Історія Культури




НазваІсторія Культури
Сторінка1/19
Дата конвертації20.06.2013
Розмір4.64 Mb.
ТипДокументы
skaz.com.ua > Культура > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

7



Історія Культури

ПЕРЕДМОВА


Курс історія української зару-біжної культури» спрямований на збагачення і розширення гуманітар­ної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історично­го розвитку, забезпечує розуміння системного зв'язку всіх складових культури — мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд.

Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури україн­ського народу в контексті зарубіжної культури, а також аналіз культур у їхньому взаємозв'язку. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т. Шевченка: «...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Розвиток культури як процесу, як пізнання цього процесу-має бути орієнтований на формування таких якостей людини, як різнобічна осві­ченість, фізична досконалість, висока свідомість, моральність, розвинене почуття обов'язку. На них грунтується життєва та суспільна актив­ність людини.

Великі мислителі неодноразово зауважували, що зло, агресийність, насильство можна приборкати не лише покаранням, інтернуванням, а передусім мудрістю, совістю, красою вчинків. Ця проблема набуває особливої актуальності в умовах економічної, політичної та духовної кризи. Проте добро, краса мають перемогти зло і потворність, під якими б гаслами вони не виступали.

Нехтування загальнолюдськими цінностями та надбаннями пояс­нюється браком духовної культури. Зарадити цьому всепланетарному лихові може навернення людей, особливо молодого покоління, якому належить майбутнє, до культури у її глибокому розумінні.

Духовність є не що інше, як співвідношення добра і зла, гріха і спокути, сповіді й каяття. Найпоширеніше вона виявляється в гуманно­му ставленні до людини й природи. Через це у навчальних програмах чільне місце мають посісти проблеми вивчення людини з її прагнення­ми мати право на вільне виявлення своїх думок та обдарувань, земне Щастя, чуттєві радощі.

Актуальність і значення курсу «Історія української та зарубіжної культури» полягають передусім у тому, що він формує науковий світо­гляд студентів, загальноосвітній, фаховий і культурний рівень майбутньо­го спеціаліста. Саме цим керувалися державні органи У країни, прийнявши рішення запровадити у вищій школі курс поглибленого вивчення історії української та зарубіжної культури. При цьому не ставиться завдання зробити наших студентів професіоналами у царині літератури, образотворчого мистецтва, музики, вокалу, моралі, етики тощо. Однак не може бути кваліфікованим фахівець, який не має поняття про справ­жню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення то­що. Розуміння суті художнього слова, образу, краси мелодії, гуманного вчинку, пізнання історії культури того чи іншого народу, тієї чи іншої епохи збагачує особистість, формує духовність. Водночас зростає рі­вень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства в цілому і окремого індивіда, його душі, сумління, свідомості, інтуїції.

Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Ду­ховна ж культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та полі­тику на рівні з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу.






Культура як термін, як поняття по­ходить від лат. cultura — обробіток, освіта, розвиток. Це надзвичайна багатозначне і різнопланове поняття.

У широкому розумінні культура — це все, що створено людицбю, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активно­сті, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

Поняття «культура» неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості,
що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяль­
ності, вміння (культура праці, культура мови, культура прведінки тощо),
сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх
використання.

1.1. Предмет і завдання курсу

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура — Це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом «дух» — фі-лософськцм поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про спів­відношення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похід­не — основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, мораль-но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивіду­ума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною.

Як доводив Г. Спенсер, а за ним і А. Луначарський, духовна культура, її оцінка криється у здатності клітин нашого організму сприймати пре­красне, на якому грунтується дуалізм добра і зла.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре­би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спіл­кування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, лсихіку тощо.

Водночас між ними існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообу-мовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіо­ма.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого еко­номічного і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури України в умовах кріпосниць­кої Рбсії.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий «непрямий» характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури поро­джує ілюзії їх незалежності, самостійності.

До культури ми звертаємося тому, що вона виконує насамперед людинотворчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянами на­шої держави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і наро­дів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, націрйального, класового, конкретно істо­ричного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути пат­ріотом свого» народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істин­ним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим паче знева-жаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура — це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і за­лежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується На певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває най­кращі риси національних культур.

У зв'язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлю­ватись стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси

взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, полі­
тичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією,
ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів
планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню за­
значених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і
тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспіль­
ному житті народу суверенної України.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку Людства, загального надбан-

ня народів усіх континентів, рас, наційї.

Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слід ус-відомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького, капіталістичного і сучас­ного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.

Крім загальної є ще культура певного регіону, наприклад європей-сько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська. Вони, в свою чергу, ма­ють свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості, архі­тектоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носіїв, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.

Виділяються, хоча й не чітко окреслюються своїми рубежами, куль­турні епохи Стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті, а зміст скоріше конгломеративний через різні обставини і причини.

Національна культура тісно пов'язана з поняттями «нація», «ет­нос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Це треба мати на увазі при розробці програми курсу. Незначний Досвід у цьому вже є, хоча деякі з програм не витримали часу і не знайшли застосування у вищих навчальних закладах. Не вдаючись до ретельно­го аналізу ряду традиційно-догматичних проектів програм, не можна не помітити того, що під ностальгією за світовою культурою відкидається на задній план вивчення вітчизняної української культури з найдавні­ших часів і донині.
Насторожує також і те, що у схилянні перед світовою культурою (а хто в принципі проти неї?) водночас виявляється прагнення вивчати культуру України не в історичному розрізі з усіма злетами і падіннями, а вибірково або за певною схемою, наприклад культура України і сучас- ність.

Кожна культурна людина повинна знати історію і сучасність того народу, серед якого живе.

Світова культура має цікавити як викладача, так і студента насампе­ред лише в межах взаємодії і взаємовпливу її на вітчизняну, які розви­вались поряд і були найближче одна до одної, тобто під рубрикою «укра­їнська та зарубіжна культура».

Водночас не слід забувати, що український народ вписав одну з най­яскравіших сторінок в історію світової культури. Росіянами україн­ського походження називають М. Гоголя, М. Щепкіна, А. Макаренка, С. Корольова, американцями, канадцями українського походження — І. Сікорського та ін.

Відповідаючи на анкету редакції журналу «Украинская жизнь», адре­совану представникам великоруської культури, А. Луначарський у 1912 р. писав: «Звертаючись, зокрема, до українського руху, який після 1905 р. нарешті починає набувати масового характеру і зростає тепер, незважаючи на будь-які перепони, я повинен одразу сказати, що жодне національне пробудження не викликало в мене суб'єктивно стільки гарячих симпатій. Для чого є, як я гадаю, і суспільні, і особисті причини... Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати найвтішніших результатів, бо немає ніякого сумніву в тому, що це одна з найобдаровані-ших гілок слов'янського дерева». І далі: «Особисто я, — хоч і належу до російської сім'ї і виховувався на російській мові, єдиній, вживаній моєю сім єю, — народився і провів дитинство та ранню юність у Полтавській та Київській губерніях, і до деякої міри зблизився з українською душею. Ще гімназистом я перечитав усю найвагомішу українську літературу, з трепет­ним захопленням прислухався до незрівнянної музики Великого Кобзаря, жив, можна сказати, в атмосфері чудової малоруської пісні і був старанним відвідувачем українського театру з його геніальними коміками і його цар-ственним талантом — Заньковецькою. Природно, що усе це розвинуло в мені гарячу любов до вашого народу, як і дало безмежну кількість дрібних спостережень, винесених завдяки спілкуванню з українськими народними масами. Мені здається, що і природа, й історична доля створили для укра­їнського народу важливі передумови для культури високої та оригіналь­ної» .

Світочі культури високо цінували українську народну творчість, літе­ратуру та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демок­ратичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнан­ням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок навіть світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставить­ся всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися гомерами Украї­ни — кобзарями, світять своїми фарбами, почуттями, лицарством у лю­бові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумли­вістю. І зрозуміло, що ця величезна і рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців-професіоналів, таких як Маруся Чурай, Г. Сковорода, І. Котляревський, І. Шевченко. Остан­ній став планетарним учителем почуттів, предтечею і поборником вели­кої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і братерство народів у «сім'ї вольній, новій».

Тож не дивно, що ще батечко того, хто розіп'яв Україну, клятвовід-ступник Олексій «Тихий», попри договірні статті Переяславської ради, наказував своїм опричникам-держимордам, які засіли підступно в міс­тах України, на території священної Печерської лаври зі своїми казе­матами, равелінами і гарматами, виловлювати всіх кобзарів, садити в тюрми, а їх кобзи, бандури, сопілки «нещадно жечь окаянных». І це був не пустий звук, і руйнація не одного покоління.

Царський уряд не міг терпіти того, що на Україні ще в середині XVII ст. майже все населення уміло читати й писати, що хлопчики й дівчатка вчилися разом, вивчали математику, природничі науки, натурфі­лософію, риторику, піїтику. І як не шаленіли царські посіпаки, але не можна було спинити потяг народу до знань, до культури, великої та всеосяжної. Переписи 1740 і 1748 pp. свідчили, що в семи полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл, в яких викладали українською мовою, на 746 чоловік існувала одна школа. Однак у 1804 р. було видано указ про заборону навчати українською мовою. Відтоді писемних ставало дедалі менше і врешті-решт звелося до 10—13 % на 100 чоловік у 1897 р., переважно росій­ськомовних дворян. Проте економічно експлуатувати царський уряд вмів добре. Так, з України за 9 років було зібрано доходу, не рахуючи нещадного і безплатного вивезення продуктів, 3 млн 500 тис. руб., а повернуто на різні витрати (в основному на утримання чиновництва і правопорядку) лише 1 млн 700 тис. руб. Ось така була велика місіо­нерська місія «старшого брата» за духом, релігією, мовою, так відчува­лися його обійми: царський, деспотичний уряд робив усе, щоб нівелювати український народ, перетворити його у колоніальну базу сировини та в резервну армію для освоєння загарбаних східних пустель та напівпус­тельних регіонів. Та не скувати душі живої і слова живого...

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіж­ної культури покликані допомогти формуванню патріотичних по­чуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.
1.2. Методологічні принципи і джерела вивчення культури як історичного процесу

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку духовної культури впро­довж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культу­ри. Саме тому у програмі курсу мають бути виділені науково-методичні, світоглядні аспекти. Ознайомлення з ними дає можливість виробити певні типологічні принципи, що, в свою чергу, сприятиме формуванню у студентів навичок самостійної орієнтації в проблемах духовної куль­тури, в тому числі і сучасної. Можуть бути використані діахронні, син­хронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та ін­ші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропо­логія, біологія, кібернетика, семіотика, етнографія.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіцій­ній політиці, ідеології раніше ігнорувалася. Проте відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, • соціальної (класова самосвідомість трудящих навіть у підході до пре­красного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості).

В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку куль­тури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Враховуючи, що програма розрахована на студентів, при висвітленні розвитку історії культури українського народу слід спиратися на мето­дологічні принципи, які маємо в працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Г. Плеханова, А. Луначарського, Б. Леп-кого, М. Зерова, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характерним е принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філо­софсько-світоглядного трактування її народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що збері­гає моральне здоров я, чистоту помислів і устремлінь аж до утверджен­ня своєї державності.

Наприклад, виділяючи такий принцип, як взаємозв'язок між сус­пільним виробництвом та культурою, треба вміти бачити складний та суперечливий характер цього зв язку, адже культура, маючи самостій­ний характер, не прямо відображає зміни у матеріальному виробництві. Високий рівень розвитку культури дореволюційної України не відповідав тому низькому рівню соціально-економічних відносин, які характери­зували економіку тодішньої південної російської частини імперії.

Лише в остаточній формі закономірності розвитку культури визнача­ються рівнем матеріального базису суспільства.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без одного з основних принципів філософії — принципу історизму, тобто об'єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їх впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невігла-ське викреслення або замовчування історії українського народу, зокре­ма материкової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия на Україну у 1240 р. І це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним Землі. В дійсності такої гіпертрагічної руйнації тоді не було. Світ не мав би феноменального козацтва з усім його розвоєм великої цивілізації, якби його зародки і першооснова не існували ще в Київській Русі і вони не були успадковані наступним поколінням й епохою.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змі­стовому зіставленні. Так, можливе зіставлення Європейського Рене­сансу з національним Відродженням у народів Центральної та Півден-но-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст. в країнах Серед­ньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що вивча­ється, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвід­ношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначаючих модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття «культури», так і різні функціональні ком­поненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні із сус­пільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах висту­пають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є ме­тод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяють­ся такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII—XIII ст. в його гуманістичній, антиклерикальній спря­мованості).

У дослідженні явищ культури широко застосовуються методи кон­кретних наук — семіотики, соціології, демографії, психології, антрополо­гії, біології, математики тощо).

Зрозуміло, що в процесі освоєння цього матеріалу необхідно конкре­тизувати аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю навчаль­ного закладу, факультету, на якому читається курс лекцій з історії укра­їнської та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідо­вності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

До того ж якщо тісно пов'язувати духовну культуру з матеріальною, а обидві разом — із соціально-економічним і політичним розвитком нації та ще додати до цього глибокі знання, чесність у підході до явищ культури, то можна досягти певної мети. І не лише інформаційного характеру, а й пізнавального, виховного. Та ще коли глибоко і всебічно вникнути в механіку, ремесло, талант, стиль, майстерність, художність, народність тієї чи іншої галузі, жанру, виду культури та її творців і носіїв, мало б велике значення.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, ана­лізуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер. Обидва ці шляхи прийнятні. Другий варіант навіть привабливіший. Річ у тім, що при традиційному історичному підході до висвітлення духовної культури, особливо у тих навчальних закладах, де викладається окремо ще й історія України, впадатиме в око подвійність історії як науки. І тут виникнуть пропозиції, якщо не ліквідувати один з цих предметів, то принаймні об'єднати їх.

Чим загрожує така новація? Насамперед тим, що ризикуємо втопи­ти вивчення духовної культури в загальній історії. А на опанування теорії культури, генезису самого мистецтва, духовності, моралі, їх специ­фіки уже не вистачить ні часу, ні снаги.

Відразу уявляються заперечення опонентів щодо того, що не можна розглядати розвій чи занепад духовної культури без загальної історії, соціально-економічних, політичних і патріотичних катаклізмів, адже культура слугує народу, відображає його дії, мрії, сподівання, стверджує цей народ. Проте при такому підході ризикуємо перетворити літературу, мистецтво на служницю або в ілюстратора загальної драматичної й трагічної історії, зробити її суддею, сурмачем і колисковою, а всю куль­туру поставити в рамки «ідеологічного забезпечення».

Досить згадати «соціалістичну» добу, коли мистецтво розвивалося за соціальним (тобто партійним) замовленням і мало драматичні на­слідки вже від того, що його духовні батьки не вміли чи не хотіли як належить навіть прочитати і зрозуміти свого ж вождя В. І. Леніна, який, працюючи у 1905 р. над статтею «Партійна організація і партійна літе­ратура», мав на увазі винятково партійну, а не художню, мистецьку літе­ратуру.

Разом з тим ми не закликаємо вивчати і пропагувати мистецтво заради мистецтва. Хоча знаємо, що воно також має право на своє життя, може існувати само по собі і для себе, а не бути ілюстратором до історії. Бо історичні, суспільні катаклізми не стільки стимулюють його своїми гострими сюжетами, скільки руйнують матеріальні та духовні цінності — першооснову художнього творення.

Поміркуємо над тим, що легше і благородніше робити: описати гру розуму, здорового глузду, глибини і порухи душі людської, її красу та велич, чи механіку, технологію знищення людей, нівечення душ у різних таборах і гулагах? Мабуть не так уже й складно стати «популярним» письменником, описуючи жах концтаборів, який сам по собі хвилює, або змальовуючи міліцейські будні чи роботу хірурга зі скальпелем у руках. Ефективно! Вражає! Тільки чомусь О. Пушкін, досконало вивчивши пугачовщину на місцях подій, для історії лишив документальну «Історію пугачовського бунту» з переліком тисяч смертей з обох боків, а для духовної насолоди нащадкам створив «Капітанську дочку», яка ввій­шла в скарбницю російської літератури і культури.

Минуть тисячоліття, а євангельський образний вислів «нести свій хрест», що в переносному значенні тлумачиться як покірність долі, вели­ке страждання в ім'я ідеї, добра і гуманізму, житиме у віках, як образ Джоконди. Це, звичайно, не означає, що коли тебе вдарили по лівій щоці, підставляй і праву.

Отже, духовна культура повинна давати душевну врівноваже­ність, відкривати у людині найблагородніші почуття, формувати їх і розвивати, а не будити звірячі інстинкти, ненаситну жадобу помсти та ін.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толеран­тність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. У зв'язку з цим слід дотримуватися такої тенденції: не зосереджувати всю увагу на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків аж до останнього часу (антилюдські дії яких негативно впливали на розвиток І розвій української культури, що стає дедалі більш очевидним і відчутним), а наголошувати на тому, як у таких жахливих умовах ця культура однак вижила, розви­валась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Інакше ми ризикуємо перетворитися в месників, ненависників інших народів, шовіністів, витрачаючи сили і час на непер­спективну і неблагородну справу. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру. Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не матиме прямого і гладенького Невського проспекту. На його шляху все може трапитися, як підказує гіркий досвід минулого. Поряд з добром є ще і зло, гріх залишається не покараним, без сповіді, спокути і каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шляхи і методи його: особистість хоче вибитись із звичайної у незвичай­ну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної людини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною укра­їнською духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення. Сьогодні народжується жагуча потреба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою. Так у свій час зробив професор Харківської консерваторії П. Голуб'єв студен­тові інженерно-будівельного інституту Б. Гмирі, який згодом став солі­стом Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка, одним з найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального ми­стецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є. Мірошниченко чи інші видатні співа­ки— це виняткове явище. Проте не зайвим буде студентові крім опа­нування обраною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчи­тися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з мета­лу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу. Люди часто запиту­ють не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш. І це вміння дуже цінується. Адже навряд чи є вища насолода як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям добро, радувати їх. А цього можна досягти лише вдумливим наверненням нашої молоді до культу­ри глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, ар­хітектуру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистецтво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла і тощо.

Слід вивчати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, концентрованим виявом чого стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність, невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний. Вивчати необхідно куль­туру, споконвічна місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на передньому краї стоїть літера­тура.

Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі і художньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративіз-мами, порівняннями і проблемами загальнолюдської культури.

Серед форм мистецтва важливе місце посідає театр як особливий вид мистецтва, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, дра­матургії, музики, живопису. Специфіка музичної культури Київської Русі, для якої характерним був розквіт вокальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ін.). І тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, бродячих спів­ців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів.

Ці види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джере­лом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру І. Котляревського, І. Квітки-Основ'яненка, М. Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, ЛГКурбаса, М. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Мистецтво, кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі просторові та часові види мистецтва: художнє, документальне, мультиплікаційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кі­нескопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мистецтва бізнесу, дало світу таких геніальних творців, як О. Довженко, І. Савчен­ко, І. Кавалерідзе. їх естафету підхопили В. Іллєнко, В. Денисенко, М. Мащенко, І. Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової куль­тури зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке притаманними лише йому формами відображає людську діяльність, емо­ції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сюжетами, різновидами форм і жанрів, що передають людське буття і мрії. Українська культура, яка замішана на народній творчості, на високому професіоналізмі, внесла значну частку в світовий образ, у музику всепланетарної духовності.

Для вивчення курсу «Історія української та зарубіжної культури» видано багато посібників, інтенсивна робота у цьому напрямі три­ває. Національна академія наук України готує фундаментальне п'яти­томне видання. Є такі видання, як: Теорія та історія світової та вітчиз­няної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бон­дар та ін. —- К., І993; Історія світової культури: Навч. посібник / Л. Т. Левчук, В. С. Грищенко, В. В. Єфіменко та ін. — К., 1994; Культура українського народу: Навч. посібник / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гончаренко та ін. — К., 1994; Теорія та істо­рія світової та вітчизняної культури: Підручник / Н. Я. Горбач, С. Д. Гелей, 3. П. Російська та ін. — Львів, 1992.

У вивченні цього питання слугуватимуть літературні пам'ятки та образотворчі шедеври минувшини, твори письменників і митців, професіо­нальних критиків та істориків, талановитих публіцистів, періодика то­що. Наприклад, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святос­лава» 1073 та 1076 pp., літописання, «Поученіє Володимира Монома-ха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій про­глядається патріотичний зміст, попри тенденційному багаторазовому їх переписуванню, без залишення оригіналів. Народне світосприйняття пе­ріоду переходу від епохи «присвоєння» (родоплемінних відносин) до епохи «перетворення» (ранньофеодальних відносин) відображене в па-м ятках народної творчості — обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано майбут­нім поколінням гуманістичні ідеали, образи героїв — борців за народну волю, торжество моральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема з середини XVI ст. письменники-полемісти (І. Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби українського народу проти іно­земних загарбників, які оточували Україну з усіх боків, в українській літературі посилюються свободолюбив та демократичні тенденції (вір­шова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, ге­роїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум). У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-філософська думка в навчальних закладах України (школи існували з XIII ст., а в XVI ст. виникають братські школи — ЗО шкіл). Школа, заснована в 1615 р. в Києві, пізніше стала першим вищим навчальним закладом — академією на Україні і в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковно-слов'янську, польську, латинську, грецьку, давноєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, кате­хізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богословіє. Творча спад­щина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело при вивченні культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами повинні стати також твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, котрі викривали суть національного та соціально­го гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, її мова, ідей­ний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Л. Глібова, М. Вовчок, С. Руданського, А. Свидницького, Ю. Шедьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до революційного перетворення її.

Культура радянської доби, над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 60— 80-х років, потребує об'єктивного аналізу, дослідження і вивчення. В ній є надзвичайно багато цікавого, а разом з тим і драматичного; виня­ток становить українська діаспора, хоча і в неї є свої проблеми.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драматичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соціально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби і хаосу, мосового гноблення, а отже, і занепаду національного і загально­людського, гуманістичного в усьому укладі життя.

Та все ж і далі розгорталася і посилювалася ідея української держав­ності у змісті і рушії в українській художній культурі як формотворчому чинникові її духовності. І, як наслідок, у революційному змаганні стало проголошення Української Народної Республіки. А далі, з одного бо­ку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екстерми більшовизму як головна «стилеутворююча» детермінанта державно-політичного і куль­турного життя країни, а з іншого — «український ренесанс 20-х років», голодомор 1932 — 1933 pp., репресії, трагедія у часи другої світової війни, доба «холодної війни», відкритий поворот до російського націонал -шовінізму як панівної в СРСР ідеології, погроми «українських бур­жуазних (?!) націоналістів» та «безрідних космополітів», курс на про-вінціалізацію української культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на «дисидентів-шестидесятників» у літературі і мистецтві.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників «перебудови», поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями української літе­ратури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів вна­слідок обставин економічної кризи, проблем переходу до ринкових від­носин, шаленого антагонізму, незгуртованості суспільно-політичних і куль­турницьких сил і угруповань та їх егоїстичних авангардистів. Усе це робиться в час піднесення престижу української національної культури, входження її у світовий культурний процес, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних зв язків на благо вселюдського співжиття, коли на першому плані вже стоїть проблема самого виживання людства на Землі.

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і витворювалась в непорушній єдності з розвоєм української людності і становленням українського суспільства. На її генезис особливо відчутно вплинув народно-звичаевий стрій українського народу, обрядовість і вірування українців різних теренів України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїттям українських філософських шкіл, культура нашого народу визначилася в довершено філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого самостійного впливу на духовний розвій нації, на громадську думку, на державну розбудову України.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Історія Культури iconЗ курсу «історія української культури» Виконати 1 реферат на семестр з презентацією
Поняття про предмет, об’єкт І основні завдання курсу «Історія української культури»
Історія Культури iconПитання до іспиту з курсу історія української культури
...
Історія Культури iconПитання до іспиту з курсу “Історія української культури”
Багатоманітність підходів до вивчення культури. Особливості культурологічного знання
Історія Культури iconМіністерство освіти І науки україни харківський національний університет...
Курс «Історія української культури» розрахований на студентів усіх спеціальностей вищих навчальних закладів України
Історія Культури iconЗатверджую
Робоча програма «Історія зарубіжної культури» для студентів історичного факультету спеціальності 020302 – історія
Історія Культури iconІсторія української культури
Порівняйте поняття «культура» та «цивілізація»? Чи можна вживати їх як синоніми? Чи різниться їх сприйняття з точки зору різних теорій...
Історія Культури iconНавчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни «Історія України»...
Навчальна дисципліна «Історія України» має міжпредметні зв‘язки з навчальними дисциплінами: «Культурологія», «Історія української...
Історія Культури iconНні кафедра історії України модульно-контролюючі завдання з дисципліни...
Запропоновано модульно-контролюючі завдання з дисципліни “Історія української культури” для студентів першого курсу технічних спеціальностей...
Історія Культури iconПитання до іспиту з курсу “ Історія української культури”
Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури
Історія Культури iconПитання до іспиту з курсу «Історія української культури»
Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2015
звернутися до адміністрації
skaz.com.ua
Головна сторінка