Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім




Скачати 492.07 Kb.
НазваШкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім
Сторінка4/5
Дата конвертації29.04.2016
Розмір492.07 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Філософія > Документы
1   2   3   4   5

^ Гаетано Моска (1858—1941) у своїй теорії еліт виходив з кон­цепції правлячого (політичного) класу.

У своїй праці «Правлячий клас» (1939 р.) Моска визнає: су­веренна влада організованої меншості над неорганізованою біль­шістю неминуча. Отже, політичний клас вирізняється насампе­ред організованістю. Тому організована меншість сильніша неорганізованої більшості. Друге — «представники правлячого меншості незмінно мають властивості, реальні чи удавані, гли­боко шановані в тому суспільстві, де вони живуть». Спеціальні знання і справжня наукова культура, відзначав Моска, стають ва­жливою політичною силою тільки на високій ступіні цивіліза­ції, і тоді доступ у правлячий клас одержують лише ті, хто має ці знання (хто застосовує знання у військовій справі, управлінні, юриспруденції). Усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємни­ми, «якщо не за законом, то фактично». Свою соціальну пере­вагу вони прагнуть затвердити, розвиваючи необхідні якості за допомогою виховання, сімейних традицій, звичок свого класу. Правлячі класи занепадають, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких вони прийшли до влади.

Таким чином, за Москою, у людських суспільствах перева­жає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізова­них правлячих класів, або тенденція до швидкого їх відновлен­ня. Циркуляцію еліт у демократії він пояснював не лише психологічними, але і соціальними факторами, через перегру­пування соціальних інтересів, виникнення нових соціальних сил з новими соціальними інтересами.

Ці теорії політичних еліт протистояли марксистським кон­цепціям вирішальної ролі народних мас в історії, економічного базису суспільства. Вони ставили під сумнів і демократичний оптимізм ліберальних концепцій, що доводили принципову можливість і необхідність участі всіх громадян у публічній владі, її рівної доступності.

Теорія еліт продовжувала розвиватися і в другій половині XX ст. Так, ^ Дж. Мізель специфіку еліти вбачав у формулі: «гру­пова свідомість — згуртованість — загальні устремління». Німець­кий соціолог К. Мангейм у книзі «Людина і суспільство епохи Реконструкції» (1962 р.) писав, що індустріальне суспільство руха­ється від класової організації до елітарної системи. У демократії «практична реалізація політики знаходиться в руках еліти». Аме­риканський соціолог Ч. Міллз вважає еліту природним продуктом «інституціонального ландшафту суспільства». Життя сучасного суспільства є високо інституціалізованим, а отже, «стратегічні командні посади в соціальній структурі відіграють вирішальну роль в ієрархії інститутів». З ним погоджується й англійський соціолог Т. Боттомор у книзі «Еліти і суспільство» (1993 р.) — елітою є тільки та група «політичного класу», що реально здійснює політичну владу в окремому суспільстві й у певний час. Більшість же сучасних політологів уже не визнають поняття «політичного класу», а пишуть про політичні еліти, які прямо чи опосередко­вано впливають на справи в суспільстві («політики», «функціо­нери», «чиновники» і т.д.).


ІІІ. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРИРОДНОГО ПРАВА

Розрізнення давніми греками природного права і закону продовжує жити й у правознавстві XXI ст. Природно-правові концепції розвивають традиції філософського осмис­лення права і визнають існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок (за наявності системи пози­тивного права) і називають природним правом. Відповідно до та­ких поглядів закони держави є дійсними і легітимними, якщо вони відповідають ідеальному праву.

^ Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на лю­дину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктри­нам минулого, філософія і правознавство XX століття розгляда­ють людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв´язків. У перелік природних прав вклю­чаться не тільки невід´ємні права особистості, покликані гаран­тувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соці­ально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).

По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, ні­мецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсо­лютним природним правом оголосили початок справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і ду­ховні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного при­стосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо ба­чити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.

По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька фі­лософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного пра­ва до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано като­лицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомі­зму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Від­повідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фунда­ментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу ви­щих цінностей.

2) ^ Політичні права (чи права громадянина) визначаються за­конодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, у т.ч. у виборах, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рів­ність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що остан­ні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсо­лютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) ^ Соціальні права людини (права трудящих): право на пра­цю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіта­лізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декла­рації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система між­народних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

Природно-правове сприйняття права піддає оцінці позитивне право не лише з інструментального, але і з погляду позапозити-вних правових принципів моральності і справедливості. Щоб від­повідати вимогам права, закони повинні враховувати ці прин­ципи і ґрунтуватися на них, а законодавець повинен слідувати природному праву. На думку Штаммлера, «суб´єкти суспільних відносин і законодавець, керуючись ідеєю права, а не сваволею, прагнуть до належного упорядкування суспільних відносин, тобто до «істинного», або природного права».

^ Головна мета права полягає в утвердженні справедливості. Тому так важлива внутрішня мораль права, вважає сучасний англій­ський правознавець Лон Фуллер. Він доводив взаємодію внут­рішньої і зовнішньої моралі права. Правова норма як певне спо­лучення належної мети і належних засобів являє собою моральну цінність. У природно-правовій концепції Фуллера мораль набу­ває конкретного характеру, того часу як для теорії «чистого» права трактування подій і конфліктів є характеристикою байду­жою, несуттєвою. Американський юрист Рональд Дворкін вва­жає, що фундаментальні суб´єктивні права утворюють ті прин­ципи і критерії, які повинні братися в основу морального виміру права з погляду справедливості. Ведучим, головним і визна­чальним принципом, на його думку, є право на рівність, по-іншому — «право на рівну повагу і ставлення».

Американські теоретики ^ Джон Роулс і Джон Фінніс тлума­чать справедливість як правильність, сумлінність, неупередже­ність, як свого роду «процесуальну справедливість», яка забез­печується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону. Владним і результа­тивним інструментом справедливого розподілу сукупності сус­пільних благ чи цінностей людського життя може бути тільки позитивне право, відповідне справедливості.

Отже, основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сама специфіка концепцій природного права, неза­лежно від відмінностей окремих його шкіл, визначилась загальним для них методом осмислення, пояснення й оцін­ки правових явищ або загальним методологічним встанов­ленням праворозуміння, яке виражене у понятійному роз­різненні та критичному зіставленні права і закону, насамперед з позицій ”природної” справедливості. Сучасні прихильники природно-правового європейського мислен­ня, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в ”при­роді” справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзестенційну тощо істинність людських відносин.

Для концепцій природного права, що виникли на осно­ві вчення І. Канта про право, основоположним є принцип даності ”істинного” права лише через суб’єктивне мислен­ня. Вихідний пункт неокантіанства - не право як соціаль­на реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух та ін.). У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, формаль­ного і фактичного неокантіанці доводять, що закономір­ність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми. При цьому під закономірностями та метою суспільного життя і суспільного розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правові належності.

З цих позицій у неокантіанстві критикувалося мар­ксистське вчення про визначальну роль економічних від­носин та вторинний (духовно-побутовий) характер права і стверджувалося, що суспільне життя обумовлено право­вим регулюванням.

Серед філософів права неокантіанського напряму значне місце належить Рудольфу Штаммлеру (1856 - 1938). На неокантіанській основі він розробив ідею ”при­родного права з мінливим змістом”, яка відіграла велику роль у розвитку природно-правової думки XX ст. Значен­ня цієї ідеї полягає насамперед у виключенні природно-правового дуалізму з нормативних систем. Р. Штаммлер ставив завдання знайти загальнозначимий формальний ме­тод, з допомогою якого мінливий матеріал історично обу­мовлених правових установлень можна було б обробити, впорядкувати і визначити наявність у ньому ”властивості об’єктивно істинного”. На його думку, те, що можна роз­глядати як природне право, володіє дійсністю іншого пла­ну, ніж позитивне право: перше як масштаб, друге як примусова норма. Отже, ”природне право з мінливим змістом” за Р. Штаммлером є, таким чином, не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що іс­нують чисто формальні категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто формальних принци­пів. За допомогою поняття права та деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність, і в ній виділяється саме право. В розвитку права Р. Штаммлер вбачає основу становлення всього суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки вини­кають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не можна схвалити погляди, дово­див він, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Таке ототожнення права і фактичної си­ли неправильне. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а лише частина з них.

Р. Штаммлер поділяє право на справедливе і неспра­ведливе. Ідея такого розмежування полягає в тому, щоб довести, що немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний фактор. Іншими словами, немає правових положень, які б раз і на­завжди були тільки справедливими або виключно неспра­ведливими в кожній ситуації.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об’єктивно справедливої цінності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Ідеал суспільства - це суспільство людей, які вільно бажають.

Істотний внесок у розвиток природно-правової думки XX ст. зробила філософія права неогегельянства. Цей напрям, головним чином, виходив із визначення ідеї права як свободи. Г. Гегель писав: ”Філософічна наука про право має своїм предметом ідею права - поняття права та його втілення... Ідея права є свободою... Право є наявним бут­тям свободної волі... Система права є царством реалізова­ної свободи”. Так, західноєвропейський філософ М. Мюллер зробив спробу розглянути всю історію права і суспільства в цілому як ”історію свободи”, спираючись у пізнавально-методологічному плані на еклектичне об’єд­нання об’єктивного ідеалізму та екзистенціалізму: розви­ток права - це результат історичного саморозвитку сво­боди, що виявляється у процесі усвідомлення людиною своєї сутності. Сучасні послідовники Г. Гегеля, як і він сам, намагаються довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей, формують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське існування, зако­нодавство і суспільний лад у цілому.

Деякі неогегельянці, насамперед^ Е. Шпрангер, вдають­ся до інтерпретацій філософії духу в спробах пояснити іс­торичний розвиток права. За Е. Шпрангером, природне право - це образ справедливого права, що міститься у правосвідомості й виник у результаті діалектичного роз­витку духу.

Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогіз­му і стверджує, що коли немає розумного права, то є пра­вовий розум, який повинен бути втілений у позитивному праві. Неогегельянську теорію права розробляли Т. Герінг, Ю. Біндер, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Ціглер, І. Пленге та ін.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські неогегельянці Б. Кроче і Ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав ”релігією свободи”. За його твердженням, свобода - найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми об’єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче акцентував увагу на принциповій неможливос­ті визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче використав для обгрунтування фор­мальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише ”меншість, яка править” (”політичний клас”), знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб’єкта - це пусте сло­во і абстракція, якщо не визнається свобода особистості.

Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у юридичному досвіді поєднані логічна фор­ма, економічний інтерес та етичні ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо замис­литись над питанням про взаємозв’язок між тим, що є, і тим, що має бути.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму з позицій волюнтаристського ”актуалізму”, ”чистого акту”, співзвучному фашистському ”активізму”. Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і за­вершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу як ”чистого акту” Ф. Джентіле використав для атаки на ідею правопорядку і режиму законності, для виправдання фа­шистського ”активізму” і беззаконня.

Ідею Г. Гегеля про державу як моральну цінність Ф. Джентіле використав для прямого виправдання фа­шистської держави як вищої моральності та свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Г. Гегеля, коли він виступав на 2-му конгресі неогегельянців у Берліні в 1931 р. Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу німецьке й італійське), що орієнтувалося на виправдання фашистського і нацистсько­го режимів, у цілому зійшло з історичної арени. Післяво­єнне гегельянство, що подекуди мало місце, ставило своїм завданням очищення творчої спадщини Г. Гегеля.

Реалістична філософія права. У 1930 р. у США була опублікована книга «Судові рішення і матеріали по справах про купівлю-продаж», курс лек­цій «Кущ ожини» К. Ллевеліна і монографія «Право і сучасна свідомість» Дж. Френка, що принесли їм широку популярність і викликали бурю в академічних колах. Вони зіграли величезну роль у розвитку американської юриспруденції, поклавши поча­ток формуванню правового реалізму як доктрини. У чому її сут­ність?
1   2   3   4   5

Схожі:

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconСкакун О. Ф. Теорія держави І права: Підручник / Пер з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с
Міститься характеристика основних типів правових систем світу: ррмано-германського, англо-американського, змішаного (скандинавської...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconБаумейстер А. О. Філософія права: навч посіб./А. О.
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconГадамер Г. Г. Естетика І герменевтика / Гадамер Г. Г.: Пер з нім
Тема Становлення проблеми взаємозв’язку мови І права у філософській герменевтиці
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім icon*В історії філософсько-правової думки існували наступні підходи до визначення філософії права
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconПлан Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Предмет...
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconКонтрольні питання з дисципліни
Поняття „філософія”. Місце філософії в самопізнанні людини. Основні джерела філософії: міфологія, релігія
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconФілософія, її проблематика та функції
Забужко О. Філософія І культурна притомність нації. — Сучасність, 1994, №3. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДьяконов И. М. Общественный и государственный строй древнего Двуречья. Шумер
Страхов М. М. Історія держави І права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДопущено Міністерством охорони здоров'я України як підручник для студентів медичних вузів Київ
С89 Судова медицина: Підручник для студентів мед вузів. / Концевич І. О., Михайличенко Б. В. та ін.; За ред. І. О. Кон­-цевич, Б....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconНаціональний університет «львівська політехніка» інститут соціальних...
Українська філософія характеризується схильністю до створення абстрактно-теоретичних, далеких від життя вчень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка