Антична філософія




НазваАнтична філософія
Сторінка1/20
Дата конвертації19.06.2013
Розмір2.2 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Тема1. Антична філософія

1.1. Етапи розвитку античної філософії.

1.2. Досократовський період античної філософії (Фалес, Геракліт, Демокрит)

1.3. Класичний етап розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

1.4. Елліністичний період (Епікур, стоїки)
1.1. Етапи розвитку античної філософії.
Античною філософією прийнято називати сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому і в давньоримському суспільстві з кінця VII ст.. до н.е до VI ст. н.е. (термін „античний”в перекладі з латинської означає „стародавній”).
^ Етапи розвитку античної філософії.

1. Досократовський або натурфілософський (VII- Vст до н.е.). Цей період представлено такими філософами, як Фалес (Мілетська школа), Парменід (Елейська школа), Геракліт, Піфагор, Демокрит(Атомістична школа).

2. Класичний (V – IV ст.. до н.е.). Представлену філософами Сократом, Платоном, Аристотелем.

3. Еліністичний період (IV – I ст.. до н.е). В цей період найбільше значення отримують школи Епікура і стоїків.

4. Римський період (I ст. до н.е – VI ст. н.е). Представлене діяльністю римських філософів – М.Т.Цицерона, Л.А. Сенеки, Епіктета та Марка Аврелія.
Характерні риси античної філософії:

А) позитивні:

1.Філософія вперше сформувалася як самостійна сфера суспільного життя, вперше отримала свою назву.

2.Формується терпиме відношення к іншим точкам зору (толерантність).

3.Утримувала в зародку усі пізні типи світогляду (матеріалізм, ідеалізм).

Б) негативні:

4.Умогляд та споглядання.

5.Відсутність зв'язку з практикою.

6.Обгрунтування рабства. Духовний аристократизм.
1.2. Досократовський період античної філософії.
Даний період охоплює VII- Vст до н.е. Друга його назва- натурфілософський. Характерними рисами цього періоду є:

а) Перевага натурфілософської проблематики (об єктом філософського аналізу являється навколишнє середовище людини.

б) Пошук первісної речі (вихідного початку буття, з якого все складається).

в) Космологічна проблематика (спроба дати загальну картину світу).

^ Направлення та представники даного періоду:

1. Геракліт Ефеський (544- 483) – народився в Ефесі в царській родині. Добровільно відмовився від влади на користь молодшого брата і жив відлюдником. Так як висловлював свої думки дуже путано, отримав прозвище „темний”. Сократ сказав про нього:”Як чудово все те, що я зрозумів. Ймовірно, також чудово й те, чого я не зрозумів.”

Головна праця – «Про природу».
Його погляди:

1. Основа усього – вогонь.

2. «Все тече, все змінюється...Неможна двічі увійти в одну і ту ж саму річку» (діалектичне розуміння світу).

3. Космос не створений Богами, він- вічний. Періодично він знищується в полум'ї, а потім знову відроджується (теорія циклічності).

4. В світі існує необхідність - „логос”(принцип упорядкування).

5. Основою пізнання являються відчуття.

6. Найвищою метою пізнання є пізнання логоса.

7. Головний закон світобудови – боротьба протилежностей.
2. Піфагор Самоський (584 – 500)- народився на о.Самос. Пізніше емігрував до Південної Італії, жив у Кротоні. Заснував релігійну спілку (її принципи- спільність майна, сувора ієрархія, мета- досягти рятування). Першим почав називати себе філософом(тобто люблячий мудрість), а не мудрецем (софістом).
Його основні погляди:

1. Абсолютизація чисел, підняття їх на рівень реальної сутності всіх речей.

2. Релігія і мораль – атрибути упорядкованого суспільства.

3. Душа людини – невмируща, після смерті переселяється в інші тіла(метемпсихоз).

4. Все в світі повторюється (теорія циклічності).

5. Вища етична мета- очищення (для тіла- через вегетаріанство, для душі – через пізнання музикально- числового складу космосу).
3. Атомістична школа:

Левкіпп (500- 440) і Демокрит (460- 370). Найбільш відомі з них погляди Демокрита.
Головна праця: «Малий діакосмос».
Основні ідеї:

1. Світ складається з атомів й пустоти (атоми- буття, пустота- небуття). Атоми неподільні, мають різноманітну форму, знаходяться в постійному русі.

2. Заперечує випадковість. Все в світі причинно обумовлене (жорсткий детермінізм).

3. Живе виникає з неживого й відрізняється від нього наявністю душі. Душа складається з дрібних, найбільш рухомих атомів. Після смерті розпадається (тобто смертна).

4. Вважав, що в нескінченному просторі існує безліч світів. Земля представляє собою диск з поглибленням „зверху”.

5. Від предметів постійно відділяються найтонщі шари атомів („образи”) й впливають на органи почуття людини. Джерелом та основою пізнання є відчуття. Однак, сутність світу (атоми й пустоту) можна пізнати тільки за допомогою розуму.
1.3.Класичний етап розвитку античної філософії.
Даний етап охоплює собою століття до н.е. та представлене софістами, Сократом, Платоном, Аристотелем.
1. Софісти.

В середині другої половини Vст до н.е. спостерігається розквіт рабовласницької демократії в Афінах. Давала можливість широкому колу вільних громадян брати участь в справах поліса, рабовласницька демократія потребувала від них широкої освіти. Ці вимоги задовольняли діяльністю професіональних вчителів спільної освіти, які вчили не тільки риторики, політики й судовиробництву, а й іншим знанням, якими повинна була володіти людина, щоб вважатися „мудрою”. Ці вчителя отримали назву „софісти”(мудреці)

Софісти не представляли собою єдиної школи. Вони суперничали друг з другом. Однак, усіх їх об'єднує як зовнішні риси (професіональне викладання), так і метод філософствування.

Умовно софістів поділяють на старших (Горгій, Протагор, Антіфонт) і молодших (Критій, Фрасімах, Лікофрон).

^ Спільні риси вчення софістів:

а) Перенесли увагу філософії з природи на людину („Людина- міра всіх речей”).

б) Вважали, що всі люди від природи рівні.

в) Велику увагу приділяли язику- як засіб передачі „думок”.

г) Вважали, що абсолютної істини не існує. В результаті потрібно навчити учня захищати любу точку зору (навіть заздалегідь не вірну).

д) Етика – аморальна. Об'єктивні цінності (справедливість, добро)- відсутні („справедливість- це вигода сильнішого”, ”що для одного є добром, для іншого може бути злом”).

е) Релятивізм (абсолютизація відносності). Горгій казав: 1. Нічого не існує. 2. Якщо щось існує, його не можна пізнати. 3. Якщо це можливо пізнати, то його не можна передати й пояснити іншому.

е) Конструкція доведення кожного тезису складається в прийнятті визначеної передумови, з якої потім виводять висновок, ведучий к суперечкам.

ж) Скептицизм, межуючий з атеїзмом (Протагор- „Про Богів нічого не можу знати, ні те що вони існують, ні те що вони не існують, або яку вони мають подобу”).
2. Сократ (469- 399) – народився в Афінах в сім 'ї каменяра Софроніска. Устрою філософської системи не створив та писемних творів не залишив. Все , що ми про нього знаємо, дійшло до нас завдяки працям його учнів- Платона та Ксенофонта. В кінці життя вороги звинуватили Сократа у безбожництві, поганому впливі на молодь і приговорили його к смерті. Сократ, не дивлячись на умовляння друзів, відмовився бігти та прийняв отруту (цикуту).

Сократ переніс увагу філософії з оточуючого людину середовища (онтологічних проблем) на саму людину. Він вважав, що неможна пізнати оточуючий нас світ (агностицизм), а можливо пізнати тільки самого себе („Пізнай самого себе”). Чим більше людина знає, тим сильніше відчуває, що знає мало („Я знаю, що нічого не знаю”).

Основний метод пізнання істини – діалог. Сократ ніколи заздалегідь не приєднувався к якому- не будь твердженню (відмова від претензій на володіння позитивним знанням), а намагався критично обміркувати всі можливі точки зору. В цьому проявляється антидогматизм Сократа.

Сократ назвав свій метод „майевтика”- пробудження істини шляхом навідних питань.

В етиці- дотримувався сурового раціоналізму, стверджує, що доброчесність тотожна знанням і, що людина, знаюча, що таке добро,не стане поступати дурно.

Сократ критикував сучасну йому рабовласницьку демократію, вважав, що влада повинна належати не народу, а „кращим”, тобто моральним, справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадянам.
3. Платон (427- 347) – учень Сократа. Заснував в Афінах школу під назвою „Академія”. Створив об'єктивно-ідеалістичну систему. Написав більше 30 робіт (усі у формі діалогу). Найбільш відомими його роботами є: «Держава», «Закони», «Федр», «Тімей», «Критій».
Його основні погляди:

1. Онтологія.

Платон вважав, що істинним буттям є „світ ідей”- світ духовної сутності. „Ідеї” – вічні та незмінні, володіють визначеною ієрархією. Саме вони являються метою людського пізнання. Небуття- матерія. Платон розумів під матерією пасивну, кісткову масу, з якої складаються усі оточуючі нас предмети. Між „світом ідей” та матерією існує так зване „уявне буття”- реальний оточуючий нас світ (створений „деміургом” (Богом), споглядаючим на „ідеї” з матерії). В основі світу лежить конфлікт між буттям і небуттям (саме тому предмети виникають і знищуються , не залишаються постійними).
^ 2. Теорія пізнання.

Платон вважав, що пізнавати потрібно тільки істинне буття- світ ідей. Пізнання ідеї здійснюється шляхом „нагадування”. Платон вважав, що душа людини, до того як вселитися в тіло, деякий час перебуває в світі ідей та споглядає їх. Цього можна досягти в процесі діалогу (подальший розвиток „майевтики” Сократа, отримавши у Платона назву „діалектика”.

Чуттєве пізнання не годиться, так як з його допомогою можна пізнати тільки „уявне буття”(оточуючий нас світ). Достовірні знання- знання ідей, близьке к достовірному- знання чисел, уявне знання- знання реальних речей.
^ 3. Вчення про душу.

Душа людини- невмируща. Після смерті людина на деякий час потрапляє в „світ ідей”., а потім переселяється в інше тіло („метемпсихоз”- теорія переселення душ). Душа складається з трьох частин: 1.Розум. 2. Свобода і благородні побажання (вірність и т.і.). 3.Чуттєвість. У філософів переважає розум, у воїні- свобода, у простих людей- чуттєвість.
4. «Ідеальна держава».

В ідеальній державі повинно бути три стану- філософи(повинні керувати), воїни(повинні захищати державу та допомагати філософам в керуванні), ремісники та хлібороби (повинні годувати перші два стану. Приналежність к одному або іншому стану визначається тим, яка з 3-х частин душі переважає у даної людини.

Платон вважав, що все зло у світі трапляється через наявність приватної власності, стрімкості до збагачення. Ідеал- регламентація всіх сторін життя.
5. Етика.

Всі три стану повинні осмислювати („згадати”) вроджені чесноти: філософи- мудрість, воїни- хоробрість, прості люди- помірність. Додержання цих чеснот веде до справедливості.
4. Аристотель (384- 322) – учень Платона. Народився в Стагирі, жив в Афінах, тут же створив філософську школу «Лікей» (друга назва – «перипатетична школа» (від грецького слова „перипатос” - прогулка). В кінці життя емігрував в Халкіду, де й помер. Відомий тим, що був вихователем Олександра Македонського. Аристотель написав більше 150 робіт практично по всім існуючим в давнині областям знань. Найбільш відомими його роботами були: «Метафізика», «Фізика», «Політика», «Органон», «Категорії», «Нікомахова етика».

Аристотель вже в „Академії” розійшовся по багатьом питанням зі своїм вчителем Платоном. Відома його фраза – «Платон мені друг, але істина дорожче».
^ Його погляди:
1. Онтологія.

На відміну від Платона Аристотель вважав реально існуючим оточуючий нас світ. Буття у Аристотеля носить множинний характер. Одиничне, володіюче самостійністю буття, він назвав сутністю. Сутність буває вищою і нижчою. Нижчі сутності складаються з форми і матерії (всі оточуючі людину предмети), вищі- представляють собою чисті форми (ангели, духи). Найвища сутність- це чиста, позбавлена матерії форма- першо двигун, служить джерелом життя і руху усього космосу (Бог).

Аристотель виділяє 4 причини буття:

1. Матерія - то, з чого складаються предмети (первинний матеріал, потенція речей; пасивний початок).

2. Форма - активний початок, придає матерії актуального стану, перетворюючи її з можливості в дійсність.

3. Рухома причина - енергетична база формування речей, початок руху.

4. Цільова причина - те, ради чого все діється. Кожне буття утримує в собі внутрішні цілі (те, ради чого воно існує; теологія).

Тоді як Платон відривав свої „ідеї” від реальних предметів, Аристотель вважав, що будь який предмет- неподільне єдинство форми та матерії („форма” Аристотеля в чомусь тотожна „ідеї” Платона).

Аристотель виділяв чотири виду руху:

1. Якісне або змінене

2. Кількісне - збільшення та зменшення

3. Переміщення – рух у просторі.

4. Виникнення та знищення
2. Теорія пізнання.

Об'єктом пізнання у Аристотеля є реальний світ (заперечив абстракцію Платона). Задача науки- відкриття необхідного в природі, воно може бути виражено тільки в загальних поняттях. Етапи шляху пізнання: 1. Відчуття. 2. Уявлення. 3. Досвід в зв'язку з пам'яттю. 4. Мистецтво. 5. Наука. Завдання пізнання – сходження від простого чуттєвого сприйняття к вершинам абстракції.
3. Вчення про душу.

Душа- форма по відношенню к тілу. Душа невмируща, її не можна знищити. Аристотель заперечив вчення про переселення душ.

Він виділяє 3 види душі: а) рослинну; б) тваринну; в) людську. Рослинна душа володіє функціями живлення росту та розмноження. Тваринна душа, крім цих же функцій, володіє також здатністю бажати, прагнення к приємному та уникнення неприємного. А людська душа крім всіх попередніх функцій, володіє також розумом. Розум – це частина душі, яка думає та пізнає. Розум- не залежить від тіла, невмирущій і знаходиться у тісному зв'язку з всесвітнім розумом. Він вічний та незмінний, здатний к досягненню вічного буття і складає сутність вічного двигуна (Бога).
4. Етика.

Центральним поняттям етики Аристотеля- чеснота. Аристотель поділяє всі чесноти на 2 види: діаноєтичний (інтелектуальний) (мудрість) і етичні (вольові). Перші формуються в процесі навчання, другі завдяки звичкам (відносяться до характеру людини). Чеснотами володіє не кожна людина, а тільки та, яка змогла її активно виявити, та, яка діє.

Вища форма діяльності – пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду у самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні.

Гарантія цнотливого життя- відхилення від крайності, в помірності.
^ 5. Теорія держави.

Аристотель – супротивник «ідеальної держави» Платона, прибічник приватної власності. Кращі форми держави по Аристотелю – монархія, аристократія, та політія (держава, в якій влада належить середньому класу), найгірші форми- тиранія, олігархія, демократія. Аристотель заперечував як бідність так і велике багатство. Прибічник помірності у всьому.

Аристотель автор „патріархальної” теорії виникнення держави. Держава виникає шляхом посилення влади голови сім'ї. Мета держави- охорона майна, рабовласницького устрою, недопущення дуже сильного посилення особистості, надмірного накопичення багатства в одних руках.

Аристотель прибічник рабовласницького устрою, ідеолог завойовницьких походів О.Македонського на Схід. Ідеальною є держава, яка забезпечує максимальну міру щасливого життя найбільшої кількості рабовласників.
6. Логіка

Аристотель є „батьком” формальної логіки (наука про форму мислення). Він відкрив силогізм, розробив основні закони логіки, вивчали види доведень, аналогію та індукцію.

Творчість Аристотеля- це вершина не тільки античної філософії, це вершина усього давнього мислення.
^ 1.4.Еліністичний період (IV – Iст. до н.е)
Епохою елінізма прийнято називати період з 338 р. до н.е. (перемога Македонії над грецькими державами в битві при Херонее) до 30 р. до н.е. (включення в склад Римської держави Египту- останнього з еліністичних держав). Найбільш відомими направленнями даного періоду були епікуреїзм та стоїцизм.
Епікур (342 – 271) – народився на о.Самос. Більшу частину свого життя провів в Афінах. В 307 році заснував в Афінах одну з самих впливових шкіл античності „Сад Епікура”. Його головна робота: „Про природу” (37 книг)- до нас не дійшов. Відомо 3 листи Епікура ( к Геродоту, Піфоклу, Менекею) і його „головні ідеї”.

Епікур поділяв свої вчення на 3 частини – каноніку (теорію пізнання), „фізику” (вчення про природу), та етику.
Його основні погляди:

1. Онтологія. Всесвіті існує багато світів. Всі предмети складаються з атомів. Атоми – вічні, нероздільні, їх не можливо зруйнувати, знаходяться в постійному русі (послідовність Демокрита). Наряду з атомами існує пустота.

2. ^ Вчення про Бога. Боги існують, але вони не втручаються в справи людей. Вони знаходяться в просторі між світами та насолоджуються блаженством. Богам слід поклонятися, но не слід їх боятися або чекати від них якої не будь допомоги (деїзм).

3. ^ Вчення про душу. Душа людини також складається з атомів і після його смерті розпадається разом з тілом.

4. Детермінізм. Епікур заперечував жорсткий детермінізм Демокрита, вважає, що випадковість має місце в світі.

5. Теорія пізнання. Джерелом наших знань є чуттєві сприймання. Критерій істини знань є співвідношення нашому чуттєвому опиту. Всі помилки трапляються із-за наших думок.

6. ^ Мета філософії – забезпечення спокою нашого духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. „Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерті наступає, то нас вже нема”.

7. Етика. Єдине благо для людини – насолода (гедонізм). При цьому насолодження Епікур розумів, як відсутність страждань. Самоусування від тривог та загроз, від суспільних та державних робіт Епікур вважав кращім засобом запобігти страждань. Своїх послідовників він призивав „прожити все життя непомітно”.
Література.
1. Асмус В.Ф. Античная философия. М., 1976.

2. Введение в философию. В 2 ч. Ч.1. М., 1989. Гл.1.

3. История философии: конспект лекций. Учебное пособие. – Запорожье, 1994.

4. Радугин А. А. Философия. М., 2001.

5. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001.

Тема 2. Філософія середньовічної Європи.

2.1. Загальна характеристика середньовічної філософії

2.2. Період патристики.

2.3. Філософія Августина Блаженного.

2.4. Період схоластики. Хома Аквінський.
2.1. Загальна характеристика середньовічної філософії
Середньовічною філософією називається етап у розвитку філософії, що охоплює ІІ – Х ст.ст. і безпосередньо зв'язаний із християнством.
Характерні риси середньовічної філософії:
1. Філософія була служницею богослов'я (метою філософії була задача пояснення й обґрунтування істин, що утримуються у Священному Писанні).

2. Філософія багато в чому залишалася далекою середньовічному суспільству. Усі філософські праці писалися на латині, зрозумілої тільки вузькому колу церковників. Питання, якими займалися філософи того часу, були далекими від реального життя.

3. Середньовічна філософія була синтезом 2-х традицій –християнського одкровення й античної філософії. За допомогою методів античної філософії улаштовувалися догмати християнського віровчення.

4. Для філософії даного періоду був характерний геоцентризм (центральне місце у філософії займала проблема Бога).

5. Креаціонізм (концепція, відповідно до якої Бог створив світ і продовжує його творити).

6. Філософією займалося головним чином духівництво.

7. Однією з характерних рис середньовічної філософії була боротьба реалізму і номіналізму що йшла на протязі декількох століть.
"Реалізм" – один з напрямків середньовічної філософії, що вважає, що первинною реальністю володіють "загальні поняття" (універсалії), а одиничні предмети -вторинні. На їхню думку, загальні поняття завжди існували в божественному розумі. Відповідно до них Бог створив усі конкретні одиничні предмети.

"Номіналізм" – також один з напрямків середньовічної філософії, що думає, що щирою реальністю володіють тільки одиничні предмети, а загальні поняття (універсалії) – усього лише продукт людської свідомості.

Розбіжності між реалістами і номіналістами спостерігалися також в області розуміння ними сутності Трійці. Реалісти думали, що реально (існує) тільки один Бог, а Трійця –це видимість. Номіналісти ж думали, що кожен учасник Трійці самостійний, а видимістю є її єдність (тобто фактично існують 3 боги. Подібне розуміння номіналістами Бога привело пізніше до їхнього осуду офіційною церквою.

Представники реалізму: Августин Блаженний (354-430), Іоанн Скотт Еріугена (810-877), Ансельм Кентерберийський(1033-1109), Хома Аквінський (1225-1274).

Представники номіналізму: Іоанн Росцеллін (1050-1110), Вільям Оккам (1300-1350), Іоанн Дуне Скотт (1265-1308).

"Концептуалізм" –компромісна точка зору між реалізмом і номіналізмом (Пьер Абеляр).
^ Періоди середньовічної філософії:

1. Патристика (від лат. Patres – «отці» (церкви) – сукупність філолофсько-теологічних навчань християнських мислителів І – VІІІ ст. н.е. отців церкви), що мали головною метою захист і теоретичне обґрунтування християнської релігії.

2. Схоластика (від лат. scholastіcus – шкільний) –середньовічна шкільна філософія, представники якої – схоласти – прагнули раціонально обґрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Хронологічно охоплює ІX – XІ ст.

У цілому середньовічну філософію можна охарактеризувати як об'єктивний ідеалізм.
2.2. Період патристики.
Патристика, як уже говорилося, хронологічно охоплює ІІ-VІІІ ст.ст. н.е. Філософи даного періоду (усі – відомі теологи – «отці церкви») ставили перед собою наступні задачі:

1. Захист християнського віровчення від язичників і його поширення.

2. Створення стрункої системи християнських догматів.

3. Боротьба з античною філософією, запозичення її методів (з метою теоретичного обґрунтування християнського віровчення).

У розвитку патристики виділяють наступні школи і напрямки:
1. Гностицизм (І – ІІ ст.ст.).

Основні представники - Василід, Валентин, Гераклеан.

Основні положення:

1. Дуалізм. Споконвічно у світі існують 2 початку –Бог і матерія. Від Бога виходить добро, від матерії – зло. Йде постійна боротьба добра і зла.

2. Теодицея (виправдання Бога). Вважали, що існує 2 боги – деміург (створивший світ з матерії; від нього – як добро, так і зло) і іскупитель (від нього – тільки добро).

3. Світ –вічний (цим фактично заперечувалася ідея утвору світу Богом).

4. Аскетизм.

5. Претензія на знання (гносис) справжнього змісту Біблії.

Уже до кінця ІІ ст. навчання гностиків було оголошено єретичним (через його крайній дуалізм і занадто алегоричного тлумачення змісту Біблії, що відкривало дорогу численним єресям).
2. Маніхейство (ІІІ ст.) -навчання, засноване перським філософом Надь (Маіхеус) (216-270). Християнська церква практично відразу оголосила його єретичним.

Основні його положення:

1. Дуалізм. У світі споконвічно ведеться боротьба між добром і злом (добро, світло – від Бога, зло, пітьма –від матерії).

2.Душа людини також дуалістична (складається зі світлої і темної частин).

3. Єдиний шлях до порятунку –строгий аскетизм (причому порятунок людини залежить тільки від її власних зусиль; таким чином відкидалася посередницька роль церкви).

4. Цілком відкидався Старий Завіт.
3. Апологетика (ІІ – ІІІ ст.ст.). Апологетами називали філософів, що у своїх працях захищали переваги християнського віровчення, намагалися зробити його зрозумілим і привабливим для утворених людей і правителів того часу. Одні апологети займалися теоретичною розробкою християнської догматики, інші – полемізували з язичниками і єретиками. Найбільш відомими представниками цього напрямку були – Татіан, Юстин Мартир, Квінт Септимій Тертулліан (160-230).

Зокрема, Тертулліан протиставляв філософію і релігію, вважав, що між вірою і розумом немає точок дотику ("вірю, тому що безглуздо"). Істина, на його думку, уже дана в Євангелії, а філософський розум веде лише до єресі.
4. ^ Олександрійська школа (ІІІ – ІV ст.ст.). Представниками даного напрямку минулого були такі християнські теологи, як Ори ген (184-254), Арій (256-336), Панас Великий(295-373). Олександрійські богослови намітили шляхи зближення між християнським віровченням і елліністичною філософією (стоїцизмом і неоплатонізмом). Вони перетворюють християнство в релігійно-політичну систему.
5. ^ Каппадокійська школа (ІV ст.). Представники – Василь Великий (330-379), Григорій Ніський (335- 394). Каппадокійці, усупереч думці Тертуліана, затверджували, що між вірою і розумом можлива згода (тобто точки дотику). Філософія, на їхню думку, повинна стати інструментом пояснення "істин" догматики, прийнятих офіційною церквою. Розум таким чином повинний стати знаряддям християнської віри, філософія –служницею богослов'я.
6. Ареопагітики. Так називаються 4 роботи, написані грецькою мовою у другій половині V ст. Справжній їхній автор невідомий. Спочатку автором їх вважався знатний афінянин – Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу-афінської судової колегії), що жив в І ст. н.е. Однак, він не міг бути їх автором, тому що жив набагато раніш появи даного добутку.

Ареопагітика –синтез християнства і неоплатонізму. Спиралася на неоплатонівську концепцію "єдиного абсолюту", що існує поза природою. Ареопагітика заперечувала догмат про святу Трійцю.

Виділяла 2 шляхи пізнання Бога –позитивну теологію і негативну. Позитивна теологія –заснована на аналогії між світом реальних предметів (у т. ч. людиною) і Богом, як їх єдиним і найвищим творцем. Негативна теологія –виходить з того, що неможна всі незліченні властивості навколишнього матеріального світу приписувати Богові. Бог несхожий ні на один з його атрибутів, він є чистою трансценденцією.
2.3. ^ Філософія Августина Блаженного.
Августин Блаженний (354 – 430) – найбільший християнський мислитель періоду патристики і найбільш видатний з "отців церкви". Його осн. роботи: "Сповідь", "Про Трійцю", "Про Град Божий". Осн. положення його вчення:

1. Теоцентризм. Проблема Бога і його відношення до світу –центральна проблема філософії.

2. Креаціонізм. Августин думав, що Бог (вища сутність) створив світ з нічого і продовжує його творити (тобто супротивник "деїзму").

3. Мета і зміст людського життя -щастя. Його ж можна досягти тільки в пізнанні Бога і з'ясуванні своєї цілковитої залежності від нього.

4. Августин – представник реалізму. Бог –творець усіх ідей і понять. Августин затверджував єдність віри і пізнання(при пріоритеті віри над розумом). Джерело віри –не тільки Біблія (як думали його попередники), але і сама церква.

5. Теодицея. Джерело зла –у вільній волі людини (у його повстанні проти Бога). Від Бога ж виходить тільки добро. Августин висунув концепцію зла як "ослабленого добра".

6. Августин різко протиставляє державу ("царство диявола") і церква ("град божий"). Держава, на його думку, заснована на любові людини до себе і презирстві до Бога; церква ж, навпаки, заснована на любові людини до Бога і презирстві до себе. Природно, Августин – прихильник пріоритету духовної влади над світською.

7. Августин – автор «лінійної концепції історії» (у противагу античним концепціям загальної циклічності). Історія має початок (створення світу Богом), кульмінацію (перше пришестя Христа) і кінець (друге пришестя Христа і Страшний Суд). Зміст історії – перемога християнства у всесвітньому масштабі. Основа періодизації історичного процесу – Біблія. Історія нараховує в Августина 7 періодів, з яких перші 6 зв'язані зі старозавітною історією, а 7-й – почався з моменту пришестя Ісуса Христа.

Концепція історії Августина підготувала теорію суспільного прогресу.

8. Августин вважав нерівність вічним і незмінним принципом громадського життя.

9. Августин систематизував християнські догмати в дусі неоплатонізму (тобто спираючись на роботи Платона і його послідовників).
2.4. Період схоластики. Фома Аквінський.
Схоластика – «шкільна філософія». Таку назву одержав період у розвитку європейської філософії, що хронологічно охоплює ІX – XV ст. Між схоластикою і патристикою існує розходження. Представники патристики, як уже говорилося, ставили своєю метою створення систематичної догматики з того, що утримувалося в Біблії. Схоласти ж уже мали у своєму розпорядженні догматичну конструкцію. Тому задачею їх було:

1. Упорядкування і систематизація вже існуючих догматів;

2. Тлумачення цих догматів з позиції розуму, щоб зробити їх зрозумілими і доступними для неосвічених людей того часу.

Тобто мова йде не про те, щоб знайти якусь істину (яка вже дана в Одкровенні), а втім, щоб викласти і довести цю істину за допомогою розуму, тобто філософії.

Сучасне розуміння схоластики – це мудрування, відірване від життя.
Періодизація схоластики.

Виділяють 3 періоди схоластики:

1. Ранню схоластику (ІX-XІІ ст.ст.);

2. Класичну схоластику (період розквіту схоластики)(XІІІ ст.);

3. Пізню схоластику (XІ-XV ст.ст.). У ранній період схоластика розвивається в дусі ідей Августина (опора на Платона). У класичний же і пізній періоди в схоластиці безроздільно панує вчення Фоми Аквінського ("томізм") (опора на Аристотеля).
Представники ранньої схоластики:

1. Іоанн Скотт Еріугена (810-877) - "перший отець схоластики".

Осн. його погляди:

1. Ототожнював філософію і релігію ("справжня релігія є і справжньою філософією, і навпаки").

2. Енергійно захищав тезу про те, що між одкровенням і розумом немає протиріччя.

3. Знаряддя розуму – діалектика, що розуміється їм як мистецтво зіштовхувати протилежні точки зору в бесіді, а потім переборювати розходження з метою виділити істину.

4. Еріугена – прихильник реалізму.

5. Розуміння їм Бога – відрізнялося від офіційного.
2. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) – архієпископ Кентерберійський, тобто глава англійської церкви.

Його осн. погляди:

1. Гасло Ансельма - "Вірю, щоб розуміти". Віра –вихідна точка раціонального мислення. Святе писання вказує, що є істиною, але не пояснює чому воно є істиною. Розум – вільний і самостійний, але – у границях догматів.

2. Сформулював задачі філософії і теології (у рамках схоластики).

3. Ансельм – представник помірного реалізму.
3. Іоанн Росцеллін (1050-1210). Його погляди:

І. Росцеллін – представник крайнього номіналізму. Він думав, що реально існують тільки одиничні предмети. Поза одиничних речей не існує нічого. "Загальні поняття"(універсалії) –лише звуки людської мови.

2. Думав, що реально існує не один Бог, а три (по числу учасників Трійці).

Вчення І. Росцелліна було засуджено в 1092 р. католицькою церквою як єретичне.
Представники класичної схоластики:

1. Альберт Великий.

2. Фома Аквінський (1225-1274)- учень Альберта Великого. Осн. його роботи: "Сума теології" і "Сума проти язичників".

Осн. погляди:

1. Задачі науки і теології.

Мета науки – пояснення закономірностей світу. Пізнання повинне бути спрямоване на об'єкт, а не усередину (на суб'єктивні форми мислення). Віра, мислення, область таїнств християнської релігії –знаходяться поза філософським розумом. Це сфера дії теології. Віра – вище розуму.

2. Сутність і існування.

Всі одиничні предмети, у т.ч. і сам Бог, складаються із сутності й існування. Однак, у всіх створених Богом речах сутність і існування не збігаються один з одним (так, у людині сутність - душа, а існування -тіло), а в Бога вони тотожні.

3. Фома Аквінський – прихильник помірного реалізму.

4. Висунув 5 доказів буття Бога.

а) Перший доказ –заснований на тім, що усе у світі рухається. Отже хтось повинний приводити світ у рух. Цим джерелом руху, першодвигуном і є Бог.

б) Другий доказ – виходить із сутності причинно-наслідкових зв'язків. Кожен наслідок має під собою якусь причину. Повинна бути якась перша причина. Цією першопричиною і є Бог.

в) Третій доказ – виходить зі співвідношення випадковості і необхідності. Перша необхідність – Бог.

г) Четвертий доказ – упор робить на якості, що є скрізь, у всьому сущому, і які випливають друг за другом (гірше, краще, ще краще і т.д.). Має існувати найвища ступінь досконалості. Нею є Бог.

д) П'ятий доказ – телеологічний. У кожній речі закладена якась корисність (те, заради чого вона існує). Отже, існує розумна істота, що заклала в предмети цю корисність. Цією істотою є Бог.

5. Душа людини – безсмертна і безтілесна. Вона –чиста форма без матерії.

6.У доказі своїх теорій спирався на Аристотеля (а не на Платона, як Августин).

7. Сенс життя людини –у щасті, що розумілося їм як пізнання і споглядання Бога.

8. Воля волі – передумова моральної поведінки.

Відтворюючи 4 традиційні грецькі чесноти -мудрість, відвагу, помірність і справедливість, Фома додає ще 3 християнські -віру, надію і любов.

9. Роль церкви –вище, ніж роль держави. Папа має право скидати королей-тиранів.

У 1323р. Фома Аквінський був канонізований, а його навчання (томізм) пізніше стало офіційною доктриною католицької церкви.
Представники пізньої схоластики:

1. Іоанн Дунс Скотт (1270-1308).

Його погляди:

1. Виступив проти можливості гармонії між теологією і філософією Аристотеля.

2. Вважав, що індивідуальність є істотною стороною буття. Індивідуальне –здійснена і щира мета природи, остання реальність (крок до номіналізму).

3. Підкреслював активність мислення. Воля підкоряється розумові.

4. Задача філософії – не в міркуваннях про світ, а в дослідженні форм, методів і можливостей мислення самих по собі.
2. Уїльям Оккам (1290-1349).

Його погляди:

1. Різка критика папства. Папи -небезгрішні, вони не є намісниками Христа на землі. Духовна і світська влада повинні існувати роздільно, причому духовна влада – обмежується лише церковними справами, релігійними проблемами.

2. Номіналізм. Тільки одиничне - реально. Загальні поняття – лише знаки, копії одиничних реальних речей.

3. Цілком розділяв теологію і філософію ("те, що істинно для теолога, може бути помилковим для філософа").

Оккама вважають останнім великим представником схоластики. Його заслуга в тім, що він підготував наступний поділ філософії і теології.
Література:
1.История философии. Конспект лекций. – Запорожье, 1994.

2.Радугин А. А. Философия. – М., 2001.

3.Філософія. Навчальний посібник. – Київ-Львів, 2001.
Питання для повторення:
1.Кого називають "першим отцем схоластики"?

2.Укажіть, яку мету переслідували представники патристики; схоластики.

3. Покажіть як мінялися погляди середньовічних філософів на проблему співвідношення розуму і віри на прикладі Тертуліана, Ансельма Кентерберійського і Пьєра Абеляра.

4. Укажіть хронологічні рамки патристики; схоластики.

5. Назвіть характерні риси філософії середньовіччя.

6. Дайте визначення поняттям -"реалізм", "номіналізм", "креаціонізм", "теодицея", "теоцентризм".

7. Поясніть –чому середньовічна філософія була далека середньовічному суспільству.
Тема 3. Філософія доби Відродження.

3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.

3.2. Італійський гуманізм.

3.3. Микола Кузанський. Його погляди.

3.4. Філософські погляди М. Макіавелі.

3.5. Філософія М. Монтеня.
3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.
Доба Відродження (Ренессанс) – почалась в Італії в XIV ст. Її виникнення було обумовлено, по-перше, ростом значення та авторитету міст, по-друге, посиленням їх ролі як у економічному, так и у політичному житті суспільства. В даний період зростає критичне відношення до ортодоксальної релігійної догматиці.

Відродження обіймає XIV – поч. XVII ст. Як вже було сказано, раніш за все воно почалось в Італії (де міське життя було найбільш інтенсивне й уже сталось зародження капіталістичних відношень), а пізніше охватило й інші країни Європи.
Характерні риси філософії доби Відродження:
1. Гуманізм;

2. Мала світський характер (тобто їй займалось вже не стільки духовенство, скільки міряне).

3. Стався розрив між філософією та теологією (як наслідок попереднього пункту).

4. Сталось посилання на традиції античності (сбір пам’ятників античного мистецтва і літератури, захват Платоном, Епікуром, стоїками). Звідси ж виникає й назва цього періоду (тобто Відродження античної культури).

5. Антропоцентризм (в центрі уваги філософії вже не Бог, а людина). Виникає точка зору, що людина, Боже творіння, також може оволодіти процесом творіння и майже зрівнятися с Богом в творчому генії.

6. Реабілітація в правах земного світу (проти аскетизму середньовіччя).
Доба Відродження є значною мірою проміжною добою від середньовіччя до Нового часу. Річ у тому, що філософія даної доби не відкидає цілком основних положень християнського світогляду, а лише змінює в ньому акценти (іноді, правда, дуже радикально), що не дозволяє їй радикально порвати з попереднім періодом. Але з другого боку, в даний період починають розвиватися численні явища суспільного життя, які получили широке розповсюдження в наступній період (тобто в добу Нового часу).
^ Основні напрями філософії епохи Відродження:
1. Гуманізм. Він був поширений головним чином в Італії, носив літературний характер. Найголовніші його представники – Данте Алігьері, Франчесько Петрарка, Джованні Боккаччо.

2. Натурфілософія (об'єкт філософії – природа, навколишній людину світ). Представники – Леонардо да Вінчі, Микола Кузанський, Джордано Бруно.

3.Соціально-політичні учення (головна увага приділялася політиці, державі, проблемам створення ідеального суспільства). Представники – Николо Макіавеллі, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Гуго Гроций.
Потрібно також відзначити, що канонізованому Арістотелю противопоставля-ли мислителі епохи Відродження Платона – в роботах і інтерпретаціях неоплатоников. Хоча були і такі філософи, які звернулися до творчості несхоластизированного Арістотеля (Падуанськие прибічники Аверроеса і Александріти з університету Болонського).
^ 3.2. Італійський гуманізм.
Поняття «гуманізм» має 2 значення. У широкому сенсі, це – система поглядів, що проголошує чоло-століття, його права і свободи вищою цінністю, а рівність, милосердя і справедливість – нормою взаимоотно-шений між людьми. У вузькому ж сенсі гуманізм – це ідейний рух, мета якого – вивчення і поширення античних мов, античної культури, літератури, мистецтва.

Представники італійського гуманізму:
1. Данте Алігьері (1265 – 1321).
Осн. роботи:
1. «Божественна комедія»;

2. «Бенкет»;

3. «Монархія».
Визнавав християнський догматизм. Вважав за неправильне протиставляти Бога і творчі сили людини. На його думку, людина детермінована з одного боку – Богом, з іншої – природою. Дорога до блаженства – і через філософське повчання (розум), і через духовне повчання (віру).

Виступав проти аскетизму. Вирішальним, на його думку, є якості, здібності людини, а не його багатство або соціальне положення.
2. ^ Франчесько Петрарка (1304 – 1374).
Осн. роботи – «Моя таємниця», «Сонети до Лаури».
«Батько» гуманізму. Для його філософії характерні: а) Антропоцентризм; би) Відкидав культ авторитетів, виступав за самостійне мислення; у) Виступав за активну самореалізацію людини, за життя, повне пристрастей і радощів.
3. ^ Джованні Боккаччо (1313 – 1375).
Осн. праця – «Декамерон».
Висміював брехливе і безглузде духівництво. Вихваляв енергію городян. Цінував тілесну чуттєвість, практичний утилітаризм.
4. Лоренцо Валла (1407 – 1457). Розкрив підробленість «Константінова дару». Доброчесність – все, що відноситься до інстинкту самозбереження. Жодні насолоди не злочинні, якщо вони не шкодять іншим людям.
В цілому італійський гуманізм того часу носив літературний характер, не був пов'язаний з природознавством і наукою.
5. ^ Піко делла Мірандола (1463 – 1494).
Осн. робота – «Мова про гідність людини».
1. Єство людини – свобода. Лише від нього залежить – підніметься він увись (досягне досконалості, яка йому не дана, але якого він може досягти) або опуститься вниз (до рівня тварини).

Т. е. людина стає тією, ким хоче бути (сам себе творить).

2. Пантеїзм.
3.3. Мікола Кузанський. Його подивися.
Мікола Кузанський (1401 – 1464) – кардинал, син селянина з містечка Куза навколо Тріра.
Осн. праці:

1. «Про вчене незнання» (1440);

2. «Про божественне бачення» (1443).
Його подивися:
1. Ідея нескінченності Всесвіту, простору і часу;

2. Людське знання – це «знання про незнання». Пізнання речей – можливо за допомогою відчуттів і розуму, але знання про кінцеві речі завжди виходить за їх рамки. Безумовне знання ми можемо отримати лише символи-чески (завдяки вірі);

3. Пантеїзм. Бог – розлитий всюди, тождествен з природою. Проте природу (відносний максимум) чоловік може пізнати, а Бога (абсолютний максимум) – ні (оскільки Бог все ж більше, ніж природа). Як єство, Бог є можливістю всього, але в згорнутому вигляді. Світ – розгорнуте єство Бога.

4. Якщо Бог, природа – макрокосмос, то людина і будь-яка окрема річ – мікрокосмос.

5. Людина може уподібнитися Богові завдяки творчій діяльності свого розуму (якщо людина зможе здолати свою обмеженість). «Людина – є його розум».

6. Ідея про збіг (єдності) всіх протилежностей в Бозі.

7. Креационізм. Бог не лише створив світ, але і продовжує його творити.

8. Людський розум складається з: а) відчуттів; би) сприйняття; у) вистави; г) мислення. Розум апріорі здатний створювати думки, але ця здатність реалізується лише при взаємодії людини зі світом.
3.4. Філософські подивися М. Макіавелі.
Мікола Макиавеллі (1469 – 1527) – політичний діяч Флорентійської республіки.
Основні роботи:

1. «Государ»;

2. «Історія флоренції»;

3. «Роздуму про першу декаду книг Тіта Лівія».
Основні погляди:
1. Відокремив політику від моралі. Вважав, що християнські моральні норми – хороші, добрі, але в умовах реального політичного життя – нездійснимі. Отже, аби мати успіх в політиці, потрібно уміти бути недобрим, діяти всупереч цим нормам.

2. Головне – кінцева мета. Всі способи хороші для її здійснення (якщо мета – хороша). Макіавеллі – автор гасла – «Мета виправдовує засоби».

3. Критерієм діяльності правителя є добробут його підданих.

4. Правитель повинен володіти якостями лева (силоміць) і лисиці (хитрістю). Він повинен уміти вселяти своїм підданим кохання і страх. Причому Макіавеллі вважав, що страх набагато надійніший за кохання.

5. Всі люди від народження рівні.

6. Краща форма правління – республіка. Проте, в умовах політичної роздробленості Італії XVI ст Макіавеллі визнавав, що із завданням об'єднання Італії краще всього може впоратися абсолютна монархія.
3.5. Філософія М. Монтеня.
Мішель Монтень (1533 – 1592).
Осн. робота – «Досліди».
Його подивися:

1. В центрі уваги його філософії – чоловік (антропоцентризм).

2. Життя – це ні що інше, як мистецтво гідне підготуватися до смерті.

3. Людина повинна дати можливість виявитися всім своїм силам і здібностям, аби повною мірою виконати своє життєве призначення.

4. Бог проявляє себе, як пануюча в світі необхідність.

5. Дорога до пізнання лежить через самоаналіз. У самоаналізі і пізнанні людина повинна покладатися на розум і все ставити під сумнів (скептицизм).

6. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину краще.
Література.
1. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. С. 13 – 14.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя. 1994. С. 117 – 129.

3. Спіркин А. Р. Філософія. М., 2001. С. 101 – 107.

4. Філософія. Навчальній посібник. Київ – Львів, 2001. С. 91 – 107.
Тема 4. Філософія Нового часу.

4.1. Загальна характеристика філософії Нового часу.

4.2. Англійські філософи –емпірики ХVII ст..

а) Філософія Френсіса Бекона.

б) Філософські погляди Т.Гоббса

в) Емпіризм і сенсуалізм Дж.Локка.

4.3. Європейський раціоналізм ХVII – ХVIII ст.

а) Філософія Б.Спінози.

б) Філософія Лейбніца.
4.1 Загальна характеристика філософії Нового часу.
Філософією Нового часу називають період у розвитку філософських знань, що охоплює ХVII- початок XVIII ст.

^ Особливостями філософії Нового часу є:
1. Опора на науку.

У середні віки філософія виступала у союзі богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманітарним знанням. У новий час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу, природи, орієнтація на пізнання, котре не було б основане лише на цитатах з Біблії чи на висушеному схоластикою Аристотелі, котре спиралось би на практичний досвід. Зростання соціальної значимості класу, пов’язаного з розвитком господарського і промислового життя, розвиток наукового, природньонаукового пізнання, що спиралося на емпірію і досвід представляють соціальну основу, з котрої виникла та черпала сили як конкретна філософія Ф. Бекона, так і вся філософія Нового часу.

2. На перший план у філософії нового часу виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього періоду стає питання про сутність, характер самого пізнання, що призводить до підвищення значення гносеологічної орієнтації нової філософії.

3. Боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в ХVII ст.. виступала як раціоналізм, англійська філософія ХVII ст. -- як емпіризм. Як емпіристичне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософської думки нового часу.
Емпіризм (у перекладі з грецької – досвід) – напрямок у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, стверджуючий, що все знання основується на досвіді і за допомогою досвіду.

Виділяють два види емпіризму:

1. Матеріалістичний емпіризм (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк, французький матеріалізм ХVIII ст.). Для нього характерне визнання того, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ.

2. Ідеалістичний (власне суб’єктивно-ідеалістичний) емпіризм (Дж. Берклі, Д.Юм). Він обмежує досвід сукупністю відчуттів чи уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ.

Обмеженістю емпіризму є:

1. В перевищенні ролі чуттєвого досвіду.

2. В недооцінені ролі абстракцій і теорій в пізнанні.

3. В запереченні активної ролі й відносній самостійності мислення.
Емпіризм:

1. Так і не вирішив проблеми походження загальних ідей.

2. В своїх крайніх суб’єктивістських варіантах він взагалі призвів до заперечення зовнішнього світу ( Дж. Берклі та Д. Юм).
Раціоналізм – напрямок в теорії пізнання, що визнає єдиним джерелом знання людський розум.

Під раціоналізмом прийнято також розуміти:

1. Вчення в теорії пізнання, згідно якої загальність і необхідність – логічні ознаки дійсного знання – не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень; 2. Загальність і необхідність можуть черпатись з розуму, чи з понять, що властиві розуму від народження ( теорія вроджених ідей Р. Декарта).

Раціоналізм виник як спроба пояснити логічні особливості істин математики і природознавства.
Обмеженість раціоналізму:

1. В запереченні дослідного походження загальності і необхідності істинного знання;

2. Він не знає діалектики переходу знання від меншої загальності і необхідності до все більшої та безумовної.
Раціоналізм означає віру в розум, в силу доказів. В цьому значенні раціоналізм протистоїть ірраціоналізму, що опирається на інтуїцію.

В ХVIIст. раціоналізм носить переважно ідеалістичний характер.
^ 4.2. Англійські філософи-емпірики ХVIIст.
а) Філософія Френсіса Бекона.



Френсіс Бекон (1561 – 1626) – англійський філософ, засновник матеріалізму та експериментальної науки Нового часу. Вчився у Кембриджському університеті, працював дипломатом та юристом. При дворі Якова I Стюарта зробив кар’єру, став лордом-канцлером, отримав титул віконта. Був обвинувачений в хабарництві. Король відмінив суворе рішення суду.
Основні роботи Ф. Бекона:

1. «Досліди або настанови моральні та політичні» (1597р.);

2. «Новий Органон наук» (1620р.);

3. «Про достоїнства та примноження наук» (1623р.);

4. «Нова Атлантида» (опублікована посмертно – 1627р.).
Ф. Бекон всі знання, всі науки підрозділяє на теологію і філософію, з яких перша має небесне, а друга – земне походження. Він розділяв області наукового знання і релігійної віри.

Перед філософією висувається нова задача – відкриття раніше невідомих істин, при чому таких, які стали б основою практичної філософії, посилювали б владу людини над природою, сприяючи утвердженню справжнього царства людини. Ф. Бекон ставить питання про метод пізнання об’єктивних істин. Цьому присвячена його робота «Новий Органон наук».
Загальні положення вчення Ф. Бекона про метод «істинного наведення»:

1. Ф. Бекон вважає задачею філософії створення нового методу наукового пізнання.

2. Метод «істинного наведення» – індукція. Індукція, як форма умовиводу, забезпечує перехід від одиничних фактів до загальних положень. Ф.Бекон виділив такі види індукції, як повна і неповна.

3. При істинній індукції (як методі пізнання) необхідно шукати не тільки факти, що підтверджують певний висновок, але і факти, що заперечують його. Природознавство, за Беконом, має користуватися двома засобами: перерахування і, головне, виключенням.

4. За Беконом, пізнання супроводжують «ідоли», або «привиди» пізнання. Бекон вводить 4 основних типи «ідолів пізнання»:

а)
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Антична філософія iconЩо таке філософія?
Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури
Антична філософія icon2. Антична філософія
Бугай Д. В. Определение человека в трактатах Платона // Вопр философии. – 2001. – № – С. 151-162
Антична філософія iconУ вже згадуваному «Ізборнику Святослава» (1073) знаходимо серед інших...
Далі, філософія є уподібненням богові Філософія є мистецтвом мистецтв І наукою наук, оскільки філософія є початком усякого мистецтва...
Антична філософія iconЛекція № Філософія в житті людини І суспільства (2 години). Предмет,...
Предмет, об’єкт та завдання курсу «Філософія». Міжпредметні зв’язки з іншими дисциплінами
Антична філософія iconКонспект лекцій з навчальної дисципліни «Філософія»
Тема філософія як світогляд, її призначення, зміст І функції в сучасному суспільстві
Антична філософія iconКурс лекцій Тема 1: Філософія, її предмет І роль в суспільстві
Пізнавальна: познайомитись з поняттям філософія, її предметом, структурою, категоричним апаратом
Антична філософія iconФілософія, її проблематика та функції
Забужко О. Філософія І культурна притомність нації. — Сучасність, 1994, №3. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX...
Антична філософія iconТеоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у...
Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей,...
Антична філософія iconФілософія контрольні питання для підготовки до іспиту
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
Антична філософія iconКонтрольні питання для підготовки до іспиту з навчальної дисципліни «Філософія» (2 курс)
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка