій матеріальній і технічній базі суспільства, вигідному географічному положенні, багатстві корисних копалин, розвинених виробничих технологіях, кваліфікованій робочій силі та ін.

Соціальні ресурси влади - це соціально структуроване суспільство з високими показниками освіти, соціального забезпечення, медичного обслуговування. Культурно-інформаційні ресурси влади - це інформація, знання, ЗМІ, маніпулювання суспільною свідомістю.

До владних силових ресурсів належить армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

Правові ресурси влади - це правові цінності, розвинена система права, висока правова культура населення.

Демографічні ресурси влади - фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

З ресурсами політичної влади пов'язаний її кумулятивний характер, який полягає в її зростаючому нагромадженні. Так, багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти і ЗМІ; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і ЗМІ; інформаційний вплив сприяє політичній кар'єрі та зростанню доходів. Виходячи з багатоманітності форм прояву і засобів реалізації політичної

влади її можна типологізувати за такими критеріями:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4)типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмами стримувань і противаг.

За характером примусу політична влада поділяється на поліційно-репресивну, опираючись на терор, репресії, шантаж, і на таку, що використовує узаконені форми примусу проти тих, хто порушує правопорядок.

Беручи за критерій тип легітимності влади, вчені виділяють:

- традиційну легітимність, що грунтується на визнанні тих політичних

дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури;

- харизматичну легітимність, що передбачає визнання виняткових рис і

здібностей політичного лідера;

- раціонально-легальний тип легітимності, що базується на переконанні

підвладних у законності і доцільності встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури і відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи;

- соціально-евдемонічну легітимність, що полягає у здатності політичної

системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її

піклування про добробут народу;

- національно-патріотичну легітимність, що визначає національні

символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних

утворень;

- легітимність на засадах участі, що передбачає необхідність широкої

участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість

впливати на владу.

В політології виокремлюють також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади. Слід зазначити, що названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. А кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням якогось одного.

За ступенем публічності, що харатеризує відкритість влади суспільству, можна виділити три види влади:

1) видимого і прозорого правління;

2) напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними

механізмами прийняття рішень існують тіньові;

3) прихована, криптократична (таємна), коли громадськості доступна

лише та інформація, в якій влада зацікавлена.

За типом владного суб’єкта влада може бути: інституціалізована, групова і особиста.

Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією. За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (абсолютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована, децентралізована, деконцентрована.

Груповими суб’єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні).

За цими критеріями владу можна розділити на національну, партійну, корпаративно-кланову, мафіозну, з домінантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, її масштаб і зміст визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників. Особиста влада може бути монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

До джерел формування влади можна віднести суб’єктів політичного процесу та інституціональні механізми її формування. За першою групою критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристократичну, а за другою групою критеріїв – як династичну, узурпаторську, виборну, призначувану,делеговану.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який передбачає неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів.

Таким чином, політична влада є складним суспільним феноменом.
Свідченням цьому є її структура та типологія.

3. Тип та характер політичної влади України обумовлений недалеким історичним

минулим, коли вона була однією з 15 республік Радянського Союзу до серпня

1991 року. З його розпадом почався процес посткомуністичної трансформації,

який за оцінкою політолога В. Полохала позначився, окрім країн Балтії, шляхом

по колу авторитаризму, який “лише видозмінював і вдосконалював свої форми,

але аж ніяк не змінював при цьому свою сутність”. Національно-визвольні,

демократичні революції у цих 12 республіках не знайшли свого завершення.

Головною причиною цьому стала відсутність громадянського суспільства із

сильною демократичною опозицією, здатною відсторонити від влади компартійну

номенклатуру. В Україні вона вміло мімікрувала, пристосувалась до нових

історичних умов. Відмовившись від комуністичної ідеології як збанкрутілої вона

взяла на озброєння демократичні гасла, національні символи, прикрившись

риторикою розбудови незалежної держави. За часів Кравчука, а потім за Кучми

замість “Слава КПРС” почали казати “Слава Україні”. В реальній же дійсності, як

справедливо відзначає історик Ю.Шаповал: “Прийшовши 1991-го до влади,

Кравчук відмів усяку необхідність декомунізації України. Мова навіть не про

люстрацію, а хоча б про формальний осуд минулого, дистанціювання від

задушливо-агресивної ленінсько-сталінської спадщини”. А Л.Кучма, ставши

архітектором кланової демократії і майстром придворних інтриг, лише продовжив

цю лінію. Головним завданням цих “будівничих української держави” завжди була

консолідація провладних політичних угрупувань і розкол опозиції. Свідченням

цьому стало формування під адміністративним тиском пропрезидентської

більшості у парламенті та поява клонованих політичних партій, блоків, технічних

кандидатів у президенти.

Насправді _______ні президент Л.Кучма, ні його найближче оточення ніяку

“демократію” ніколи не хотіли й не збиралися будувати. Утвердження в Україні

олігархічно-бюрократичного режиму стало результатом свідомого вибору влади,

що грунтується винятково на авторитаризмі. Інститут президентсва, що з’явився

38

як природний продукт розкладу й трансформації партійно-державних структур

авторитарного соціалізму, перетворився на основний інститут визначення

політичного курсу країни. Його центром стала Адміністрація Президента, штат

якої сягнув 710 працівників. Це без даних про “ДУСю” (Державне управління

справами), яке виступає частиною АП. Будучи неконституційним органом влади,

цей владний інститут дублював та підміняв діяльність уряду і не ніс за це ніякої

відповідальності.

За правління президента Л.Кучми відбулось зростання чисельності

бюрократичного апарату інших державних інститутів. Так, виступаючи на нараді з

проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією (січень 2004 року)

Л.Кучма визнає, що “живлячим елементом корупції залишається потужний

бюрократичний апарат. З початку адміністративної реформи у грудні 1999 року

чисельність апарату Секретаріату Кабінету Міністрів збільшилась у 18 разів,

апаратів інших центральних органів влади – 95 разів. Замість передбаченого

адмінреформою скорочення службовців, їх чисельність зросла на 21%”.

Говориться і про зростання за минулі три роки фінансування Міністерства

внутрішніх справ, яке збільшилось у 2,2 рази, тоді як загальні видатки державного

бюджету тільки в 1,6 рази. Заробітки рядового і молодшого начальницького

складу перевищили рівень більшості працівників бюджетної сфери.

Все це дало обгрунтовані підстави для висновку українських

суспільствознавців про те, що українська державність перетворилась на суцільну

владу держапарату – якщо радянська держава була мілітарно-поліцейською, то

сучасна українська є бюрократично-поліцейською. Підтвердженням цьому є

кількісний склад працівників МВС – біля 500 тис. чоловік.

Опираючись на відкритий філософом Зинов’євим закон соціальної

регенерації, український політолог Д.Видрін характеризував модель управління

Л.Кучми як “президент-директор”. Суть цього закону така: якщо люди (кадри) зі

старої системи (політичної, соціальної, економічної) потрапляють у нову, то не

вони пристосовуються до нової системи, а змушують її підладжуватися під себе,

реанімувати старі, звичні для себе характеристики, атрибути, стилі відносин і

навіть побутовий дизайн.

Будучи раніше директором заводу президент Л.Кучма переніс на всю

державу базові принципи управління радянського директорату: вирішуєш усе сам;

ніякої самостійності підлеглих працівників, які зобов’язані коритись волі

директора; сила влади, а не сила авторитету. Усі десять років його правління – це

безупинне будівництво владної вертикалі, яка спочатку охоплювала міністрів,

потім заступників міністрів, потім начальників департаментів. Ця вертикаль

простягнулась від глав обласних адміністрацій мало не до голів селищних рад.

При такій системі влади демократичний принцип розвитку місцевого

самоврядування виявився здебільшого декларацією, без реальних механізмів

реалізації у суспільній практиці. Відчутним було прагнення президента

встановити повний контроль над місцевими органами влади. Показовими в цьому

плані є його укази про зняття з посад голів міст Мукачева, Василькова,

адміністративний тиск на інших неугодних керівників місцевих громад (податкова

перевірка міської ради Тернополя) тощо. Свого апогею цей тиск досяг у рік

президентських виборів 2004 року, щоб забезпечити безперешкодну передачу

влади своєму спадкоємцеві В.Януковичу.

Окрім бюрократизації авторитарної влади, за правління президента

Л.Кучми, відбувається швидкий процес її олігархізації через зрощення з

фінансово-політичними групами, представленими найвпливовішими

олігархічними кланами Києва (Медведчук, Суркіс – партія СДПУ(о)),

Дніпропетровська (Пінчук, Тігіпко – партія “Трудова Україна”), Донецька

(Ахметов, Азаров, Янукович – Партія регіонів). Відбулось поєднання влади і

капіталу, коли найбагатші олігархи стали одночасно високими державними

чиновниками. Якщо на початку влада конвертувалась в капітал, то згодом

відбувається обмін капіталу на владу. Прикладом цьому стали призначення

В.Медведчука главою адміністрації Президента, С.Тігіпка -–главою Нацбанку,

В.Януковича – прем’єр-міністром.

Таким чином, державна влада в Україні була поділена між цими трьома

олігархічними кланами. Це привело до домінування корпоративних, групових

інтересів над національними, загальносуспільними. Як відзначають експерти

Центру Разумкова Ігор Жданов та Юрій Якименко, такий симбіоз номенклатурної

та „ново-буржуазної” еліт виявив себе надзвичайно ефективним у відстоюванні

власних інтересів. Виразним свідченням цьому став реалізований в Україні

механізм приватизації. За приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і

середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Проте,

реальними їх власниками стала невеличка купка олігархів, яка скупила через

посередників ці сертифікати, коли вартість одного коливалась в межах 2-10 дол.

Отже, майже половина промислового потенціалу держави, створеного протягом

життя кількох поколінь, була продана за 180 млн. дол., рівносильно вартості

одного великого літака. А за весь період грошової приватизації в бюджет держави

поступило всього 7 млрд. грн., що означає скупку за безцінь значної частини

промислового потенціалу країни.

Окрім економічного ресурсу, номенклатурно-олігархічна влада, оволоділа

потужним інформаційним ресурсом. Так, клану В.Пінчука належать

загальнонаціональні канали ІСТV, СТБ, Новий канал, “Аргументи і факти в

Україні”, “Ізвєстія в Україні”, радіо “Довіра”, інформаційне агенство “Українські

новини”. Клан Медведчука-Суркіса володіє телеканалами “Інтер”, “ТЕТ”, “Студія

1+1”, газетами “Київські відомості”, “2000”, “Комсомольская правда в Украине”.

Донецькому клану належать ТРК “Україна”, канал НТН, газета “Сегодня”. Цим

самим фінансово-політичні групи встановили свій домінуючий вплив в

інформаційному просторі України, отримавши можливість маніпулювати

свідомістю людей, формувати примітивні смаки у споживачів низькопробного

інформаційного продукту. Висвітлення подій за так званими “темниками” з АП

В.Медведчука стали звичним явищем у редакційній політиці підконтрольних ЗМІ.

Силовий ресурс цієї влади базувався на таких структурах як Прокуратура,

МВС, СБУ, податкова міліція. Він використовувався для боротьби з опозиційними

лідерами, для здійснення контролю над підприємцями, бізнесменами. З кожним

роком діяльність авторитарної влади набирала все більш деструктивних рис.

Зокрема, поглиблювався розрив між владою і народом, що знаходило

відображення у низькій легітимності всіх владних інститутів, їх лідерів. Так,

довіра до президента Л.Кучми опускалась до рівня 4% і не перевищувала 14%

підримки громадян України протягом останніх років його каденції. Будучи

клептократичною (злодійською) влада ставала все більше криптократичною

(таємною), коли рішення приймались вузьким колом осіб, без інформування

громадськості. Яскравим прикладом є підписання президентом Л.Кучмою

договору про входження України в ЄЕП з Росією, Казахстаном та Білорусією.

Закономірним результатом такої діяльності номенклатурно-олігархічної

влади ставала втрата нею народної підтримки під час виборів. Так, на

парламентських виборах 2002 року провладний блок політичних партій “За єдину

Україну” зумів набрати тільки 12% голосів виборців, а лідером став блок

політичних партій “Наша Україна” на чолі з В.Ющенком. Ставало очевидним те,

що виграти у чесній політичній боротьбі президентські вибори 2004 року кандидат

від влади не зможе. Висунення від влади кандидатом у президенти прем’єр –

міністра В.Януковича, з його кримінальним минулим , ставило під загрозу

реалізацію моделі спадкоємності влади через номенклатурну династію. Однак, ці

застороги діючою владою у розрахунок не брались. Вона була переконана у своїй

всесильності, надіючись на фінансовий, інформаційний та адміністративний

ресурс у забезпеченні потрібного їй результату на виборах. Коли цього виявилось

замало, влада вдалась до безприцидентної і цинічної фальсифікації результатів

виборів, нехтуючи всіма демократичними принципами виборчого права громадян

42

України. Спокусою до таких протиправних дій стала її попередня вседозволеність

та безкарність і сподівання на те, що український народ погодиться з будь-яким

результатом виборів. У відповідь влада отримала багатотисячні протесні акції по

всій території України, які вилились у листопадову Помаранчеву революцію.

Будучи буржуазно-демократичною за своїм змістом та антиолігархічною,

антикримінальною, національно-визвольною за своїм характером Помаранчева

революція привела до заміни номенклатурно-олігархічної влади представниками

демократичної опозиції , складеної на основі широкої коаліції політичних сил. А

саме: „Блоку Віктора Ющенка „Наша Україна” та „Виборчого блоку Юлії

Тимошенко” правоцентриського спрямування, які перед президентськими

виборами уклали угоду про спільні дії як єдиного політичного об’єднання під

назвою „Сила народу”; після першого туру виборів до них приєдналась

Соціалістична партія України О.Мороза – лівоцентриського спрямування та

Партія промисловців і підприємців України А.Кінаха – центриського спрямування.

На основі цієї коаліції було сформовано новий уряд на чолі з Ю.Тимошенко, який

почав реалізацію передвиборної програми президента В.Ющенка, його плану дій

“Десять кроків назустріч людям”.

Таким чином, із перемогою на президентських виборах демократичних сил,

в Україні створені сприятливі передумови для трансформації авторитарного типу

влади у демократичний. Демократичні ідеали, за які боролись учасники

Помаранчевої революції, мають втілитись у суспільному житті. Тому Помаранчева

революція продовжується. Виходячи із світового досвіду, засновник

американської школи соціології Пітірим Сорокін, виділяє такі три фази революції:

перша – це фаза пробудження і революційного піднесення; на _______зміну їй приходить

друга – деструктивна фаза, яка безжалісно викорчовує не тільки застарілі, але все

ще життєздатні інститути і цінності суспільства; після того як торнадо другої фази

не встигне дотла зруйнувати націю – поступово наступає третя, конструктивна

фаза. Перші кроки діяльності нової влади в Україні дають підстави сподіватись на

те, що наслідки першої фази будуть мінімальними, а третьої фази

конструктивними і вагомими. Для цього у влади є довіра та підтримка власного

народу та міжнародної спільноти.

  1   2   3

Схожі:

План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconПлан лекційного заняття: Влада як суспільне явище
Зв'язок настільки органічний, що в політології І філософії нерідко виникають дискусії щодо первинності однієї з них. Зміст політології...
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconЛекція Політична влада
...
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади icon1. Мова як суспільне явище. Основні функції мови. Зміст І структура курсу ум в школі
Мова як суспільне явище. Основні функції мови. Зміст І структура курсу ум в школі
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconПлан Сутність І структура політичної системи. Функції політичної...
На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у тому, що
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconВиклики громадянського суспільства та переосмислення навчання
Головне поняття “влада” вживається у двох сенсах: “влада як сила” та “влада як авторитет” (цю відмінність передають англійські “power”...
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconПлан. Зміст, структура та типи економічних систем. Суспільне виробництво...
В економічній літературі сучасний світ розглядається як такий, що складається з економічних систем
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconПлан лекційного заняття: Політика як суспільне явище
Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона формується значно пізніше, ніж економічні І соціальні відносини, а також мораль....
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconПлан Мова як суспільне явище. Суспільна природа мови І мовної діяльності....
Сучасне мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Водночас в історії мовознавства здійснювалися численні спроби...
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconСудова влада – це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має...
Серед перелічених оберіть, будь-ласка, визначення судової влади, яке найбільш точно характеризує цю гілку державної влади
План Влада як суспільне явище. Структура та типологія політичної влади iconТема Політика як суспільне явище. Політологія як наука
Об’єкт та предмет дослідження політології. Основні категорії, функції та методи дослідження
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка