Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім




Скачати 492.07 Kb.
НазваШкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім
Сторінка3/5
Дата конвертації29.04.2016
Розмір492.07 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Філософія > Документы
1   2   3   4   5

ІІ. СУЧАСНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЗИТИВІЗМУ. НЕОПОЗИТИВІЗМ.

Своїми витоками нормативна теорія права має юри­дичний позитивізм XIX ст. (Дж. Остін). її родоначальником був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881—1973), з 1940 р. жив у США. Його основна праця «Чиста теорія права» (1934 р., 2-е розширене вид. 1960 р.) містить виклад суті нормативізму, по­глядів на державу і право.

^ Чисте вчення про право, пояснює Кельзен, є теорія позитивного права: «позитивного права взагалі, а не якого-небудь конкретного правопорядку». Воно називається «чистим» тому, що займаєть­ся одним тільки правом, його юридичним (нормативним) зміс­том і «очищає пізнаваний предмет від усього, що не є право в точному значенні». Воно прагне звільнити правознавство від усіх чужих йому елементів. Чистота теорії права Кельзена припускає звільнення юриспруденції від запозичень з інших наук і виклю­чає з неї ідеологічні оцінки, маючи завдання деідеологізації пра­вознавства, створення суворо об´єктивної науки про право і дер­жаву. «Чиста теорія прагне перебороти ідеологічні тенденції й описати право таким, яким воно є, не займаючись його виправ­данням чи критикою». Кельзен уявляє теорію права відособленою від моральної філософії, як науку емпіричну і «соціально-техніч­ну», а юриспруденцію — вільну від політики.

Таким чином, предметом вивчення теорії права, за Кельзеном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознав­ця і практика) розумінням і описом позитивного права.

Право Кельзен визначає як «нормативний примусовий по­рядок», як «систему норм, що регулюють людську поведінку», здійснюваних у примусовому порядку (на відміну від релігії, мо­ралі). Норма, що являє собою підставу дійсності іншої норми, є стосовно неї вищою нормою. Згідно з Кельзеном, вони в націо­нальних правових системах погоджені між собою й утворюють сувору ієрархію у вигляді піраміди норм. На вершині цієї піра­міди знаходиться основна норма — загальне джерело всіх норм. Нижче слідують загальні норми (закони, урядові норми, нижчих органів влади тощо), встановлені в законодавчому порядку чи шляхом звичаю. «Норма» — це смисл акту, який предписує, до­зволяє чи уповноважує певну поведінку. Нарешті, підвалину пі­раміди норм, її останню ступінь, складають індивідуальні норми, створювані судовими й адміністративними органами при вирі­шенні конкретних справ. «Всі норми, дійсність яких можна ви­вести з однієї і тієї ж основної норми, створюють систему норм, нормативний порядок».

Сутність основної норми повинна усвідомлюватися як безпо­середньо зв´язана з конституцією, прийнятою в державі, і ство­реним нею правопорядком. Зміст основної норми зводиться до формули: «Належить поводитися так, як предписує саме ця кон­ституція». Вона придає нашим уявленням про легітимність існу­ючого правопорядку логічно завершену форму. Отже, в теорії Кельзена поняття права охоплює не лише загальнообов´язкові норми, установлені державною владою, але і процес їх реалі­зації на практиці. «Застосування права є також і створення пра­ва», — підкреслював теоретик нормативізму.

Держава, за Кельзеном, конституюється правопорядком. Дер­жава і право — тотожні. «У своїй якості політичної організації держава є правопорядок», «централізований порядок примусу», «державний правопорядок». Таким чином, держава виступає тут у двох вимірах: як панування і як право («правова функція»). І хоча право і влада не те саме, само по собі право не може існувати без влади, а тому право, відповідно до «чистої теорії права», є «специфічний порядок чи організація влади».

^ Форма державності, пише Кельзен, «є всього лише окремий випадок форми права взагалі». Поняттям «форма державності» позначається спосіб створення як загальних норм у сфері зако­нодавчої діяльності, регульованої конституцією, так і створення індивідуальних норм «у випадку адміністративного акту, судо­вого рішення чи угоди». Якщо держава розуміється як правопо­рядок, робить висновок Кельзен, тоді будь-яка держава, вклю­чаючи авторитарну, є правовою, адже «держава, не підлегла праву, немислима». «Порядок Республіки Рад слід розуміти як право­вий порядок точно так само, як порядок фашистської Італії чи демократичної капіталістичної Франції».

У дійсності правова держава, як особливий тип держави, це лише та, на думку Кельзена, яка відповідає вимогам демократії і правової безпеки. Отже, правова держава — «відносно центра­лізований правопорядок, відповідно до якого відправлення пра­восуддя і управління грунтується на законах (тобто на загальних правових нормах), прийнятих обраним народом парламентом за участю чи без участі глави держави; члени уряду відповідальні за свої акти; суди незалежні; а також гарантуються певні грома­дянські свободи, особливо свобода віросповідань, свобода совісті і слова».

Теорія основної норми Кельзена включає й основну норму міжнародного права як підставу міжнародного правопорядку. Ідеї верховенства міжнародного права над законодавством держав, встановлення інститутів конституційного контролю одержали значне поширення в сучасному світі і відображення в Консти­туції України 1996 р. (ст. 18, 55 ч. 4, 147 та ін.). Під впливом нормативізму правознавці стали приділяти більше уваги проти­річчям, пробілам у праві, створенню стрункої системи законо­давства, формалізації права.

Різновидом юридичного позитивізму другої половини XX ст. була концепція англійського правознавця, творця лінгвістичної теорії права Х´юберта Харта (1907—1992). У книзі «Концепція права» (1961 р., укр.вид. 1998 р.) він, підтвердивши неспромож­ність простої моделі права Дж. Остіна як веління суверена, так само рішуче відокремлював право від моралі. На його думку, право підлягає вивченню як система логічно взаємозв´язаних норм («первинних» і «вторинних» правил — законодавчих установ­лень, правил визнання, правил зміни і правил винесення судо­вого рішення), в рамках якої будь-яке юридично значиме рі­шення може бути виведене за допомогою логічних операцій без звертання до соціальних, політичних і моральних обгрунтувань. Тому проблема справедливості чи несправедливості позитивно­го закону знаходиться поза сферою правознавства. Згодом по­гляди Харта на право еволюціонували. Зокрема, він визнав, що розвиток права і моралі взаємозалежні, а концепції природного права не ворожі юридичному позитивізму («Ессе з юриспруден­ції і філософії», 1983 p.).

Сьогодні в західному правознавстві яскраво виражено про­цес зближення, конвергенції юридичного позитивізму і теорій природного права. Тепер жоден позитивіст не заперечує мораль­ної сторони у змісті права. Позитивізм лише пропонує свій погляд на право, необхідність і важливість якого постійно відчувається. При цьому позитивісти беззастережно поділяють ліберальні цінності, що дозволяє їм розрізняти правові й неправові норма­тивні системи («Positivism to day», 1996).

Неопозитивіст X. Харт - продовжувач Ідей аналітич­ного правового позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права. Він визначає дієвість права через термін ”визнання” як ідею згоди більшості. Право він пов’язує не з обов’язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. X. Харт запроваджує таку точку зору на правову реальність, яка пов’язана насамперед з правилами ”визнання” чи легітимації влади.

X. Харт визначає право як союз первинних правил ви­конання обов’язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя. Проте це його твердження не допомагає вста­новити різницю між правовим порядком і будь-яким ін­шим, таким, наприклад, як громадський клуб чи релігійний орден, які також можуть мати первинні й вторинні прави­ла такого роду.

Запровадивши у теорію юридичного позитивізму нове поняття ”визнання”, X.Харт прилучив до своєї теорії пси­хологічний елемент. Цим самим він підкреслює, що право­вий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутріш­ньою згодою більшості.

X. Харт виключає мораль зі своїх правил визнання. Це змусило деяких критиків заявити, що цього не можна ро­бити, бо соціальні й моральні міркування є важливими факторами утворення права і не дають йому можливості узаконити зловживання владою.

Теорія ”визнання” аналітичної юриспруденції X. Харта значною мірою зближує юридичний позитивізм з іншими правовими теоріями, зокрема з феноменологією. Проте емпіріопсихологічний, а не трансцендентальний характер терміна ”визнання” залишає X. Харта у рамках школи по­зитивізму. Його аналітичний позитивізм позначений і пев­ними антропологічними рисами. Правова людина - це вже не просто абстракція ідентифікації нормативної сис­теми як правової. Образ людини визначається через аналіз універсальних принципів її існування в суспільстві, які мають певні мінімальні ознаки ”природного права”. Тут і принцип ”уразливості людини”, з якого випливає необхід­ність обмежувати можливе застосування сили приватними особами; і принцип ”примусової рівності” суб’єктів права; і принцип ”обмеженого альтруїзму”, що вбачає ”взаємну терпимість” людей; зрештою, І принцип ”інституту влади”, виправданий обмеженістю ресурсів задоволення потреб людей. Перелік певних антропологічних констант у ціло­му свідчить про тенденцію, що існує в неопозитивізмі, а саме: прагнення до дедалі більшого врахування суб’єктив­ності й емпіричних умов у процесі пізнання права.

Все ж істотною ознакою основного принципу позити­візму є державний абсолютизм, тобто визнання єдиним джерелом права державну волю. Ця ознака проходить як через класичний позитивізм, так і через неопозитивізм. І хоч у процесі історичної еволюції позитивізму, особливо в XX ст., цей принцип пом’якшується (від ”сили” через ”повноваження” до ”визнання”), бо тенденція до гуманіза­ції права охоплює і юридичний позитивізм, все ж держав­на воля і в концепції ”основної норми” Г. Кельзена, і в ”правилі визнання” X. Харта зберігається як очевидний, вихідний пункт юридичної юриспруденції як науки.

Ідеї солідаризму, оформлені в соціологічній доктри­ні О.Конта про суспільство як єдність цілого, набули значного поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. На противагу індивідуалізму і лібералізму прихильники солідаризму скептично ставилися до суб´єктивних прав як роз´єднуючих членів суспіль­ства, що додають йому атомарного характеру. На відміну від со­ціалістів, які закликали до знищення буржуазії і революційного звільнення пролетаріату, вони вважали ці класи взаємозалежни­ми і рівно необхідними для суспільного виробництва. Набуває розвитку соціально-позитивістське правознавство.

Висунуте засновником соціології Контом поняття «солідар­ність» одержало розвиток у книзі французького соціолога-пози-тивіста Еміля Дюркгейма (1858—1917) «Про поділ суспільної праці» (1893 p.). її автор доводив, що класова структура суспільства обумовлена поділом праці і тотожна йому, а отже класи, у т.ч. буржуазія і пролетаріат, повинні спільно і солідарно трудитися в системі суспільного виробництва. Право є не що інше, як «без­посередній результат соціальних чинників».

З обґрунтуванням класової солідарності виступив на початку XX ст. теоретик конституціоналізму, професор з Бордо Леон Дюгі (1859—1928). У книгах «Держава, об´єктивне право і позитивний закон» (1901 p.), «Суспільство, особистість і держава» (1908 р.) та інших він обґрунтовував закономірність нерівності людей, поділу суспільства на класи, кожний з який виконує соціально необхідну функцію, чим і обумовлена соціальна солідарність. «Злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав Дюгі, — і я думаю, що ніяким чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».

Відкидаючи революційний синдикалізм, який закликав ро­бітників до насильств і страйків на захист своїх професійних інтересів, Дюгі визнавав корисність мирного синдикалізму, орга­нізацій «з визначеною юридичною структурою, складених з лю­дей, вже об´єднаних спільністю соціальної роботи і професій­них інтересів». Синдикати, на його думку, дають надійну гарантію від сваволі правлячих. Органічною формою цієї сили спротиву може бути професійне представництво в парламенті й інших представницьких установах. Майбутнє суспільство, висловлю­вав впевненість Дюгі, складається із синдикалістських груп, силь­но інтегрованих, які ввійдуть у федерації за професіями, наділе­них політичним представництвом, що забезпечить обмеження влади уряду. Завдяки прийнятому за взаємною згодою регламенту, який визначить відносини між класами і їх взаємозв´язок, послабиться або й припиниться класова боротьба.

Іншим перетворенням стане, писав Дюгі, знищення права власності. Воно «поступиться місцем поняттю власності, як со­ціальної функції». Власність, залишаючись приватною, розгля­дається ним слідом за Контом не як суб´єктивне право індивіда, а як його обов´язок вільно, повно і досконало виконувати со­ціальну функцію власника. Таким чином, французький юрист пропонував замінити поняття суб´єктивного права поняттям соціальної функції й обов´язком.

На відміну від Конта, який вважав право пережитком, Дюгі визнає необхідність права в промисловому суспільстві, прав і договорів синдикатів. Усвідомлений факт солідарності породжує соціальну норму, дисциплінуючу суспільство. Вона стоїть вище держави і позитивних законів, що лише служать її здійсненню. «Норма права покладає на всіх обов´язки не робити нічого, що суперечить суспільній солідарності, і робити все для розвитку цієї солідарності». Соціальна норма стане «органічним законом громадянського життя».

Отже, держава в її колишній формі, за Дюгі, зникне, її місце починає займати новий лад, «більш гнучкий, більш гуманний, більш захищаючий індивіда», з новою системою прав колективів і прав індивідів. В його основі два моменти: децентралізація, фе­дералізм класів, організованих у синдикати; соціальна норма, за­снована на факті взаємної залежності і солідарності. Те й інше буде обмежувати діяльність правлячих і зобов´язувати державу до позитивних дій. Сама держава стане системою публічних служб, що існують у суспільстві й обслуговують її.

Концепція «Корпоративної» держави Дюгі включала вимогу ліквідації парламентаризму, загального виборчого права і замі­ни його прямим професійно-корпоративним представництвом в органах державної влади всіх професійних груп населення. Його ідеями скористалися італійські та німецькі фашисти, що значною мірою зумовило падіння авторитету дюгізма після другої світової війни.

Критична переоцінка досвіду представницького правління і ліберально-демократичних цінностей відбилася й у теорії еліт.

Прийняте у світовій політології визначення еліти належить італійському соціологу і політеконому ^ Вільфредо Парето (1848— 1923), який докладно проаналізував її природу, склад, функції. У своїй тритомній праці «Трактат із загальної соціології» (1916 р.) він визначав як еліту тих людей, що домоглися найвищих пока­зників у своєму середовищі, у своїй сфері діяльності. Досліджу­ючи проблему рівноваги в суспільстві, італійський вчений дій­шов висновку: у суспільстві можна виділити дві страти населення: 1) нижча страта (керовані, нееліта); 2) вища страта (правлячі, еліта). Остання поділяється теж на дві частини: а) правляча елі­та; б) некеруюча еліта.

Для соціальної рівноваги важлива постійна циркуляція еліт, інфільтрація (проникнення) до правлячої еліти з боку некерую-чої еліти чи нееліти, циркуляція між соціальними групами. Прав­ляча еліта — те ж, що й аристократія (влада кращих). «Аристократії не вічні. Які б не були причини, незаперечно те, що через якийсь час вони зникають. Історія — це кладовище аристократії». На думку Парето, коли припиняється інтенсивна циркуляція еліт, їх окремих частин, соціальних груп і станів, «правлячий клас приходить до упадку, що часто тягне за собою занепад усієї на­ції. Це могутня причина, порушуюча рівновагу: нагромадження вищих елементів у нижчих класах і навпаки, нижчих елементів у вищих класах. Якби людські аристократії були подібні до до­бірних видів тварин, що протягом тривалого часу відтворюють собі подібних приблизно з тими ж ознаками, історія людства була б іншою». Парето порівнює циркуляцію еліт, що знахо­диться в стані постійної і повільної трансформації, з плином ріки — «сьогодні вона вже не та, що була вчора». Час від часу відбуваються потрясіння і повені, «нова правляча еліта знову починає поступово мінятися: ріка, що ввійшла у своє русло, відновлює звичайний шлях».
1   2   3   4   5

Схожі:

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconСкакун О. Ф. Теорія держави І права: Підручник / Пер з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с
Міститься характеристика основних типів правових систем світу: ррмано-германського, англо-американського, змішаного (скандинавської...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconБаумейстер А. О. Філософія права: навч посіб./А. О.
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconГадамер Г. Г. Естетика І герменевтика / Гадамер Г. Г.: Пер з нім
Тема Становлення проблеми взаємозв’язку мови І права у філософській герменевтиці
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім icon*В історії філософсько-правової думки існували наступні підходи до визначення філософії права
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconПлан Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Предмет...
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconКонтрольні питання з дисципліни
Поняття „філософія”. Місце філософії в самопізнанні людини. Основні джерела філософії: міфологія, релігія
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconФілософія, її проблематика та функції
Забужко О. Філософія І культурна притомність нації. — Сучасність, 1994, №3. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДьяконов И. М. Общественный и государственный строй древнего Двуречья. Шумер
Страхов М. М. Історія держави І права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДопущено Міністерством охорони здоров'я України як підручник для студентів медичних вузів Київ
С89 Судова медицина: Підручник для студентів мед вузів. / Концевич І. О., Михайличенко Б. В. та ін.; За ред. І. О. Кон­-цевич, Б....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconНаціональний університет «львівська політехніка» інститут соціальних...
Українська філософія характеризується схильністю до створення абстрактно-теоретичних, далеких від життя вчень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка