Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім




Скачати 492.07 Kb.
НазваШкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім
Сторінка2/5
Дата конвертації29.04.2016
Розмір492.07 Kb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Філософія > Документы
1   2   3   4   5

^ Право, за Леніним, — політика панівних класів. Не виклю­чення і право в демократичній державі. «Жодне демократичне право не є «фетиш», у жодному з них не можна забувати, на­приклад, класового змісту». Як діюче право воно втілюється в законах держави. Що таке закон? У визначеннях Леніна — «ви­раз волі панівних класів», «формулювання, реєстрація відносин сили», «закон є міра політична, є політика». Без примусу держа­ви право не діє. «Право є ніщо без апарату, здатного примушува­ти до дотримання норм права». Таким чином, у Леніна право — засіб, знаряддя диктатури пролетаріату, необхідне для побудови соціалізму і комунізму, а зовсім не для служіння громадянсько­му суспільству, захисту прав і свобод людини.

Основоположник ленінізму вчив радянських юристів не пе­реймати старе буржуазне поняття про громадянське право, а ство­рювати нове, не визнавати приватноправові відносини. «Ми ні­чого «приватного» не визнаємо, для нас усе в сфері господарства є публічно-правове, а не приватне...Звідси — розширити засто­сування державного втручання в «приватноправові» відносини, розширити право держави скасовувати «приватні» договори: за­стосовувати не corpus juris romani до «громадянських правовід­носин», а нашу революційну правосвідомість...» Посилення втру­чання держави в «громадянські справи», до чого закликав Ленін у 1922 р. на порозі НЕПу, ставило хрест на перспективах ство­рення громадянського суспільства, основних правах і свободах людини, прирікало і на швидке згортання нової економічної політики. Збереження «вузького обрію буржуазного права» при соціалізмі він допускав тільки для налагодження обліку і конт­ролю, «розподілу продуктів споживання».

На думку Леніна, коли необхідність дотримувати «нескладні, основні правила всякого людського гуртожитку» відімре, від­криються двері до переходу від першої фази комуністичного су­спільства до вищої його фази, а разом з тим до повного відми­рання держави і права.

Погляди Леніна на державу і право, владу і політику, його практична діяльність як керівника партії і радянського уряду справили вирішальний вплив на розвиток радянської теорії дер­жави і права.

Після смерті Леніна його вчення розвивали і конкретизува­ли його соратники. Майже три десятиліття головним храните­лем і тлумачем ленінських ідей виступав Йосип Сталін (1879— 1953).

У ленінізмі для Сталіна головне — «вчення про пролетарську революцію взагалі, теорію і тактику диктатури пролетаріату осо­бливо». На його думку, саме диктатура пролетаріату є «основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, фундаментом». Ідея диктатури пролетаріату виявилася для Сталіна надзвичайно плідною, з якої виростав задум тоталітарної державної системи, культу особистої влади. Якщо Ленін слідом за Марксом виходив з необхідності короткочасного існування диктатури пролетаріа­ту, то Сталін схвалював закріплення в Конституції 1936 р. «в силі режиму диктатури пролетаріату». І не випадково, тим самим під­тверджувалася його теза про загострення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму.

Держава, говорив Сталін у 1939 p., «виникла на основі роз­колу суспільства на ворожі класи, виникла для того, щоб трима­ти в шорах експлуатовану більшість в інтересах експлуататор­ської меншості. Знаряддя влади держави зосереджувалися, головним чином, в армії, у каральних органах, у розвідці, у в´язницях». Отже, «держава є машина в руках пануючого класу для придушення опору своїх класових супротивників». Такою є при­рода держави. «Дві основні функції характеризують діяльність держави: внутрішня (головна) — тримати експлуатовану біль­шість у шорах і зовнішня (не головна) — розширювати терито­рію свого, панівного класу за рахунок території інших держав, або захищати територію своєї держави від нападів з боку інших держав». Відмирання держави, пояснював Сталін, «прийде не через ослаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити залишки вмираючих класів і організувати оборону проти капіталістичного оточення, що да­леко ще не знищене і не швидко ще буде знищене». Відмирання держави через максимальне посилення державної влади — було в дусі Сталіна, сміливо ревізуючого це положення марксизму. Для Сталіна демократія — класова форма держави. У капіта­лістичному суспільстві вона — «демократія для сильних, демо­кратія для імущої меншості». Пролетарська демократія — «де­мократія для трудящих, тобто демократія для всіх». Власне несприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагається виправдати то незрілістю або ворожістю тих, хто ратує за демократичні порядки, то відсутністю «культурнос­ті», «активності на місцях», то ворожим капіталістичним ото­ченням і його підступністю. «Природно, що тут приходиться відступати від демократії.......

^ Маса — наріжний камінь марксизму, стверджував Сталін. Особистість, індивід — лише «гвинтик» у суспільному механізмі. «Наша демократія повинна завжди на перше місце ставити за­гальні інтереси, — говорив він. — Особисте перед суспільним — це майже нічого». У сталінській концепції демократії, про яку він взагалі не любив говорити, закономірно відсутня людина, а про її права і свободи — лише загальні фрази.

Й. Сталін удосконалив ленінську модель правлячої партії. «Ке­рівництво партії, — писав він у роботі «До питань ленінізму», — є головне в диктатурі пролетаріату». Без керівництва партії («ди­ктатури» партії) неможлива скільки-небудь міцна диктатура про­летаріату. В його моделі партії — вона спаяна залізною дисцип­ліною і зміцнююча залізну дисципліну в робітничому класі, яка підкоряється єдиній волі, перетворюється у своєрідний «орден меченосців», що здійснює тотальну диктатуру над державою, су­спільством, кожним громадянином. Юридичне закріплення в ст. 126 «Сталінської Конституції» монопольного положення ко­муністичної партії як «керівного ядра всіх організацій трудящих як суспільних, так і державних» свідчило про створення Сталі­ним в рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної і пра­вової системи.

Ті, хто чесно присвятив своє життя служінню трудовому на­роду, ілюзорним ідеалам комунізму, хто прагнув проводити в життя норми «пролетарського права», стали жертвами «караю­чої руки партії». Так було з українськими партійними і держав­ними діячами — М. Скрипником, Г. Петровським, X. Раковським, М. Фрунзе та ін. Цілком поділяючи ідеологію і практику ленінізму, вони намагалися протистояти наступу сталінізму, від­стояти залишки суверенітету України.

^ Микола Скрипник (1872—1933)  ще в 1917—1918 р. виступав за створення національної комуністичної партії, співробітництво з іншими лівими партіями в Україні, досить широко трактував суве­ренітет УРСР. Тоді ж неодноразово критикував Сталіна. Так, у 1918 p., коли наркомнац РСФРР заявив по телефону: «Виста­чить грати в уряд і республіку, здається досить, настав час кину­ти гру», очолюваний Скрипником уряд заявив рішучий протест Раднаркому РСФРР.

У 1922 р. разом зі Скрипником проти сталінського плану «ав­тономізації» республік у складі РСФРР рішуче виступав ^ Християн Раковський (1873—1941). Він заперечував проект Сталіна про об´єднання ключових центральних і республіканських комісарі­атів, обмеження прав «незалежних республік». «У проекті гово­риться, — робив зауваження голова українського радянського уря­ду, — про обов´язки незалежних республік, про підпорядкування директивам центру, але нічого не сказано про права...» Раков­ський звертав увагу ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У на те, що «форма незалежних республік давала нам можливість робити максимум революційного ефекту у всіх окраїнах, а також за кордоном».

М. Скрипник на XI з´їзді РКП(б) у своїй промові, відстоюю­чи ленінську позицію з національного питання, нагадав делега­там слова Леніна про те, що «Україна — незалежна республіка, це дуже добре» і критикував тих з керівників більшовиків, хто фактично підтримував гасло єдиної і неподільної Росії. Він із тривогою говорив про тенденцію «до ліквідації робочо-селян­ської державності України». Уже на І Всесоюзному з´їзді Рад у 1922 p., який прийняв рішення про створення СРСР, Скрип­ник усе ще наполягав на внесенні в Декларацію слів «суверен­них республік». Разом з Раковським і Фрунзе продовжував на­полягати на розширенні прав союзних республік у комісії з підготовки першої Конституції СРСР. Однак верх одержала ста­лінська модель союзної держави. Лукавлячи, Сталін заявив у конституційній комісії: «Ну а я за федерацію, тобто проти кон­федерації, тобто проти пропозицій Раковського і Скрипника». Виступаючи за радянську державність, союз із РСФРР, Раков­ський, Скрипник та інші бачили українську державність у рам­ках широкої федерації союзних республік, близької до конфе­дерації, збереження їх реального, а не декларативного суверенітету.

Як Генеральний прокурор УРСР, Скрипник, хоча й у рамках партійної дисципліни, продовжував боротись проти централіз­му, за розширення прав республік у законодавстві, фінансах, правосудді, розмежування юрисдикції союзних і республікан­ських правоохоронних органів.

Право, за Скрипником, має класову природу. Воно було за­собом придушення трудящих, тепер же, говорив він у 1924 р. — «засобом боротьби робітників і селян за своє звільнення, засо­бом захисту інтересів трудящих». Право кожного класу, робив він висновок, є вираженням його класової сутності.

^ Революційна законність, на думку Скрипника, скасувала ре­волюційну доцільність і правову сваволю громадянської війни і прагне «ввести життя у визначені рамки законів». Він закликав поставити в рамки закону діяльність всіх радянських установ і радянських чиновників: «революційна законність є одним з ос­нов радянського будівництва». Законність він ставить у залеж­ність від її дотримання «місцевою владою і всім радянським апаратом», «розвитку продуктивних сил і від росту політичного і культурного рівня трудящих». Однак в умовах формування не-правової партійно-адміністративної системи такі заяви і закли­ки залишалися суто декларативними.

У 20-і роки ще зберігалися різні концепції розумін­ня і трактування права в загальному руслі марксистсько-ленін­ських підходів до держави і права. Пануючою концепцією но­вого «революційного, пролетарського права» було його трактування як засобу здійснення диктатури пролетаріату, виразу інтересів трудящих і знаряддя їх захисту. Таку концепцію права розвивали і впроваджували в практику радянської юстиції пер­ший радянський нарком юстиції П. Стучка та нарком юстиції СРСР Д. Курський. Зокрема, Стучка вважав, що лише класове розуміння права вносить визначеність. Друга ознака права — його охорона владою пануючого класу, правопорядок суспіль­них відносин, підтримуваний цим класом.

Відмінну від них концепцію права відстоював радянський юрист, заступник наркома юстиції Є. Пашуканіс (1891 — 1937). У книзі «Загальна теорія права і марксизм. Досвід критики осно­вних юридичних понять» (1924 р.) він доводив: буржуазне пра­во — історично найбільш розвинутий, але останній тип права, що відмирає при соціалізмі. Право він виводив генетично з відносин обміну товаровласників, вважаючи первинною клітинкою право­вої тканини, юридичного життя правовідносини. «Відмирання категорій (саме категорій, а не тих чи інших предписань) буржу­азного права, — писав Пашуканіс, — аж ніяк не означає заміни їх новими категоріями пролетарського права». По суті він відкидав можливість і необхідність такого права. У нього праворозу­міння постає як правозаперечення, правовий нігілізм.

Радянський соціолог, історик і правознавець М. Рейснер (1868—1928) вважав державу ідеологічною формою, обумовленою соціальною психологією, а право — суб´єктивним класовим пра­вом. З позицій психологічної теорії права він визначав: кожен клас відповідно до його становища в суспільстві і з його психі­кою творить своє реальне і діюче інтуїтивне класове право. У ро­боті «Право. Наше право. Чуже право. Загальне право» (1925 р.) він характеризує «загальне право» (загальний правопорядок) при капіталізмі і соціалізмі як компроміс і об´єднання наявних у да­ному суспільстві суб´єктивних класових прав. «Адже однакова і буржуазна держава, і наша Радянська точно так само включає у свій загальний правопорядок і право пролетарське, селянське і буржуазне». Різниця лише в тому, що при капіталізмі пануюче по­ложення в загальному правопорядку займає право буржуазне, а в радянському правопорядку — пролетарське право.

Таке класове перетлумачення інтуїтивного права фактично відкидає психологічне праворозуміння, індивіда з його право­вою психікою, правовими домаганнями, емоціями. Тут класо­вість убиває право. За Рейснером, зникнення класів неминуче веде до згасання права.

У 20-і роки були навіть спроби зв´язати теорію радянської дер­жави з теорією правової держави. У брошурі А. Малицького «Ра­дянська Конституція» (1924 р.) декларувалося: «радянська респу­бліка є держава правова, здійснююча свою діяльність в умовах правового режиму». Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович справедливо вгледів у роботі Малицького відступ від марксистсько-ленінської апології диктатури пролетаріату («наші закони визначаються революційною доцільністю в кожен даний момент»). Каганович закликав до нещадної боротьби на «право­вому фронті» проти «буржуазного юридичного світогляду».

Така боротьба супроводжувалася в 30-і роки репресіями, ви­корінюванням інакомислення, утвердженням єдиної концепції «соціалістичного права». її офіційне оформлення в сталінському дусі дала «І Нарада з питань науки радянської держави і права» (1938 p.), організована сталінським підручним, Генеральним про­курором СРСР А. Вишинським (1883—1954). Ставилася мета затвердити єдину загальнообов´язкову сталінську «генеральну лі­нію» у юридичній науці в дусі потреб репресивних органів і покін­чити з усякими «ворожими», «контрреволюційними» підходами до права. В остаточній редакції відповідно до рішення Наради утверджувалося таке загальне визначення права: «Право — су­купність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу, встановлених у законодавчому порядку, а також звичаїв і пра­вил гуртожитку, санкціонованих державною владою, застосу­вання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин і поряд­ків, вигідних і бажаних панівному класу».

Чим же відрізнялося радянське право? Де чим: «Радянське право, — визначила Нарада, — є сукупність правил поведінки, встановлених у законодавчому порядку владою трудящих, які виражають їх волю і застосування яких забезпечується всією при­мусовою силою соціалістичної держави, з метою захисту, закрі­плення і розвитку відносин і порядків, вигідних і бажаних пра­цюючим, повного й остаточного знищення капіталізму і його пережитків в економіці, побуті і свідомості людей, побудови комуністичного суспільства».

Таке визначення права ввійшло в радянську літературу як «нормативний» (а потім і «вузьконормативний») підхід до пра­ва. Ототожнення «права» і «законодавства» було безперечно по­зитивістським, але антиюридичним, адже за право видавалися «воля пануючого класу», закріплена в законах, неправові офі­ційні акти («норми»). Таке наказове «праворозуміння» стало на довгі роки офіційною установкою для юристів.

Тільки із середини 50-х pp. в умовах пом´якшення політич­ного режиму («відлиги») почалася боязка критика пануючої кон­цепції радянського права. Так, С. Кечекьян, О. Піонтковський за­пропонували визначати право як єдність правової норми і правовідносин. Я. Николенко — як єдність правової норми, право­відносин і правосвідомості. Соціальні правила (норми) П. Недбайло запропонував трактувати як «імператив, правило належної в її межах поведінки, яке зобов´язує, забороняє, дозволяє певну дію при наявності певних умов». Український юрист дав чіткі ви­значення видів норм, їх структури, тлумачення і значення в су­спільному житті. Відтепер, визнаючи нормативність права, про­понувалося доповнити моментами її реалізації. При цьому однак не ставилося під сумнів існуюче «радянське соціалістичне пра­во», під яким малося на увазі тоталітарне законодавство.

На початку 70-х pp. у ході дискусії з праворозуміння була висунута концепція розрізнення права і закону, що обґрунтовува­ла розуміння права як необхідної форми і рівної міри (норми) свободи індивідів. Така концепція праворозуміння дозволила виявити відсутність у «соціалістичного права» і «законодавства» мінімально необхідної якості права — правового принципу формальної рівності і свободи індивідів. Вона послужила по­штовхом до аналізу і з´ясування джерел права, передумов право­вого закону, правової держави. Однак спроби з другої половини 80-х pp. перетворення існуючого правозаперечуючого ладу в «со­ціалістичну правову державу», подолання позитивізму, право­вого нігілізму виявилися малопродуктивними і запізнілими.

З розпадом СРСР і проголошенням незалежності України почала формуватися її самостійна правова система, очи­щення юридичної науки від догматичних нашарувань, «одержавленої» заідеологізованої методології. Почалося переосмислення класичної політико-правової спадщини, відродження вітчизня­ного правознавства, активна законотвор­ча робота, результати яких відбилися в Конституції України 1996 р.

Таким чином, еволюція більшовицької політико-правової ідео­логії до кінця 80-х pp. минулого століття відбувалась у руслі марксистсько-ленінської теорії держави і права, забезпечуючи потреби тоталітарної політичної системи. Неправові реалії соці­алізму, незмінна установка на просування до неправового кому­нізму позбавляли суспільство реальної правової перспективи, виключали із всесвітнього прогресу політико-правових знань. У XX ст. збулися побоювання мислителів попереднього століття про згубність необмеженої влади, яка протистоїть народу і зне­важає особистість. Уроки минулого століття застерігають від зне­ваги досягненнями духовної культури свого народу і всього люд­ства, світової цивілізації.
1   2   3   4   5

Схожі:

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconСкакун О. Ф. Теорія держави І права: Підручник / Пер з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с
Міститься характеристика основних типів правових систем світу: ррмано-германського, англо-американського, змішаного (скандинавської...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconБаумейстер А. О. Філософія права: навч посіб./А. О.
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconГадамер Г. Г. Естетика І герменевтика / Гадамер Г. Г.: Пер з нім
Тема Становлення проблеми взаємозв’язку мови І права у філософській герменевтиці
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім icon*В історії філософсько-правової думки існували наступні підходи до визначення філософії права
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconПлан Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Предмет...
...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconКонтрольні питання з дисципліни
Поняття „філософія”. Місце філософії в самопізнанні людини. Основні джерела філософії: міфологія, релігія
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconФілософія, її проблематика та функції
Забужко О. Філософія І культурна притомність нації. — Сучасність, 1994, №3. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX...
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДьяконов И. М. Общественный и государственный строй древнего Двуречья. Шумер
Страхов М. М. Історія держави І права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconДопущено Міністерством охорони здоров'я України як підручник для студентів медичних вузів Київ
С89 Судова медицина: Підручник для студентів мед вузів. / Концевич І. О., Михайличенко Б. В. та ін.; За ред. І. О. Кон­-цевич, Б....
Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер з нім iconНаціональний університет «львівська політехніка» інститут соціальних...
Українська філософія характеризується схильністю до створення абстрактно-теоретичних, далеких від життя вчень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка